З днем народження, Беатріс

Цього дня ти чекала буквально рік. Змогла вмовити мати провести всі сімейні церемоній раніше й пошвидше. І ось карета зупиняється біля домовленого місця. Ти б може й верхи, змилюючи коня примчала, але маєш лишатись свіжою і не зім'яти плаття, він завжди це помічає.

Нестерпні миті очікування — невже запізнюється. В цей день ти б мала повне право на образу. Уява вмить побігла вимальовувати вибачення, до щік підібрався підступний рум'янець. Аж ось двері будівлі відчиняються і ти, із зусиллям вичікуючи мить, виходиш назустріч.

Попри зовнішню стриманість, через погляд, запах, тебе накриває знайоме тепло. Ти вкладаєш долоні у його і все навколо змінюється темним спалахом порталу. Нове місце незнайоме, хоч ти і певна що це той самий замок. Цю кімнату ти бачиш уперше. Озираючись розумієш що сюди є вхід лише з тераси, звідки, попри зиму, лунає пташиний спів.

Він завжди починає зустріч з подарунка, і в свій день народження ти очікуєш щось особливе. Та нічого що б підходило на цю роль ти не помічаєш. Навіть звичних солодощів нема. В кімнаті ви лише вдвох. Жодного пухнастого хуха. Помічаєш хвилювання на його обличчі, що ж це буде. Він мовчить. Відпускаєш його руку, силуючи заповнити незграбну тишу.

Бесіда пожвавлюється, а ти палаєш в очікуванні. Нащо аж так довго? За звичними словами очікування перегоріло і причаїлось за буденністю. Щасливою, а все ж. З'являються чай та солодке. Самі. Точніше, він чаклує, але де усі хухи? Невже у цьому його задум. До цього ви лише раз були дійсно на самоті. Серце починає калатати. Йой, певно ж він почує.

Встав і звіявся. Як так можна. Не може бути зараз більш термінового ніж ти. Чи може? Який до біса сад, на квіточки ти б і вдома могла дивитись. Ти тут не для цього стільки щастя очікувала. Але робити нічого, солодощів вже забагато з'їдено — доведеться йти назовні. Може там сюрприз чекає? Не міг він справді тебе одну покинути. Чи міг?

Поки уява продовжує вигравати усіма барвами розпачу, ти рішуче крокуєш по траві. Неймовірна природа — жодна оранжерея не зрівняється. А куди йти? Чи повертатись, та де там: ні замку, ні навіть чогось схожого на ту кімнату. Тож лише вперед. А там сріблястий туман.

Десь із закутків свідомості голоси підказують правила поводження з магічними місцями. Та вони писані магам, ти й іскри за життя не явила. Відкидаєш марну обережність і заглядаєш під фату.

Грайлива райдуга осяяла галявину з голови ідеально білого коня. Єдинорога. Ти звісно читала про них. Але присутність перехоплює подих. Він більший за дядькового бойового скакуна учетверо, і на весь цей масштаб нема в ньому жодної хиби чи недоречності. Його темні очі, сповнені магії. Здається в них більше усього ніж зірок на небі.

А потім приходить страх. Ти ж зовсім одна: ні чарів, ні зброї, ні допомоги. Згадуєш усе що читала і ніяковієш. Однороги зневажають нечистих. Добре що ти милась. Дурепа, йдеться про інше! Спала вже з чоловіком. Але ж незаймана, тож не рахується. Чи рахується? Чи досить фантазій, вони підступні й некеровані. А однороги ж думки читають. Біда. Впираєшся спиною у щось, готова із життям прощатись. На плечі опускаються дві дужі долоні. Дядькові. Яке полегшення.

Єдиноріг не просто красивий, він тут для тебе. І мало цього досвіду, він може дати те що ти жадала ще змалечку. Магію. Ритуал зрозумілий і простий. За цією простотою ти вже вбачаєш кіпи списаних сувоїв і безсонних ночей. Найкращий подарунок у світі.

Здригаєшся, прохолодно. Звісно, бо одяг звіяний його дбайливим дотиком. Хочеться прикритися. Неможна. Тож він усе бачить. Чи не сама цього хотіла. Щоб поглянув, звернув увагу, по справжньому. А він і не дивиться. Бо обряд. Треба йти, Єдиноріг може й передумати.

