Бронежилет

Жак, нещодавно повернувся з Франції. В Україні, попрацювавши місяць аналітиком в компанії з іноземними інвестиціями, покинув і пішов варити каву в кав’ярню, що знаходилась у тому ж приміщенні, що і компанія. Друзі вважали його безвідповідальним, а колишні колеги, які тепер приходили за кавою, дивним. Сам же він вважав себе вітром, який немає постійного місця, лиш не на довго притихає на освітленому сонцем листку, для того щоб гайнути в інші незнані світи. Закриті, добре кондиціоновані, офіси та защеплені на ґудзик, комірці, були для нього тісними і задушливими. Його однолітки, у свої 35, вже мали успішні кар’єри, квартири в новобудовах, встатковане сімейне життя, дітей-ліцеїстів, пивне черевце і річні абонементи у популярні тренажерні зали. Свого часу, по завершенні навчання в Могилянці, він понісся по Європі. Численні гранти і проекти дозволяли відкривати нові горизонти європейського мистецтва, все глибше занурюючись у віки та епохи відомих, і не дуже, митців та їхні творіння. У Франції він затримався надовго, досліджуючи, на перший погляд, тривіальну епоху, часів правління Короля-Сонце, та закохуючись у французьке бароко. Згодом, почав проводити аналогію з українськими митцями тієї ж епохи, і в якийсь момент з’явилась туга за батьківщиною. Захотілось додому, дослідити і своє, показати українських митців як частину європейської культури, донести до пересічного українця, закохати в надбання, несправедливо забуті, а часом назавжди втрачені. Однак, поки що, він робив каву у центрі Києва, як той вітер, що тимчасово перепочиває на освітленому сонцем листку, щоб гайнути далі. А куди далі? Чогось не вистачало в його вільному житті. Визнати, що це жінка, він не хотів. В його плани не входили довготривалі стосунки. Він свідомо тікав, як тільки вбачав хоч слабкий натяк на бажання жінки обмежити його свободу.

Двері кав’ярні відчинились. До нього простувала Мікаела. Жак стрепенувся.

Скрізь де вона приходила, світ змінювався, починав рухатися, жити, рости, плакати, сміятись. Мікаела, попри те, що була досить сексуальна: невисокого зросту з округлими формами, оксамитовою засмаглою шкірою та довгим хвилястим волоссям, манери мала дещо чоловічі. Одяг носила мілітарі-спортивний: кольору хакі військового крою штани, чоботи або берці, тісну майку, а поверх куртку-спецовку. Їздила на подряпаному Ленд Ровері, палила самокрутки, мала доньку і невеликий квітковий бізнес. Робила все сама. Попри те, що мала веселу та дружню вдачу, близько нікого до себе не підпускала. В одній компанії, з якою вона тісно співпрацювала, пішов слух, що вона лесбіянка, оскільки всі хто залицявся, отримав облизня. В центрі Києва мала кілька договорів з озеленення офісів. Щоразу приїжджаючи туди, завжди заходила до Жака.

- Як ти? – по-братські усміхнувся Жак, і одразу ж повернувся робити їй два «американо».

- Добре! А, ти? – вмощуючись на високий барний стілець, коротко, кидала фрази Мікаела.

- Теж нічого! Мала як?

- Нормально, але не чемна, все важче стає з нею.

- А Петро?

- Знов криза, зараз їду по ліки.

- Хочеш, я приїду побуду з ним. – Порядкуючи біля потужної кавомашини запропонував Жак.

- Ні, зараз ні! Можна я тут тихенько покурю?... – не чекаючи дозволу, нахиливши голову, підпалює, затягується, опускає руку щоб не видно було цигарки, продовжує. – Нехай, пройдемо курс лікування, приїдеш, бо зараз він не адекватний.

- Гроші?

- Ой, де в тебе ті гроші тут на каві? Краще домовляйся мені про озеленення офісів. Це норм, вигідно, краще ніж гектари тюльпанів садити.

- Ображаєш, в мене гроші є. Кину на картку. Не тобі - Петру!

