У нього є правила

13.07.

Цей тиждень не задався із самого початку. В понеділок я запізнився на збори та отримав догану. У вівторок якийсь ідіот подряпав машину, а на камерах, як на зло, обличчя не видно. У середу подзвонили батьки, що їхня кавоварка зламалась, а я, як той, у кого трохи більше грошей, маю владнати це. І от в четвер я опинився на межі звільнення.

Як я міг скинути замовнику чорновий проєкт, і сам не розумію. Я стільки разів перевіряв той архів, що пересилаю. Відкривав його, спеціально інакше назвав, але якогось біса відправив клієнту саме той, де стояли мої нецензурні рекомендації виправлень дизайнеру, та ще й без слів. Саме так, без нормальних слів, натомість з малюнками. Навіть дивуюсь, що сьогодні вже п'ятниця, а я все ще їду на ту саму роботу. Хоча, скоріше за все, після цього випадку мені доведеться шукати її в іншому місті.

Та коли вже життя може будь-якої миті кардинально змінитись, то, мабуть, варто самому зробити до нового перший крок.

І от я спакував свою дорогу кавоварку, щоб завезти батькам увечері, та вирішив, що з цього ранку питиму каву тільки в кав'ярні, яка відкрилася в моєму будинку ще того року.

Першою радістю стало те, що вона майже пустувала. Тиша та безліч незайнятих місць. Лише біля самого входу сидів хлопчина в накинутому на голову каптурі та скролив, напевно, новини в телефоні. Як мінімум, його міміка часто змінювалась від майже сміху до люті, а новини як раз останнім часом були такі — смішні до сліз, в поганому сенсі.

Друга радість – а раніше я ще сюди не заходив – у них в меню були страви навіть для легкого сніданку. Просто день відкриттів. Звичайно ж замовив.

Я сів у протилежному від хлопця кутку зали та міг його бачити навіть не повертаючи очей. Він явно мене теж помітив, і спочатку мені здалося, що упізнав. Але не кивнув мені, не помахав рукою, не пересів ближче, щоб поговорити удвох ні про що. Тому я вирішив, що то лиш марення, а його випадкові та пильні погляди від нудьги, ось і сам не дуже чіпляв його увагою. Лише коли хлопець підвівся, я трохи зміг його роздивитися. Ну не втримався, цікаво же ж.

Високий, вищий за мене, судячи по відстані від верхівки голови до полиць з квітами, що прикрашали залу по верху. Худорлявий, хоч і був у широкій толстовці, але навіть так було помітно, що плечі гострі. Та й пальці тонкі, чіпкі, я помітив, коли він взявся за ручку, відчиняючи двері від себе. Обличчя лише не розглянув, бо той його ніби навмисно ховав. Ах, ноги ще й сідниці, теж були худорляві. Не настільки, щоб жалісливим бабусям захотілося в той час же його нагодувати, але іноді так, підгодовувати хоча б, щоб людської подоби не втратив.

А ось щодо третьої радості, то навіть не знаю, як сприймати те, що трапилось.

Коли до мене підійшла офіціантка, замість рахунку на мій стіл лягла записка. Точніше згорнутий білий листок із зазначенням зверху на ньому мого імені. Дівчина чемно посміхнулася і повідомила, що по чеку вже сплачено і я нічого не винен.

Робити нове замовлення сенсу не було і, забравши той дивний листок, я вийшов на вулицю. Сів у машину, а тоді тільки розгорнув його. Мабуть це був якийсь розіграш, а десь усередині приміщення стояли камери. Хто зна, що могло статися потім, тому я вирішив спочатку трохи далі від'їхати. Прочитати можна й удома.

Щоб не втратити записку, я кинув її в бардачок та подався собі на роботу. Там на мене чекала четверта радість — від замовника надійшов лист, а в ньому один рядок: «Файл битий. Вишліть заново».

Не знаю, що я там відчував при народженні, але в той момент моїй радості не було меж. Я ледве не закричав від полегшення. Відразу ж вилучивши той злощасний архів, щоб не напартачити ще раз, я надіслав матеріали заново.