Босі ноги куйовдять траву, а відчуття наче вздовж берегу йдеш. Вітерець прохолодний, дістає усюди, вкриває шкіру сиротами. Не можна горбитись. Не можна опускати погляд. Величезний кінь опускає голову до твого рівня. Простягаєш руки. Теплий. Голос у голові, чи усюди. Світ за межами світла не може існувати. Це ж очевидно. І шлях променів прямий. Незламний. Завжди один — то й досить. Нащо ще хтось коли буде магія — це ж не самотність. Дарма що голяка, кидаєшся радісно в обійми. Телепортуєшся — це ж легко як дихати. Клятви пролунали, і це тепер твій шлях. Звісно будуть наслідки, та воно й більшого вартує.

Світло. Лунає із тебе не полишаючи тіні.

Шелест трав і голосні співи птахів виривають із роздумів. І вмить занурюють у нові барви світу. Твого світу. Магія була на межі слів. Життя ж сповнене звуками. Матьяш перед тобою і відстань між вами вимірюється міліметрами його сорочки. Огорнута обіймами і його плащем.

Його обійми теплі, надійні, викликають дивне відчуття внизу живота. Охопила пальцями тканину плаща, притислася ще ближче, щоб сховати від його погляду наготу. Він же не побачив шрам, правда? Чи може йому все одно? А якщо ні? Від хвилювання пересохло у роті.

— Ти молодець, промінчику. Не сильно злякалась? — Охоплює долонею тебе від вуха до потилиці, запускаючи пальці у волосся. Пестить, чи так звертає твій погляд до своїх очей — певно одночасно. Шорсткі і грубі чоловічі долоні торкаються тебе з аристократичною ніжністю.

У його очах, це легка занепокоєність і ще щось? Чому вночі так темно?

— Та взагалі ні, — вийшло трошки хрипло. Хоробришся, а у самої перед очима знову постає велична яскрава істота. Тіло зраджує, починає тремтіти, бо пам’ять нагадала страх, який тоді затопив аж до самої маківки. — Це самий-самий найкращий подарунок у всьому світі, дякую!

Навшпиньки тягнешся до нього. Ніхто ж не образиться, якщо твій поцілунок випадково з’їде зі щоки й буде націлений у куточок його губ.

Він помічає, що ти тягнешся. Та замість нахилитись до тебе, підіймає на руки. Неочікуваний рух трохи збив твій приціл, а може зробив його вдалішим. Поцілунок був зовсім не в щічку.

Серце йокнуло, як відчуло куди сягнули губи, почало битися з подвійною швидкістю. Тіло затоплює жар, котрий більше за все відчувається там, де він торкається шкіри. Твоє світло вибухнуло кольорами, варто навчитись ними керувати. Сидиш на руці як один з його воронів, і він притримує тебе за плечі.

— Хоробрий не той хто не боїться, а хто попри страх робить що треба. Я радий що тобі сподобалось те що я підготував, — не так часто він посміхається щиро, навіть з тобою.

— Назви хоча б один випадок, коли мені не сподобався твій подарунок, — Ховаєш рум’янець на щоках схиляючи голову йому в плече. Розпущене волосся спадає на обличчя. — Але це самий найнеперевершеніший з усіх. Не знаю, як ти впораєшся на наступний рік, мої очікування тепер обсягом з країну.

— Бачу твої бажання зростають так само швидко як і ти. Та боюсь в нашому світі, аби отримати країну, тобі доведеться віддатися якомусь спадкоємцю.

Дядько продовжує йти крізь сад, назад до замку. Обличчя його знов серйозне, навіть трохи похмуре.

— Звісно як подарунок я б міг прибрати з престолу когось зайвого для тебе, але боюсь у світі цього не зрозуміють.

Приміщення ззовні виглядає химерно, не належачи жодній будівлі. Всередині затемнений затишок його кабінету, досі без сторонніх очей, та двері все ж присутні. Дійшовши кімнати він ставить тебе на підлогу. Плащ залишається вкривати тебе, важкий. З твоїх малих плечей він тягнеться підлогою. Матьяш поправляє локон що впав тобі на обличчя.

— Пані Беатріс, Промінчику, ваше вбрання — вказує на крісло. — У замку прохолодніше ніж в саду, не хочу щоб ти захворіла.