- А ти надовго тут на каві пригрівся? Вже б знайшов собі якусь принцесу, та женився, не катався по світах. Чи досі по Лєнкі сохнеш? – Несподівано відводить голову, ховає цигарку і шепоче, крадькома киваючи кудись в бік, - от чого він на мене витріщився?

- Бо ти гарна!

- Та, яка там гарна? Голова не мита, нігті манікюрші пів року не бачили.

- Якби ти була в сукні і на високих підборах, з зачіскою і манікюром, ти була б як усі тут, ніхто б і не помітив. – Щиро всміхаючись мовив Жак, вставляючи у підставку два великих американо. - А так, ти одними берцями, привертаєш увагу мужиків.

- Шо правда? Тю, а я думала наоборот!

Жак вийшов з-за барної стійки сів поруч:

- Ти коли, в одинадцятому класі, в спортзал у «вєлосіпедках» і майці заходила, ми, пацани, звідти виходили. А Петру твоєму, взагалі, дах зносило.

Мікаела гигикнула, штовхнувши Жака: «От гівнюки!» - А потім відвела голову в бік, щоб придушити сльози. Жак взяв за руку, вона вивільнила.

- Добре, я поїхала, ще купа справ, каву Пєті від тебе передам, це його порадує.

Вона поїхала. Жак прийняв замовлення від юної білявки з блакитними очима, і задумався над сказаним Мікаелою. І вона про «женячку». Пригадав, як на випускному, ні з ким не танцював, а спостерігав, як танцювали Петро з Мікаелою, а потім в темному коридорі відверто «зажималися». Коли проходив повз них, Петро махнув йому, мов йди геть, не заважай. Він і радий був за Петра, бо знав як той хотів Мікаелу. Петро, не приховуючи, говорив про почуття до неї. Правда, його розмови обмежувалися брутальними поясненнями нестримного бажання сексу. А Жак мовчав про те, що і йому Мікаела не байдужа. Однак, він бачив в ній щось більше, ніж привабливі сексуальні форми. Оскільки вони з Петром були друзями, треба було забути про неї як жінку. А тепер тим більше. Допомогти, підтримати, як друг. А Лєнка? З Лєнкою одразу не повезло. Вони з Лєнкою навіть не зустрічались, кілька разів провів. Вона завагітніла від іншого, старшого набагато чоловіка. А Жака вважали покинутим і ображеним. Ймовірно з подачі Мікаели і Петра. Може тому, він залишив домівку і повіявся по світах і пошуках невідомого щастя.

Ось ця висока струнка білявка, щоразу бере каву і поринає у масивні двері Музичної Академії напроти. Перекинувся з нею кількома словами про теплу і чарівну осінь. Їй ніжний голос і блакитні очі привертають увагу багатьох, але в його тілі нічого не відлунює. Хоча, можливо, вони б і знайшли спільні інтереси у мистецтві. Але, це так нудно і банально знову будувати стосунки, тим більше не тривалі.

Йому пропонували очолити проект за межами України. Його особисті дослідження тут потребували коштів, і він погодився. Мікаелі не сказав, що за кілька днів поїде. Ще скаже.

***

Мікаела, переставляла петунії і крокуси з тепличних стелажів в ящики, коли він зайшов у теплицю.

- Як ти мене налякав! Звідки ти взявся? - Вона кинулась його обіймати. - Коли ти повернувся з-за кордону? Ти у формі? Що це, зброя? Ти шо в ЗСУ?

Вона сипала питаннями, не очікуючи відповідей. Всі відповіді були перед нею.

Тепер була черга Жака. Він запитував спокійно і серйозно:

- Як ти? Де мала? Вам треба виїжджати. Тут небезпечно.

Мікаела повільно опустилась на ящик:

- Мала вже в Польщі. Лєнка, ще в перші дні, відтарабанила їх до кордону, там забрала її родичка з Польщі. Як ти знав, що я тут, а не в Києві?

- Ніяк не знав! Їхав і заїхав!

- А чого не подзвонив?

- Ти задовбала питаннями, - гигикнув Жак, а потім вже серйозно, - теж радий тебе бачити: добре, що мала в Польщі? Ти теж їдь, хоч на Західну .

