Стежина

Тікати. Думка, яка б'ється в голові переляканим метеликом. Тікати і вижити. За спиною чутно вибухи, постріли, крики, а ти біжиш. І єдине, що має значення, це маленька онука на руках. Спотикаєшся, один раз, другий, ледве не падаєш. Важко. Малеча, прив'язана до тіла вовняною хусткою, не кричить, мабуть, відчуває відповідальність моменту. Ліс вже поряд, ще якісь пів кілометра і дерева сховають від шаленого пострілу.

На спині рюкзак, на животі маля, піт котиться невпинно чи то від бігу, чи то від страху. Земля під ногами як желе. Наче зима, а нормальних морозів ще не було. Кожен подих віддається хмаркою пару. Від кожного вибуху позаду серце пропускає удар. Заграва пожежі збоку сповіщає про новий біль і втрати. А ти біжиш.

Під покровом дерев потрапляєш в інший світ. Темряви і спокою. Не чутно нічого окрім власного дихання і шурхоту гілок під ногами. Природа причаїлася в очікуванні. Вона знає про біду, яка прийшла на цю землю.

Намагаєшся ввімкнути телефон, вже можна. Одинокий вогник прорізує темряву. Інтернету немає, скористатися мапою не вийде. Доведеться довіритись порадам сусіда. Лісова стежка, що веде від селища до міста починається біля старої берези.

Скільки пройшло хвилин, годин? Усе життя стало рухом на межі сил. Доріжка серед опалого листя, моху і гілок привела на галявину. Ідеально кругла прогалина під наглядом велетенських стражів дерев.

Дівчинка заворушилася на руках і вимогливо заголосила. З надр рюкзака з'явився термос з дитячою сумішшю. Хочеться вірити, ще теплої.

Отримавши бажане, дитинка заспокоїлась і знову заснула. Морозенко почав проникати під одяг. Треба рухатися. Шукати стежку.

Ліхтарика вистачило не на довго, спочатку потьмянів, а потім і зовсім згас. Черга стала за телефоном. Та залишитися зовсім без засобів зв'язку дуже страшно. Паніка підлазить до горла. Треба триматися, та сили на межі...

Сльози для очищення душі. Заблукала, змерзла, втомилася. Нема нікого навкруги. Але є немовля, яке потребує захисту, яке має вижити.

— Господи, будь ласка, господарі лісу, сили природи, хто-небудь, благаю, — слова перейшли в ридання, — допоможіть... Допоможіть нам вижити... Допоможіть знайти шлях до міста... Ми нікому не бажаємо зла... Будь ласка...

Притискаєш дитинку до грудей, гойдаєш, щось наспівуєш. Не можна опускати руки. Ви втратили все, окрім життя, найціннішого, і за нього слід боротися.

Останні тридцять відсотків заряду телефону. Рішуче встаєш й подовжуєш пошуки. Двадцять п'ять. Двадцять. Десь заухала сова, тріснула гілка. Світає.

Несподівано в начебто непролазних хащах видніється просвіт, щілина, яка помітна тільки під певним кутом. А за нею вона, стежка до життя. Звідки тільки взялися сили, майже бігом крізь замерзлі дерева і гілки. Надія — великий дар. Відчуття, що всі негаразди позаду. Світло вдалині. Чутно чоловічі голоси. Кричиш чимдуж "допоможіть", аби не прийняли за ворога. Дівчинка плаче: злякалася різкого звуку.

Хтось підхоплює під руки, накидає на плечі куртку, дає в руки гарячу кружку. Ти вже нічого не чуєш. Знаєш, що впоралась, що це тільки початок, але треба відпочити…

Жовтень 2023