Кохання з присмаком тріумфу

- Ці нікчемні людиська! - лютував чоловік, гупаючи кулаком по столу. - Вони знову піднімають повстання!

У величезній залі, посеред якої за круглим столом зібралося дванадцятеро голів аристократських сімей вампірів, відлуння крику ще довго билося під стелею. Клод, голова третьої родини, не тямився від гніву.

- Це було очевидно, - знизала плечима висока жінка з яскравим рудим волоссям. - Люди такі по своїй природі.

- Тоді їх потрібно загнати всіх на одну ферму, як скот, - не вгавав Клод. - Від малого до великого.

- Вони й так живуть на бійнях для тварин, - втрутилась інша жінка, довгим кігтем постукуючи по столу.

Запанувала тиша. Вампіри вже який рік поспіль ламали голови над тим, як приручити людей. Лунала пропозиція “зменшити їхню кількість на фермах”, але тоді виникали нові проблеми, адже існує три типи людей: ті, чию кров пили; ті, чию плоть їли; ті, хто служили в маєтках вампірів і виконували роль маленьких дресированих домашніх улюбленців.

Якщо заборонити людям розмножуватись (що й так було ризиковано, адже жіноча особина може виносити одне, зрідка два немовляти лише на рік. Катастрофічно мало), то хтось із вампірів залишиться без вечері, крові чи іграшки. А вампіри - раса дружна. Вони люблять ділитися людьми, дарувати їх одне одному і не вважати собі за рівних.

- І що ти пропонуєш, Евеліно? - гаркнув до неї Клод.

- Гм. - Вампірка вдала, що задумалась. - Принизити ще більше. А краще знищити старші покоління, щоб вони не пудрили мізки молодшим.

- Я б їх усіх тримав, як собак на повідку, - висловився Атен, наймолодший голова між їхнього товариства.

- У тобі грають молоді гормони, - скривився Клод.

Присутні не стримали смішка. Усім відомо, як Атен любить розважатися одразу з кількома жінками й чоловіками. Пити їхню кров, кусати груди й плечі, підкорювати, зваблювати. Він чудово знає, як стати тим єдиним і неповторним коханцем. Тоді ніхто зі смертних, як би не ненавидів вампірів, не опирається. Люди стають слухняними.

- Наче ніхто не знає, як ви запліднили людську жінку, - огризнувся Атен.

Ніздрі Клода роздулися від люті. Його рівні чорні брови зійшлися на переніссі, кігті з прожилками видовжились, очі набули відтінку спілої вишні.

- Дурний малолітній хлопчисько, - просичав він, з блискавичною швидкістю хапаючи його за грудки. Стиснув краватку так, що забракло повітря. - Знай своє місце!

- Заспокойся, Клоде, - Евеліна спробувала його відтягнути від Атена, однак чоловік не відпускав.

- Ну ж бо, ми на важливій нараді, - втрачав терпець Адам, близький друг Клода.

Чоловік гнівно свердлив очима Атена. Хлопчак відповідав нахабним поглядом, а тоді раптом прокусив собі губу і злизав крапельку багряної крові. Клод обурився і різко відскочив. Евеліна розреготалась. Адам вигнув брову, гидливо підібгавши бліді вуста.

- Ну й ну, Клоде, тебе хоче сам пан Атен, ха-ха-ха. - Мовила Евеліна.

- Заціпся.

Чоловік повернувся на своєї місце.

- Отже, - вперше за нараду подала голос найстарша вампірка - пані Кароліна. У неї біля кутиків очей були маленькі зморшки, що надавали їй зайвої суворости. Жінка носила довгі сукні, що облягали її тіло, тому була схожою на змію. - Нам треба вирішити, чи скорочувати людське населення чи залишити ту саму кількість.

Обговорення завирувало з новою силою. Вампіри захопилися так, що зривалися на крик. Від їхніх різких рухів здригалися свічки на величезній люстрі. Непримітні слуги тулилися по кутках. Нараду проводили в одному з блискучих маєтків пані Кароліни, що аж блищав розкішшю та багатством. Пишні коридори з картинами на стінах, яскраві люстри, важкі шовкові портьєри, смарагдові килими, численні статуї та історичні артефакти - мечі, прикраси, обладунки, одяг, порцелянові вази - тільки піднімали її і без того високий статус.

