Розкрий рота і мовчи

Батько завжди називав мене «малий» — навіть коли я вимахав вищий за нього. Мати взагалі мене ніяк не називала, бо коли ми бачилися востаннє, я все одно не розумів нічогісінько та тільки й вмів, що кричати та лупати очима.

Ні, вона не вмерла, на щастя. Просто пішла. Батько казав, вона не була створена для материнства. Певно, мені повинно боліти від такої зради, але ж я звик до того, що вона є десь далеко, і мене ця думка скоріш заспокоює. Я завжди уявляв, що вона поїхала до великого міста, як завжди мріяла, та стала актрисою. Може, я теж колись поїду та розшукаю її. Потім, не зараз. Зараз мені є чим займатися — я працюю у пекарні, щоб розплатитися з боргами після того, як батька не стало.

Шкільні приятелі й досі звуть мене «Мовчуном», а сусіди позаочі величають «син бідолашного пана музиканта».

Здається, ніхто й ніколи не згадував мого справжнього, нелюбого, імені — доки я не підібрав Едді. Чи, може, то він підібрав мене, хтозна.

— Ти був такий чистенький та рум'яний, наче янгол небесний, — пригадує Едді. — І такий само серйозний.

Він посміхається.

— Я подумав, що помер та потрапив у рай. А потім ще подумав: е, ні, це помилка. Зараз мене розкусять та скинуть куди треба.

Мені кортить спитати, куди саме йому треба, але я мовчу, як завжди.

Правду кажучи, мені теж тоді здалося, що йому кінець. Здоровань, що гамселив Едді, був не в собі від люті. Тобто, тоді я ще не знав, що то Едді. Завантажував собі свіжий хліб у фургончик, як зазвичай, коли раптом почув галас: хтось палко сперечався на розі вулиці Старих верб та Сливової. Я повернувся та у світі ранкових ліхтарів побачив двох — бугая з широчезними плечима та тонкого хлопця із мольбертом під пахвою. Здоровань спочатку злапав того, тонкого, та трусонув так, що хлопцева голова мотнулася, наче в ляльки, зшитої з ганчір'я. А потім коротко вдарив у живіт, і коли тонкий склався надвоє та впав на кольорову бруківку, продовжив бити ногами.

Не знаю, навіщо я поліз у ту бійку. Можна було б викликати черговий наряд поліції, у крайньому разі. Але я все покинув та рвонув до них, не замислився навіть на секунду.

— Що ти собі думав — битися з Крихіткою Лю? — каже Едді чи то насмішкувато, чи ласкаво. — Я ледь живіт не надірвав, коли побачив, як ти біжиш із хлібиною напереваги. Збиравсь заколоти його багетом?

Він лежить на моєму ліжку та дивиться не на мене, а у стелю, наче сподівається розгледіти там щось важливе.

Ще тоді, в перший день нашого знайомства, Едді розповів мені, чим так допік Крихітці, хоча я й не питав.

Крихітка — вишибала у закладі під червоним ліхтарем за пару кварталів від пекарні.

— Дівчата погоджувалися позувати у вільний від роботи час. Їм подобалося розглядати себе на малюнках.

А ще їм, певно, подобався сам Едді.

— І все було б гаразд, якби я не запропонував йому теж попозувати для мене. Не знаю, хто мене за язик тягнув, — сміється Едді. — Ти б бачив його пику. Він горлав так, наче я зазіхнув на його дорогоцінний огузок.

Та скільки б Едді не жартував, навіть не хочу думати, що сталося б, якби я не нагодився тоді.

Може, мені пощастило, а може, двометровий Крихітка вже випустив пару та не схотів зв'язуватися — адже він бачив мене вперше та нічого не мав проти мене особисто. Так чи інакше, я залишився відносно цілим, а він пішов, наостанок копнувши Едді у ребра. А коли злість та азарт вщухли, я зрозумів, що стою посеред вулиці над напівживим тілом якогось хлюста. І що робити далі й гадки не маю.

Але, як казав батько, коли вже заграв мелодію, догравай до кінця.

Отак і сталося, що замість хрусткої, ще теплої здоби в моєму фургончику опинився закривавлений Едді, який ніяк не хотів лягати, а намагався сісти та хапав мене за обличчя руками й сміявся, наче дурник.

Авжеж, я притяг його додому — куди ще? Добре, що ніхто з сусідів не трапився нам на сходах.

Звалив на ліжко, поставив поруч склянку з водою та й пішов — хліб сам себе не завантажить та не розвезе, а я не міг дозволити собі втратити роботу.