Додому після роботи я буквально летів, окрилений неочікуваним порятунком: за пів години до закінчення дня мені на пошту надійшов лист – відповідь з остаточним затвердженням висланих матеріалів. Значить, бути цього місяця премії! Ура!

Яким же наївним я на той момент був.

16.09.

Готельний номер, як і всі попередні рази, був порожнім. На ліжку мене чекала чорна маска на очі, стос чистих рушників, складений шовковий халат, звичайно ж знову без пояса, і аркуш паперу з роздрукованою на ньому табличкою. Дванадцять рядків з датами – дев'ять вже мають прочерки. Із сьогоднішнім візитом залишилось пустих три. Або правильніше сказати — три відпрацювання, ще три надання послуги, зазначеної у негласному контракті.

…Так, моя радість того дня виявилась надто завчасною. Коли я відкрив вдома записку й вчитався, то обомлів. Втратив дар мови, випав в осад, серце впало під ноги, волосся на голові заворушилося — як там хто описує цей дикий стан шоку, коли перед тобою виникає раптом те, чого ти не очікував. Про що і подумати навіть не зміг би у самому збоченому варіанті реальності. Що просто не вписувалося ні у твою картину світу, ні у твої принципи, ні у припустиме для тебе.

То була не записка. Переді мною був найлаконічніший, з усіх мною бачених, контракт на надання послуг. Послуг інтимного характеру. Але вибило мене навіть не це. Люди в наші часи різні, запропонувати можуть і не таке. Ошелешений я був тим, що з мого боку відмова була вже не можлива.

Замовник зранку прийняв мою роботу і вже відправив матеріали до друку. Якимось дивом він не встиг ознайомитись з моїми непристойними поясненнями помилок на всіх полях сторінок проєкту, що врятувало мене від скандального звільнення. Ось тільки "диво" це тепер мені виставило рахунок. І назад шляху немає. Проєкт схвалено, передано далі в роботу — я просто не зможу виплатити компенсацію, у мене не буде таких грошей, мені їх аніяк не зібрати, якщо з моєї вини замовлення все ж таки і злетить.

Три місяці, раз на тиждень, в суботу, рівно о дев'ятій вечора я мав бути в номері вже підготовлений до будь-якого виду проникнення. А до цього я навіть не знав, як це… що це… Я і чоловік. Безумство.

Так, я влип по повній.

Якби ж то була якась інша послуга. Чи в іншому місті. Або ж хоча б знати, хто саме все це закрутив. Так ні, я як сліпе кошеня в невідомій кімнаті. Ще й ті дивні умови в контракті, ніби це я випрошую милість, а не він вимагає її.

«Не говори до мене. Не повертайся обличчям. Пов’язка на очах, доки я не пішов. Не торкайся грудей та статевих органів. Я вирішую, що ти робиш, як і коли».

Добре, що не було вимог грати в рольові ігри з відвертим БДСМ. Цього б я точно не витримав. Мені тоді так здавалося, коли я вперше читав записку.

Зараз же…

Стоячи перед застеленим бордовими простирадлами ліжком, я дивився на папірець, на рівні прочерки, на те, що залишилось лише три порожні графи… Якби можна було стерти їх всі — оті дев'ять розчерків, через які зараз такий буревій у душі.

Я не хочу, щоб усе припинялося. Я не готовий іти в нікуди. Я більше не зможу просто дивитись у стіну, засинаючи з суботи на неділю. Тепер кожна порожня стіна, кожне не заставлене сміттям підвіконня, навіть просто підлога надто вільна від меблів — все це тепер мені нагадуватиме про нього, про нас там удвох.

…Я вийшов з душу, як він любить — не витираючи волосся, лише промокнувши обличчя. Накинув на вологе тіло халат і пішов до ліжка.

Прибрати все зайве, скласти речі у верхній ящик комода, викласти на тумбочку змазку та упаковку презервативів. Поставити прочерк в таблиці та прибрати лист на іншу тумбочку. Підійти до вікна, стулити штори. Одягти маску.