Мікаела фиркнула:

- Нікуди я не поїду! Хто мені все це поливати буде?

Жак оглянувся на квіти в горщиках, усміхнувся не весело.

Мікаела, дивилась на нього уважно:

- Тобі щось треба: одяг, їжа? Не питаю де ти, знаю, що не можна…, о, в мене щось для тебе є. - Вона швидко побігла в дім, вийшла вже з бронежилетом в руках.

Жак сумно засміявся:

- Ти серйозно? Це той самий?

- Так, той, що ми тоді в 14-му збирали гроші, а ти пересилав із Франції для Петра. – Мікаела знову присіла на перевернутий ящик. - Вже зібралась передавати, і зв'язок з ним пропав, потім стало відомо, що кинули їх під Ілловайск. Далі ти знаєш. Після полону, вже він йому не знадобився. Бери, бачиш, так я його нікому і не віддала. Не хочеш сам, комусь з пацанів віддаси.

- Залиш собі. Хто знає, як воно буде?

Мікаела глянула на бронік з відразою:

- Куди він мені? Як корові сідло. Сказала, і смішно стало, таке одоробло! Ну хоч приміряй, ти ж такий як Петро!

Вона підійшла до Жака і стала вперто натягувати на нього бронежилет. Він піддався, не став перешкоджати. Мікаела старанно підтягувала стропи і застібки, поправляла одяг, що загорнувся, потім уперлась головою йому в груди і заплакала. Жак розгубився, не знав, що робити, лише гладив по голові, по туго зв’язаному чорному волоссю. Від неї пахло весняною вологою і ще чимось живим. Мить і він почав цілувати її мокре обличчя, очі, щоки. Вп’явся в губи, і відчув, що це вже вона його цілує. ЇЇ рука, що застрягла між броніком і його торсом, випромінювала забуте тепло, яке розходилось по всьому тілу збуджуючи бажання і відвагу. Трохи відсторонивши її від себе, взяв за руку і потяг в бік, де лежали запаковані в поліетилен ковдри. Доки він розривав пакет з ковдрою, Мікаела з ненавистю стягувала з нього бронежилет, а разом з ним, куртку, фліску… Тільки відкрила частину оголеного тіла, спочатку торкнулася, провела рукою, потім ледве дихаючи притулилася губами. Жак продовжив стягувати з себе одяг, що заплутався і застряг. Кинутий на підлогу бронік і куртка брязнули металом. Якусь мить він дивився на її пухнасті чорні вії, відкритий край оксамитової шиї, потім занурив руку під її светра, наштовхуючись на теплі і тугі груди затягнуті в тісну білизну. Ніби боячись розвіяти магію він стояв насолоджуючись відчуттями. Коли бажання стало нестримним, він поклав Мікаелу на кинуту, аби як, ковдру, занурюючись у волосся, що неслухняно вилізло з тугого вузла. Цілував вухо, ямку за вухом, де була, ледве вловима, крапля парфумів, намагався розщібнути її джинси. Вона допомогла. Тепер свої «мультіками»… Вона теж допомогла. Її маленькі пальчики вправно штовхнули ґудзика, потім блискавку, занурюючись у щілину. Далі зупинка, мить. Її зелені очі дивилися через його сині глибоко, торкаючись самого потаємного, забороненого, забутого, неочікуваного. Він ніби пірнув в океан чуттів нових, нестримних, солодких, солоних, бажаних. Вона обхопила його руками і ногами, підштовхуючи, жадібно направляла, кожен його рух, втрачаючи зв'язок з реальністю, вбираючи і розливаючи його океан чуттів по всьому своєму тілу.

Десь щось вибухнуло, нагадуючи, що життя триває. Березневе сонце нахабно лізло теплими променями в кожну щілину, ніби шукало, чи то радості, чи то порятунку, хоча б не надовго. Мікаела прикрилась краєм ковдри, згорнулась калачиком притулилась до Жака спиною. Жак, ледь торкаючись, водив пальцем вздовж шиї.

