Код нації

- Товаришч Пєчьоріковь, ми нашліся дівний екзємпляр, - опецькуватий коротун у білосніжному (особливо на тлі темної густої шерсті) халаті бив чолобитні перед не менш «вродливим» начальником. Той був височенний, як осика, мав зелену шкіру й пласкуватий череп, та його сірі холодні очі попри таку «ваду», навпаки створювали враження, що посеред лабораторії стояв світлий розум. Серйозна й поважна людина.

Зеленошкірий з нудьгою скосив погляд на свого підлеглого. Той заметушився й відразу ж почав припрошувати начальство глянути на «дівний екзємпляр»:

- Прашу, сюда пажалуйста, будєтє такіє ласкавіє, хе-хе, - усміхався на весь рот опецьок.

Начальник скептично вигнув синювату брову:

- Ну і што же в ньом такого дівного, - і відразу ж обурився. - І чєго єто ви єго держіте под куполом? Такіє тєхнології не копєєчні, к вашому свєдінію. Нашто так тратіца на єтов екзємпляр?

- Так он не дишит нашим болотним воздухом, - розвів руками опецьок. - Вот доводіца нам єго снабжать тєм воздухом, што за Стєной.

- З-за Стєни, значіться… - Пєчьоріковь взявся уважно розглядати людину під куполом: бліде тіло, чоловіче, усе в саднах та подряпинах, місцями вже запеклася кров, одягу на «дівному екзємплярє» не було. - Кхм, ви єго зачєм повностю раздєлі? Прікрилі би хоть нємного. Стидоба! Падумалі би о прєкрасной палавінє своіх калєг…

- Да о ком тут пєчься? Я покамєст сам одін. Дєвчьонкі в отпуска раз’єхалісь, нєкому і обслужить… Даже Катюшєнька! - нарікав опецьок.

- Даже Катюшєнька? - так, ненароком перепитав зеленошкірий.

- Ага… А єтот, - кивнув на екзємпляр. - Мнє всего ободраного доставілі. Єдва живого. Там не одєж, а само лохмоттє било, што й не прікривало ґаразд нічєго. А во што другоє пріодеть… - опецьок зашарудів пальцями, мовляв «лаве» треба, а потім розвів руками - нема. - Шишь.

- Кхм… Штаб постараєца што-нібудь виделіть. Но самі понімаєте, фінансірованіє – дело непростоє, ми й самі то на чьорством хлєбє, да водкє сідім, - опецьок розуміюче кивнув, а потім якось стрепенувся. Згадав раптом, як можна перед начальством вислужитися.

- О, вспомнилося мені! Он хоть і голадранцем бил пойман, но з бєсагой. Наши побоялісь лєзть туда к нему в сумку, мало лі, а вдруг бомба какая? Мнє на обслєдовання вмести з ним і принєсли. І шо ви думаєтє? Харч там бил… Єкзотічєский, правдо. Но Шарік з’єл, не умер. Ну і рєшіл попробовать. В конце то конців, якой же то вчьоний, єсля сам на сєбє не опробуєт? Удівілся… - опецьок чимдуж побіг до шафки.

Смикнув шухлядку – не піддалася. Смикнув ще раз – той же ефект. Уже й перед начальником незручно стало. Зіперся на шафку, хихикає й каже:

- Под ключ закрил. А то мало лі какіє тут ходят… Такой ценний екзємпляр кому нє попадя в желудок? Нє годіться. Ви опождітє мінутку, я бистренько ключ дистану, - стукнув натхненно зверху по шафці, а жадана шухлядка сама й вискочила. - Ти гля, - щиро здивувався опецьок, щоб дурнем не виглядати. - Старий мєханізм уже… Биваєт. Но зато какой: совєтовскій – на вєка! Сколько водіци з тєх времьон утєкло, а што сдєлано в Союзе, і нас з вамі переживьот.

- Ну што там у вас показивайте, - начальник і так знав, що ті майже п’ятисотрічні шафи і їх переживуть, бо грошей на нові нема й ніхто не дасть. Та й нащо? Якщо воно – як нове. Правильно фінансами розпоряджатися теж треба вміти…

- Смотрітє какоє насищєное. Сначала думал, мол, заражонное, радіациями всєлякіми, фіолєтовоє же… А потом… І вкус такой, об’ясніть даже важка… Вопщем к водочке з хлєбом – самоє ВО! Огурчика би іще засольонного, аль лучка – смаката! Но єсть только водочка й заплєснєвєлая корочка. Будєте?

