Кохання з присмаком бензину

— Знову цей бісів телефон, — спересердя гаркаю і витираю руки від мазуту вже добре засмальцьованою ганчіркою, — Кого там ще чорти несуть в кінці робочого дня?

Підходжу до стелажу, де впереміж з усіляким автомобільними скарбами заряджається мій телефон. В темноті полички його екран блимає, підсвічуючи ніби стробоскопом всі болти, гайки, форсунки і іншу дрібноту, серед якої мій вічно розряджений гаджет отримує такі необхідні йому кіловати. Світло підсвітки тріснутого екрана заломлюється, відбивається, відблискує. На повну гучність грає рингтон, 911 Океану Ельзи. Така собі маленька дискотека на поличці.

На екрані висвічується фотографія Лексі. По паспорту вона Олеся, але їй більше подобається, коли її називають Лексі. Вродлива білявка з очима кольору мокрого асфальту. Як і її автомобіль Škoda Superb, який виходить з ладу щоп’ятниці вже майже рік, і вона під кінець робочого дня приганяє його на ремонт до мого автосервісу «911».

Усміхаюся сам до себе. Точно, сьогодні ж п’ятниця. А це означає, що вона знову щось зламала в своєму авто і приїде до мене на сервіс.

— Привіт, — настрій мій значно покращився і я більше не дратуюся з того, що ввечері доведеться знову копирсатися в чужій автівці, — Що цього разу? Щось серйозне?

— Серйозніше немає куди, — густим тягучим, мов трансмісійна олива, голосом, — І страшенно терміново.

Чую по її голосу, що вона усміхається. І грається з моєю уявою, бо я вже ніби бачу як вона накручує пасмо волосся на палець, не зводячи з мене свого грайливого погляду.

— Що ж, я вільний. Коли зможеш приїхати на, кхм-кхм, техогляд?

— За пів години буду, — тихо сміється в слухавку і завершує дзвінок.

Пів години це добре. За пів години я встигну принаймні відмити руки пастою і прийняти душ. Добре, що будуючи свій власний автосервіс, про який мріяв відтоді як закінчив школу, я продумав таки і душову кімнату, і невеличку кухню з мікрохвильовкою і кавовою машиною.

Якомога швидше намазую руки пастою і оскаженіло відтираю чорноту і запах мазуту. Не така це проста процедура, навіть зі спецзасобами. Мазут пов’їдався в шкіру, пучки вкриті неглибокими тріщинками, під нігтями, як би коротко я їх не обрізав, тонка смужка темної шкіри.

Поки я відмиваю і розглядаю свої руки, чую звук автомобіля, що загальмував біля брами автосервісу. Дідько, тільки п'ятнадцять хвилин минуло, а вже чую гудок клаксона. Натискаю кнопку на пульті і ролетні ворота починають повільно підніматися вгору.

Сіра, а якщо точніше, то кольору мокрого асфальту, Шкода плавно закочується в гараж. В горлі пересохло від передчуття. Натискаю кнопку і ролет повільно їде донизу, відрізаючи нашу гаражну реальність від решти світу. Тут тільки ми вчотирьох: я, Лексі, її Шкода і моя Ауді.

Шкода грайливо блимає фарами і стихає, випускаючи в простір гаража свою керманичку. Лексі елегантно і акуратно зачиняє дверцята автівки. Ще одна якість, за яку її не можна не любити — дбайливе ставлення до автомобіля. Робить кілька кроків мені назустріч, її лаковані туфлі на шпильках мигцем відблискують в глянцевій поверхні кузова. Обходить свою автівку, стає поперед неї і злегка спирається сідницями на капот. Я судомно ковтаю слину, коли вона, обпершись, ставить руки позаду себе. Змахує волоссям, поправляючи зачіску, грає бровами, розтягує свої губи в звабливій посмішці.

— Ну, — неквапливо підганяє, тягне слова, в яких лунають чуттєві натяки, — Я вже завелась. До техогляду готова.

Підходжу ближче, стаю поміж її колін і, трохи нагнувшись, зариваюсь носом в її волосся. Гладжу руками по спині і цілую пульсуючу жилку на шиї.

— Я скучив, — вилітає несподівано з мого рота.

Несподівано, бо я понад усе люблю свою роботу, можу днями колупатися під капотом без жодного натяку на нудьгу. Мені з дитинства подобається копирсатися в автомобільних запчастинах, слухати гуркіт двигуна, глухий бас роботи вихлопної системи, шурхіт коліс, тріск вихлопного клапана. А тепер ловлю себе на думці, що чути її голос мені теж до вподоби. Слухати її рвучкі вдихи й видихи, її дзвінкий сміх, тягучий голос, вловлювати грайливі інтонації.