- Що ми зробили з тобою? – пошепки промовила Мікаела.

- Трахнулись! – Так само пошепки відповів Жак, цілуючи в плече додав. -Гадаю, ти знала, що я тебе, ну … Я відступив, бо, знав, що тобі з Петром буде краще. Петро був моїм другом.

Мікаела повернулась до нього обличчям:

- Не можна так казати, але добре, що він помер, я не знаю, що б я з ним зараз робила. Останнім часом, коли йому потрапляли новини про АТО, він починав рватися «рятувати хлопців, виконувати наказ», а потім сідав і плакав як дитина, що «не врятував».

- Як він помер?

- Нирки відмовили… Полон дарма не минув. Ти ж розумієш: били, холодні підвали…Ти тільки поїхав за кордон, за кілька днів стався напад, і все… Мені тебе не вистачало в той момент, - вона знову ткнулась обличчям йому в груди, тільки щоб перевести подих, - і ЦЬОГО, в нас вже більше не було. Таке враження, що він забув про ЦЕ. Може через ліки.

- Вибач, я не міг приїхати на похорон, - замовк, бо перехопило горло, міцно обійняв її, аж до болю, мовчав, лише час від часу, занурював обличчя у волосся, намагаючись запам’ятати пряний запах.

- А я любила вас обох. Тільки ти як вітер, такий вільний… - сумно зізналася вона. - Петро, при нагоді, затягнув у ліжко, а на наступний день заміж покликав. Ти ж свідком був.

- Я? Свідком? Як в ліжко затягнув? – усміхнувся Жак.

- Та ну тебе! Свідком на весіллі. – Штовхнула сміючись.

Мікаела, встала, натягла штани:

- Пішли в будинок, бо сра*и відморозимо, ще ж не май-місяць.

- Можна я в душ? Не знаю, коли ще буде така можливість, - Жак потягнув Мікаелу за край штанів, вона втратила рівновагу впала на нього, а він скориставшись ситуацією почав цілувати, - я про душ, якщо ти про інше…

Він поїхав. Мікаела повернулась в теплицю. Зовсім по іншому подивилась на квітучі розслини в ящиках, на стелажах. Вона може його більше не побачити. Він може загинути, або як Петро, більше ніколи до неї не повернутись!

Для квітів не було війни, болю, втрат. Гнів наростав з середини. Одним рухом вона згорнула горщики з квітами на кам’яну підлогу. В усі боки полетіла земля, листя, квіти. «Кому ви тепер треба? Кому треба ця краса?» - Кричала вона, потім впала на розстелену ковдру, де вони лежали годину тому. Там ще був його запах, і свіжий спогад його дотиків. Це ж ковдри для біженців, і квіти збирала у волонтерський центр відвезти.

Ввечері він подзвонив: мовчав, а вона плакала.

Він приїздив неочікувано, то вдень, то вночі. Вона його чекала щомиті. На щастя ворога відігнали від Києва та околиць. Весна провокувала надію, що скоро це закінчиться.

Цього разу він приїхав з хлопцями:

- Хай помиються і посплять. Нам дозволили трохи відпочити.

Мікаела, позакидала одяг у пральну машину, познаходила щось на переміну, а вони після душу, не ївши позасинали, хто де. Жак повкривав їх тим, що знайшов, і вештався поруч.

Мікаела стояла біля столу різала овочі:

- Ти знаєш, що Лєнка в армії?

- Ні, - короткі відповів Жак, підійшовши до Мікаели ззаду в притул. Ледь торкають вказівним пальцем смужки голого тіла між краєм майки і штанів, мовив: - і шо вона там робить? Вона ж фінансовий директор в крутій канторі. Я думав вона за кордоном.

⁃ Подзвони, запитай!

⁃ І навіщо мені це? - не надаючи особливого значення її словам, занурився носом у її волосся на потилиці. Раптом отямившись, вщипнув за сідницю сміючись додав, - Ти що, ревнуєш? Знов стару пісню про Лєнку заспівала.