- А чего ж не буду? Буду! Накривай поляну, товаришч старший іслєдоватєль, - у Пєчьорікова вже з тиждень нічого в роті, окрім окрайця з чаркою не було, тож уздрівши щось схоже на м’ясину, нехай і посинілу, товаришч начальник від такої ласої пропозиції відмовитися не зміг. А якщо й гидота яка чи фарба, то що йому? Висреться бузковим, та й все на тому. Ризики мінімальні, тож зеленошкірий кулею метнувся до столу з картатою, поїденою міллю, скатертиною.

Їли гучно. Прицмокуючи. Бруд на пальцях та під нігтями змішався з рожевуватим жиром. Голосно розмовляли про се та те. Час від часу хвалили наїдок. Зрештою, Пєчьоріковь вирішив повернутися до обговорення робочих питань. Саме й «дівний екзємпляр» отямився.

- А што он, говоріт ілі не развіт? - поцікавився начальник.

- Та бєлькочєт-бєлькочєт, от тольки не по-нашому. Ми його коє сяк, да так понімаєм, а от він нас штось не очєнь.

- А што хоть говоріт?

- Да штось какіє-то Стьопи, да Лані.

- Неушто о Ланє Стєпановнє? Согласєн, хороша чертовка, – на обличчі зблиснула сальна посмішка.

- Да не-ет. Коби говоріл он про Ланочку нашу Стєпановну, я би понял, а так… - товаришч опецьок старший іслєдоватєль постукав по склу купола. - Повторі, откуда ти?

Полонений підняв зацькований хижий погляд. У роті геть пересохло, а в голові нестерпно паморочилося, тож перші рядки нерозбірливо прохрипів, майже проковтнув, а от про «Стьоп» та «Лань» промовив досить виразно:

- … Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі…

- Ну от… От! - вигукнув товаришч старший іслєдоватєль. - Только етово і белькочет, поди разбри, што оно…

Полонений же твердо для себе вирішив – живим цим доісторичним «научьним сатруднікам» він не дасться. Ці дурні припустилися помилки, замкнувши його лише в скляному куполі, навіть не скувавши.

«Кажете, сконаю від повітря боліт? Та хоч би й не так!» - поки ті двоє пиячили, Остромир непомітно огледівся довкола.

Звичним повітрям (хоча Острик міг заприсягтися, що вдома дихав значно чистішим та ще й насиченим мінералами) його забезпечували з кисневого балона. До балона йшла ще й маска. Її ці генії сучасних часів відкрутили й лишили валятися поряд. Сам же балон якимось робом під’єднали до купола. Розбити б купол, і тоді лишаться лише дрібниці: схопити той балон і податися навтьоки.

Після того, як опинився за Стіною, мало що пам’ятав, а коли схопили, був напівпритомний, та серцем відчував, що дорогу назад віднайде, скільки б петляти не довелося цими смердючими болотами. Головне, щоб кисню вистачило… Остромир не знав, скільки лишилося в балоні, та й скільки часу вже тут пробув, теж порахувати не міг: наче й недовго, а відчувалося, що цілу вічність, тож хвилина зволікання могла коштувати йому життя…

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Онися прокинулася вдосвіта. Зазвичай її і будильник під вухом не збудить, та сьогодні все було інакше. Млосно потягнулася. Тендітна жіноча рука не відчула під собою теплого чоловічого тіла. Лише холодне простирадло. Навіть не зім’яте.

Часом в Острика були нічні чергування, та він завше повертався під ранок. Лягав поряд. Обережно. Щоб не потривожити сон коханої.

Тілом Онисі пробігся розряд. Усе тіло спалахнуло червоною барвою. Раніше казали «написано на лобі», нині ж – сама людина, а точніше, її тіло – було розгорнутою книгою.

Жінка винирнула з теплої постелі. Швидко прийняла душ та почала збиратися. На роботу їй сьогодні не потрібно було. Та тепер в Онисі були набагато важливіші справи. Подумаєш, зареєструвати та набити код зміг би будь-хто інший на зміні.