Чекати.

Хвилин п'ятнадцять, і він прийде.

Мій спокусник. Спаситель, який видав радість порятунку від ганьби як аванс, щоб я легше пішов йому на поступки. Прогнувся, ліг під нього.

Мій особистий диявол. Марення. Збочення. Залежність.

Я невиліковно ним захворів.

І як я сам раніше цього не помітив, що мені справді потрібне щось інше, відмінне від норм обивателів. Не зрозуміле більшості, майже ганебне, але те, що для мене самого є одкровенням.

…

Скрипнули двері, і він зайшов. Повернув ключ у замку і в ньому залишив.

  Я чую це, кожен його рух щоразу виразно чую. Позбавляючись зору я стаю сам цим слухом, а потім голим нервом, що реагує навіть на найслабший дотик. Він же ніби знає мене краще за мене самого, знає як натягнути мої струни і довести до божевілля, до несамовитості. Як вичавити мене до останньої краплі, до стану, коли я можу просто лежати і нічого більше, навіть не думати.

На підлогу впала важка сумка, наче до мене він приїжджає здалеку і приходить вже наостанок. Ляснули по підлозі туфлі — цей звук яскравіший, ніж той, що видали б кросівки злітаючи з ніг.

Все завмирає і спину буквально обпалює його погляд. Не знаю, чи він дивиться в мій бік, але здається, що так. Ввижається наче повітря при цьому густіє і від цього йому важче дихати. Я чую, наскільки важчим стає його дихання ще до того, як він закривається у ванній кімнаті.

Вода стукотить по піддону пластикової душової. Він лише омивається. Я чую, що все відбувається надто швидко: він точно там не готується до того, що між нами має відбутися. Отже, як і я, він робить це заздалегідь.

І ось двері знов відчиняються, в повітрі розноситься його аромат. Зовсім інший, не той що дарують рідини для душу, присутні в готелі. Мабуть, шампунь і гель, навіть їх він приносить в цей номер сам, наперед. Адже той самий запах і в мене. Аромат, що сам по собі вже викликає мурашки та млосне очікування того, що буде трохи пізніше, коли він до мене підкрадеться майже нечутно, як хижак до заціпенілої жертви.

Він мене приручив.

За ці дев'ять надто коротких ночей приручив як плеканця, що не мислить тепер себе без палкого господаря, без його пестощів, без присутності у собі: в тілі, серці, думках, у житті. Що не бажає відпускати руку, яка стискає той натягнутий до межі повідець, але і не здатен, навіть права за контрактом не має, про це обмовитись. Згоряє у прагненні мати, та лише віддає.

Але сьогодні я планував порушити ті жорстокі умови. Якщо мені вистачить сил і сміливості, якщо я встигну все провернути до того, як він позбавить мене власних думок та інших бажань, окрім підкоритися.

Я все ще чекаю біля вікна.

У накинутому на плечі тонкому халаті, що прикриває лише зі спини мою наготу. Але хоча б так, бо без цієї тонкої завіси я, мабуть, просто перетворюся на попіл під його поглядом. Не знаю, чому я так сильно хвилююся, настільки, що буквально тремчу.

Вчепившись у виступ широкого підвіконня, відразу ж згадую, як минулого разу я так само впирався у нього тільки з інших причин. Він навіть не дав відійти.

Як шалено він брав мене, втискаючи щокою у шибку і змушуючи перед ним прогинатися. Вбивався так глибоко та агресивно, що здавалось не витримаю, та потім… Якою була його ніжність опісля, ніби не маючи можливості говорити, він вибачався переді мною невагомими поцілунками, грою пальців по шкірі, короткими ковзаннями всього тіла по вогкій спині.

Він ніколи мене не розвертав до себе обличчям і ніколи не дозволяв озирнутися. Торкався губ тільки пальцями, проникаючи в рот, дражнячи та вивчаючи, провокуючи та натякаючи, що хоче більшого. Але ніколи до цього не доводив.

