Дівчина з собакою

М’яка бежева тканина швидко бігла під лапку швейної машинки, голка пробивала наскрізь, протягуючи тонку нитку. Саша згорблено сидів за машинкою, злегка нахиляючись підштовхував тканину. Весь світ був у цій комірчині, де його оточували незчисленні котушки різнокольорових ниток, коробки з фурнітурою різного призначення, відрізи тканин, машинки швейні, оверлоки, нарешті, вішаки з одягом новим і не дуже, модним і застарілим, дорослим і дитячим. Він з дитинства жив у такому світі, скільки себе пам’ятав, мама була завідуючою ательє індпошиву.

Мама. Він відрізав нитку, витягнув з під лапки бежеву куртку, розправив шов. Ніби і ніколи не було тут розірвано. Встав, повісив на вішак. Мама дуже хотіла щоб він став художником-модельєром, і очолив, згодом одну з відомих швейних фабрик, або хоча б ательє, яке вона понад тридцять років не випускала з рук.

Хоч, з дванадцяти років він вправно допомагав в ательє і кравцям, і швачкам, і в інститут легкої промисловості, на художника-модельєра, склав іспити без проблем, та все ж не виправдав її сподівань. На початку двохтисячних фабрики зачинялись, базари заповнилися дешевим ганчір’ям китайського виробництва, а магазини відомих світових брендів відкрили свої двері для пересічного споживача. Ательє індивідуального пошиву давно втратило свою індивідуальність.

Всі його спроби, на прохання мами, продати свої ескізи, були марними. Вночі він малював, вдень ішов на численні зустрічі, а ввечері приходив у ательє, де вже лежало кілька замовлень з ремонту одягу. Підрізати брюки, зашити розірвану куртку, замінити блискавку. Часом, траплялося серйозніше: підігнати по фігурі куплені та троєщинському базарі білі сорочки для офіціантів. Це було справжнє свято для мами. Вона бігала і щебетала навколо молоденьких дівчаток, сподіваючись, що вони неодмінно прийдуть до них в ательє, витрачати свої чайові, замовляючи вишукані вбрання.

Згодом ремонт одягу для Саші і перетворився на власну справу. Він вже мав постійних клієнтів, які його цінували, а він їх навіть не знав. Він знав їхній одяг, знав, якого кольору була річ, з якої тканини, що з нею було не так. Кожний ремонт був окремим проектом: як замаскувати пропалену дірку, чим замінити втрачені кнопки, як врятувати розірвану тканину, чим прикрити пляму, що не виводиться…

Саша дістав рожеву сорочку з тонкої лляної тканини. Тут відірвався комірець. Пригадав ту розмову з мамою:

- Я гадала, ти переспиш з нею, вона ж не проти була. Вона мені сказала, що ти не захотів її. І Наташку-швачку, ти теж не захотів. Може ти хлопця хочеш? Так це нормально, ми це тобі також влаштуємо. А що? Ми в такій сфері працюємо, що це навіть додаткова реклама. Всі відомі дизайнери - голубі.

- Мам, можна я сам, розберуся кого я хочу? Залиш це мені.

- Як я можу тобі це залишити? Я ж твоя мати. Тебе обведуть навколо пальця, не з чуєшся як!

Він їй не суперечив, просто почав уникати подібних розмов. А щоб спростувати мамину версію, що він гомосексуаліст, таки зустрівся з однією з її протеже. Вечір, який міг би бути початком іншого життя, став розчаруванням. Всі ті дівчата, здавалися огидними, з награним коханням та імітованим лібідо, що він, і справді, почав задумуватися над своєю орієнтацією.

Мами вже кілька років немає. Як її не стало, Саша спростив своє життя до мінімалізму. Ательє, яке вона свого часу приватизувала, здав у оренду за пристойні гроші, а сам перебрався у цю комірчину на базарі. На ремонті одягу заробляв теж не мало і майже не витрачав. Зробив ремонт у квартирі, викинувши весь мотлох, за який так трималася мама. Натомість купив великий диван і плазмову панель. Йому сорок, і він один. В нього немає ні сім’ї, ні друзів, навіть пса. Так швидко минув час, і хотілось би мати когось поруч. Коли думки доходили до цієї точки, він пригадував її.