⁃ Ні, - вона зашарілась, - і чого б це я тебе ревнувала?! Просто, з тих пір як вона дітей відвезла, ми з нею не бачилися. Я ж тобі казала, що вона тільки до кордону дітей довезла.

⁃ А, не памʼятаю. Так, а ким твоя мала там?

⁃ З Лєнкиною мамою і Лізкою. Лізкі вже вісімнадцять. Ну і там ще якісь наші люди…

⁃ Ти чого не їдеш? Ти думаєш, в тебе буде нормальний бізнес тепер. Тут небезпечно.

⁃ Я волонтерю. Квіти купують у волонтерському центрі, гроші йдуть на військо або на переселенців.

⁃ А дальше?

Вона стенула плечима. Тихо мовила:

⁃ А ще ти…

Жак глянув їй у вічі, різко мовив:

⁃ Що я? Я сьогодні тут, завтра нас можуть в інше місце кинути.

Вона відвела очі, на щоці з’явилась мокра доріжка.

- Ну все, не реви. Пішли...

⁃ Я борщ варю, і хлопці твої…

⁃ Пішли, пішли, хлопці будуть спати… Вони три доби не спали.

Жак міцно обійняв однією рукою за талію, не даючи їй чинити спротив, другою швидко стягнув з неї спортивки. Мікаела відчувши його втратила контроль. Солодкий біль розливався по тілу набуваючи ритмічних хвиль. Вони випустила з рук ножа. Млість охопила її. Жак продовжував, міцно тримаючи за талію. Ще рух, ще один, ще... Вітер зриває останні завіси з зачинених лаштунків, відкриваючи глибоко заховані почуття. Мікаела обм’якає перша, безсило падаючи на стіл. Жак робить останній поштовх, впиваючись губами в її вухо шепоче: «Яка – ти со-ло-о-дка-а-а-а» Безсило падає, придавлює її своїм тілом до столу. Якусь мить вони так лежать. У відкрите вікно вривається цвірінькання птахів, і легкий запах яблуневого цвіту. Мікаела потроху вивільняється, шепоче: «Ти мене придавив.» «Вибач» - Жак випростовує руки, ніжно цілує в плече, по спині нижче. Раптово підхоплює на руки, несе на диван, що стоїть на веранді. Мікаела сміється: «Ти сказився, хоч би штани вдягнув. Зараз хтось з твоїх хлопців вийде покурить, а ми голі…» Поклавши її, Жак примощується поруч втискаючи Мікаелу в не розкладений диван, руки ноги переплітаються, утворюючи одне ціле. Дивиться прямо в очі: «Треба розписатись!» «Навіщо?» – Питає Мікаела. «Такі тепер часи.»

На веранді пахне яблуневим цвітом сильніше. Весняний легкий вітерець вривається крізь прочинені двері, коливає фіранку. Якщо прислухатися, можна почути тихе, але потужне бджолине дзижчання. Десь війна. Щомиті хтось втрачає найцінніше – життя. Мікаелі стало ніяково, за цей ковток щастя. Чи має вона на це право? Але має право він.

Жак спокійно дихає, він спить на її руці. Мікаела закриває очі. Вона спати не буде. Це щастя, яке треба запам’ятати, закарбувати, скласти у таємну скриньку особливих скарбів, які потім будуть діставатись, як ліки, у найтяжчі часи.

***

Мікаела витискала з Ленд Ровера всі закладені кінські сили. Ліпив дощ, двірники гребли потоки води не зупиняючись. Блок пост. Перший блок пост на якому її зупинили.

«Куди їдете?» «До чоловіка.» «Куди саме?» - відповіла. «Що у вас в машині?» «Ліки, харчі, ось від волонтерів перелік.» «Зброя є?» «Ні, немає» «Наркотики?» «Немає.». «Алкоголь?» - «Є…» - ніяково відповідає. «Не можна, вигружай!» Мікаела слухняно відкрила дверцята, але військовий раптом засміявся: «Їдьте, пані, до свого чоловіка, ми пожартували.» Від’їхавши трохи, зупинилась, дістала з ящика пляшку коньяку і кілька консервів, блок цигарок, підбігла до військового, тицьнула в руки. «Пані, нам не можна на посту!» - показав на коньяк. «То для дезінфекції, як будете не на посту...»

