Особливі умови

1

Арнетт уважно роздивлялась місис Патерсон, розпростерту на розхристаному, зіжмаканому простирадлі. Її обличчя зосередилось в останньому погляді на стелю, волосся скуйовдженим сріблясто-сивим ореолом розповзалось подушкою. З напіввідкритого рота струменіла цівка слини упереміж із піною, очі швидко затягувало каламутною плівкою. Колись давно Арнетт думала, що смерть пахне таємницями. Чи щонайменше — гвоздиками та вологою могильною землею. Та вже давно пересвідчилася, що та смердить лайном. Арнетт відчула, що кишківник небіжчиці вже звільнився від останнього тягаря, тож прибравши все як слід (гидливості вона давно не відчувала), нарешті наблизилась до телефону.

— Місис Дарна Патерсон? Ваша мати померла кілька хвилин тому. Прийміть мої співчуття, — спочатку тиша, потім зойк та схлип у відповідь. — Так, звісно, я чекаю на вас.

Ще година в компанії покійної Патерсон навіть в радість. Стара вже нічим її не обтяжить на відміну від інших — живих, яким зазвичай щось треба. Арнетт не наважилась закрити небіжчиці очі, нехай то зробить донька. Тому зараз просто спокійно вдивлялась в безбарвні мутні райдужки, які вже бачили чи то інші світі, чи то жахливе потойбіччя. Хоча скоріш за все просто непроглядну чорноту.

Арнетт стрепенулась, коли двері боязко прочинилися. Дарна Патерсон — донька покійної — виглядала наче тінь. Вся вона зіщулилась, скривилась, немов зменшилась чи то від горя, чи то від неочікуваності. Адже старша Патерсон, хоч й була прикута до ліжка безмаль два роки, мала напрочуд міцне серце й виглядала подекуди здоровішою за власну доньку. Єдиний нюанс — після останнього нервового припадку мовчала, як колода. Саме тому Арнетт й згодилась доглядати лежачу.

Дарна Патерсон протягнула Арнетт конверт. Вона опускала очі, м'ялася, нітилась — бо була з тих людей, які відчувають німу провину за те, що не поряд з близькими в найтяжчі, останні моменти. Що не віддають їм встановленого кимось боргу. Зазвичай це відчуття лишається з ними на все життя, навіть могильна плита померлого родича не здатна розтрощити той клятий прогріх. Вони завинили й все тут.

— Міс Арнетт, я так вдячна вам...за все, що ви зробили для матінки...для мене, без вас ми б не впорались! Візьміть це на знак подяки, — конверт злегка трусився в її руці.

— Що ви, місис Патерсон, з вашою матінкою було зовсім не складно, дійсно світла людина! Тепер вона в кращому місці, — Арнетт казала це та згадувала, як старша Патерсон кидала в неї лайном просто з під себе.

Дарна кивнула та промокнула кутики очей красивою вишитою хустиною. Арнетт нарешті лишила її наодинці з померлою матір'ю.

Вона не поспішала додому. Спершу зайшла в агенцію, яка підбирала їй клієнтів.

— Вітаю, Говері! Моя підопічна померла сьогодні. Я готова взяти на догляд когось ще.

— О, привіт, Арнетт! Хвилинку, — й Говері почала швидко перевіряти списки та бази, — є кілька старих після інфаркту, дівчина з поставарійним синдромом, чоловік з епілепсією...таак, щось ще було...

— Говері, ти ж пам'ятаєш мою основну вимогу?

Говері закотила очі:

— Ах, звісно... Арнетт, а тобі не набридла така...дивна робота? Ти б могла займатися будь-чим іншим! Он в ювелірній лавці містера Треслера не вистачає продавчині!

— Говері, припини, мені подобається те, чим я займаюся. Не хочу чути нав'язливі теревені весь день.

Говері сіпнулась:

— Ну так, вибач...забула, що ти в нас трохи відлюдькувата...ось, — й вона простягла Арнетт папірець з номером телефону, — здається, якісь багатії...треба доглядати чоловіка після серйозної автомобільної аварії. Але чомусь від них вже було кілька відмов. В чому причина не знаю. Можливо, тобі як раз підійде, бо той мужик прикутий до інвалідного візка й мовчазний, що риба.

Арнетт сховала папірець в потерту шкіряну сумку:

— Дякую, Говері, сьогодні ж подзвоню.