Хоч раз на місяць, вона приносила ремонтувати свій одяг, або одяг дочки, і ніколи чоловічого. Її одяг був дорогий і якісний. Вона могла його не ремонтувати, викидати чи віддавати на благодійність. І все ж приходила, до нього в тісну комірчину на базарі. Щоразу він записував телефон і ім’я, хоч знав на напам’ять.

Один раз він зумисне поставив не якісну застібку на брюки, і вона прийшла, з проханням поставити щось краще. Він почувався недоумком. Ще, одного разу, вона просила зробити швидше, бо від’їжджала у відрядження, а він з напускною поважністю повідомив, що не має змоги зробити швидше. Він не хотів ці дивні вчинки називати почуттями, він вважав це просто думками про нездійсненне. Так він жив, очікуючи, що колись вона прийде, і він її запросить… він їй скаже, що… як же це банально.

Від 24-го лютого все змінилось. Минуло близько двох місяців, перш ніж він переступив поріг своєї комірчини. Тут війни не було. Кожна котушка і кожна голка були на своєму місці. А ще це був єдиний зв’язок з нею. «Вона мабуть виїхала з України, - міркував він, - як багато жінок, що рятуватись саме так.»

Тепер він ремонтував, здебільшого, камуфляж. Приходили військові, родичі військових, приносили пропалені кітелі, відірвані кишені, розірвані штани, зламані замки, застібки, на наплічниках, спальниках, порвані стропи.

Була осінь, йшов дощ. Відкриваючи двері майстерні, раптом йому стало не «все одно», що відбувається навколо. Чому, щоразу, коли заходять військові, він ховає очі? Чому він ніколи не думав, про те, що він чоловік, що він захисник? Не думав, бо не було, кого захищати. І ось, двері цієї комірчини, стали важливими, можливо саме їх треба захистити. А може є ще хтось?

В майстерню пробивалося слабке світло похмурого дня. Він широко відкрив двері навстіж, увімкнув електрокавоварку, заварив каву. Вийшов на поріг, вдихаючи осіннє вологе повітря. «Піти добровольцем? Вб’ють в першому бою! А може я тут потрібніший.» Вчора волонтери принесли тканину. Розмотуючи тяжкий рулон на столі, відчував себе корисним.

- Доброго здоров’я! У вас смачно пахне кавою, - почув за спиною знайомий голос.

Це була, неочікувана, вона. Повернувся і побачив її іншу, шокуючу. Вона була в формі ЗСУ.

- Добре, що ви працюєте. Я, як завжди, не обережна. На мені одяг горить, - вона дістала камуфляжні штани з відірваною боковою кишенею.

- На вівторок, - з награною суворістю відповів він, відсовуючи штани подалі.

- Вибачте, я в неділю їду. Можна на завтра? Там же не багато роботи. Я добре заплачу.

- Думаєте, ви в мене одна? Думаєте сидить тут…, нічого не робить…, його б ТУДИ, чи щось типу того…, я бачу як ви зневажаєте мене. Звичайно добре заплатите, але не все можна купити за гроші! – дурнуваті фрази з нього виривалися самі по собі. А вона дивилась на нього ошелешено.

- Не кричіть, на мене, - уривчасто промовити вона, - я зовсім нічого такого не думала, і нікому ТУДИ не бажаю, - і раптом розплакалася. - Ви праві! І справді, не можна купити за гроші тепло, повагу, любов…

Тепер Саша отямився, усвідомив прикрість сказаних слів. Він автоматично переставляв котушки на столі, мимрив під ніс:

- Вибачте, вибачте, я не хотів…, ось, візьміть, - топчучись на місці підсунув їй серветку, вона взяла, - не знаю, що на мене найшло, я не такий. Пройдіть сюди... зроблю вам, каву… ви п’єте каву? - Не чекаючи відповіді заметушився біля кавоварки, продовжуючи говорити короткі не зв’язні фрази, - доки вип’єте каву я… Там справді не багато роботи.

Вона сіла на стілець. Витираючи сльози та тихенько шморгаючи носом, кивнула, а потім мовила:

- Вбачте, не втрималась. Розрюмсалась. О це то вояка!!! Опозорила форму! Ваші слова – це була остання крапля. Приїхала на кілька днів, а тут нікого. Тільки пес… у притулку… змушена буду його знову туди завезти…

-А дочка? - Раптом запитав він .

-За кордоном. Вступила у Відні в Музичний Університет, тепер не скоро побачимось.