- А ти чого мовчиш? - Клод стукнув під ребра жінку, що сиділа поруч з ним.

Вона виринула зі своїх думок. Забрала з обличчя русяве пасмо і ледве втрималася, щоб не позіхнути.

- Мені байдуже.

Чоловік закотив очі до стелі і відвернувся. Вампірка скривила губи в задоволеній посмішці. Зміряла присутніх оцінювальним поглядом і вдала, наче уважно слухає.

“Марно, - думала вона, відкинувшись на спинку крісла. - Ви пропустили той момент, коли люди почали здобувати перевагу”.

- Ми вершина харчового ланцюга! - усе ніяк не міг вгамуватися Клод. - Ми просто зобов’язані приструнчити людисьок. Скажи вже щось, Рошель.

Рошель зітхнула і втомлено потерла міжбрів’я. Слухати ці нісенітниці майже щотижня - справжня каторга. Проблеми ніхто не вирішував. Натомість Клод мав дивовижну здатність з мухи зробити слона. Жінка живе на світі давно і віддалено пригадує, коли вампіри вирішили поневолити людей. Вважали їх слабшими, адже перевершували смертних у швидкості, силі, були справжніми довгожителями і пили їхню кров. Саме завдяки останньому пункту вирішили, що вони - найдосконаліші земні творіння.

Жінка, мабуть, єдина з їхнього товариства сприймала людей як рівних собі. Навпаки, якби не існувало крові людей, вампіри б вимерли. Люди швидко вчаться, уже вони самотужки наловчились протистояти атакам, підпільно виготовляли зброю і були готовими до затяжної боротьби.

Щось у них було особливе. Те, що все одно робить саме людину найвищою істотою на землі. Рошель поки шукала відповідь на це запитання. Вірила, що обов’язково отримає правдиву відповідь.

- Мені байдуже, - повторила вона. - Самі вирішуйте, що з ними робити. Я підтримаю більшість.

*

- Як же вони мене дістали, - сказала Рошель, заходячи до просторого холу.

Дворецькі негайно зачинили високі дубові двері. Її завжди зустрічали слуги, до кімнати проводили слуги, вмивали слуги, одягали слуги. Жінка зітхнула і поцокотіла тонкими шпильками на другий поверх.

Її маєток був воістину розкішним. Просторі кімнати, широкі коридори, картини предків на стінах. Вона любила гуляти будинком, коли ставало зовсім нудно. Розглядала статуї святих, поплескуючи їх по плечах. Вікна постійно відчинені, пропускаючи всередину холодне зимове повітря. Вітер колихав багряні портьєри. Стара підлога поскрипувала, і вона чула кроки слуг, що метушилися в роботі.

- Навіть дім розвалюється, - буркнула вона.

Минала дзеркало в золотій рамі, що було прикрашене маленькими крильцями. Зробила вигляд, що милується відображенням. Торкнулася тонким пальцем блідої щоки, злегка царапнула довгими червоними нігтями шию, зачепила бретельку сукні. На фарбованих губах розцвіла уїдлива посмішка.

- Я і без тебе знаю, що красива. - Сказала байдужому дзеркалу і підморгнула.

Авжеж, знала! Щоразу, коли покидала маєток, помічала, як чоловіки оцінювали тіло, як жінки захопливо кивали. Та й мала вона, правду кажучи, чесну людину, що любила засипати її компліментами в найнесподіваніші моменти.

Рошель минула порожній коридор і зупинилась перед спальнею. Там на неї вже чекало четверо служниць, готові до ранкових процедур. Вона прикрила очі, сіла на м’яке крісло перед туалетний столиком і коротко мовила:

- Вистачить однієї.

Дівчата вклонилися і, боячись зіткнутися з її поглядом, поспішили геть. Залишилась єдина служниця, яка продовжувала поштиво кланятись. Вона сором’язливо схилила голову, темне волосся ховало її обличчя. Руки склала перед собою, коліна зігнуті.

Сама покора!

- Навіщо ти постійно прикидаєшся? - дивується Рошель і втомлено стягує срібні обручки. - Вони все одно знають.