Річ у тім, що Онися працювала в ДМС. Її завданням було набивати код громадянина, який часом називали кодом нації. Код нації – символи, що чимось віддалено нагадували орнамент на вишиванці. По дефолту – синьо-жовтий на шиї. Колір можна було без проблем змінити, коли завгодно й скільки завгодно разів – лишень заплати. Тож із дефолтним кольором ходило значно менше людей, ніж можна було собі уявити. Колір міняли навіть заради тематичних вечірок. Ну, а що? Він же просвічується під будь-яким одягом. Неоновий. Яскравий. Не сховаєш нічим. Та ніхто й не прагнув. Якщо колір можна було обрати, то самі символи, на жаль, ні. Код був своєрідною заміною посвідчення особи. Тут тобі й дані про дату та місце народження, ПІБ, інформація про батьків… З дорослішанням код доповнювався. Наприклад, могли додати дані про постійне місце проживання чи місце роботи. Перераховувати, що саме входило в той код нема сенсу, бо туди входило буквально все. Життя людини тепер було, як на долоні.

Та була й інша символіка… Яку теж ніхто не обирав, але в кожного вона була своя. Унікальна. Ось що насправді кликали кодом нації…

Онися вийшла з ванної кімнати. Вона рідко йшла в ногу з трендами. От і зараз дістала із шафи, мабуть, єдину не пом’яту чисто білу сорочку. Льон приємно холодив шкіру. Усе тіло спалахнуло світло-блакитними візерунками. Часи дійшли до того, що більше не треба було вдягати вишиванки – ти сам був, як та вишиванка.

Набити код – одна справа. Інша справа його активувати. По-різному люди кличуть цю штукенцію, та найбільш адекватна побутова назва – Активатор.

Суть проста. Хоча знанням про те, як ця система налагоджена зсередини, володіє лише маленька частка населення. Навіть тим, хто працює з Активатором щодня (такі, як Онися), невідомий принцип його дії. Усе, що їм потрібно зробити, так це запросити реєстранта до капсули. Якщо ж до ЄДДРу додають дані про немовля, то повозитися необхідно трішки більше: батьків у капсулу не запускають, однак та обладнана колискою та кількома цяцянками, щоб дитина не так полохалася під час процедури, хоча та й безболісна.

Умовна Онися запускає людину в капсулу. Та зі свого боку зачиняється. Працівник ДМС тисне кнопочку, місцями рубильник (якщо десь ще не замінили старі зразки), і на тілі реєстранта спалахує раніше вибитий код. Однак на цьому процес реєстрації не закінчується.

Зазвичай уже хвилин за п’ять у суцільній темряві приміщення народжується новий справжній українець. Те, як спалахують по всьому тілу людини візерунки, немов доля сама вирішила виткати собі шлях, видно навіть через непрозору капсулу.

Код на шиї – умовність. Не всі, хто мають державну позначку, можуть похизуватися тим, що в їх жилах тече код нації. Символи по всьому тілу ніколи не бувають ідентичними. Ба більше, вони зчитують настрій господаря – є його продовження, тож сум, радість чи злість набудуть відповідної барви. Як в Онисі сьогодні червоної, бо серце її переповнювалося страшенною тривогою.

Не завжди якийсь конкретний колір відповідає лише одній емоції. Тривога не завжди буває червоною, як і радість – не завжди жовта, чи сум – блакитний. Кольори коду мають безліч відтінків, а ще можуть переливатися з однієї барви в іншу. Читати чийсь код ще вміти треба. Хоча і в цій сфері вже з’являються спеціалісти. Відкрита людина – відкриті шляхи. Хтось готовий платити величезні гроші своїм Інтерпреторам, аби ті змогли хоча б трохи зчитати настрої бізнес-партнерів під час чергової багатонулевої угоди.

Батьки часто дорікали Онисі за вибір фаху. Завжди заохочували її рости в ролі Інтерпретора. Так, діло ризикове, але життя в цілому так побудоване: або пан, або пропав. Тож виграти від цього вона могла не менше. Та Онися не схотіла. Їй подобалося працювати з кодом, але не залазити під шкіру, намагаючись відгадати всі брудні секрети інших людей. Нехай вона й просто набивала заготовку за інструкцією, та все ж їй подобалося бути причетною до «народження» справжнього коду...