- Справді… не..., тепер такі всі нервові…, це я про себе, - підсунув їй велику чашку кави, і сідаючи за машинку додав, - я швидко!

Вона сиділа тихо, дивилася йому в спину, потім почала говорити, він слухав в проміжках між гарчанням машинки:

- Хотіла додому, а приїхала: хто у війську, хто виїхав, кума і та десь поїхала, хоч на неї це не схоже. Забрала пса з притулку. Він дуже сумує. Він же домашній, балуваний, ми його щеням взяли. Хотіла взяти з собою в частину, начальниця не дозволила. Вона права: сьогодні тут, завтра там, а як загубиться, або загине. У вас є собака?

- Ні, немає, ніколи не було.

-Це добре. З ними одна морока. Хто ж знав, що буде війна. Порозводили, а тепер в кращому випадку у притулку. Ви не любите собак?

-Ось ваша кишеня, як новенька, багато не кладіть в неї.

- Чудово, ви майстер, як завжди! Дякую! Як ви тут? Тепер все змінилося, мабуть, тяжко…

Саша раптом мовив:

- Я не тримав ніколи собак… Але може ви б довірили мені свого собаку, може ми б подружилися..., якщо він не злий… Думав взяти з притулку… Ні, це я так…

***

Саша метушився, ставив вино на стіл, потім приймав. Вона зараз прийде, з собакою. Прийняв, заховав у шафку. Завжди можна дістати. Фрукти нехай стоять. Він запропонує повечеряти. Як зробити це невимушено? Є такі курси «Як завоювати жінку?» Завжди вважав дурістю, а тепер будь-яка підбадьорлива порада знадобилася б.

Все вийшло по іншому. Вона зайшла з собакою на повідку. Це був симпатичний фокстер’єр. Пес обережно понюхав ноги Саші і не впевнено опустив очі. Саша присів біля собаки:

- Можна його погладити?

- Так, він дуже добрий, - вона теж присіла поруч.

Легенько торкаючись, Саша погладив пса. Той обережно, у відповідь, помахав хвостом, очікуючи, що буде далі.

- Привіт, ти дуже симпатичний. Я тобі пошию комбінезон для прогулянок, я вмію, – дружелюбно заговорив Саша.

Собака сміливіше подивився на Сашу, стримуючи хвоста, виляв через раз.

- Мажор, це твій новий друг, звати його Саша, - мовила Олена і взяла Сашу за руку. Пес остаточно оговтався, дружньо висолопивши язика, дивився на нового друга.

- Його звати Мажор? - розсміявся Саша. Пес перейнявши емоції ледве стримувався щоб не лизнути Сашу в обличчя.

- Вибач, я маю з тобою побути, щоб він звик. – промовила Олена.

- Безперечною, проходь -те. Я хотів запропонувати разом повечеряти, краще познайомитись, якщо ви, ти не проти…

Завдяки псові вийшло досить природньо. Не розуміючи, звідки беруться слова, в нього мовчазного, Саша тараторив без зупинки:

- Я зрідка готую собі, частіше замовляю. Не знав чи ти погодишся, і що ти любиш: піцу, суші, чи може інше, якщо ти не…

- Я, теж не проти нового друга, як і мій собака. Власне, я тебе знаю давно, це ти мене не знаєш. Ремонтую речі в тебе, ще коли ти був в ательє на проспекті.

- Я знаю, - тихо мовив Саша.

- В тебе така простора квартира, шикарний мінімалізм.

Знімаючи фліску, підійшла до єдиної картини над диваном. На ній була зображена дівчина з собакою. Вони чи то бігли, чи то летіли між заквітчаним полем і блакитним небом:

- Гарна картина. Це якийсь відомий художник? Я не дуже в цьому розбираюсь.

- Ні, це невідомий я. - Щиро зізнався Саша дістаючи бокали і вино.

- Серйозно? Ти талантіще! А чому ти не вчився на художника?

- Як раз вчився! Вчився на художника-модельєра. – Мовив Саша, і відкорковуючи вино додав, - доки везуть замовлення, давай за знайомство!

Олена взяла бокал і підібгавши ноги сіла на диван. Саша сів поруч.

- Так, а ти у армії… снайпер?... Чи…- невпевнено запитав він, не уявляючи, ким ще може бути жінка-військова.

- Ні, я нудний бухгалтер, фінансово-економічна служба.

- Таке є в армії, - Саша розсміявся.