2

Арнетт не любила довго лишатися вдома. Вона взагалі багато чого не любила в цьому житті. Їй було однаково некомфортно й поміж затиснутих стін, й в компанії інших людей, які, керуючись якимось дурнуватими правилами поведінки, постійно цікавились її справами. Саму ж Арнетт нічиї справи не цікавили.

Вона неквапливо натиснула на ручку дверей, й зайшла в темний передпокій, де пахло вогкістю та зіпсованою їжею. Згори на неї одразу наче обвалилась низька темна стеля з розводами плісняви та дрантям шпалер. Намагаючись не вдихати аж надто глибоко, Арнетт прошмигнула у свою кімнату.

— О, Арнетт, ти сьогодні рано! — сивочолий чоловік підвів голову та приязно всміхнувся.

— Так, просто моя підопічна померла.

Чоловік сіпнувся та видав нервовий смішок.

— А ми з Джозефом як раз повторювали алфавіт, — він вказав на задумливого хлопчика років восьми. Той підняв великі синьо-бірюзові очі. Дуже гарні, але без жодних емоцій.

Арнетт скупо усміхнулась самими губами, скуйовдила злегка хвилясте хлопчикове волосся. Одно пасмо вибилось та впало на високе чоло. Хлопчик не зважав.

Чоловік поспіхом почав збиратися.

— Ну, тоді я піду, Джозефу буде набагато цікавіше в компанії матері, аніж мене, — він крекнув.

— Що ви, кращого вчителя для такого...особливого хлопчика, годі й шукати, містере Готфрід, — безбарвним голосом зауважила жінка.

Лишившись з сином наодинці, Арнетт дістала папірець й неквапливо набрала довгий номер, що його дала Говері. Та сказала, що замовники багатії, певно так і було, адже довгі номери телефонів були лише в районі Бакстрейн, куди міг потрапити далеко не кожен. На відміну від дешевих кварталів, де мешкала сама Арнетт із сином. Буде незручно добиратися, але то дрібниці, якщо вона зможе добре заробити.

Арнетт чимало здивувалась, коли їй призначили співбесіду вже на завтра, не сказавши при цьому жодних подробиць. Треба добре підготуватися та попрасувати теракотову сукню. В ній вона виглядає пристойно, стримано, але не як черниця. Має підійти.

Арнетт нагріла залишки вчорашньої їжі та позвала сина до вечері. Вони займали дві маленькі кімнати у довгастій приземкуватій будівлі з купою галасливих сусідів. Одна з них нагадувала скоріш закуток з ліжками, інша слугувала одночасно гостьовою, їдальнею та залою.

— Тобі подобається вчитель Готфрід, адже так? — запитала Арнетт.

Джозеф злегка кивнув.

— Так, мені теж.

Хлопець мовчазно колупав в тарілці. За все своє недовге життя він не сказав жодного слова. Навіть немовлям мало галасував. Певно, Арнетт все прокричала й сказала за нього. Тоді, в підворітні. Коли її ґвалтували. І де був зачатий Джозеф.

— Іди спати, Джозефе, вже пізно.

Хлопець послухався. Арнетт навіть собі не могла зізнатися в тому, що боїться власного сина. Й тихо раділа, що той мовчить. Їй це так підходило... Проте лікарі стверджували, що він чує, а отже шанси на одужання є. Арнетт сподівалася, що вони не виправдаються і він ніколи не розкаже того, що відбувається в його душі. Але цих думок вона боялась ще дужче.

3

Теракотова сукня їй дійсно пасувала. Тонкий шкіряний ремінець підкреслював талію, він був в тон волоссю жінки — темно-коричневому, трохи виткому та неслухняному, такому, що з ним завжди залюбки бавиться вітер. Арнетт злегка намастила пухкі губи медовим бальзамом, нанесла на вії трохи туші.

За годину вже стояла перед двоповерховим маєтком в престижному районі Бакстрейн. Будівля з сірого каменя тонула в зелені. Обабіч доріжки, що вела до масивних дверей, росли запашні чагарники. Арнетт ступала з обережністю, зніяковілістю та розгубленістю. Раптом теракотова сукня стала здаватися їй линялою ганчіркою.

— Міс, на вас вже чекають, — дівчина здригнулась від раптового голосу просто у неї над вухом. То був дворецький, який гостинно вказував на вхід, але виглядав при цьому абсолютно очужіло. Просто виконував роботу.