— Можливо мені варто попереджати про свої жарти, — смішок зривається нервово, піджимаєш пальці ніг від прохолоди підлоги і намагаєшся обережно підібрати поли плаща, щоб не сильно зім’яти. Як би чисто тут не було, все одно не хотілося збирати пилюку на його одяг. — Мене і так все влаштовує.

Але хочеться більшого. Почекай, та нащо возитись? Магія ж є для цього. Розводиш руки й робиш крок. Тканина шелестить, вага втримує її на місці. Хочеш озирнутись на нього, зрозуміти куди він дивиться, але стримуєшся. Дозволяєш плащу зісковзнути з плечей коли вже біля крісла. Намагаєшся заспокоїти себе тим, що він і так все бачив зі спини. Дуже кортить розвернутись до нього, підійти і…

І що? Завмираєш на мить, накривши рукою шрам, що навкіс розсікає тіло.

— Ти певно здивуєшся, але я теж жартую, іноді.

— Що трапилось, у тебе болить? — Він прикликає вогні до свічок. Кімната сповнюється теплого світла і прохолода відступає. — Треба було одразу запалити, ритуали виснажують. Ти вся тремтиш.

Нечутним кроком дядько долає приміщення опиняючись позаду тебе. Торкається акуратно плеча і переводить руку на лоба, перевіряючи температуру.

— Ти в нормі, перехвилювалась? Чи тобі вже твої сукні остогидли? — Прибираючи долоню з твого лоба, змушує одяг піднятись у повітря і розправитись перед тобою. Вони починають змінювати кольори.

Від дотиків тіло наче прошило блискавкою. Та що ж таке? Наче раніше не було такої реакції.

— Все добре, — хитаєш головою і робиш крок назад, впираючись в нього спиною. — А можна зелененький? Темніший.

Кладеш праву долоню собі на плече, продовжуючи прикривати шрам рукою.

— Можливо я відкрию тобі таємницю, але після жартів люди не повинні залишатися сивими або травмованими, — захихотіла і закинула голову, дивлячись на нього знизу вверх.

— Взагалі я подумала, чи варто займатися цим витвором для катувань, якщо вже скоро спати. Може відразу так, вжух, і під ковдру?

Виводиш лівою рукою цей “вжух” у повітрі. Вийшло якось дугою. Твоя рука ледь чіпляє вазу на столику за межею твого периферійного зору. Матіяш як завжди на крок попереду спиняє її падіння. Його долоня підхоплює твій лікоть. Ковзає вище сплітаючи ваші пальці.

— Обережно, — його голова схилена до тебе і очі його темні дивляться у твої. Дивляться у душу, не лишаючи одягу, не лишаючи тіла, лише бажання. — Я б міг тебе вдягнути чарами, хіба я не маю тебе повернути матері до заходу сонця? — Провадить твою руку до тіла, навхрест іншій, обіймаючи й обмежуючи рухи. — Та й раніше ти спати не поспішала, сиділа дивилась як я працюю.

— Думаю, мати не буде хвилюватися, вона тобі вже давно ввірила мою. Безпеку, — обійми були обережними, ніжними, але подих перехопило так, наче грудну клітину з силою затисли. Облизуєш пересохлі губи. — Це мій день, працювати заборонено.

Столи і шафи змінюються на ліжко, вид у вікні спиняється першими зорями на ще палаючому вечірньому небі. Він сідає на зручно поставлене ліжко. Обійнята ти також сідаєш, опиняючись між його колінами. Вогні засоромились залишаючи нічну тьмяність. Звільнивши руки дядько торкається твого волосся заплітаючи художні форми.

Розслаблені руки падають на коліна, коли він їх відпускає, і я не знаю куди їх діти. Зніяковіло перебираю пальцями і кладу праву долоню на його коліно, легко погладжую, насолоджуючись відчуттями.

Називає мене промінчиком, а сам не гірше за мене випромінює тепло, в якому хочеться забутися, розчинитися.

— Значить ти вже будеш забороняти. То що ще мені заборонено? — голос його залишається спокійний, хоч перша фраза була наче льодом по оголеному тілу. Він хапає тебе за підборіддя, рухи чіткі але залишаються ніжними. Волосся продовжує заплітатись, певно магічними долонями. Тримаючи повертає тебе на півоберта не розриваючи контакту очей.