Ось перехрестя. Їде повільно, вдивляється крізь пелену дощу. Кілька військових машин на обочині. Ніби Жак у дощовику махає. Вона підрулює до покривленого плямистого джипу. Він швидко обіймає її. З ним ще військовий. Вони перевантажують з її машини коробки з консервами і ліками у джип. Військовий застрибаючи у кабіну махає Жаку: «Завтра, зранку набереш!»

Жак сів у машину до Мікаели. Вона мовчки завела двигун, викрутила на дорогу. По щоках текли сльози. Жак мовчав.

«Гадаю це тут.» Звичайна сільська хата. Жіночка їх чекала, дала ключі. Сказала, що тут жила жінка з дочкою і онукою, виїхали ще у березні, невідомо коли повернуться, вона наглядає за двором і хатою. Вибачалась, що може, щось не так, але головне є бойлер і пральна машина, а опалення не знає як включити, є обігрівач. Мікаелі контакти дала волонтерка, яка постійно їздить в цьому напрямку, і часом треба зупинитись на ніч.

Мікаела заходилася виставляти судки з їжею. Потім застелила власну привезену постіль на старий пошарпаний диван.

Жак розібравшись з душем пішов митися. Гаряча вода нагадала про існування іншого, комфортного життя. Чомусь пригадалося одне містечко у Франції, коли він ось так винайняв житло на кілька днів, а бойлер зламався, і господар надав компенсацію за незручності. Ще, як довго вибирав душ та змішувач у власну ванну. Він стояв під струменем, і пригадував щойно покинутий бліндаж, у який він повернеться завтра, де немає душу, і осінь наполегливо в’їдається вологою і холодом. Могилянка, барокова епоха, Європа, дім, тепло, душ, кава, кохана, яким все це стало далеким, іншим не реальним життям.

Коли він вийшов Мікаела, розігріла привезені наїдки.

- Давай їсти, - мовила, підсовуючи йому чарку з коньяком.

- А ти? – кивнув на чарку Жак.

- Я не буду.

Він перехилив чарку, взяв котлету. Жував без смаку.

- Шо ти? Не смачно?

- Дуже смачно! – раптом отямився він. – Я так хвилювався за тебе, коли сказала, що приїдеш. Не треба було. Може мене скоро відпустять додому, на кілька днів.

Мікаела присіла поруч, він обійняв сильно, поцілував у висок.

- Поїж нормально, і я з тобою, теж сьогодні нічого не їла. Дуже поспішала.

Коньяк трохи розслабив Жака. Пережувавши котлету, хапнув шматок ковбаси. Жвавіше подивися на Мікаелу:

- Пішли, – почав крутити головою, шукаючи, де б лягти.

- Та, поїж спочатку, - Мікаела нарешті усміхнулась, - от дурне!

- Їжа в мене є, тебе немає… – він встав і не романтично потяг її за собою. Вона перечіпаючись через численні пакети, нею ж поставлені, потяглася слідом.

- Як же я за тобою скучив, – шепотів він намацуючи застібки та ґудзики. – шістьдесят вісім...

- Що, щістьдесят вісім? - запитала Мікаела, знімаючи штани з себе.

- …днів. не бачив тебе, - шепотів у вухо, цілуючи.

Мить і він у ній. Поштовх, і старий диван зрадливо заскрипів, ще один, ще.. і Жак стомлено упав поруч… Мікаела міцно притиснула його коротко стрижену голову. «Вибач, я виправлюсь» - прошепотів він. Ще за мить він спав. «Базові потреби: їжа, секс, сон.» - подумала Мікаела тримаючи його голову у себе на грудях, боялася поворухнутися, бо знала який може бути короткий його сон. Навіть після душу він пахнув димом.

Мікаела тихенько встала, завантажила у пралку одяг, трохи прибрала на столі і повернулася до Жака. Він, похропуючи, міцно спав. Вона, притулившись, примостилася поруч. Було за північ. Десь завила сирена. Вона глянула на телефон: «Тривога по всій Україні.»