Арнетт зустріла статна немолода білявка з гострим поглядом та яскравими губами.

— Міс Арнетт? Моє ім'я Кейра Сеттлінг. Сідайте, прошу, я вирішила зустріти вас особисто, бо всіх попередніх доглядальниць приймала розпорядниця маєтку і вони виявились геть не тямущими, — жінка безпорадно розвела руки в сторони.

Арнетт напружилась.

— Тож, перейдемо до справ, якщо ви не заперечуєте, — легкий кивок у відповідь.

— Я шукаю доглядальницю для свого молодшого брата...Річарда Сеттлінга. З ним сталася вельми неприємна подія, — вона пожувала губи, — насправді страшний удар для нашої сім'ї... Річард втрапив у жахливу аварію...провів у комі кілька місяців, — Кейра опустила очі долу, — але, на щастя, прийшов до тями. Зараз мій брат прикутий до інвалідного візка, з усіх кінцівок лише ліва рука частково працює. Він не розмовляє, але я впевнена, розуміє все, що відбувається навколо! Він потребує постійного догляду, прогулянок, розмов...

Арнетт з розумінням кивнула, але засумнівалась. Вона не любила доглядати чоловіків. А цей до того ж мав бути доволі молодим, хоча й калікою. Дівчина мимоволі поправила сукню, щоб та щільніше приховала тонкі коліна.

— Моєму братові потрібні особливі умови! — наголосила Кейра. — Не просто людина, що підтиратиме йому слину, а друг! Адже у нього не так багато лишилось в цьому житті...

«Друг...з цим складніше»

Арнетт відчула, що у неї чомусь пришвидшується серцебиття, а десь у животі зароджується неприємна млость.

— Річард заможний чоловік, тому ваші послуги будуть добре оплачуватися, — Кейра простягнула Арнетт клаптик паперу. Та примружилась. Таку суму вона отримувала за доглядання старої Патерсон...

— Такою буде ваша щоденна плата.

Добре, що Арнетт втрималась від схвильованого зойку.

— Чи можу я познайомитися зі своїм підопічним?

— Авжеж, — Кейра встала, підійшла до великого панорамного вікна та відкинула фіранку. Відкрився прекрасний вид на сад та терасу, що примикала до дому. Серце Арнетт схвильовано забилось, вона намагалась розгледіти фігуру чоловіка в інвалідному візку, що невідривно дивився кудись перед собою. Його правиця недолуго чіплялась за ручку візка та була покривленою, як лапа старого птаха. Ліва рука звисала вниз й злегка сіпалась.

— Підійдемо ближче, — запропонувала Кейра, прочиняючи бокові двері, що вели на терасу. Арнетт нерішуче рушила за нею.

— Річарде, познайомся — це Арнетт. Сподіваюсь, ви з нею знайдете спільну мову, — уважний, але колючий погляд в сторону дівчини.

Арнетт усміхнулась й спробувала потиснути ліву руку Річарда. Вийшло трохи незграбно.

— Приємно познайомитися, — вона уважно вивчала чоловіка перед собою. Статний, певно високий, хоч зараз це було важко оцінити. Його ноги поки не виглядали всохлими, адже він не так давно перебував у інвалідному візку, лише ступні неприродно розвертались в середину.

З обличчям було гірше. Кілька великих шрамів перетинали високе чоло. Рот перекосило убік, одна губа наїжджала на іншу й складалося враження, що Річард химерно усміхається. Проте очі, глибоко-сині та пронизливі уважно вивчали все навколо. Його погляд був прискіпливий, допитливий, пильний, він чіплявся за все наче реп'ях. Й зараз він прикипів до Арнетт.

Річард видав протяжний дивний звук. Кейра нервово усміхнулась.

— Здається, ви йому сподобались!

Арнетт вичавила слабку усмішку.

— Коли мені приступати? — сума на папірці таки зробила свою справу.

Кейра уважно подивилась на брата. Той мугикав, кивав та блимав очима. Схоже тепер він силувався спілкуватися за допомогою міміки.

— Будемо раді, якщо ви почнете вже завтра... Я не можу весь час знаходитися поряд, у мене є власна сім'я...а розпорядниця маєтку лишається при Річардові на ніч. До речі, було б добре, якби ви могли іноді її заміняти.

Арнетт подумала про Джозефа.

— Авжеж я зможу!