- Але пані, - дівчина випрямилась і схилила голову до плеча. - Боюсь подумати, якою зіпсованою мене вважають інші…Знаєте, це так неприємно ловити на собі косі погляди.

Жінка скривилась.

- Не обманюй, я знаю, що тебе це не бентежить. - Її голос пом’якшав.

Дівчина всміхнулась.

- Пані Рошель, ви така добра!

- Досить, люба.

У неї вистачає совісті припинити. Служниця встає перед Рошель на коліна і поволі знімає з неї всі прикраси, лагідно розтирає ніжні руки.

- Було багато роботи?

- Її ніколи не буває мало, - відповідає жінка, розслаблено заплющуючи очі. - Уяви, сьогодні Клод закотив істерику, що на фермах люди бунтують.

- Невже? - вдавано дивується дівчина і розпускає хитромудру зачіску Рошель. Світле волосся розсипається по спині, лоскоче голу шкіру.

- Краще б десь заникався. Дістав уже.

Дівчина киває. Обережно розчісує волосся Рошель, намагається не смикати. Діє розмірено, нікуди не поспішаючи. Знає, як це подобається жінці. Розтирає шкіру голови, злегка натискає. Рошель ніжиться в дотиках. Здається, от-от і замурчить, як справжня кішка!

- Ти якась мовчазна, Авроро.

- Хіба пані цікавить самопочуття цієї нікчемної рабині?

Рошель різко розвертається, погрозливо мружачи криваві очі з вертикальними зіницями. Гострими іклами кусає губи - нервує. “Вампіри такі емоційні”, - думає Аврора

- Я просила так більше не казати! - обурюється. - Забудь про наші статуси. У цій кімнаті ми просто Аврора і Рошель.

- Вибач, мені подобається тебе дратувати, - зі сміхом визнає дівчина і знову присідає напроти.

Кладе руки їй на коліна. Усміхається. І від цієї усмішки серце Рошель б’ється з шаленою швидкістю.

Вона дивується. Глибоко в душі не розуміє, чому Аврора з нею добра. Вони ж такі різні! Їхні світи, їхні положення в суспільстві прямо протилежні! Рошель - аристократка серед вампірів, власниця чималої кількости ферм, на яких вирощують людей, як донорів крови. Років двісті тому жінка увійшла до комітету внутрішніх справ країни. У її руках - доля сотень тисяч життів.

Аврора - звичайна людська дівчина. Рошель отримала її як подарунок від Клода. Їхня перша зустріч посідає особливе місце в серці. Хіба ж наважилась би будь-яка інша служниця вкусити пані Рошель за пальця? Навряд.

Того світанку вампірка піднесла руку, щоб оглянути обличчя рабині з усіх боків, однак Аврора різко її цапнула за вказівний палець. Достоту як цуценя, що вперше здибало небезпеку.

- Яка невихована собака! - вражено охнув Клод, театрально плескаючи в долоні. - Люба, вибач, це моя помилка. Їхала сюди вона тихо, як миша. Дурне дівчисько.

Чоловік замахнувся, щоб провчити нахабу, але його зупинив тихий сміх Рошель.

- Ні, я її залишу.

- Га? Я таку три дні тому в себе згодував псам.

- У мене немає псів, - мовила Рошель, дивлячись у палахкотливі блакитні очі служниці.

- То з’їж її сама. - Гнув своєї Клод.

Якби Рошель тоді знала, що все виявиться зовсім навпаки…

Зрештою, дівчину залишила і дала їй ім’я - Аврора. Вважала його символічним, до того ж вона справді чимось нагадувала зорю. Її зорю.

Аврора підводиться і зашторює вікно - незабаром засяяють перші сонячні промені. Рошель не подобається тепле проміння, воно сушить шкіру, кусаючи до глибокої плоті.

- Сьогодні знову підеш? - запитує вона, стоячи біля вікна і міцно тримаючи портьєри.

- Ні, - усміхається Рошель, - сьогодні я тільки твоя.