- А як ти гадаєш, платню хтось має нараховувати, як мінімум?… Як раз таких вистачає, не вистачає стрільців і мінометників.

Вино, остаточно, увібрало напруження між ними. Розмови були прості, навколо дитячих та юнацьких спогадів. У Саші виявилося, на його особистий подив, не мало смішних історій та кумедних пригод. Кожен думав про те, що це неочікуване знайомство, виявилося напрочуд приємним.

- Це вперше такий комфортний вечір за останні 3-5 років. – сумно мовила Олена.

- А в мене такий вечір вперше… - тихо, майже собі, зізнався Саша.

Вона заснула сидячи на дивані. Саша прикрив її пледом. Подивився на Мажора. Той лежав на килимку поклавши голову на лапи.

- Ну що? Пішли погуляємо до комендантської години. Нам обом це піде на користь.

Пес радісно зірвався на ноги і сором’язливо опустив голову, щоб Саша зачепив поводок.

Олена прокинулась, якусь мить не могла зрозуміти де вона. Їй наснилося, що вона взула червоні лаковані ботфорти на підборах до свого камуфляжу. А потім вона їхала по бездоріжжю, вздовж поля, що колосилось, а поруч сиділа Ліза з Мажором, і раптом вони перетворилися на картину Саші. Голос за кадром сказав, що він, насправді, відомий художник. Раптом, вже поруч на сидінні сидів Саша, а вона невпинно крутила кермо, об’їжджаючи ями та горби.

«Якась маячня. Дев’ята ранку. Давно так добре не спала. Підсвідомість зрадила, як тільки відчула безпеку, відключилась.» - остаточно прокинувшись, подумала Олена. Поряд на столику стояла кава, під нею записка і поруч ключі. «Я на роботу. Мажора вигуляв. Ключі - раптом тобі треба піти. Але прошу залишитися на сніданок. Скоро буду.» Підійшов Мажор клацаючи кігтями по ламінату. Погладила за вухом: «Ти молодець». Пес німим поглядом запитував: «Що ти вирішила?»

- З тобою все вирішено, з собою не вирішено. Мені піти, чи почекати його? Він такий дивний і трохи смішний. Таких чоловіків в моєму житті ще не було. Скажи? – запитала собаку.

Встала, підійшла до вікна. З вікна видно було весь проспект. Йшов дощ. Захотілося повернутися на диван, під плед, і нікуди не йти.

Ванна, кухня: все вишукано просте, нічого зайвого. Заглянула в холодильник: яйця, сир помідори. Вони з Лізою любили по суботах готувати омлет разом. Сьогодні субота. ЇЇ чарівне сонечко в чужих краях. Тепер все стало чужим. О, сковорідка, абсолютно нова. Він і справді нічого не готує. Олена заходилася з омлетом. Трохи масла вершкового на сковорідку, помідори, розмішала яйця з молоком. Ще б зелені.

Мажор вештався поруч, і раптом потрусив до дверей. Двері відчинились:

- Так смачно пахне лише яєчня. Добре, що ти не пішла. На вулиці такий дощ.

Олені, ці фрази здалися такими затишними, домашніми. Ніби він чоловік, а вона дружина… Завжди подібні емоції ховала глибоко. На ньому була синя куртка, що робила його очі темно синіми. З капюшона капали краплі дощу. В руках в нього був пакет з продуктами. Олена підбігла, заглядаючи в пакет, була та близько, що Саша відчув раптовий поштовх з середини. Так, ніби, давно забуті бажання, прорвали всі заборони і вирвались назовні. Передаючи пакет він торкався її руки, її волосся лоскотало біля скроні.

- Ти приніс зелень!!! – зраділа вона

- Приніс…

Знімаючи мокру куртку, кросівки, мовчки, спостерігав як вона порядкує біля плити. Тендітна, в камуфляжних штанах, які були більші за розміром, не прилягали до талії, були приспущені оголивши виступаючі тазові кістки. А футболка в пору, обтягла груди притиснуті спортивним топом. Гармонійна струнка фігура, тонка талія, довгі ноги, вузький, але кругленький задок.

- Я вже тут порядкую. Правда, з мене господиня «так собі». Сідай. Не пам’ятаю коли їла омлет. Тільки не кажи, що ти постійно їси омлет!

Він покірно сів. Вона сіла поруч торкаючись голим ліктем його руки.