4

Арнетт доволі швидко збагнула, як доглядати Річарда. Він не пручався, коли його перевдягали, вправно використовував ліву руку, щоб краще пояснити, чого хоче. Полюбляв проводити багато часу на терасі, часто вказував на великий програвач, і тоді садом ширилась приємна легка музика. За пару тижнів Арнетт вже непогано орієнтувалась в тому спектрі мімічних прийомів, якими володів Річард, а іноді й заздалегідь вгадувала, чого він хоче в конкретний момент.

Одного дня, коли Арнетт, як завжди, вивезла Річарда на прогулянку після вечері, той замість того аби спокійно споглядати за садом, як зазвичай, став настирливо соватися у візку. Він сіпався, мугикав, його перекошене обличчя видавало незрозумілу гримасу, наче підзиваючи Арнетт. Та слухняно підійшла, придивилась, нахилилась. А тоді його майже здорова лівиця зі швидкістю блискавки схопила дівчину за стегно. Стиснула з чималою силою, жадібно, рвучко, несамовито. Рука почала невміло ковзати по тілу, а Арнетт немов прикипіла до місця. Не могла поворухнутися. Ноги враз скам'яніли, серце шалено застрибало, таранячи грудну клітину, в голові наче хтось вчинив вибух, після якого там стало порожньо та тихо.

Нарешті Арнетт зробила глибокий вдих, начебто вдихала повітря вперше, як новонароджений, та позадкувала, відчеплюючи від себе нав'язливу руку.

«Коли я востаннє голила ноги, — чомусь першим спало їй на думку».

Вона вирячившись дивилась на Річарда, який корчився у своєму інвалідному візку. Його член напинався, ріс у штанах, як гриб після дощу й Арнетт не могла відвести від того погляд. Виявляється, доля доволі зло пожартувала над Річардом. Лишила його можливості рухатися, ходити, нормально жити, а хіть лишила. Навіщо?

Арнетт сиділа напроти Річарда певно з годину, поки не відчула, як сутінки лоскочуть спину. Дивилася на його судоми та звивання, на те, як він тягнеться до члена лівою рукою, але її обмеженої вправності все одно не вистачає, аби закінчити те, чого він так прагнув. Потім встала, подала каліці воду, яка цівками потекла з кривого рота. На це Арнетт не зважала, вона наче перебувала у дивному трансі. Провела пальцем по своїх вологих губах та торкнулась ним спаплюжених Річардових уст.

Того вечора Арнетт довго не могла заснути.

5

Арнетт застигла перед строкато-червоною вивіскою. «Насолоджуйся» — значилось на ній. Товари, виставлені на вітрині, не лишали сумніву в тому, про які насолоди йде мова. Напівпрозорі пеньюари, кольорові панчохи, перуки всіх мастей, шкіряні батоги та маски на обличчя підсвічувалися знизу яскраво-рожевими софітами.

Арнетт зайшла без вагань. Обрала червоні сітчасті панчохи, батіг, чорний вузький корсет й біляву перуку, яку довго приміряла.

— О, вам дуже личить, — безсоромно брехала продавчиня. — Ваш чоловік точно оцінить таке перевтілення, — противно захихотіла.

Арнетт дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала. Вона була типовою брюнеткою. Темний колір волосся приємно контрастував зі світлою шкірою, підкреслював горіхові очі. Світлі ж пасма робили її схожою на безколірну міль. Але то нічого, яскрава помада трохи покращить справи. Її вона теж прихопила. І китайську шпильку, щоб зібрати неслухняні пасма вкупу.

Вдома, дочекавшись, коли Джозеф засне, Арнетт неквапливо почала діставати дивні обнови. Довго перебирала світлі пасма перуки, повільно натягувала червоні панчохи, відчуваючи, як в такт шаленому серцебиттю пульсує щось гаряче внизу живота.

«Я певно божеволію»

Дівчина підійшла до дзеркала, спробувала усміхнутися. Але усмішка здалася їй жалюгідною. Важко засичала та ледь не зірвала кляту перуку. Потім взяла помаду, й довго-довго мастила нею губи, поки не стала схожою на сумного клоуна. Арнетт продовжувала механічно водити помадою по губах, глядячи у відображення своїх осклянілих очей. Потім перемикнулася на дзеркало. Почала вкривати його дивними червоними візерунками, поки з її очей щільним потоком струменіли сльози, домішуючи до плям від помади чорні клякси туші.

