Мільярд один, мільярд два, мільярд три

Ні, це був не вечір, не була і ніч. Не дванадцята чи перша, не третя чи п’ята. Не була й восьма або шоста. Хлопчик не знав, що показував годинник. Навіть не впевнений, що зараз простір розтинають саме хвилини й дні, а не… Ох, маячня. Він не знав, чи час взагалі існував.

Навколо розтягнувся безмежний океан, серпанково-сірий, до болю різкий, до страху крижаний. Та попри все, він не завдавав, ні болю, ні страху. Просто-напросто не вистачало на це сил, просто-напросто розумів, що спроби стануть марними. Натомість він, німий та промовистий, докірливо споглядав крихкий острівець, що розкинувся на одному із перетинів замерзлих вод.

А втім, одначе, а проте, хлопчик аж ніяк не бентежився через зневажливі промені зіниць океану. Навколо простягалися дві безмежні усмішки, іскристо-теплі, до трепету легкі, до реготу щасливі.

Удвох вони лежали посеред лапатого снігу, мов немовлята на величезній перині. Над обличчями височіли зірки, та вони не лічили їх, на біляві од морозу вії сідало десятки сніжинок, та й вони лишалися недоторканними. Адже хлопчик знав: в обіймах його людини зірок удвічі більше за нескінченність, а м’який сніг ладен був вгамувати навіть роздратований кратер пекельного вулкана.

— Вони всі дивляться на нас, правда ж? Той океан, він розлючений? — прошепотів хлопчик.

— Дивиться. Розлючений.

— Через нас?

— Через нас.

— Якщо я спитаю, чому, це буде безглуздо?

— Безглуздіше за будь-що.

Позаду почувся дикий скрик, в’язкий, немов смола. Вже за мить над ними повисло безліч тремтячих од злості рук із простягнутими вказівниками — безліч бездушних указок, яким так легко обірвати кінці. А й справді, що вони, ті руки — сухі обірвані дерева, уже давно мертві. Застиглі, без жодних змог рухатись, тягтись. Гілки, що так часто перешкоджають стежці витися далі. І хлопчик завжди дивувався: чому його судили, коли він просто прибирав ту гілку зі своєї дороги?

— Вони показують на нас, правда ж? Той океан, він сердиться? — знов озвався.

— Показує. Сердиться.

— Через нас?

— Через нас.

— Якщо я спробую змусити їх прибрати руки, це буде безглуздо?

— Безглуздіше за будь-що.

Вдруге скрик став ще більш гучним та лютим, а руки майже торкалися їхніх тіл.

— Поглянь на небо.

— Навіщо нам небо? Мені добре зараз, біля тебе, — відповів хлопчик.

— А ти все ж поглянь. Глянув?

Хвилю панувала тиша.

— Місяць, — зрештою промовив.

— А я бачу Місяці. Я бачу їх незліченну кількість. Не дванадцять, не двадцять чотири. Я бачу мільярд, мільярд один…

— Мільярд два…

— Мільярд три. А у них — і досі місяць єдиний. Він завжди ховається за хмарами, він незмінний, він холодний, він порожній і глухий. Ми з тобою — усміхнені злочинці. Ми з тобою — хворі й разом з тим щасливі. І нам не знадобилися книжки, щоб все збагнути, і нам не знадобилися Бальзак чи Данте, Остін чи Шекспір. Ми просто вчасно прибрали гілки з дороги й побачили мільярди Місяців.

Зовсім скоро на острівці посеред океану заусміхалась снігова баба.