Ні, сьогодні він не міг говорити. Сірого осіннього ранку, вона здавалась не реальною. Просто спостерігав омріяне марево. На вулиці завила сирена, і обидва телефони блимнули повідомленнями.

- Вибач, я заснула вчора! Треба було мене розбудити і виштовхати. Але дякую, що ти цього не зробив. Я так виспалася! Мені наснилась твоя картина. А може ти відомий? – Невпинно говорила вона, з апетитом поїдаючи омлет. - Ти чого не їси? Не подобається? А в тебе тільки одна ця картина? Може в тебе ще є ескізи чи щось таке?...

- В мене є краще, в мене є ексклюзив… Але ти сама напросилася!, - встаючи, загадково усміхнувся Саша.

За мить він повернувся з фіолетовим чоловічим костюмом на вішаку.

- Це мій випускний костюм. Мені було 17, коли його пошив. Мама була у захваті, а однокласники стали вважати…

-Він неймовірний!!! Одягни.

- Ні, - закрутив головою Саша.

- Ну, будь ласка, - вона зіскочила зі стільця, і почала вмовляти, настирно притуляючи костюм.

- Ну, ні! Я в нього не влізу, понад 20 років пройшло – впирався він.

Саша стояв перед великим дзеркалом вмонтованим в шафу-купе. На диво, костюм сів бездоганно. Олена ходила навколо нього, проводила рукою по спині, грудях вирівнюючи незначні складки. Кожний її дотик збуджував у ньому, досі незнані, поштовхи в області шлунку.

Саша скоса поглянув на Олену:

- В мене і для тебе щось є.

Витягнув з шафи ще однин вішак. Цього разу була сукня:

- А це моя випускна робота з легпрому.

Сукня була унікального лимонного кольору. Олена поглянула на картину. На її подив дівчина на картині була в сукні такого ж кольору.

- Що було перше, картина чи сукня?

- Картина,- коротко відповів Саша, - одягай!

Олена, не соромлячись, зняла футболку, під нею був спортивний топ. Швидко одягла сукню, стала поруч з Сашою. Обоє дивилися в дзеркало. Вона була трохи вища. Тканину, що не прилягала на грудях, вона натягла з двох боків:

- Тут велике, не склалося в мене з цим...

Саша професійним рухами, защепив тканину, заколов шпильками, ледве торкаючись:

- Це все можна поправити, хоча, можливо, потрібна інша білизна...

Олена схаменулась і зняла штани, що стовбурчили тонку фактуру сукні. Легка тканина, одразу, ніжним потоком облягла її струнке тіло, виявляючи жіночі форми. Незначні рухи у повітрі, коливали тонкий шовк, створюючи оптичну ілюзію, ніби вона і є та дівчина з картини… 20 років назад.

- Дівчина на картині, це знайома?

- Ні, це повна вигадка. А сукня: мені випадково трапився шовк з таким кольором. В кожного є своя улюблена кольорова гама, і ти її бачиш з по між усього. – Пояснив Саша відступаючи від дзеркала.

Щось не давало йому дихати. Серце калатало. Стомлено сів на диван, опустив голову. Він не може на неї дивитись. Вона розкриває всі його таємниці. Ще мить і ця жінка знищить його мрії, марення, ілюзії.

Олена захоплено крутилася перед дзеркалом: піднімаючи низ сукні до коліна, то знову опускаючи до середини литки, то піднімаючись навшпиньки, ніби моделювала туфлі на підборах, то опускаючись, поверталася до дзеркала спиною, заглядаючи в нього, через плече.

Скільки в його житті було клієнток: молодих, старих, гладких, худих, привабливих, не гарних, які робили такі ж рухи, та жодна не збудила таких відчуттів, які збудила вона. Подих перехоплювало, в горлі пересохло, слова застрягли десь між гортанню і пахом. В паху горіло, ще мить і тканина на брюках виявить його таємницю.

Вона підійшла до нього, знову піднімаючи низ сукні.

- Як гадаєш, трохи коротша - краще?

Він не відповів. Взяв за руку, легенько потягнув до себе. Олена зупинилась, чи так вона зрозуміла, подивилась прямо в очі:

- Що?

- Йди, до мене, - прохрипів Саша.

