ЗВАБА-ЛЮБВА

10061
Публікація: 20.05.2022
Вірш
Завершено

* * *

Розпускаю і ськаю твої светри словесні

На нитки Аріадни, на несни мої й весни.

Покочу клубочками болю й з тобою

У словесних светрах поб’ємось у вірші-двобої.

З любови.

Запахтить мені раптом утішним єлеєм.

Спохватиться уранці мій окрилений легінь

І низатиме на день новий цілу низку елегій.

І від слів безсловесних нас пройматиме легіт.

І регіт…

Нас прийматиме Всесвіт у безсловеснім потоці.

І зобачимо Бозю ми одне в одного в оці.

За потоками снів, і без слів, і без снігу видінь

Я віддамся в добі тій (тобі?..) не тобі, а воді.

Тож і дій!

Я – воді подивовуюсь! Я – нею чаруюсь і сковуюсь.

Я гаряча тоді. Я з падіння постану святковою.

Це – загадка весни, тализна таїни, трем бажання…

Це – в тумані свіча, це потреба прощань

Чи кохання омана?

Це – рана!..

Розпускаю ізнов твої светри словесні –

На весни…

ЗВАБА-ЛЮБВА

Зваба наснилась… Неначебто рай, синь, порóсся…

Мліє світанок. Озвались птахи гомінкі.

В дикім первісному лісі, мов межи волоссям,

Звабно блукає, що трутень, стриножений кінь.

Раптом стривожено вкляк, мов напруживсь в чеканні.

Тільки змія не повзла б (а ще – жінка-змія…).

Коник чекає уже (й та, що – жінка-кохання,

Та, що, лукава, ласкава, медвяна, лагІдна, як я).

Лоно прозоре, звабливе зрадливо здригнеться...

З коника створить коня – і заточиться герць!

Герць двох сердець... І умить золотими ранетки

Стануть зелені. Й одступиться вічниця-смерть.

Плоттю – до плоті, як древо – до древа. І витруть

В Вічність огень – аж планетою дрож затрясе.

Світ ув екстазі єдиному, солоді дивному, скрикне.

Скрипне галузка.

Скрапне доречно щось…

І лошатко уперше зассе.

Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Коментарі