— І я скучила, — заривається пальцями в моє волосся, злегка куйовдить його, — Навіть не уявляєш, як сильно…

З її губ зривається хриплий стогін, що миттєво пробуджує в мені нову хвилю бажання. Хочу зануритись в її теплий салон, прийняти керування і мчати на неймовірно високій швидкості кудись вдалечінь. Не зважаючи на дорожню розмітку і дорожні знаки, перескакуючи ями і вибоїни, розчинитися, злитися з нею і мчати до зірок.

— Запобіжник не забудь… — видихає Лексі мені в губи, які я не можу відірвати від її солодких вуст.

Я на мить завмираю. Який запобіжник? В такому стані важко підтримувати гру, відгадуючи асоціації, якими Лексі так щедро сипле. Точно, презерватив.

Всміхаюсь у її шию, підіймаючи видихом дрібні волосинки дибки. Спускаю з її плечей шкіряний плащ, такий же, як і обшивка сидінь в її Шкоді, і розстилаю його на капоті. Вона, не встаючи з місця, знімає туфлі і відкидає їх рухом ноги вбік. Нагинаюсь і цілую її губи, вона з захватом відповідає.

Лампи, прикріплені до стін гаража, блимають і тріскотять, створюючи містичну атмосферу. В повітрі витають аромати бензину, мазуту та гуми, паморочать свідомість змішуючись разом з солодкуватим запахом парфумів Лексі у нереальний букет. Моє серце, мій мотор гарчить і працює з перебоями. Тиск підвищується, в голові пульсують бажання, мов шини з відсутніми протекторами на високій швидкості.

Веду руками вгору по її стегнах, піднімаючи плаття до талії, зачіпляю трусики і стягую їх донизу. Тримаючи погляд її розширених зіниць, розстібаю ґудзика на джинсах. Гучний видих, що зривається з її вуст, звучить як команда «Старт».

Обоє заведені і готові до руху. Зчеплення. Перша передача. Пристрасно, але плавно тисну на газ. Рушаємо. Циліндр міцно огортає поршень, спонукає до руху. Ковзання по добре змащеному гарячому корпусу, розпалює всередині горючу суміш. Помчали. Поштовх. Ще. Оберти зростають. Вмикаю другу передачу.

Погляд в очі. Її руки на моїх сідницях, короткі нігтики злегка впиваються в шкіру. Тримаю зоровий контакт. Збільшую амплітуду, притримуючи її за талію. Вона прогинається в спині, притискаючись до мого живота своїм. З вуст Лексі зривається хриплий стогін і губиться десь під стелею гаража. Третя передача.

Її ноги тепер на моїх плечах. Лексі, розпластана на капоті свого авто, стискає в кулачках свій плащ. Ще трохи. Температура підвищується, двигун закипає. Тиск в системі доходить до критичної точки. Сповільнююсь, тримаючи ритм. Легка пульсація. Лексі вже на фініші.

Наздоганяю її за хвилину. Четверта передача. П’ята. Спалахи в очах. Фініш.

Простір гаража сповнений гучними звуками дихання, приходимо до тями. Обіймаю її і міцно притискаю до себе, цілую волосся. Ми ідеально підходимо одне одному, ніби на одному заводі виготовлені.

Тиша. Лише пилюка, здійнята нашими різкими частими подихами ще кружляє в повітрі, повільно вкриваючи легким невагомим шаром блискучу поверхню капоту.

Потрібно відпочити, перевести дух. Це ніби після перегонів, після шаленого сплеску адреналіну, привести своє дихання і серцебиття до показників норми. Сідаю на складені одна на одну покришки і, поки Лексі приводить себе до ладу, закурюю цигарку. Глибоко затягуюся гірким димом і випускаю в повітря кілька димних кілець ідеальної форми.

Лексі поправляє свій одяг, підходить до мене впритул, робить затяжку з моїх рук і, заплющивши очі на мить, видихає гіркий дим в повітря. Цілує мене в щоку, затримуючись губами на моїй ледь відрослій щетині трохи довше, ніж зазвичай, торкається моєї щоки рукою. Потім мовчки сідає за кермо і махає мені, аби я відчинив ворота. Я тисну кнопку на пульті, ворота повільно повзуть догори. Лексі заводить двигун, наповнюючи гараж приємним моєму слухові гуркотом. Скло біля водійського місця опущене.