Вона лимонним метеликом сіла йому на руки. Повільно губами торкнулася його губ. Він не поспішав відповідати, рукою провів вдовж талії, ніби перевіряв, чи добре сіла тканина, потім провів по волоссю, поправив пальцем пасмо, повів далі по щоці, шиї, як художник шукав вдалого ракурсу, пальцем малював відомі тільки йому візерунки. Нарешті, ніжно поцілував губи, шию. Олена лагідно і собі водила пальцями по потилиці, опускаючи руку за фіолетовий комір до сьомого хребця і далі між лопаток, намацуючи на спині доволі пружну м’язову структуру, легенько шкрябала нігтями. Саша тепер двома руками провів вдовж стану, розгладжуючи тканину, ледве торкнувся невеликих горбиків грудей, що зрадливо випирали сосками напинаючи шовк. Олена вже відчувала під собою його зростаючу силу, що рвалась на зовні. Легенько відсунулась, запустила руку в складку фіолетових брюк, відкриваючи шлях. Його очі покрив серпанок насолоди і незвіданої утіхи. Слабо контролюючи наростаюче бажання, він дивився на збуджено відриті губи Олени. Намагався дотягнутися, але діставав лише до гострого підборіддя. Вона повільно виринала і знову опускалась на лимонно-фіолетовому тлі, і його тягла за собою, щоразу розливаючи нову порцію насолоди. Це вона з тієї картини, з тих марень. Він юнак, що пише сюжет про солодкі сподівання, а вона дівчинка-підліток, яка мріє кохати. На мить зупинилась: «Ти як?» Саша скориставшись зупинкою, ледве прошепотів, впиваючись в її набряклі, від тамованої пристрасті, губи: «Я поруч». Тепер вже Саша підштовхнув її до краю між полем і небом, і перехоплюючи крик, що виринав з її грудей, полетів за нею. Метелик, ніжно лимонного кольору, розпластався шовковими крильцями на полі фіолетового люпину, кволо здригаючись, хотів злетіти та вже не міг.

Недалеко працювало ППО. Мажор сидів на килимку сором’язливо відвівши погляд до вікна. На телефонах мигнуло «Відбій тривоги». Олена закинула ноги на Сашу, лежала горілиць. Зігнуті коліна стали ще гострішими.

⁃ Я думала ти гей.

⁃ Чому?

⁃ На перший погляд, виглядаєш байдужим до жінок, і потім професія в тебе така.

⁃ Багато хто так думав, моя мама перша.

Саша грубо відсунув її ноги, встав, зняв костюм, пішов у душ.

Олена зрозуміла, що зачепила за болюче. Зняла сукню, вдягла штани. В неї немає запасної білизни. Вона ж не збиралася в нього залишатися.

Він вийшов з душу, запитав:

- Тобі зробити каву?

- Ні, я теж в душ, і мені вже треба їхати. Я тебе образила… вибач… дурне ляпнула…

Він не відповів, якось не визначено кивнув, переглядаючи, щось в телефоні. А Олена сумно продовжила, ледь стримуючи зрадливі сльози, що перелякано застрягли в горлі:

- Я трохи хвойда, так вважає, як раз, моя мама. У 17 народила Лізку. Батько Лізи на багато старший від мене, одружений, в нього донька майже така як я. З того часу, зобов’язана мамі, бо вона дозволила народити цю дитину. Вона її няньчила, доки я вчилася, потім вона її виховувала, доки я робила кар’єру. І тепер вона з нею, а я тут, як завжди, сама… Навіть не знаю, як це нормально будувати стосунки. В мене багато було чоловіків, але так… З тобою комфортно, не потрібно прикидатися...

-Скільки?.. чоловіків?…

-Ти тринадцятий! Іронічно? Але, якщо тобі це важливо, в мене давно нікого не було, і звичайно, якщо повіриш…

Вона вдягалась. Зараз піде. Саша стояв як істукан: «Не відпустити? Як діяти?» Запитав про Мажора. Вона дістала написану від руки інструкцію. Їжа в пакеті. Ще раз перепитала, чи він не передумав залишати собаку: відповідальність все ж.

Отямившись, він впевнено підтвердив: «Ні-ні, все гаразд, ми вже подружились. Мені в радість.»

Мажор сумно поклав голову на лапи і спостерігав. Двері за нею зачинились. Саша стояв, дивився на зачинені двері. Очі наповнились сльозами: «Бовдур!»

Олена сіла за кермо: «Щось ти розслабилась, кохання захотілося! Яке бл*дь кохання? Війна!» Газонула, рвучко крутнула руль, виїхала на дорогу.