Можливо, саме через це я став одержимим ним.

Як читач, який довго заглиблюється в сюжет книги і раптом усвідомлює, що останнього розділу немає. Дике бажання до кінця розібратися, почути від автора чим все закінчиться, розриває зсередини. Але автор мовчить, а книжка закрита. І немає іншого виходу, окрім як прокручувати у своїй голові всі можливості та варіанти… і думати, думати, думати… який з них допустити. Так само і я.

Щоразу, коли він мене підводив до краю, я божеволів у своїй серцевині. Розривався на дрібні частини від страху порушити заборону та бажання розвернутися, щоб впитись губами у його вологий і такий бажаний рот. Покрити павутинням крихітних міток від шиї і нижче, по ключицях, грудях, його худорлявих боках. Спуститись до стегон, стиснути пальцями сідниці, спробувати на смак його плоть.

Але він забороняє мені це все. Він не віддає себе мені повністю. І не бере також те, що міг би отримати. По лезу обмежень ми ходимо вдвох.

Хто перший зірветься?

Він лиш дозволяє любити себе зі спини. Втішатися радістю часткового володіння. Йому подобається, я відчуваю, як граю пальцями з ним. Як повільно проникаю у нього спочатку одним, а потім додаю в кількості. Як досліджую, як готую його до продовження. Як роблю те, чого він сам мене навчив.

Мені подобається його дрібне тремтіння від усіх моїх дій. Від грубих і владних, коли я більше не можу стримуватись, коли вже в ньому і просто зриває дах від відчуття його дивної податливості. Адже це я, а не він, нестерпно залежний. Це я, а не він, слухняний, беззаперечно виконуючий усе. Це я — той, хто іграшка, жива лялька для сексу на короткий термін.

І це усвідомлення вбиває мене. Розуміння скінчення всього.

Я хочу його чути, хочу вдихати аромат його мокрого тіла, відчувати його солонуватий смак на кінчику язика. Слухати тихі схлипи і стогін, наче вони найкраща музика. Ловити його подих і засипати під нього, ніби це створена для мене єдиного колискова. Прокидатися з ним, на ньому, у ньому, під ним, сплітаючись немов дві частини мотузки. Хочу більше, ніж він мені дає. Я хочу все і повністю, всього його. Але...

Я більше не витримаю. Я — той, хто перший зійшов з колії.

Чотири чортові правила, чи п’ять.

…І я руйную все.

Не даю йому часу відійти після того, як він досяг піка і вийшов із мене. Розвертаюся. Перше правило — не повертатись обличчям.

Я знімаю пов'язку, але не розплющую очі, лише торкаюся пальцями його обличчя і впиваюсь у відкриті від подиву губи. Друге правило — не можна знімати пов'язку, поки він не пішов.

Відповідає мені, хоч би як це не було дивно. Не відштовхує, а притискається сам настільки, що я відчуваю усю напругу, що зібралась під шкірою. Тримаю за шию, чіпляю волосся на потилиці, опускаю руку вниз по спині, втискаю пальці у тіло сильніше в дикій паніці, що зараз він відштовхне. Але ні, він знову мені дозволяє, і навіть більше — він уже сам своїми руками мене веде. Я шаленію.

Я нетяма, я знаю. Не досвідчений у всьому цьому, я взагалі такий ідіот. З чого я вирішив, що йому можуть сподобатись мої незграбні дії, які він сам же заборонив. Але розум не те, що зараз керує вчинками. І я опускаюсь все нижче, дозволяючи собі поринути у вир нових для себе відчуттів.

— Ти-и, — чую зверху в той же час, коли горло мимоволі стискається. — Ні…

Не знаю, що хотів він сказати, але після зробленого мною все припиняється. Взагалі все, що було… Могло бути би.

Тяжко дихаючи він відступає на крок, відкидаючи з себе мої руки. Я чую, як шарудить тканина, він надто спішно вдягається.