Чесно кажучи, повертаючись у той день я був готовий до чого завгодно. Хоча, я так і так майже не запирав двері: красти в мене не було чого — хіба що купку старих книг та партитур. Навіть інструментів, які можна унести, не лишилося — віолончель та флейта пішли на сплату боргів, а скрипку я віддав батьковому улюбленому учню — такому самому бідаку, як і ми.

— Салют, — сказав мій гість, коли я відчинив двері. Він тримав у руках фотокартку, що зазвичай стояла на комоді.

Він був такий блідий, усміхнений та рудоволосий, що здавався несправжнім, наче намальованим на тлі моєї темної запиленої кімнати.

— Едді, — назвався він, простягаючи мені руку. Тоді я вперше побачив, що в нього різнобарвні пальці, всі у плямах фарби та туші.

Я мовчки потис його долоню.

— Як тебе звати, спасителю?

Я не відповів, і він, покрутивши фото, показав напис на звороті.

— Амадей — це твоє ім'я? Тут написано: «Амадею 6 років».

Я забрав у нього фото та повернув на місце. Хлопчик, зображений на ньому, дивився в об'єктив без жодного натяку на посмішку. Поруч з ним чорною брилою височіло фортепіано — те саме, що й досі стоїть біля вікна.

Це ж треба, яка іронія — назвати іменем музиканта дитину, що не мала ані музичного слуху, ані навіть звичайного людського голосу.

Щоправда, я не завжди мовчав. Батько казав, у ранньому дитинстві я розмовляв, але потім замовк. Він сподівався, що за допомогою співу я зможу подолати свою німоту.

— Розкрий рота. Кругленько, отак. Губи розслаб. Співай, ну!

Я добре пам'ятав себе малого з фотокартки. Той Амадей стояв поруч з фортепіано та з усіх сил роззявляв рота, але звуки, що були десь близько, зовсім поруч з ним, розпливалися, наче у тумані, та не давалися йому. Те, що вивергали його голосові звʼязки, більше нагадувало скрипіння іржавого колеса.

Від цієї згадки я мимоволі ще щільніше стиснув губи.

— Ти німий чи що? — розсіяно спитав Едді, який так і не дочекався на відповідь. Але одразу ж схаменувся: — Вибач. Оце так свинство з мого боку. До того ж… як би ти зміг відповісти?

Це здалося йому дуже кумедним, і він покотився зі сміху, але одразу ж задихнувся та схопився за груди, а потім незграбно повернувся у пошуках, на що б спертися.

— Все гаразд, — прохрипів він, впіймавши мій погляд. — Трохи ребра ниють. Зараз оклигаю та заберуся звідси. Не хочу зловживати твоєю добротою.

Я зітхнув. Нікуди він не забереться — це було ясно, як божий день. В такому вигляді він докульгає хіба що до першого зустрічного полісмена: синє пальто, що висіло на крюку у передпокої, хоч і було колись дорогим та франтуватим, тепер виваляне у багнюці та заляпане кров'ю. А його власник здавався надто виснаженим та зовсім не схожим на багатія та бонвівана, який має гроші на візника.

Я допоміг йому дійти назад до ліжка та накрив ковдрою.

Якби мені хтось сказав, що Едді нікуди не забереться й через місяць, і через пів року, я б не повірив, але проти фактів нічого не вдієш.

— Ти знаєш, що всередині твого імені ховаються «бог» та «любов»? — питає Едді, щойно я відкриваю очі, аби впустити в себе новий день. Він невимушено, наче так і треба, закидає на мене ногу та щільно всідається верхи. — Ти віриш у когось із них?

Крізь діри у портьєрі пробивається ранковий промінь, і я мружуся, розглядаючи, як у ньому мерехтить дрібний пил.

Кімната сильно змінилася за цей час. У кутку тепер стоїть мольберт, попід стінами розставлені полотна та рами.

— Не віриш? А зараз?

Я хапаю Едді за руки. В нього надто спритні та безсоромні пальці, а я й досі ще за звичкою ховаю очі та червонію.

— Ну ж бо, Амадею, — каже він та підморгує так хитро, що я не можу втриматися від сміху. — Ми швиденько.

Ми й справді швиденько. Всього кілька хвилин метушні та неясних вигуків (я вкотре подумки звертаюся до бога, у якого не вірю, та прошу, щоб сусіди нічого не почули). А потім я скочуюся з ліжка та залишаю Едді на зім'ятих простирадлах. Мені аж ніяк не можна запізнюватися на роботу — хто годуватиме цього безробітного художника, якщо я битиму байдики цілий день? До того ж, мені подобається працювати в пекарні.

— Стій, — каже Едді та спочатку притягує мене за комір сорочки, щоб поцілувати, а потім відштовхує. — Йди вже. Але ти обіцяв позувати ввечері, не забудь.

Я киваю.