Це може лякати, нагадує його поведінку з підлеглими, але тепло його присутності весь час не вщухало. Тут безпечно, але у його погляді виклик. Він оцінює тебе. Твою рішучість. Твою дорослість.

По тілу проносяться сироти, здається навіть на голові волосся піднялося дибки. Дивишся на нього, намагаєшся відтворити той самий погляд. Це твій день. Твої правила.

— Тільки те, що мені не подобається, — кажеш чітко, впевнено. З легкою, нахабною посмішкою.

— На твоє щастя, список невеликий, — стримуєш тремтіння, пальці правої руки продовжують рухатись по його коліну. Охоплюєш лівою його передпліччя, відчуваючи легку ейфорію від до неможливості приємного відчуття заплітання волосся.

— Наприклад, одяг — зайвий.

Випалила і тільки через мить зрозуміла, що промовила це в голос, від чого похолола. Його уста відкриваються посмішкою.

— Я ж не можу залишити мій промінчик без уроків. Вони тобі подобаються. І перший урок магії, — Матіяш простягає перед тобою обидві руки демонструючи ґудзики на звороті рукавів сорочки. — Чаклунка має втілювати свою волю власними руками.

Увесь твій гонор як вітром здуло, перелякано хапаєшся за його руку і розвертаєшся, щоб бачити обличчя Матіяша.

— Я боюся, не хочу нашкодити, — голос з кожним словом ставав усе тихішим. — Магія у недосвідчених руках стає небезпечною, — цитата легко злетіла з вуст, наче була почута вчора.

— Мені приємна твоя турбота. Та, — він вирішив залишити про собі ці спогади і порівняння. Мить підбираючи слова натомість, продовжив. — Згадай свої заняття: щоб навчитись магії мусиш спершу вміти робити це без неї. Я покажу.

Магічна рука що закінчила композицію з твого волосся влетіла у його праву руку залишаючись півпрозорою тінню за її рухом. Власною правицею Матьяш розв'язав ґудзик на лівому зап'ястку. Рукав під дією тяжіння опустився на твої ноги, відкриваючи передпліччя.

— Як бачиш нічого складного, точно легше ніж твої сукні. — простягає праву руку до тебе.

— Та ні, сукні це просто, не те що оті ваші ґудзики.

Його посмішка бентежить, відволікає. Переводиш погляд на злощасний ґудзик і секунд двадцять просто дивишся. Заплющуєш очі. Зосереджуєшся на новому, вже рідному, відчуті. Яскрава енергія затоплює все тіло, насичує кожну його частинку, аж до кінчиків волосся. Крізь прикриті вії вбачаєш силуети рукава. Простягаєш туди свою волю, своє бажання. Більше відчуваєш ніж бачиш тканину, що спадає і ковзає по стегну. Та є ще ґудзики. Відчуваєш їх спиною. Сягаєш їх наміром, своєю магією. Не всі завіси хочеться лишати закритими.

Зосередження сягає болісного піку. Все ж чари справа не з легких і не варто було вважати, що здібність одразу стане вірною навичкою.

Перед очима все виграє барвами. Тіло починає хитати. Опору знаходиш у ньому. Чаклунка має втілювати свою волю. Ґудзик на рукаві розстібнутий, твоїми власними руками. Ти й не помітила.

А інші ґудзики — вже не відчуваєш. Боязко повертаєш погляд. Усі вони зникли. Сорочка, як двері нещодавно, тонкою шпаринкою прочиняється. Смілива тоді, смілива й зараз . Відчуваєш лінії його одягу. Рука мимоволі, торкається його шкіри. Теплий, навіть м'який. Звісно, світло з голови нікуди не поділось, видаючи усі твої наміри й бажання.

Тіло його вкрито дрібними шрамами й давніми опіками. Найкращі лікарі працювали, та ніхто не передбачав що ти будеш дивитись так зблизька. А руки справу знають, і вже з плечей його твої долоні знімають зайву тканину. Вздовж рук униз, ти не встигаєш оцінити пружність його м'язів бо сама усім тілом трохи падаєш, наче на мить проґавила зміну висоти.

Жодної межі не лишилось, твоє оголене тіло лежить на його торсі. Схиляєш голову до нього, відчуваєш удари його дужого серця. За мить усвідомлення хвилею розноситься тобою, втискаючи у нього. Чіпляєшся як в берег у штормі.