— Не дивись, — у нього такий хрипкий голос, і мені так шкода, що навіть почувши його просто так, то у звичайних умовах я не впізнаю.

— Я можу дізнатись хоча б як тебе звуть? — хоча б це.

Невже не маю права почути хоч кілька тих особисто його, власних літер?

— Я тебе знаю? — мій голос дрижить.

— Максим, — кидає у відповідь.

Грюкає дверима.

Пішов…

Я все пропустив, поки чекав його імені. Пропустив усі звуки — як він ішов, або майже вибігав із кімнати. Він взагалі взувся чи так і вискочив босий? А ще, він не обійшов з іншого боку ліжко — залишив той папірець?

Я розплющив очі, стоячи біля вікна на колінах. Сил піднятися не було. Окинув кімнату, жодного сліду, що тут був ще хтось. Постільна білизна сьогодні на ліжку… її навіть ще не торкались. Листок все ще там, де я його залишав. Тільки розірвані оболонки від презервативів валяються збоку, немов і це все я сам.

От і поговорили.

Все, що я отримав — гуркіт дверей, ніби ляпас. Мабуть, надто нездара, мабуть, надто поганий коханець. Так, я не бог. Шкода… що так і не став ним.

30.09.

Готельний номер. Десята година вечора.

Він не з’явився…

Сьогодні останній день: спливає час нашого договору.

Я знову чекаю в порожніх стінах, як і минулого разу.

Так, я помішався на ньому, я знову прийшов.

Мені як завжди видали ключ на рецепції. Піднявся на поверх і, ніби роблю усе вперше, зайшов. Але…

Ліжко застелене білим. Ні маски, ані халата, ані зіпсованого таблицею папірця. Безлика коробка для перепочинку.

Перевірив ванну кімнату — стандартний готельний набір. Більше нема його запаху. Тут більше немає і сліду від нього. Тут більше немає вже зовсім нічого, ще трохи і навіть не буде мене. Не залишиться спогадів.

Як і минулого разу, він вже не прийде.

Я залишився сам.

07.10.

Я знаю, я ідіот.

Божевільний, знівечений, одержимий до одурі незнайомцем. Втративши сон, не розуміючи де я, крокуючи ввечері мимо людей, вслухаючись та тягнучи носом повітря, вишукую його аромат. Я навіжений. Або все ж…

Ні, мабуть, я просто таки ідіот.

Кого я обманюю?

…Знов перед готельним номером. Стукаю в зачинені двері. Мені відкриває… не він.

Сьогодні його теж тут не буде.

Я скаженію.

09.10

Іде третій тиждень.

Я все ще не залишаю надію, можливо це знову станеться.

Щоранку сиджу за тим самим столиком. Так і не забрав у батьків кавоварку. Живу як і вирішив у той день: п'ю каву в кав'ярні на першому поверсі свого будинку.

 І я все так само за якоюсь вже дивною звичкою щоразу здригаюся, коли офіціантка підходить до мене, щоб віддати рахунок. Вона відкриває рота, а я завмираю. Волоски ворушаться на голові, поколює шкіру, а легені кам'яніють.

Я чекаю...

Ось-ось…

Чекаю, що вона скаже: «по рахунку вже сплачено, а це замість нього». Гаразд, хай без цього «вже сплачено», хай просто принесе новий контракт. Гаразд, нехай просто дев'ять цифр, написаних на серветці. Мені вистачить й номера, можна без слів. Навіть шлейфу його аромату мені тепер вистачить, я наздожену, підійду і вимагатиму пояснити, що відбувається.

Ні… я нічого не вимагатиму, лише проситиму зустрічі.

Ні… просто поговорити. Або… зустрітись без слів.

Я вивчу всі рядки будь-якої угоди. Я житиму за розкладом, підлаштовуючись під нього. Якщо тільки він знову дозволить мені…

Закрию очі і вуха, зашморгом стягну свої руки, стану покірним улюбленцем на ніч… Що завгодно…

Якщо він дозволить мені бути поруч.