Та коли я повертаюся додому, замість сесії малювання з оголеної натури — моєї натури — на мене чекає неприємний сюрприз.

— Амадею, — каже Едді й дивиться так, що в мене падає серце. Він повністю одягнений, у начищених чоботах, і навіть всі ґудзики застібнуті, а комір підпирає підборіддя.

Я чомусь одразу розумію: він чекав на мене, щоб попрощатися.

Едді говорить повільно, наче йому важко підбирати слова.

— Моя матір хоче мене бачити.

Він вперше згадує про свою родину. Але до ворожки ходити не треба, щоб зрозуміти, що це дуже багаті люди. Мати з ними справу — завжди означає грати за їхніми правилами.

Я відвертаюся від нього та спокійно знімаю робочу куртку та черевики.

— Я не знаю, коли повернуся.

Таке зазвичай означає — ніколи.

— Але я обов'язково повернуся, — каже він. — Чуєш?

Я не відповідаю, і Едді повторює:

— Обов'язково. Ти мені віриш?

Я киваю. Це неправда, але мені хочеться, щоб він вже пішов скоріше. Коли за ним закриваються двері, я сідаю на ліжко та дивлюся на власний портрет на мольберті — незакінчений. Всі ті, хто пішли з мого життя, не дописали мій портрет.

Пам'ятаю, коли я був ще зовсім малим, в мене була мрія — дуже недовго.

У магазині музичних інструментів, де батько іноді працював настройщиком, я побачив білий рояль — зовсім не схожий на старе фортепіано, що стояло в нас вдома. Він був розкішний — лаковий, лискучий, гарний, як цукерка у вітрині кондитерської. І, як цукерку, його хотілося вкусити та почути хрускіт шоколаду, що ламається, оголюючи ніжну начинку.

Я гаряче, як ніколи й нічого раніше, зажадав, щоб цей рояль став моїм.

Він стояв би посеред кімнати та сяяв би, як місяць.

Він кидав би м'яке світло на убогі меблі, на стіл з крихтами, що лишилися від сніданку, на наші обличчя — і злидні здавалися б менш злиденними.

Не знаю, чому я думав, наче всередині в нього щось м’яке.

Коли я вперше зазирнув під кришку, його нутрощі виявилися схожими на жили механічної істоти. Виявилося, це вони співають так солодко.

Я почувався обдуреним, я майже образився на те, що реальність не була такою, як уява.

Але все таке, яке є. І ображатися на рояль за те, що він не виправдав мої сподівання, було так само безглуздо, як на те, що Едді більше немає поруч зі мною.

Є речі, з якими нічого не вдієш. Лишається тільки взяти себе в руки, затиснути у жмут, схожий на металеві струни, сховані всередині лакової оболонки, та грати свою мелодію, хоч якою б вона не була.

Я пам'ятаю, як Едді казав:

— Ти фаталіст. І це тобі не на користь.

Він бачив мене наскрізь, і мені здавалося навіть, що він мене чує. Чує всі ті слова, що вислизають та розбігаються від мене.

З Едді мені не треба було розмовляти, а язик можна було використовувати для більш приємних справ.

— Годі вже стискати зуби — ще відкусиш мені щось ненароком, — сміявся він. — Просто розкрий рота, Амадею, і мовчи.

Тепер і це теж у минулому. О п'ятій ранку, коли я йду на роботу, я проходжу перехрестя вулиць Сливової та Старих верб та розглядаю візерунки бруківки під ногами. А одного разу я навіть зустрів Крихітку Лю. Він не впізнав мене, лише ковзнув поглядом та насупився, наче старався пригадати, де бачив мене раніше.

Я заборонив собі чекати на Едді та вже майже звик до своєї самотності, хоча мені й досі дошкуляє терпке відчуття втрати, коли я думаю про нього.

А ще до пекарні тепер чи не щодня заходить гарненька молода панночка. Вона подовгу обирає тістечка та весь час посміхається до мене й поправляє лляні локони.

Я не звертав на це особливої уваги, аж доки хазяїн не сказав, підштовхуючи мене ліктем у бік та підморгуючи, як навіжений: «А і вправний ти хлопець, Мовчуне. Молодець! Лови свій шанс!» Тоді мені раптом стало смішно — чи не вперше з того часу, як пішов Едді.

Якби ця мила дівчина знала, хто саме змушує моє серце битися частіше!

Якби вона здогадувалася, про що я думаю щоночі, коли один лежу у ліжку, де нас було двоє — певно, її блакитні очі, схожі на очі порцелянової пастушки, не дивилися б на мене з таким невинним кокетством.

Ввечері я повертаюся додому, у квартиру, де й досі на чорний бік фортепіано спираються полотна, написані яскравими, соковитими мазками. Де вздовж стін і досі розставлено підрамники, а на підвіконні стоїть склянка з вистріпаними пензлями, які я не викидаю вже понад два місяці.