Непохитний як скелі — рухи як легіт. Пальці торкаються твоєї спини, йдуть вздовж хребта, долоні наче вкривають усю тебе одразу, пестячи лопатки, талію, ледь доходячи сідниць. Як хвилі припливу ці рухи розчиняють тебе у собі, заспокоюють. З глибин приносять інші, насичені почуття щемкої насолоди.

— Цього хотіла моя Беатріс? — голос тихий, терпкий. І як зірка на небі — доторк вустами до твого волосся.

Мружишся, намагаєшся втамувати серце, яке скажено калатає, майже вистрибує з грудей.

— Підійде, — киваєш, не відриваючи голови від нього і проводиш нігтями по його шкірі. Вони короткі і акуратно підрізані, тому шкоди не роблять, тільки ледь помітні смуги. Залишаєш невимовленою частину фрази "для початку". Бо нічого далі й не планувала.

Та навіть цей момент вийшов спонтанно. Що робити далі? Куди рухатися? Чи може зарано… хоча вже два місяці як жінка. Чи йому це не цікаво і він просто бавиться зі тобою?

Тяжкі думки закружили голову і почали будувати невпевненість і страх.

Плавним обертом він кладе тебе на постіль поруч з собою. Біля серця. Досить близько щоб і на мить не втрачати контакт.

— Я хочу ще дещо тобі показати, довірся мені, — схиляється ближче, промовляючи пошепки маже впритул твоєму вуху. — буде приємно.

Останній звук перетікає в ледь чутний, навіть примарний дотик до краєчку вуха. Матіяш проводить твою руку до себе, дозволяючи торкнутись обличчя. Гладить вздовж руки до плеча і вгору по шиї зупиняючись на межі твоїх губ. Підносить долоню завмираючи. Витримує миті твого передчуття — де ще він тебе торкнеться.

Обирає ключицю, ставить пальці чітко в такт ударів твого серця. Спускається нижче. Методично-спокійний, він тримає тебе як музикант скрипку, наперед знає які струни затиснути аби відчуття заграли симфонією про яку ти і не здогадувалась. Лагідно рухає долоню до грудей, оминаючи виразних дотиків.

Рухається далі, до талії, стискає як у танці. Вгору по спині, вигинаючи ближче до себе. Та знову вниз. До сідниці, що повністю вміщується у його долоню, і далі по стегну. Лоскотить під коліном виходячи наперед і закидає твою ногу на свою. Потроху обмежує і бере владу над твоїм тілом. Зближує вас все більше.

Його рівне дихання, хоч тепле, поряд з твоїм тілом холодне. Коли він прибирає свою руку змушує тремтіти від млості. Йому подобається як ти прагнеш нових дотиків, як звиваєшся і притуляєшся. Матьяш знов торкається тебе, та не рукою, а вустами. Простий поцілунок у щічку. Трохи довший в плече. З гарячим продихом у шию.

Рукою він знаходить твою руку, переплітає пальці і кладе на ліжко, трохи втискаючи. Поцілунки лягають все нижче по шиї, лишаючи палаючу дорогу відчуттів. Коли ти звикнеш до обмежень він відпустить твою руку лежати, і продовжить пестити тебе. Виразно гладячи груди, ніжно стискаючи. Та ще не час порушувати тишу — вустами він ловить твій стогін замикаючи його між вашого поцілунку.

Цього йому замало. Не припиняючи поцілунка він опускає руку донизу. Проводить внутрішньою стороною стегна, змушуючи ще більше розкритись. Торкається найпотаємнішого місця на твоєму тілі. Окреслює його контур вказівним пальцем. Вкладає середній до центру. Проковзує знизу догори, збираючи трохи твоєї вологи. Веде донизу ледь занурюючись у тебе. Притискає усю долоню.

Звільняє твої губи даючи вдихнути і дозволяючи галасувати. Поглядом здіймається над тобою. Спостерігає усі дрібнички, усю тебе. Рука не перестає рухатись. Другою він дає уваги іншим частинам твого тіла від стегон до чола. Іноді опускається поцілувати тебе кудись.

Від ніжних, впевнених дотиків низ живота стягує хтивою знемогою, яка межує з на диво звабливим відчуттям болю. Думки плутаються і він заважає тобі зрозуміти що робити. Тільки намагаєшся податися вперед, як він втискає назад у ліжко. Вигинаєшся поближче і він відсовується, щоб залишити після себе тільки сліди поцілунків.