Чекатиму…

10.10

Нічого не відбувається…

17.10

Нічого…

21.10

Зламався "годинник"…

30.10

Холодно.

На вулиці ввечері холодно, і я сиджу у кафе. Дев’ята година. Через шістдесят хвилин вони зачиняються. Я допив другу каву і знову вночі не засну. Скролю в телефоні новини, ховаючись у закутку за дверима, на тому самому місці – тепер я замість того, хто тут сидів в каптурі.

Вдома чотири стіни. Занадто порожньо й сіро.

Бордовим застелене ліжко, з ванної розноситься той аромат. Знайшов таки. Перерив усі магазини і тепер знаю, де ще його можна шукати. А більше нічого.

Шукатиму… Чекатиму далі.

Пілікає телефон. Прийшло сповіщення пошти. Новий замовник виявляється жмот і пише щовечора після роботи, ніби немає ані сім’ї, ані друзів. Робота-робота-робота. Відкриваю той лист.

Не той. Помилився. Не та чортова вкладка.

«Файл битий. Вишліть заново. Кейко М.М. Тел:..»

В думках застрягає «М.М.», ледь-ледь формується відповідь. Я згадую зустріч… Кладу на стіл телефон і згадую всіх там присутніх. Високий похмурий один чоловік,  власне замовник. Поруч молоденька секретарка та худорлявий привабливий хлопець, котрого я тоді навіть і не розгледів як слід. «Кейко Максим, —  виривається з пам’яті голосом чоловіка, — наш керівник проєкту, що буде вести вашу фірму».

—  Макс, ну скільки можна? Залишилось менше години! Йди скоріш! Ти ж мені обіцяв, з тебе випічка, —  розриває ті марення голос фактично над головою.

Чорнява дівчина притуляє за супроводжуючим її парубком двері і чіпляє його за рукав.

– Ти як примара, їй богу. Вже місяць так! — штовхає вперед до вільного столика, — Ти що посварився з тим хлопцем? — всміхається, ніби це жарт.

— Ні, — квапливо відповідає хлопчина. —  Так, —  виправляється, падаючи на стілець. —  Він порушив всі мої правила.

Від тембру голосу по моїй шкірі пробігає начебто струм. І ті слова про порушені правила…

Я задихаюся…

Він знімає свій щільний каптур, відкриваючи худорляве обличчя, що мені здається до болю знайомим.

Як марення.

І я знову на тих самих зборах, де був той Кейко… Максим.

— Ну і гаразд, — а дівчина впирається в стіл, нахиляється близько так, ніби грайлива подруга, затуляє собою його, — порушив то й порушив. Вигадай йому покарання.

—  Не вийде. Все скінчено, — та чому ж оце «скінчено» так болюче, ніби уламками скла, мене б’є?

— Ти неможливий, — хмикає дівчина і чомусь розвертається, дивиться прямо на мене, всміхається широко. — А він з тим погодився?

Я не розумію чому, що відбувається, але відчуваю, що промовляю у відповідь:

— Ні, я заперечую.

І її посмішка, її повільне, наче продумане відсторонення. Крок у бік, і от вже і він, його спантеличений погляд. Тонкий обрис губ. Прямий гострий ніс. Здійняті в подиві брови. Все тої самої форми, що запам’яталася пальцями. І гострі плечі, тої самої ширини. Шлейфом до мене доходять і запахи.

—  Ні, — я розумію, що просто повторюсь. — Максим? — не мій голос, це інший хтось. В іншому вимірі, в іншій реальності, в іншому часі і просторі. — Це ж ти?

Бачу, як безпорадно він посміхається. Як вії здригаються, як повіки ховають нутро. Помітний рум’янець із затамованим подихом. А я як заморожене полум’я. Не ворухнутися, але ще мить й рознесе.

— В мене є правила… — чую у відповідь, і мені стає млосно та гаряче від його погляду, що розпинає метеликом прямо там по стіні.

— І в мене теж… В мене теж… — я повторююсь.

Це і справді він…