«Алло, так, це я маю забрати. Плюс. Буду за 10 хвилин.» Під’їхала до воріт з тризубами. Черговий жестом показав щоб не виходила з машини, сам підійшов до вікна, віддав честь, подивився документи, махнув іншому, щоб відкрив ворота. Доки хлопці закидали ящики у машину, вона стояла задумавшись. Обхопивши себе руками, дивилась в одну точку. Її трусило, чи то вітер розібрався, чи то емоції потребували виходу. Чому він її не зупинив? Дивний він. Власне, як всі художники.

До Олени підійшов військовий років 50-ти: «Коли ви їдете? Може візьмете з собою двох осіб?» «Збиралася з ранку. Якщо погодите з моїм командиром, то без проблем!»

Виїхала за ворота, зупинилась: «От куди тепер? Додому? Тепер, хоч би завтра після обіду виїхали! Що тут ще добу робити?» Так і сиділа схилившись на руль.

Задзвонив телефон:

- Ти де?

- У – у…, я…, - від несподіванки, Олена не змогла швидко відповісти, тільки видавила, - я тут по справах…

- Вирішуй справи і приїзджай, я приготував вечерю, чекаю тебе.

Відключився. Стало смішно з самої себе, вона раділа як школярка: «Він подзвонив! Він подзвонив!» А потім: «Шо ти радієш? А він нахаба, що це за запитання «ти де?», і таке впевнене «чекаю тебе». Він шо думає, що зі мною, так можна? Я, що, йому дєвочка? Зараз приїду, і покажу! Художник, твою мать!»

Подзвонила в двері, закипаючи, прямо з порогу, як тільки він відкрив:

- Пішли погуляємо. Дощ перестав!

- Ми вже з Мажором гуляли, роздягайся!

Олена стояла, а Саша спокійно розстібав їй курку.

- Та хто ти такий, щоб розказувати, що мені робити?

- А хіба я тобі розказував? – з легкою іронією запитав Саша.

- А хіба ні? - Олена оскаженіла, - що це за «приїзджай», я тобі що «дєвочка по визову»?

- Ні – зі скритою посмішкою відповів Саша, остаточно стягнувши з неї куртку.

- Ти мене не провів…, нічого не сказав…, перепихнулись і все!

- А, що я мав тобі сказати?

- Ну щось типу сподобалось…?

- А хіба це не очевидно? Якщо ти на мене запала, то яка вже різниця? – провокуючи, злегка усміхався Саша.

Олена замовкла. Від його нахабства в неї перехопило подих. Вона зробила крок вперед і штовхнула його в груди: «Я запала? Це я запала? Ти, ти…»

Він хитнувся і не відступив. Вона зробила ще крок, до нього в притул, і він схопив її, перекинув через плече, поніс у спальню, яка досі була зачинена. Олена пручалася, і кричала, називаючи гівнюком.

Поклав, на ліжко, притиснув, став цілувати: «Ти ж чекала дзвінка, з того моменту як поїхала, ти ж хочеш мене?» – прошепотів на вухо. Він дратував її, і водночас сам млів цих слів. «Скажи, що хочеш?» Олена перестала пручатися: «А ти? Хочеш?» Він продовжував торкатися губами. Задер футболку і топ, шепотів: «Я не зняв з тебе мірки. Як же я тобі піджену сукню?» Він сантиметр за сантиметром губами вимірював об’єм грудей, талії, стегон. Поступово, повільно знімаючи з неї одяг, торкався шовковистої шкіри, вивчаючи та запам’ятовуючи найвишуканішу фактуру. Олена затамувала подих. Їй ніколи ні з ким не вистачало ніжності. Погано удаване, бажання переходило в награну пристрасть, що викликало штучність інтимних стосунків. Він знищить її своїми поцілунками. Вона у його руках наче вода, яка розтікається швидким струмком, який ніколи не повернеться назад. Саша, біля вуха поправив волосся, подивився в очі як в душу. Його очі були вологі, а голос хриплий від збудження. Повільно входячи в неї, перехоплював її дихання, погляд, запам’ятовав кожен відгук у тілі. З кожним рухом робив новий крок до краю квітучого поля, до того краю, де починалось небо. Олена, обхопивши його за шию, міцно притиснулась, вп’ялася зубами у власну руку щоб не кричати. Вона вже висить на краю прірви, в яку він її зараз остаточно штовхне. Ні, він її міцно тримає. Як тільки вона полетить, потягне його за собою. Саша сповільнився, навіть зупинився, взяв обличчя в долоні, вологим спраглим поглядом дивився їй в очі, поправив волосся. Руки знову ковзнули вдовж її тіла, зачіпаючи гострі, наповнені пристрасті груди. Що він робить? Насолоджується останнім завершальним штрихом. Ось його марення, в його руках, затуманені очі, повні набряклі губи, він впивається в них, ще зволікає, а вона вже вібрує на вершині його плоті, крик виривається з її грудей. Це вона робить останній штрих штовхаючи їх обох над полем, над прірвою у небо.