«А що ж ставалося з тими, хто не спалахував усіма кольорами веселки після активації дефолтного?» - спитаєте Ви.

Нічого. Абсолютного нічого. Чекали. Зазвичай хвилин зо тридцять максимум. Десь вдавалося домовитися, і чекали трішки довше. Але як показувала статистика, якщо за тридцять хвилин не спалахнув, то хоч на кобзі із салом вприкуску зіграй, українцем не станеш.

Приїжджали статечні портфелянти з вищестоящих. Розбиралися. Більшість лишали, най і без коду. Базового на шиї вистачало для законного перебування на території України. Та не для всіх… За найгіршим сценарієм кінцівка одна – Стіна, а точніше депортація за Стіну. Тут уже відкупитися точно ніхто не міг. Принаймні не чули про такі випадки. Видворення завжди було справою публічною…

Та навряд чи «помилуваним» жилося солодко. Відмічені завжди поглядали на них косо. Біг зна, що там у генокоді робиться: добре, як іноземець, а що як предки радо вмивалися в чужій крові? Ці дані завжди були засекречені. Навіть самим ізгоям (так їх кликали межи люди) рідко вдавалося домогтися отримання в державних інстанціях витягу з Активатора, щоб гордо вимахувати папірцем з вигуками: «Ось він я, і совість моя й предків мої чиста!»

У розрізі цього популярними товарами на чорному ринку були неонові фарби та наліпки (наліпки були якісніше – могли змінювати колір без заміни самої наліпки – та врази дорожче). Набивати неонові візерунки ніхто не квапився – ризикова справа. У лікарню втрапляли кількадесят таких відчайдухів. Не врятували. Наслідки були чимось схожі на ті, коли людині переливають кров протилежного резуса, чи й значно гірші. Експериментаторів так коцюрбило, що годі було й дібрати, де яка кінцівка. Інколи й лик людини змінювався до невпізнаваності. Ходять, звісно, чутки, що є ті, хто змогли обійти природу свого єства, однак офіційних підтверджень цьому немає. Та й навряд чи коли будуть.

Онися, натягуючи чорні легінси, тупо вирячилася в панорамне вікно. Поверх був невисоким, середнячок – 34-ий. Перед очима різнокольорові вікна інших будинків, яскраві голографічні вивіски. Часом повз проносився чийсь аеромобіль, силкуючись влитися в рух нагорі, щоб було штраф не втелющили за проліт у суто житловій зоні. Вчора, після роботи, Онися залетіла на СТО. Гадала, сьогодні аероавтівка їй не знадобиться. Мали з друзями зустрітися. Давно ці посиденьки планували…

Дівчина вийшла назовні. Відразу ж довелося накинути кобку прозорої куртки-дощовика – лило як із відра.

- І чому саме сьогодні підняли купол? - невдоволено скривилася: коли збиралася, накрапав ледь помітний, а зараз так уперіщило… Не те щоб Онися не любила дощ. Він дарував певне відчуття свободи, розуміння того, що ти людина й живеш у природі, хоч і підданій значному техногенному впливу. Під куполом навіть дихати тяжче, хоча це скоріше не про фізичний стан, а психологічний. Нині ж дівчина зраділа б закритому небу. Вона планувала прогулятися, а в таку погоду на своїх двох це складно. Їхати кудись на громадському – таке собі задоволення: швидко та дешево, але шумно та людно, мабуть, те єдине, що ніколи не зміниться, най мине навіть з тисячу років.

Перебігати намагалася попід карнизами сусідніх будинків та крамниць. Неочікувано окликнув кряхкий голос:

- І що, дуже тебе той кульок целофановий від дощу рятує, га? - у його знайомій манері.

- І Вам гожої днини, дядько Петре! - усміхнулася Онися.

Зарипів механізм. Чоловік спробував усміхнутися у відповідь. Посмішка ця була не дуже приємною. Як у ляльок із жахастиків 2000-них. Та принаймні тепер він міг посміхатися. Роботичні обличчя не обтягнуті ні шкірою, ні тілесним пластиком лякали ще більше.

- Бачу, зголосилися на… Косметичну операцію? - вказівним пальцем описала коло на своєму обличчі.