Здається, її відповідь була зеленим світлом, тому що Аврора спритно залазить жінці на коліна, проводить прохолодними пальцями по шиї і цілує нафарбовані вуста. Розмазує червону помаду, розмикає губи, з придихом дихає, тим самим розпалюючи Рошель.

Вампірка вправно забирається їй під чорну спідницю, кладе руки на широкі стегна, злегка царапаючи колготки. Аврора тихо сміється, відтягує голову Рошель від себе за волосся і каже:

- Ні-ні, ти забула, що ми робимо не так.

Рошель не забувала. Ніколи не забувала, однак іноді, зовсім рідко, хотіла хоч якось задовольнити її. Показати дотиками, як її любить, як цінує кожну мить, проведену разом. Та хіба Аврора слухає? Не в цьому житті.

Саме тому Рошель нічого не каже, коли дівчина задирає її улюблену сукню з розрізом на лівій нозі. Тільки здушено охає від дотиків на шиї і між ніг. Щоки вмить паленіють від хвилі збудження.

- Двері. - Хрипить. - Ти забула зачинити двері.

- Хіба хтось зайде? - дражниться Аврора, шепочучи над вухом. - Вони ж здогадуються.

- Але, - Рошель намагається відсунутись, але здається під наполегливим рухом дівчини, - але Клод…

- Він приїде в гості? - дивується вона і раптом оголює груди жінки. - Почекає, - холодно каже і проводить язиком по набухлому соску.

Груди Рошель швидко підіймаються та опускаються, наче хвилі розбурханого океану. Аврора завжди мала непохитну вдачу. Як вирішила, то вже не відступить. І якщо зараз вона так…наполегливо досліджує тіло Рошель, ніяка загроза у вигляді Клода не перешкодить їй.

Аврора любить залишати на тілі жінки свої сліди, що згодом розцвітають синцілунками на внутрішній стороні стегон чи грудях. Любить легенько вкусити, змусивши тіло Рошель відповідати на всі-всі дотики. З не меншим задоволенням цілувала б шию, однак не бажає, щоб хтось бачив її Шелі такою розкутою і слабкою.

Крісло тихо скрипить, коли Аврора сідає на підлогу і знімає туфлі з вампірки. Кидає їх під столик. Дівчина розводить ноги Рошель ширше, веде долонями по стегнах.

- Панчішки, які я подарувала? - цікавиться.

- Чому ти цього не пам’ятаєш? - чомусь обурюється жінка.

Її завжди дивувала звичка Аврори постійно говорити й запитувати. І безсовісно не пам’ятати важливі, на її думку, деталі.

- Значить, їх залишу. Я добре постаралась, щоб здобути їх. Ти нагородиш мене?

Аврора дивиться прямо, її погляд заволокло бажання. Рошель закусує іклом губу і киває.

- Ти все одно візьмеш мене.

- Ну, якби ти не хотіла, - цілком серйозно відповідає вона, - я б цього не зробила.

Серце Рошель тенькнуло. Жінка нахиляється і цілує її, ненароком кусає губу і відразу стривожено злизує кров. Вибачливо дарує ще один поцілунок. Аврора не зважає, тому вслід за туфлями летить сукня.

Рошель прожила достатньо довго, щоб перестати соромитися власної наготи. Рідко розглядала себе в дзеркалі раніше. Чи має це сенс? Ні. Жадібні хтиві погляди - її вічні супутники. Вона з юности знала, що приваблива для інших. Іноді ловила себе на думці, що їй таке не подобається. Спочатку в ній бачать коханку, потім уже істоту з думками і характером.

Але Аврора від самого початку стосунків дала зрозуміти, що любить тіло Рошель не більше за її душу.

- Можна?..

- Усе, чого бажаєш.

Аврора ніжно торкається країв панчішки, веде губами вище, поки Рошель не відчує дихання між ніг. Дівчина спритно ловить краплю білої змазки, злизує її, опускає язик нижче, тоді знову повертає його на клітор. Рошель не стримує стогін, розслаблено розпливається на кріслі.

Аврора знає, як їй подобається більше, де тіло чутливіше. І постійно дражнить, дражнить і дражнить. Солодкі тортури, які Рошель любить понад усе. Обожнює, як гарячий язик змушує її здригатись і сильніше стискати волосся дівчини; як вибиває стогони один за одним. Жінка слухає збуджену пісню власного тіла, поки Аврора не відривається від її лона.