Арнетт охопила руками голову, впала на підлогу й забилась в судомних риданнях.

— Ні, ні, будь ласка, не роби цього, — руки відштовхували примарного кривдника. — Мені боляче, прошу, не треба, мені боляче...

Арнетт затикала рота руками, щоб ніхто не почув її схлипів, намагалась відтерти неіснуючу кров зі стегон. Вона майже відчувала, як та юшить у неї між ніж, затуляла їх, неначе це могло вберегти вже спаплюжену цноту.

Примари минулого прибили зіщулену жіночу фігуру до підлоги, де вона звивалась, неначе поранена змія. І не помітила, як розбудила Джозефа. Крізь пелену сліз побачила розмиту маленьку фігуру осторонь. Схаменулась. Злякалась.

«Що зі мною коїться?»

Джозеф невідривно дивився на неї. Його губи беззвучно рухалися, очі зяяли двома синіми ліхтарями. Груди сутужно здіймалися, але з горла не могло вирватися жодного звуку. Здавалося, слова, які сидять в ньому, але не можуть вибратися з німого полону, душать хлопця з середини. Розривають дитячу крихку грудну клітину.

Арнетт, перемазана червоною помадою та сльозами підповзла до сина, протягнула тремтячі руки.

— Пробач...пробач мені...О, Джозефе!

Вона схопила його за плечі й стала торсати, як ляльку.

— Давай завтра ж підемо в службу опіки, нехай заберуть тебе! Нехай заберуть тебе від мене! Нехай віддадуть комусь кращому, комусь нормальному... Не мені!

З очей Джозефа бризнули сльози. Він трусився й схлипував. Арнетт сильно притисла його до себе.

— Пробач...пробач...пробач, — ошаліло повторювала вона. — Тобі буде краще не зі мною. Скоро я все вирішу, потерпи ще трохи. Ще зовсім трохи, любий.

Він як завжди відповів мовчанням.

6

Арнетт не могла дочекатися ранку. Їй не терпілося дістатися Річардового маєтку. Що він робитиме? А що робитиме вона у відповідь?

Після обов'язкових процедур Арнетт повезла Річарда в бібліотеку. Він любив, щоб вона читала йому вголос. Та цього разу встигла прочитати лише пару сторінок, як помітила той благальний вираз в його очах. Підійшла та поклала руку поміж ніг, одразу отримала відповідь. Повернулась до свого стільця напроти й почала невідривно дивитися на Річарда. Як добре, що він мовчить. На той фон зі стогонів можна не зважати. Ще раз відмітила, який він гарний. Підборіддя, хоч й деформоване, міцне та вольове, ніс охайний, губи в міру повні, шкода, що вони назавжди завмерли в цій непривабливій покрученій формі.

Арнетт відчула тепло, що підіймалося від низу живота й аж до самого серця. А може навпаки — опускалося від кров'яного мотора до тріпотливого лона. У неї не було чоловіка відтоді, як її зґвалтували 9 років тому. Й вона була певна, що більше ніколи не буде, адже звичайні чоловіки її лише страхали. Та зараз, дивлячись на скаліченого Річарда, відчувала нездорове збудження. Вир у нутрі, що намагався вирватися назовні.

Арнетт підійшла до чоловіка впритул, сіла на нього, широко розвівши ноги в сторони. Спробувала поцілувати. Одразу відчула, як в проміжність їй вперся затверділий прутень.

— Так дивно виходить, що з усього в твоєму тілі саме член залишився найбільш вправним... Здається, я здогадуюсь, чому попередні доглядальниці не підходили... Були старими шкорбами? Можеш не відповідати, — й вона провела кінчиком язика до Річардових тремтячих губах.

Від того дня догляд за Річардом змінився. Арнетт влаштовувала перед ним цілі вистави, прив'язуючи його лівицю до інвалідного візка, щоб чоловік не міг мастурбувати у відповідь. Вона ж сиділа напроти, ладна робити та показувати все, що заманеться. Іноді просто кружляла навколо, торкаючись та пестячи Річарда, але не дозволяючи схопити себе.

— Що скажеш? Як тобі? Я так довго обирала вбрання для нашого сьогоднішнього побачення..., — і вона ставила довгу ногу в червоній панчосі на його візок. — Бачу, що тобі подобається! Мовчанка означає згоду. О, Річарде, мені так пощастило з тобою!