То, може, годі вже обманювати себе? Я все ж чекаю на Едді, бо він просив мене почекати.

Я чекаю на нього, аж доки одного дня це очікування не закінчується.

— Салют, — чую я, щойно розплющую очі. Я не встигаю здивуватися, як Едді вже докоряє мені: — Ти, я бачу, так і не навчився замикати двері на ключ.

Він сидить на ліжку поруч зі мною — такий чужий та незнайомий, в новому одязі з чорною стрічкою на рукаві. Я дивлюся на цю чорну стрічку, на чорні кола в нього під очима, і він киває.

— Похорон був учора.

Мені не хочеться питати його про мати. Я знаю, я здогадався, що вона не схвалювала його спосіб життя. І навряд чи її смерть щось змінила. Деякі люди вперті та тримаються за звичні забобони аж до самої могили. Я беру його руку та перевертаю долонею догори — чисто, ані плями.

— Я не міг малювати весь цей час, — пояснює Едді.

Я мовчки дивлюся, як він встає та роздягається: відкладає убік тонкі шкіряні рукавички, знімає сюртук. Розстібує кожен крихітний ґудзик на жилеті, скидає з себе сорочку та штани.

Він такий світлий та теплий, з довгими руками та ногами, схожий чи то на журавля, чи на сонячний промінь. І коли він опиняється поруч, під ковдрою, я хапаю його та притискаю до себе, насолоджуюсь важкістю його тіла поверх свого.

В нього жовтувато-зелені очі, зовсім не схожі на очі тієї дівчини, що приходить до мене у пекарню. На носі — знайоме ластовиння, а от щоки чисто виголені та незвично пахнуть парфумом.

— Я скучив за тобою, — каже Едді.

Мені хочеться згребти його, зім'яти до хрусту кісток — так мені раптом робиться прикро та шкода самого себе за те, що він змусив мене стільки чекати. Що зробив мене таким слабким та вразливим.

Адже я навіть не знаю, чи він насправді повернувся, чи просто заскочив порозважатися, а потім знов піде у своє інше життя, недоступне для мене.

Та Едді такий м'який, податливий — я знаю, що можу робити з ним все, що забажаю, і образа потроху минає. Я підминаю його під себе, заводжу його руки за голову, торкаюся губами шиї — там, де тонка жилка б'ється, як метроном, в такт нашим рухам. Він закриває очі й наче тане в моїх обіймах.

— Ще, — просить він. — Ще.

Я перевертаю Едді на живіт, притискаю до ліжка. В мене перед очима — його зведені лопатки та потемнілі від поту руді завитки волосся, що липнуть до шиї, і я не знаю, чи довго ще зможу протриматися.

Звуки закипають у мене в горлянці. Вони зовсім близько, я ніби пливу у човні та схиляюся за борт, ловлю їх руками у каламутній воді. Та цього разу вони не вислизають з пальців.

— Е… ді!

Мені не здається, я насправді чую свій власний голос, що сплітається з голосом Едді, і зараз мені вже все одно, чи почує нас хтось. Серце колотиться, як барабан, а в голові грає безумний оркестр.

Мені зовсім не хочеться рухатися. Чому б нам не залишитися отак назавжди? Закам'яніти подвійним пам'ятником самим собі.

Та, зрештою, Едді підіймається на лікті та зіштовхує мене з себе.

Щоки в нього червоні, а волосся розтріпалося та лізе йому в очі.

— Гм, — каже він. — А чи не забагато тут прозвучало нот, мій милий Моцарте?

Мені стає смішно, але я мовчу та просто знизую плечима.

«Стільки, скільки потрібно, — думаю я. — Рівно стільки, скільки потрібно»*.

А потім зістрибую з ліжка та шльопаю варити каву на двох — як є, голяка. Підлога холодить босі ноги, кімнатою гуляють протяги, але зараз це навіть приємно.

Едді нікуди не йде. Навпаки, він розслаблено підкладає руку під голову, влаштовується зручніше та спостерігає за мною крізь напівприкриті повіки.

— Я так розумію, ти висловився, — нарешті каже він, зовсім трішечки єхидно. — І наступного разу доведеться чекати ще двадцять років.

Я не знаю, що на це можна відповісти — навіть якби я раптом зміг заговорити знов.

— Та це нічого, — каже Едді. — Мені немає куди поспішати. Я почекаю.

___________

* Тут перефразовано діалог, який відбувся між імператором Йосипом II та Моцартом щодо опери, написаної Моцартом на його, імператора, замовлення (Стендаль «Життєпис Гайдна, Моцарта та Метастазіо»)