Вуха мимоволі червоніють. Вуста всміхаються.

Серце тріпоче від самої думки про неї. Здається, люди кличуть це любов’ю.

- Там хтось іде, - раптом шепоче Рошель і пробує підвестись.

Тихо сичить: Аврора міцно чіпляється короткими нігтиками в її стегна. Підводить голову, облизує губи.

- Ми не закінчили.

- Але ж…Ох.

Аврора повністю відхиляється і перестає пестити. Тіло боляче ниє від холоду й несподіваної порожнечі. Рошель тягнеться до неї, але дівчина випурхує, наче метелик. Допомагає звестися на тремтячі ноги.

- Я вигадала дещо цікавіше, - її очі яскраво сяють.

Тепер Рошель може розгледіти своє відображення у дзеркалі детально: червоні від збудження щоки й вуха, пухкі губи, розмазану помаду, ледь помітний синцілунок на ключиці. Волосся сплуталося, прилипло до спітнілої шиї. Очі опускаються нижче і бачать дбайливо прикрашене тіло… Й Аврору, яка притискається голими грудьми до спини і солодко шепоче:

- Мені здається, це несправедливо, що тільки я насолоджуючись твоїм обличчям. Не відводь погляду, люба. Будь ласка.

І Рошель дивиться, як пальці Аврори пестять її між ніг, як стискають багряні соски. Ясно бачить, як дівчина цілує плечі, шию, щоки, пітні скроні. Вона вигинається, як змія, підставляє тіло під все нові й нові дотики. Ноги тремтять, збудження наростає десь у нутрощах. Рошель схлипує, вовтузиться, переступає з ноги на ногу. На очах сльози задоволення, і вона подається назад, благаючи більшого.

Ловить губи Аврори, стогне в поцілунок, шкрябає нігтями стіл. Відчуває, як б’ється чуже серце, як важко вона дихає, як хоче перетворити її тіло на суцільний збуджений нерв. Аврора завжди видобуває з неї ту мелодію, яку хоче чути найбільше.

- Ти дволика, Рошель, - шепоче на вухо дівчина і не забирає пальців з чутливого клітора. Бавиться. Вона завжди бавиться, наче дитина, що не розуміє, коли це доречно. - За дверима маєтку така могутня пані, її поважають, її бояться. А під звичайною людиною стогнеш дуже спокусливо. Моя розпусна Шелі. Тобі це подобається?

Відповіддю їй став довгий хриплий стогін.

- Тобі подобається? Я не розчула.

Рошель боляче вдаряється тазовими кісточками, лягає на поверхню столу, продовжує вигинатися.

- Так, подобається, подобається, - скрикує і плаче від насолоди. - Я люблю тебе. Я люблю тебе. Люблю. Люблю.

Аврора рухає пальцями швидше, відчутно зминає груди. Рошель закусує губу до крові. Знеможено вдихає повітря, нарешті відчувши, як тугий вузлик збудженням розв’язався і приємним задоволенням розлився тілом. Ноги трусяться, і якби не надійні руки Аврори, вона б упала на коліна.

- Я тебе теж люблю, - відповідає дівчина і кладе голову їй на плече.

Мовчить довгу хвилину і продовжує, коли дихання Рошель вирівнялося:

- Може, ще раз?

Вампірка округлює очі.

- Якщо ти сьогодні вся моя, - Аврора штовхає її в плечі і нависає зверху, - то чом би не розважитися довше?

- Чого ти хочеш? - Рошель зацікавлено чухає щоку.

Аврора схилила голову і стиснула почервонілі груди жінки.

- Вкуси мене.

- Нізащо! - різко відповідає Рошель й обурено пробує скинути дівчину з себе.

- Чому?

- Бо, - вампірка мимоволі пищить, коли Аврора стискає правий сосок, - тобі буде боляче.

- Зовсім ні! - щиро заперечує дівчина. - Я ж багато тепер тренуюсь. Будь ласочка.

- Ні.