— Лексі, а з машиною що? — вигукую, щойно вона починає рух, увімкнувши задню передачу.

Лексі лише іронічно усміхається у відповідь і продовжує виїзд назовні. Ще один погляд в мій бік і Шкода зникає в автомобільному потоці вечірнього міста.

Мене охоплює дивне відчуття, ніби я щось втрачаю. Начебто цей техогляд був останнім і таким чином вона попрощалася зі мною, подарувавши останній сеанс насолоди.

Щойно Шкода зникає за воротами мого сервісу, на порозі з’являється Марко, мій давній товариш.

— Привіт, друже, — тягне праву руку для привітання, а в лівій тримає пакет з пивом та рибою, — Як справи? Не бажаєш провести вечір в приємній компанії темного нефільтрованого?

Показово шарудить пакетом, привертаючи мою увагу. У відповідь він отримує мою згоду і проходить всередину. А я йду на свою міні-кухню і виймаю з шафки два пивних келихи, ще в заводській упаковці. Колись хтось подарував, та вони так і залишались не розпакованими. Не було нагоди.

Марко розливає пиво по келихах і вмощується на автомобільні сидіння з мого старого мерса, що стоять біля стіни. Я підкочую бочку з-під мастила, попередньо накривши шматком картону. Ну чим не суто чоловіча криївка? Тут можна і про автомобілі поговорити, і про футбол покумекати, і риболовлю під пивце з рибкою обкашляти.

Дістаю цигарки з кишені і запальничку. Роблю затяжку, розслаблено вмостившись на сидінні.

— Чуєш, а ця дамочка, яка виїхала від тебе акурат перед тим, як я зайшов… хто вона? У тебе з нею якісь шури-мури чи як? Я вже не вперше її тут помічаю по п’ятницях. — Марко ніби навмисне прийшов, аби розпитати про неї, а не просто на дружні посиденьки.

— Це Лексі, — неохоче відповідаю і ловлю себе на думці, що мені зовсім не приємно обговорювати її з товаришем, — І так, у нас «шури-мури».

— Ну я так розумію, що нічого серйозного? Ви ж не зустрічаєтесь? — і не збирається вгамовуватись товариш.

— Слухай, а чого раптом такий інтерес до неї? — не витримую і гаркаю на Марка.

— До біса гаряча панянка, — в захваті вигукує Марко, не звертаючи уваги на моє невдоволення, — І тачка в неї — вогонь.

— Навіть не здумай дивитись в її бік, — шиплю крізь зуби від раптових ревнощів. Хоча ми з Лексі і не говорили навіть про щось серйозне, ніби обох все влаштовувало. Живемо кожен своїм життям і лише по п’ятницях на кілька годин з’єднуємо їх в одне ціле, заправляємо повний бак і мчимо на шаленій швидкості пустою дорогою, розвіваючи сумніви і забобони на вітрі.

— Чого це? — Марко витріщається на мене, не очікував такої реакції на його «невинні» питання, — Може ти одружуватись з нею зібрався?

— Може й зібрався, — знову гаркаю і роблю кілька великих ковтків пива, намагаючись загасити таким чином вогонь ревнощів, що обпалює зсередини, ніби горючою сумішшю.

Ну ось. Тепер я всерйоз задумуюсь про те, що було б добре бути разом по-справжньому, як дорослі люди, якими ми за паспортом і являємось, все ж за тридцять перевалило. Ось наступної п’ятниці вона приїде і поговоримо. А я до того часу встигну ще детально обміркувати це питання, змастити, так би мовити, всі деталі, щоб йшло як по маслу, щоб не скрипіло, не рипіло і не тріщало.

Марко, здається, врешті дослухається до моїх слів і обсмоктувати тему Лексі припиняє. Решту вечора ми проводимо за розмовами про риболовлю і автомобілі, а близько півночі розбрідаємося по домівках. Звісно, пішки. Під градусом за кермо зась.

Тиждень до наступної п’ятниці тягнеться, мов гумка. І з самого ранку я готуюся до зустрічі. Наводжу лад вдома, купую квіти і пляшку вина, міняю постіль на своєму ліжку. Хочу нарешті привести свою обраницю додому. Впустити, так би мовити, в свою обитель. Бо в душу вже прокралася, непомітно просочилася і застрягла там, мов піщинка в карбюраторі.

На роботі безперестанку поглядаю на свій телефон, який зі стовідсотковим рівнем заряду все ще підключений до мережі, для надійності. Чекаю на її дзвінок. Сьома вечора, а від неї ані звісточки, ані натяку на те. Чекаю ще пів години, і в результаті набираю її номер сам.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності», — сповіщає мені механічний голос. Чекаю ще годину, роблячи кілька повторних спроб додзвонитись до Лексі. Відчуття, ніби мене використали і викинули як зношену деталь, витратний матеріал.