Коли розумієш, що тобі частково повернули свободу — запускаєш пальці у його довге волосся. Охоплюєш шию в спробі утримати біля себе, але вже через мить просто намагаєшся не обм’якнути. З вуст зривається пів-схлип, стогін, якому він не дозволяє мандрувати далеко — ловить своїми губами.

Тіло само собою звивається від неймовірних відчуттів, інстинктивно подається назустріч пальцям Матіяша. Не встигаєш за ритмом, збиваєшся, видаєш розчарований стогін, який губиться серед інших.

Зростання емоційної напруги вирівнювалось. Знайшовши вразливіші точки твоїх почуттів, Матьяш продовжив старанно їм догоджати. Рухи мали вигадливість форм та нахилів, зрощуючи в тобі задоволення та не дивуючи занадто. Цей наплив позбавляв тебе здатності тримати увагу. Як геніальний стратег він маневрував між твоїх відчуттів. Йшов до вершини.

— Ти гарна, — шепіт що може лиш здавався.

Його обличчя іноді ставало перед очі. Щасливе. Очі його здавались майже білими, у твоєму світлі і вашій спільній насолоді. Бо хоч він і був як алхімік — діяч але не учасник — як вчитель він насолоджувався спостерігаючи твій шлях.

Блаженство загарбувало тебе, віднімаючи думки, забираючи сили, позбавляючи волі крім єдиної, лишаючи оголений нерв. Воно вартувало всього цього.

— Я прошу, Промінчику

Дядькові руки продовжували свою роботу, що її дехто готовий буде назвати великою. Огортаючи ранні дівочі груди, нестиглі й від того тендітніші. Стискаючи вже широкі стегна. Виграючи вздовж цікавими руками. Занурюючись у гарячі вуста. Цілуючи пульс на тоненькій шиї. Розпалюючи тебе все дужче, обертаючи на вугілля що своїм теплом підтримується. Матіяш вів тебе незвіданою дорогою. Залишаючись поруч, відганяючи сумніви і сором’язливість.

— Тобі подобається, — питання чи твердження, впевнювало і визначало тебе

Глибше. Вище. Тремтіння й млість. Тепло. Велике передчуття. Найбільше несподіванка. Момент що ближче за власне я. Момент що далі за всесвіт. Наче той міст із легенд що його переходять лиш двічі. Кінець. І для тебе початок. Все ближче і так невідомо далеко.

— Я не полишу тебе одну

Його дотики вже не чулись інакшими, зливались з тобою. Утворювали спільний простір, де почуття твої розквітали. Запліднювались хіттю. Згортались у плоди екстазу. Лиш мить і певна невідомість тримали тебе за крок від цього яблука. Дядькова постать замінила світ перед очима, його рука вела тебе до гріха. І ти рада будеш його прийняти. Хвиля за хвилею. Вгору й униз. Назовні й всередину. Краплі його поту стікають чолом. Краплі твого соку насичують простирадла. Голос його каже «бери».

— Обіцяю

Його слова огортають, насичують душу спокоєм, теплом, надійністю. Додають ще трошки до висоти хвиль. Але цього замало. Хочеться, щоб він не полишав твої губи. Не вистачає рук, щоб пестити тіло, що відкрило для себе жадібну жагу. Пронизане звуками важке дихання здіймається стелі.

Жадано, але не очікувано, як спалах вогняної кулі. Різко, несподівано, і в той же час парадоксально навпаки. Тіло смикається від кожного дотику до клітора. Пульсує навколо нього всередині, хоче втримати і не відпускати.

Не дядько, ні. На вустах його ім’я. Свідомість, окута туманом, вслід видає істинні почуття. З трьох слів залишилося тільки одне, але настільки просякнуте емоціями, що не залишало ніяких сумнівів.

Він сповільнився, але продовжує рухи, які вже починають викликати біль. Стискаєш стегна, щоб зупинити його, але затримати, не відштовхнути, і розжимаєш руки, котрими з силою чіплялася за нього. Облизуєш сухі губи, відчуваючи як саднить у горлі, розплющуєш очі, які в моменті встигла закрити.