- Будь ласочка, - вона благально шепоче над вухом і вибачливо гладить розгарячілу шкіру. - На полі я ранюсь сильніше, ти ж знаєш. Чуєш, Шелі?

Рошель намагається не дивитись і триматися до кінця, але хіба можна відмовити Аврорі, коли вона так просить? Коли благально цілує в лінію підборіддя, коли обіймає за талію і робить божественно-невинний погляд? Схожа на цуцика, який махає хвостиком і чекає на ласощі.

- Але ти не любиш вампірів, - хапається за останню соломинку здорового глузду жінка. - Сама казала, що не дозволиш і…

- Дурненька, я люблю тебе. І коли ми нарешті станемо назавжди рівними, нам не треба буде про це турбуватися.

Лагідно забирає неслухняне пасмо з лоба і мило всміхається.

Рошель намагається боротися з собою, але програє. Різко підхоплюється і вгризається іклами в голе плече Аврори. П’є солону кров, розмазує її язиком біля рани, злизує піт. Відчуває, як напружилось тіло дівчини під сильними пальцями, як вона швидко-швидко вдихає повітря. Людське серце ледь не вистрибувало з грудей.

Рошель завмирає, коли вперше чує короткий стогін. Відривається від тіла.

- Що? Продовжуй, - не приховуючи невдоволення, каже Аврора.

- Хіба тобі не боляче?

- Ніскілечки, бо кусаєш саме ти. Нумо, Шелі, я над тобою так не знущаюсь.

Рошель усе одно вибачливо цілує ранку. Легенько царапає іклами шкіру, але більше не поспішає. Спускається до живота. Смикає фартух, знімає гидку спідницю служанки і стягує колготки. Аврора відразу розставляє ноги ширше, і жінка постійно дивується. Звідки в неї стільки безсоромности?

Рошель обережно кусає внутрішню сторону стегон, чіпляється кігтями за пухкі ноги. Стримувала тремтіння, бо вперше Аврора перед нею така беззахисна. Вампірка ніколи не ображалась, коли дівчина брала всю ініціативу у свої руки. Розуміла, що це маленька пересторога людини перед хижаком.

Але зараз Аврора тихо схлипує над головою, мружиться від задоволення. Тілом біжать метушливі мурашки. У голові жінки народжується ідея.

Вона лягає назад на спину і підтягує Аврору за стегна ближче. Дівчина дивиться на неї зверху вниз. Рошель відчуває, як знову збуджується. Білувата змазка упереміш з кров’ю тече по її ногах до самих колін; пурпурова цівка малює криву лінію на великих грудях. Погляд Аврори знову потьмянів, вона глибоко дихає. Подається вперед, і Рошель нічого не говорить.

Аврора стогне спочатку тихо, а тоді все голосніше й голосніше. Ноги тремтять від збудження, коліна червоніють. Дівчина вперлась руками в стегна Рошель, закинула голову назад. Волосся лоскотало шкіру на спині. Рошель тримає її доти, доки в Аврори зникають сили.

Вона сповзає з її обличчя і лягає поруч, важко дихаючи.

- Треба було раніше спробувати так. - Каже Аврора.

Рошель тільки закочує очі, збентежена її словами.

- До речі! - дівчина жваво підхоплюється і стукає кулаком по долоні. - Усі приготування майже готові. Глянеш потім карти?

- Так швидко?

- Немає часу чекати! Нас і так відчутно меншає. А ще скільки поляже...Розумієш? Ми повинні бути на висоті, щоб скинути вампірів.

Аврора збуджено крокує спальнею, механічно складаючи речі на місце. Рошель перевернулась на живіт.

- Ти неймовірна, люба, - каже вона. - Найкраща з усіх живих істот, яких я зустрічала. Здається, завдяки тобі я почала розуміти, хто такі люди насправді.

Аврора ніяково червоніє.

- Я рада, що ти в мене є.

*

- Але…як таке могло трапитися, - прошепотів Клод і впав на коліна.

Перед його очима воістину жахлива картина. Величезну будівлю, що слугувала фермою для людей, пожирало пекельне полум’я. Більше там немає товару: усі втекли. Повстання здійнялося страшне. Воно перекинулось зі столиці до інших міст, поки вся країна не потонула в переможних криках людей.