- Ти куди втекла? – прошепотів.

Мікаела, так довго задавлювала в собі бажання, що не одразу відкликнулась на його дотики. Відчувши крізь дрімоту настирний дотик його загрубілих пальців, прокинулась. Солодка знемога опанувала її тілом. Він навис над нею на витягнутих руках, цілуючи, вухо, шию, плечі. Просунув руку під талію, міцно притулив до себе. Мікаела напружилась, тільки на мить, бо солодке тепло скупчувалося в одній точці, шукаючи шляхів щоб тоненькими струмками розійтися по всьому тілу. Жак додав останньої краплі, штовхнувши розлив те тепло, і сам полетів за ним у слід, вп’явшись в губи Мікаели.

Десь зовсім близько бахнуло. Мікаела здригнулась. Жак міцніше притулив її до себе. Поцілував у плече. Так лежали, прислухалися до далеких глухих ударів. Думали про одне і теж. Бути щасливим у такі нещасливі часи.

- Я вагітна, - прошепотіла Мікаела.

- Що? – підхопився Жак.

- В нас буде дитина… - повторила.

Жак сів. Мікаела по темному не бачила його обличчя, що він відчуває:

- Скажи щось… В тебе, що мову відібрало?

Він зовсім встав з дивана, дістав цигарку, шарив шукаючи чим підпалити. Потім сів на край.

- Вибач. Мабуть, я щасливий, – повернувся до Мікаели, погладив хвилясте волосся, - я не думав про дітей. А тим більше зараз. Бл*дь, я буду ху**ить орків, щоб …

- Не матюкайся, твоєму інтелігентному образу це не личить, - усміхнулася Мікаела. - Ти міг тут не бути. Чому ти тут? Ти ж можеш повернутися за кордон, і я тепер з тобою…

- Чому? Повернутися?!! – він оскаженів, - Ні я не можу повернутися тепер! І не хочу! Я тут за Петра, інакше його полон і смерть не мають сенсу! За тебе, бо, сама знаєш…! Тому, що ми українці, такі охірєнні, як ніхто в Європі, тільки ми про це досі не знаємо, - трохи помовчав, і вже трохи тихіше, - ну тепер, тепер, точно знаю «чому я тут?», щоб він міг народитися…

Він ще довго сидів, з незапаленою цигаркою на губі, тримав за руку Мікаелу, вона спала. Повернувся до думок в душі. На телефоні в темноті мигнуло: «Відбій тривоги!»

***

Мікаелу зупинили на блок посту. «Вибачте, пані, вийдіть з машини, ми маємо перевірити.». Вона слухняно вийшла. Доки молоді хлопці з собакою і міношукачами оглядали авто, сухенький чолов’яга під шістдесят, поклавши руки на автомат, стояв біля неї і ніби виправдовувався: «Так положено, може вашу машину, начинили «подарочками». Та ви не бійтеся. В нас такого не буває. Але перевірити треба. Ви чоловіка свого зустріли?» Вона кивнула. Він усміхнувся солодко наче кіт: «То добре!»

Збоку під’їхала машина, гупнули двері, і знайомий голос закричав:

- Мікаела, звідки ти тут?

- Лєнка? – скрикнула Мікаела побачивши Олену, що бігла до неї, у камуфляжі, на боку висів пістолет.

Олена з сильно притиснула подругу:

- Я в Київ, а ти з Києва. Приїхала на два дні, а нікого немає. Шо ти тут робиш? Волонтериш? Нічого не казала…

- До чоловіка приїздила, - потупившись, тихо мовила Мікаела.

- Якого чоловіка? – ошелешено дивилась Олена.

- До Жака, він тепер мій, - ще тихіше, шаріючись відповіла та.

- Та він завжди був твій. - дзвінко засміялась Олена, знову притискаючи щиро подругу, - не знаю навіщо мені завжди його ліпила. Я рада за тебе. Я теж декого зустріла…Шкода, що не маємо зараз права на щастя…

- Маємо! Інакше ця війна не має сенсу…