Значить не здалося. Вона таки справді попрощалася минулої п’ятниці і зникла з мого життя назавжди? А я навіть гадки не маю де її шукати! Ми майже рік зустрічалися, а я про неї майже нічого не знаю, окрім того, що вона любить гарні автівки і швидку їзду. І кохатися у гаражі, най йому трясця.

Намагаюся вмовити себе, що воно може й на краще, значить не судилося. Але ж чому саме зараз вона вирішила все обірвати? Саме тоді, коли я вирішив, що варто рухатись далі?!

Так то я визнаю, гальмував попервах. Пів року дбайливо і ретельно усував несправності в її авто, з якими вона зверталася до сервісу. А потім любив до зірочок перед очима. А вже кілька місяців минуло, як я здогадався, що вона навмисне робить незначні пошкодження, аби заїхати до мене в сервіс. Просто одного разу вона подзвонила зі скаргою на погану роботу двигуна і приїхала на ремонт, все пішло не за планом і до огляду власне автівки діло не дійшло. А після всіх любощів вона просто завела авто і лиш махнула на прощання, забувши і про двигун, і про легенду. А наступної п’ятниці вона вже звернулася з іншою проблемою, про попередню і словом не обмовилася. Я ж весь час підтримував її гру. Та що гріха таїти, вона і мені самому подобалась.

Годину безцільно катаюся містом, засмічуючи нічне повітря вихлопними газами і своїми думками. А потім телефоную Маркові.

— Привіт, друже. Не хочеш вина випити перед сном? — пропоную перебільшено веселим голосом, — Червоне напівсолодке.

— Я тобі що, баба? Ти мені ще квіти подаруй, — регоче в слухавку, а мені ніби шило в покришку встромили.

— Та можу й квіти, жодних проблем, — вичавлюю з себе жарт і додаю, — Відчиняй. За хвилину буду.

***

Вже місяць минув, як ми з Лексі не бачилися. Я встиг засумувати за нею і сто разів насварити себе за те, що нічого про неї не дізнався. Ані адреси, ані прізвища, ані місця роботи. Вона залишилась в моїй пам’яті пекельно гарячою білявкою на Шкоді. А вечорами часто згадую наші любощі в гаражі. Її звабливий голос, запах бензину впереміж з ароматом її парфумів, веселий сміх і гучні стогони, блиск в очах і звабливу посмішку.

Вона жодного разу не зателефонувала. А я кожної п’ятниці чекав на її дзвінок, потім телефонував сам, проте у відповідь отримував завжди одне і те ж: «абонент знаходиться поза зоною досяжності». Таке відчуття, ніби вона надумала змінити станцію техобслуговування, а заразом і механіка.

Марко мене й досі під’юджує тим вечором, коли я заявився до нього з вином і квітами посеред ночі. Реготав так, що пів будинку розбудив, наче навіжений. Знаю, кажуть, що чоловіки не плачуть, але, їй-бо, картаю себе по цей день за свою легковажність. І мені хоча б одну можливість — схватився б за неї, точно вже не відпустив би. Хоча б одну.

Зачиняю гараж і переодягаюсь в повсякденний одяг. Кінець робочого дня, треба йти додому. Знадвору лунає знайомий гудок клаксона. Чи то вже мені здається? Ні. Звук повторюється і я натискаю кнопку на пульті. Ворота підіймаються вгору і Шкода кольору мокрого асфальту повільно закочується в гараж. За кермом Лексі, усміхається, як завжди, ніби й не зникала на місяць без сліду. Я розхвилювався так, що аж руки тремтять. Сумбурні почуття і невпорядковані думки пульсують, відбираючи повітря.

Лексі, не припиняючи усміхатись, виходить з авто і чекає на бодай якийсь рух з мого боку. Я злюсь. На неї, бо пропала на місяць, не дзвонила і на мої дзвінки не відповідала. На себе, бо не можу впорядкувати свої емоції.

— Привіт. — Тихо лунає в порожньому гаражі, а я не можу видати ані пари з вуст. Тільки відчуваю оскаженілі удари серця об ребра. Лексі трактує моє мовчання по-своєму.