Усі їхні багаторічні тренування перед революцією обвінчалися успіхом! Вампіри тікали, ховались від гніву смертних.

- Та-ак, це кінець, - протягнула Евеліна, нервово закуривши. - Вони захопили мій маєток. Я тепер без гроша за плечима.

- Нам треба об’єднатися! - палко вигукнув Клод, підскочивши на ноги. - Ми відвоюємо і по-новому закуємо людей в кайдани. Я можу звернутися до закордонних…

- Облиш, - відмахнувся Адам. - Це марно.

- Чому?!

- А ти не розумієш? - скривив губи чоловік. Мусив кричати, щоб його голос почули: горішні поверхи з оглушливим гуркотом обвалились додолу. - Вони - люди. Ми з ними тепер не впораємося.

- Ти головою вдарився? Це ж просто люди. Наша їжа.

- Дурень тут тільки ти, - кинула Евеліна.

Вони зникли між сірого диму, наче їх ніколи й не було поряд. Клод певний час не вірив ні своїм вухам, ні очам. Раптом йому в голові сяйнула ідея. Він блискавично побіг за місто. Рошель! Вона вже точно буде на його боці.

Чоловік захекався. Мусив ховатися, щоб дістатися маєтку цілим і неушкодженим. Сподівався, що до жінки люди ще не дійшли. Вона ж ніколи не любила сутички, рідко відвідувала ферми. Клод знав її з давньої юности і щиро дбав про неї, адже Рошель його найкраща подруга, з якою не страшно у вогонь і воду. Не пробачить собі, якщо з нею щось трапиться.

Нишком прошмигнув крізь запасний вхід до будинку. Усередині тихо. Навколо ні душі. Клод мимоволі відчув полегшення. Однак майже відразу стривожився. А якщо її вже вбили?..

Тихо, наче кіт, оглядав усі кімнати. Гниле серце стривожено відбивало ритм. Краєм вуха Клод уловив голоси. Наблизився і прислухався.

- Так, уже готово. Ні, Рошель не тут.

Чоловік визирнув з-за рогу й побачив, як служанка Рошель, одягнена у зручний військовий одяг, розмовляє з кремезним повстанцем. Ця жінка! Як вона посміла зрадити своїй пані?

Вампір розчепірив пальці, кидаючись до неї. Швидкість і розмах руки свідчили, що удар буде страшним! Мить - і він знесе їй голову! Однак його різко перехоплює Рошель і сильно-сильно стискає зап’ясток.

- Я наче просила не зачіпати її, - погрозливо шипить.

- Що? - Клод вражено кліпнув. - Що це означає?

- Ти чому тут? - тим часом обурилась Аврора й підскочила до Рошель. - Я просила покинути маєток!

- Я не хочу, щоб ти постраждала.

- Рошель, якого чорта?!

- Росель, якого цьорта? - перекривила його дівчина й обійняла жінку за талію.

Бідолашний Клод! Він роззявив рота від здивування.

- Ох, я наче давала тобі натяки, що на боці людей, - ніяково озвалась Рошель.

- Тобто ти… вона? Боже. Ти допомогла їм організувати повстання?

- Так.

- Мені, - виправила Аврора, сильніше стиснувши талію Рошель. - Пане Клоде, мушу подякувати, що продав мене цій чудовій жінці. Я не тільки втілила мрію революції, а й дружину знайшла. Тому щиро дякую.

Дівчина насмішкувато вклонилась.

- Дружину? - пискнув Клод.

- Я потім поясню, - замахала руками Рошель і потягла вампіра далі коридором. - Пішли, я тобі все розкажу. Та не пручайся, я ж бачу, що тобі цікаво. І не дивись так на Аврору, ти її не скривдиш. О, допоможеш нам іще з революцією.

Аврора пильно дивилась, як вони віддаляються, і відчувала справжній тріумф.

- То що командиру передати? - запитав кремезний чоловік, успішно ігноруючи попередню сцену.

- Скажи, що на нашому боці ще один вампір.

Дівчина заклала руки за спину. З її вуст не сходила задоволена широка усмішка.

- Ось тепер ми нарешті рівні, Шелі. Пора готуватися до весілля.