Спостерігаючи твою насолоду, Матіяш дає твоєму тілу спочити. Змінює пестощі у ніжні обійми. Приголублює твою вразливість. Ближче до серця. Притуляється твого обличчя.

— Радий що ти розділила цей досвід зі мною, Промінчику, — голосу його також трохи не вистачало вологи. Поцілунки роблять спраглим. І в цьому чулось бажання.

Тиша й темрява час якої лічився ударами ваших стомлених сердець. Простір що вимірювався подихами спільного між вами повітря. Спокій що заколисував, поки очі не звикли до відсутності променів магії. Зарево на краях шибок жевріло як те бажання у тобі, що незрозумілим чином лишилось після нещодавнього шторму, зводило тебе до дії.

Ні певності, ні навіть здогадки. Думки одібрало начисто, а почуття ще не були пізнанні та названі. У цій кришталево чистій темряві твоєї свідомості зароджувалось інакше бажання. Горизонт спалахнув останнім світлом дня, і скло відбило на вас це сяйво. Його темне волосся сповнене блиском і кольорами, сірі очі що зараз були наче два сонця, і міцне тіло чиї рухи робили все те з тобою. Зібране й титуловане почуття зійшло бажанням турботи. Тобі кортіло плекати його, охороняти і не давати стьмяніти. Мимоволі з цікавості ти почала рух, торкнулась ременя. Та чи знайдеться там ключ і до його розради як щойно він знайшов твою? Сумніви огортали, бо навіть віднайшовши ти зовсім не здогадувалась як треба чинити.

— Тобі не варто, — владно й ніжно, беручи твою долоню до рук і цілуючи пальці, він позбавляє тебе муки вагань. — цього разу.

День остаточно догорів, залишаючи вас у право ночі. Темрява опанувала простір, просочуючись всередину. Тебе картало жагою відплати, вдячності. Але ніч холодила твої пристрасті, заспокоювали і заколисувала. Як його обійми. Бо твоє світло буде лише там де є його темрява. Бо ти його Промінчик. Ти знала це, була певна. Ніби завжди, істина що ніколи не промовлялась — сьогодні була криками насолоди.

Він поставить стакан з прохолодною водою, щоб ти могла відновити втрачену вологу. Накриє тебе ковдрою та дасть трохи простору для думок. Сам ляже поруч, щоб ти могла відчути його присутність, якщо насниться страшний сон. Прошепоче слова колискові, як завжди раніше коли ти спала поруч. Втома від радості приємно зімкне твої віки, даруючи сон у щасті.

Підсвідомість заграє різнобарвними кольорами, пофарбує усі події веселкою, по якій поважно ходитиме одноріг. Це будуть сни, сповнені пригод, дивин і фігури Матіяша, що виділяється темною плямою на фоні усього іншого. Наче й не було тих жахів, що труїли тебе усього півроку тому.

***

Для різноманіття прокинулась першою, згорнута під крилом свого ворона. Обережно, щоб не розбудити Матіяша, потягнулась. Довго не витримуєш — при спогляданні його обличчя пам’ять підкидає дуже барвисті картинки вчорашнього вечору, від чого внизу живота починає розповзатися жар.

Тікаєш з ліжка до вікна. Рано, сонце ще навіть не наближається до зеніту. Спати вже не хочеться, а от почекати доведеться. Серце саму малість країть тривогою перед майбутнім. Йдеш під стінами, до вистави книжок, пальцями проходиш по книжним корінцям і обирєш одну із них. Кутаєшся в його плащ, з ногами у кріслі, занурюєшся у текст.

Та коли він прокидається — книга забута. Невидючим поглядом вперлась у палітурку книги, по якій розсіяно водиш пальчиком. Не відразу згадалося, як він тебе зупинив.

Може ти його не цікавиш у цьому плані. Або він не готовий. Та йой, що там можна бути неготовим? Чи може це через жінку… Губишся у здогадках.

Наче щось почула. Підняла голову, мпіймала його погляд. Видно, що він чекає, мабуть щось спитав, але ти не чула. Всміхаєшся:

— Доброго ранку. Як спалося?

Кортить спитати чи він не проти, щоб називала його Матіяшем. Не дядьком. Дядьки таких цікавих подарунків не роблять.

Чи роблять?

— Тобі варто було мене розбудити, ніж тут нудитись, — сідає на ліжку, потягується широко розпрямляючи плечі. — Я наказав хухам нас не турбувати, але сніданок вони готували, якщо ти голодна.