— Не варто було мені приїжджати? — чи то питає, чи просто стверджує, — Я не вчасно? Вибач, що не зателефонувала…

— Не варто було зникати на місяць, — не стримуюсь і гарчу, — Без попередження. Без… без…

Не знаходжу слів і судомно хапаюсь за пачку цигарок, тремтячими руками дістаю одну і підпалюю. Роблю затяжку. Гіркий дим обпікає горло, забагато втягнув. Зате прочищає думки.

— Я була у відрядженні, — Лексі зопалу починає виправдовуватись, — За кордоном. Та й не думала я, що тебе цікавить моє життя поза межами твого сервісу. Раніше ніколи не цікавило.

Вона розгублено ковзає поглядом по моєму обличчю, переводить на руки, знову на обличчя.

— А тепер, як бачиш, цікавить, — роблю крок назустріч, попутно викидаю недопалок у смітник і, під полегшений видих Лексі, впиваюсь поцілунком. Цілую несамовито, пристрасно, спрагло. Припадаю ніби до живильної води у літню спеку. Отримую у відповідь такий відклик, що у мене зносить дах. У нас зносить дах. Тепер ми — кабріолет. Беззахисні перед стихією, залежні від погоди, але вільні і дещо зухвалі.

Ривком знімаю з неї плащ, підхоплюю на руки і притискаю до стіни, не розриваючи поцілунку. Потім будемо розбиратися що, хто, куди, чому. Зараз відчуваємо гостру потребу втамувати спрагу, насититись одне одним, розчинитись, злитись, полетіти.

— Фу, збоченці! Хоч би ворота зачинили! — Марко за новою п’ятничною традицією заглядає в гараж з темним нефільтрованим і таранькою. — Я так розумію, плани змінились? Темні і нефільтровані п’ятниці скасовані?

Лексі густо червоніє і тихо сміється, ховаючи голову у мене на грудях. А я так і стою, прикриваючи її собою, все ще притискаю до стіни.

— Зникни, — прошу товариша, посилаючи йому гнівний погляд, під яким не вдається приховати свою радість. Марко, задоволений собою, широко посміхається, киває і зникає за воротами. Звідти вже голосно лунає:

— Але ворота все ж краще зачинити!

— Підеш за мене? — питаю одночасно зі звуком зачинення воріт, ховаючи своє хвилювання за пришелепуватою посмішкою.

Вона відкриває і закриває рота, хапає повітря, та жодного звуку не видає. А я усміхаюся з того, що нарешті і мені вдалося її шокувати. Правда, романтик з мене такий собі, та й пропозицію я роблю вперше. І не готувався до того, воно само сформувалось в розімлілій від задоволення свідомості і вискочило з рота. Зате як влучно! Який ефект!

— Ти серйозно зараз? — перепитує і отримує від мене ствердний кивок. Невимушено посміхається у відповідь, — Бо я собі вже чого тільки не думала. От дивись, перший місяць, нехай тест-драйв. Потім ще пів року обкатки. Далі що? Я вже думала, що таке собі кохання з пробігом тебе не цікавить…

— Ти натякаєш на оформлення документів? — підтримую її гру, для себе я вже все вирішив, але погратись хочеться.

— З постановкою на облік! — Лексі усміхається, піднявши палець догори.

— Ну знаєш, я б з радістю зробив тобі офіційну пропозицію, та не маю обручки при собі, — театрально ляскаю себе по кишенях.

— В тебе ж повний гараж підходящих предметів. Та он хоч від ауді своєї відколупай одне кільце — от тобі і обручка.

— Е-е-е, ні, — я похапцем підіймаюся з місця і підскакую до своєї ластівки, захищаючи її кільця на капоті, — Я зараз знайду щось більш підходяще.

Копирсаюся в своїх ящиках і баночках, скриньках і відерцях, де розкладені всілякі гайки, шайби і інша дрібнота, знаходжу гайку і простягую Лексі.

— Така підійде? — всерйоз задумуюсь над тим, що варто придбати гарну обручку для своєї нареченої, — Що скажеш?

Чомусь все починалося в грайливій формі, а тепер я починаю по-дорослому хвилюватися, що вона вважатиме мене блазнем і відмовить. Я ж з цілком серйозним наміром пропоную їй стати моєю дружиною. Але Лексі мене дивує своєю легкістю, розтягує вуста в широкій посмішці і, примруживши очі, простягає мені руку, щоб я одягнув їй цю гайку на палець.

— Обіцяю, завтра куплю тобі нову справжню обручку, — одягаю «кільце» на палець і цілую руку.

— Тільки нехай вона буде такої самої форми, як ця, — тягнеться до мене за поцілунком і я з задоволенням затверджую нашу угоду, впиваючись з усією пристрастю в її вуста.