ЗВАБА-ЛЮБВА
* * *
Розпускаю і ськаю твої светри словесні
На нитки Аріадни, на несни мої й весни.
Покочу клубочками болю й з тобою
У словесних светрах поб’ємось у вірші-двобої.
З любови.
Запахтить мені раптом утішним єлеєм.
Спохватиться уранці мій окрилений легінь
І низатиме на день новий цілу низку елегій.
І від слів безсловесних нас пройматиме легіт.
І регіт…
Нас прийматиме Всесвіт у безсловеснім потоці.
І зобачимо Бозю ми одне в одного в оці.
За потоками снів, і без слів, і без снігу видінь
Я віддамся в добі тій (тобі?..) не тобі, а воді.
Тож і дій!
Я – воді подивовуюсь! Я – нею чаруюсь і сковуюсь.
Я гаряча тоді. Я з падіння постану святковою.
Це – загадка весни, тализна таїни, трем бажання…
Це – в тумані свіча, це потреба прощань
Чи кохання омана?
Це – рана!..
Розпускаю ізнов твої светри словесні –
На весни…
ЗВАБА-ЛЮБВА
Зваба наснилась… Неначебто рай, синь, порóсся…
Мліє світанок. Озвались птахи гомінкі.
В дикім первісному лісі, мов межи волоссям,
Звабно блукає, що трутень, стриножений кінь.
Раптом стривожено вкляк, мов напруживсь в чеканні.
Тільки змія не повзла б (а ще – жінка-змія…).
Коник чекає уже (й та, що – жінка-кохання,
Та, що, лукава, ласкава, медвяна, лагІдна, як я).
Лоно прозоре, звабливе зрадливо здригнеться...
З коника створить коня – і заточиться герць!
Герць двох сердець... І умить золотими ранетки
Стануть зелені. Й одступиться вічниця-смерть.
Плоттю – до плоті, як древо – до древа. І витруть
В Вічність огень – аж планетою дрож затрясе.
Світ ув екстазі єдиному, солоді дивному, скрикне.
Скрипне галузка.
Скрапне доречно щось…
І лошатко уперше зассе.
Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.