— І пропустити цей умиротворений вираз обличчя? Ні за що.

Його нічна сорочка приховувала все саме красиве і цікаве, але бурхлива уява вмить домальовувала необхідне. Прикриваєш плащем оголену ніжку. Чомусь стало сором’язно світити голими кінцівками.

Матіяш встає з ліжка і йде босоніж до стіни у якій вмить вибудовується арка на балкончик. У променях денного світила ще досить молодий тілом чоловік розминає м’язи, що їх вночі був відлежав. Закінчивши ранкову гімнастику він осушує келих води і підходить до свого крісла. Уважно дивиться на книгу що ти обрала, на свій плащ.

— Вам личить моє місце пані Хуньяді, та чи не зарано ви його зайняли. Ваш дядько лише пізно прокинувся, зарано йому місце в сімейному склепі прикрашати. — торкається твого волосся, заводить назад пасмо що висмикнулось звечора.

— Поспав би ще довше, то я б і країну захопила, — насупила брови і поважно, як він вміє, низьким голосом кажеш:

— Тобі потрібно відправитися на північ і домовитися з володарем лісу, щоб він тебе провів до оранжереї в землях Ягеллонів, бо там дуже красиві квіти. Ось мені букетик.

Кидаю погляд на його обличчя і сміюся так, що майже не падаю з крісла. Заспокоююся, впираюся в Матіяша чолом, охоплюю руками його ноги. Томно воркую:

— А взагалі це я для вас, пане Хуняді, гріла місце. Бажаєте зайняти престол?

— Нажаль, бажання нездійсненне. Мушу справді рушати на північ, та не до Ягеллонів, — погляд чи обличчя його вже не виказували певних емоцій. Звична маска Короля-Ворона, господаря жорсткого але справедливого. — Данешті вимагають перегляду митних угод з Дракулешті, сподіваюсь з жиру бісяться.

Певно для впорядкування думок і трохи зайвого часу з тобою, Матьяш почав збиратись без допомоги магії. Широкими кроками долав він простори кімнати. Від шафи до скрині, поличками збирав сувої родових угод і клейноди менших сімейств. На столі перед тобою зростала купа що в цілому могла б мати назву «політика». І на відміну від свого батька, ти цікава цієї купи.

Матьяш зняв нічні плаття, обрав гідні його поважної особистості, але не занадто пишні, щоб не тішити приймаючих господарів. Повільно почав прилаштовувати ґудзики повернувши свій погляд на тебе.

— А щодо букетику, невже твій батько вже зварив весь сад? Як сталась така прикрість, я дістану тобі ці прикраси, Промінчику.

— Ще ні, але варто йому з цим допомогти, тільки заради цього, — додаєш у погляд нотки співчуття. Помітить?

Запнувшись Матьяш зібрав зі столу всі підготовлені речі до дерев’яної скриньки. Вмістилось більше ніж вона була розміром. Не вистачало лиш останньої деталі — плаща.

— Ну от, дарма тут сиділа і гріла, а могла полежати в теплі й затишку.

Лишаєш крісло й кладеш руки поверх його на скринці. Зазираєш у очі й кажеш з усією можливою серйозністю у голосі:

— Я до наступної зустрічі зроблю двосторонню табличку з написами “Сарказм” та “Іронія” з кожної сторони. Цього разу точно, обіцяю.

Даремно ховаєш свою роздратованість з того, що його вже так рано кличуть справи. Це було очікувано, але мала місце бути крихітна надія, яку тільки що затопило жорсткістю побуту.

Поважаючи твій особистий простір, дядько дає тобі впоратись із сукнею без його прискіпливого погляду. Коли тканини на тобі були вкладені, підв’язані та застібнуті, він підійшов зі спини і застібнув на твоїй шиї ланцюжок. Вага прикраси натиснула на плечі дорогоцінністю інкрустованого каменю. За мить тягар щез, підлаштовуючись під тебе.

— Відсутність подарунка може викликати здивування, а ця річ допоможе тобі практикувати магію, з теорією у тебе все добре. — розвернув до себе, оглянув. Обійняв тебе міцно, поцілував голову. — З днем народження, Беатріс.

Відступив на крок, взяв важку скриньку й зник у темному спалаху.