— Ти хочеш більшого? — Арнетт шепотіла Річардові на вухо, легко проводила язиком по мочці, заковтувала її, смоктала, як материнські груди, знову відпускала, щоб потім опуститися язиком нижче, по шиї прямо до ключиць.

— Треба трохи почекати, любий... Я так швидко не можу, ти ж маєш розуміти, я дуже чемна дівчинка!

Арнетт отримувала дивне задоволення, спостерігаючи, як знерухомлений Річард трясеться від збудження, як його спаплюжене аварією обличчя зволожується від сліз бажання та снаги. Як поміж його ніг з'являється мокра пляма — знак, що він таки кінчив. Кінчив, просто дивлячись на неї.

— О, Річарде, ти сьогодні так швидко, а я приготувала ще стільки всього цікавого...ти засмучуєш мене, любий.

Її затягувало у трясовину химерної хтивої гри. Арнетт насолоджувалась своєю владою над Річардом. Над всіма тими мовчазними каліками, яких було десятки в її житті. Навіть над власним сином. Вони — людський непотріб, але вона, прекрасна Арнетт, осяє їхні життя своєю присутністю!

7

Того дня Арнетт поверталась додому надто пізно. Коли темрява розповзлась по всіх куточках міста, надійно поховавши під собою залишки дня. Намагалась прошмигнути в кімнату якомога тихіше, не знала, чи вчитель Готфрід ще на місці.

Він чекав на неї. Сидів біля сплячого Джозефа понуро опустивши голову вниз. Стрепенувся, коли вона увійшла. Помітив розгубленість у її очах.

— О, містере Готфріде, вам не варто було так затримуватися... Джозеф прекрасно проводить час на самоті.

— Дійсно? — містер Готфрід виструнчився. — Арнетт, я розумію, що це, можливо, не моя справа...

Дівчина напружилась. Приємні розмови з таких слів не починаються.

— Але...як багато часу ти проводиш з Джозефом? Хлопчику не вистачає уваги... Так, він німий! Але ж він бачить, чує, зрештою відчуває! Якби ти проводила з ним час, гуляла, розмовляла... Можливо, й він колись відповів би тобі. Любов та терпіння, Арнетт! Лише любов та терпіння здатні зцілити Джозефа.

— Достатньо, містере Готфріде. Я багато працюю, щоб забезпечити нас з сином.

— Арнетт, — старий вчитель схопився за голову, — краще б ти доглядала власного сина, а не інших, чужих калік...

Арнетт відчувала, як щось в її нутрі закипає, а сукня стає затісною.

— Чому ти не віддаси його в спеціалізовану школу? Нехай спілкується, нехай вчиться з іншими дітьми!

— Його можуть там образити, над ним будуть насміхатися!

— Арнетт, там всі діти будуть такими!

— Достатньо! — повторила Арнетт дерев'яним голосом, — я думаю ми більше не потребуємо ваших послуг. Джозефу буде краще з іншим вчителем.

Вчитель відсахнувся:

— Арнетт, не дури! Ти зробиш тільки гірше! Джозеф звик до мене, а я до нього...

— На все добре!

— Арнетт, я можу повідомити куди слід і тебе позбавлять батьківських прав!

Арнет стала блідо-крейдяною. Промовила тихо-тихо, нахилившись просто до вуха старого вчителя:

— Краще б знайшлись такі добросердні люди тоді...коли мене ґвалтували у підворітні. Коли я волала так, що здавалося горло моє розлетиться на дрантя. Коли стікала кров'ю біля сміттєвого бака. Краще б тоді хтось...такий самий добрий, як і ви, шановний містере Готфрід, повідомив би куди слід. І тоді бідний хлопчик Джозеф навіть не з'явився б на світ.

Вчитель відсахнувся і вкрився плямами:

— Арнетт...ти пережила чимало...та не змушуй Джозефа відповідати за чужі гріхи...він всього лишень невинне дитя.

Арнетт відчувала, що ноги їй відмовляють. Ледь стримувалась аби не затулити вуха руками, щоб не чути нічого! Цієї обпікаюче-жахливої правди. Якась частина єства погоджувалася з вчителем, інша волала, що було сил «це я була невинна, це я була розтоптана, розтрощена та зломлена».

Арнетт відкрила рота, але не одразу змогла вимовити бодай щось.

«Може я теж оніміла?»