Олена спить скрутившись калачиком. Він дивить на неї, уважно розглядає тіло. На ній лише його сорочка. Вона бездоганна. Саша тихенько встає, йде на балкон. З глибини, давно закинутого мольберта, дістає пензлі і фарби. Повертаючись у ліжко починає її розмальовувати. Ледь торкаючись, вимальовує знаки та вибагливі візерунки. Від дотиків вона кумедно вовтузиться крізь сон. Йому стає смішно. Олена відкриває очі, бачить розмальований живіт і груди, шаленіє: «Ти не врятуєшся!». Притискаючи Сашу всім своїм тілом, цілує шию, м’язисті груди, спускається нижче... Йому солодко до болю, через швидкий темп. На межі своєї свідомості, Саша заповнює пустку, розливаючи блідо-лимонний кадмій, остаточно прощається з минулим. Химерні візерунки в неї на животі розповзлися і набули іншої форми. Її голова упокорюється в нього на грудях. Волосся пахне дощем і димом. «Це кохання?» «Почуваюся, школяркою… Яким ти був у школі?» «Сором’язливим. В мене не складалося з дівчатами.» «В мене теж, з хлопцями. В нас є однокласник Жак, моя кума, Мікаела, ліпила його до мене. А мені одразу було зрозуміло, що у нас немає шансів. От і стрибнула зі шкільної романтики в доросле життя сорокарічного чоловіка.» «Це та кума, що десь поїхала, з міста, і тим дала нам шанс?» «Так, в неї сумна історія кохання, розкажу якось…»

Біля машини розпрощалися мовчки. Мажор і Саша дивилися однаковими, мокрими сумними очима, а вона зціпила зуби. Тільки від’їхавши, дозволила собі розслабити щелепу і розревіться.

Саша разом з Мажором пішли в комірчину на базарі: «Ну тепер будеш терпіти мої розмови.» Присівши, біля собаки почухав за вухами, той весело хекав, готовий будь-якої миті лизнути: «Може підемо добровольцями, аби ближче до неї. Як гадаєш?»

Олена гнала, хоч і розуміла, що до ночі не встигнуть у частину. Двоє попутчиків з аеророзвідки, поверталися з навчання. Жінка років сорока, і чоловік молодий, зовсім юнак. Жінка з Донецька виїхала ще в 14-му. Ні сім’ї, ні дітей -- не склалося. Опанувала «оператора дронів». Тепер керівник підрозділу. Сидить поруч, весело розповідає як нищить ворога.

Передрімавши кілька годин на заправці, рушили далі. Вранішнє сонце піднімалось все вище і вище, сильніше світило в лобове скло засліплюючи. Блок пост. Тут завжди перевіряють. Дядя Вася сьогодні чергує, вона любить цього дядька. Зараз запитає, чи вона вже завела собі «любовніка». «Ой, а хто це біля нього? Кума? Мікаела?» - Олена вискочила з машини.

- Мікаела, звідки ти тут?

- Лєнка? – скрикнула Мікаела побачивши Олену, що бігла до неї.

Олена обійняла, сильно притиснула подругу:

- Я в Київ, а ти з Києва. Приїхала на два дні, а нікого немає. Шо ти тут робиш? Волонтериш? Нічого не казала…

- До чоловіка приїздила, - потупившись тихо мовила Мікаела.

- Якого чоловіка? – ошелешено дивилась Олена.

- До Жака, він тепер мій, - ще тихіше, шаріючись відповіла та.

- Та він, завжди, був твій, - дзвінко засміялась Олена, знову притискаючи щиро подругу, - не знаю навіщо мені завжди його ліпила. Рада за тебе. Я теж декого зустріла… Шкода, що не маємо права на щастя…

- Маємо! Інакше ця війна не має сенсу…