— На все добре, містере Готфрід, — прошепотіла ледь чутно.

8

— Річарде, чи ти кохав колись? — Арнетт шепотіла, вивчаючи язиком контури Річардового вуха. Одна її рука лежала поміж його ніг, інша тремтливими дотиками оббігала власну талію, опускалась від пупка вниз, занурюючись у теплоту нутра.

— Так-так, я бачу, що ти давно хочеш, що давно готовий... Тільки скажи, що любиш мене! Я не можу без почуттів, Річарде, зрозумій...

Вона затисла його щоки руками, намагаючись привести в рух деформовані губи.

— Ну ж бо: «я кохаю тебе, Арнетт, до нестями»!

Чоловік сіпнувся:

— Ладно, зарахуємо, — й Арнетт боляче вкусила його за вухо. — Це буде незручно, але вже нічого... Ти був слухняним хлопчиком, то ж заслужив на це.

Арнетт рвучко осідлала Річарда. Ручки візка боляче впивались їй в коліна, але вона не зважала. Відчула Річарда в собі, він легко увійшов у давно готове вологе лоно. Арнетт розірвала сорочку, оголила настовбурчені піки сосків, приклала їх до перекошеного рота, який невміло намагався схопити рожеві збуджені бубки. Ритмічно зарухала стегнами, охоплюючи міцну шию.

— Все доводиться робити за тебе, Річарде...

Вона добре його вивчила. Знала, коли він скінчить. Що це не буде довгою розвагою. Відчула тремор, що пробігся скаліченим тілом, побачила, як очі закочуються від блаженства, як покручена правиця судомно б'ється об візок, а ліва рука намагається зануритися в її темне волосся.

Арнетт діяла швидко. Дістала китайську довгу шпильку із зачіски, до якої як раз тягнувся її невмілий коханець, й увігнала прикрасу просто у вразливу м'яку шию. Шпилька занурювалась легко, наче входила в масло. В очі Арнетт бризнула багряна кров, а Річард забився від жаху.

— Я впізнала тебе одразу, — просичала на вухо, яке тільки-но пестила. — Так, твоє гарненьке личко сильно змінилось, та й не показував ти його тоді як слід, але запах...запах хтивої тварини назавжди при тобі, Річарде! Ти розважився тоді, я зараз... Ми квити!

Арнетт відчувала, як її стегнами стікає сім'я, а рука палає від гарячої крові, що фонтаном б'є із сонної артерії. Вона наче вбирала її в себе, домішувала до власної.

— Про таку кончину годі й мріяти, правда ж Річарде...

Вона дочекалась, коли він обм'якне під нею. Подивилась на калюжу з крові та сперми, що росла під Річардом. Поцілувала його майже ніжно наостанок. І пішла. Лишалось ще кілька справ.

9

Темноволосий хлопчик сидів на парковій лаві. Він уважно дивився перед собою ясними синіми очима, кусав губи та стискав портфельчик так, що аж кісточки пальців білили. В портфельчику був важливий лист, принаймні так сказала мама, коли цілувала його в маківку на прощання. Вона була тоді такою...дивною, наче не схожою на себе, її очі дивилися на сина й водночас повз нього.

«Любий, просто прийди та сядь на лаву в парку. Сиди та чекай. Коли до тебе підійдуть поліціянти — віддай конверт, там все написано, вони все зрозуміють. Добре? Скоро у твоєму житті все налагодиться. А коли ти нарешті заговориш, то все, що відбувалося до цього, здасться тобі просто сном... Неправдою. Я лишусь всього лиш сном...»

Джозеф зробив, як вона веліла: прийшов в парк і сів на лаву. Він завжди слухався мами. Бо дуже любив.

Арнетт підготувала все заздалегідь. Лист з результатами генетичної експертизи, благо матеріалів для неї було вдосталь, документи Джозефа та послання містеру Готфріду. Якщо у когось й виникнуть сумніви, що Джозеф син Річарда Сеттлінга, експертизу можна повторити. Та достатньо просто поглянути на хлопча. Вона потурбувалася про нього, все зробила правильно. Бо дуже любила.

Про це думала Арнетт, стоячи на пероні вокзалу з невеликою валізкою у руках. Хоча ні, не Арнетт. Інша жінка — молода та білява, в смарагдовій сукні з оксамиту. Вітер пустотливо загравав з нею, тріпотав волосся. Вперше за багато років жінка щиро усміхалася.