- Не показуй на собі, а то ще передасться, - чоловік усміхнувся б ще ширше, якби механізм дозволяв. - Але так… Дорослим один чорт, та коли читаєш лекції дітлахам… Вони ж маленькі ще зовсім, напудити від зустрічі з таким кіборгом убивцею раз плюнути.

Дівчина розуміючи кивнула. Сусід завше був добрим до неї. А ще намагався йти в ногу з сучасністю, та так уже повелося, що стареньким людям самотньо, і байдуже, що тобі вже чотириста з лишком і ти Герой України. Старість і самотність приходить до всіх.

- А що там Ваші пра-пра-пра-пра…

- Не забивай собі голову цим нескінченним «пра». Діти нормально, та ми нечасто спілкуємося – молодняк – своє на думці.

Онися лукаво всміхнулася. Цей молодняк десь її ж віку.

- А ти що там? Усе ще в ДМС, татушки б’єш?

- Ага, щось типу того.

- Такі ви мені всі чудні з цими знаками. Мала народила нещодавно. І що там того дитяти? А вже від маківки до п’ят розписане, як оте яйце Великоднє, - чоловік махнув рукою. - Мабуть, забалакав я тебе, вибачай старому.

- Пусте, хай щастить, і діти на уроках більше не пудяться! - дівчина підморгнула, і вже розвернулася, щоб продовжити свій шлях, та сусід знову окликнув її.

- Стій!

- Га?

- Ось, тримай, - дядько Петро кинув до рук Онисі неважкий продовгастий предмет. - Уся змокла вже в цій целофанці, то хоч під нормальною парасолькою сховаєшся.

- Пане Петре… - почала було відмовлятися дівчина. - Я не можу її взяти, це ж дружини Вашої… Та й крамниця ось поряд. Візьму силову…

- Ніц не знаю. Під тими парасольками ще більше мокнеш, ніж у кульку. Реставрація такого раритету дорого нині коштує, тож ти її бережи.

- Ну пане Петре…

- Візьми її, дитя. Надто вже ти мені мою покійну дружину нагадуєш. Теж Онисею звали. Нехай ця парасолька буде тобі за оберіг. Не тільки від дощу, а й життя негод.

Усього на мить Онисі здалося, що на неї дивилися проникливі людські очі. Зморгнула, й облуда спала. Попрощалася, й хутко помчала вперед. На серці було неспокійно. Та куди стукати, коли на годиннику навіть за восьму не перевалило?

Ноги занесли аж у центр. Та й сама Онися недалеко від центру жила. У спальному районі. У таких місцях отримували квартири або ті, хто нині служив на Стіні, або ж такі, як дядько Петро, живі постаті минувшини.

Спочатку замінювали втрачені кінцівки на механічні, а через років п’ятдесят-сімдесят потроху почали експериментували з першими перенесеннями свідомості живої людини в залізяки, чи то пластик… Тож тепер чимало героїв жили вічно не тільки в пам’яті.

Пов’язано це було й з тим, що, маючи досвід жити з механізмом, їм було легше вжитися з тілом із шурупів, на відміну від людей із самих лише кісток та плоті. Однак таке перенесення не гарантувало стовідсоткового успіху. Звісно, шанси були вищі, ніж зі штучною «неонізацією»… Та не всі й погоджувалися на таку процедуру. Хтось хотів спокійно дожити до старості з родиною й померти своєю смертю, якщо вже так Бог дав. Дивитися, як валяє дурня п’яте чи й шосте покоління твоїх нащадків, таке собі задоволення. Бо хто ти їм? Далекий пра-пра-пра… І так можна продовжувати до нескінченності. Та й сімейні застілля ставали все незручнішими. Усе-таки жити у свою епоху – зовсім інша справа.

Були такі, як і дядько Петро: хотіли мститися до останнього подиху. Дружину його ще тоді закатували. Навіть тіло понівечене побачити не встиг, лише свіжу могилу. Донечка чудом врятувалася, та вже і її на світі немає, як і її дітей та внуків.

Довгий час працював на Стіні, та все ж людську моторику залізному тілу поки не замінити: не дійшов прогрес, та не за горами… Тож нині читав лише інструктажі. І сьогодні мав би, та зрання зателефонували, що стався невеличкий ексцес, то щоб сьогодні не приходив. Та занадто вже довго Петро живе на цьому білому світі, щоб повірити в таку маячню…

Знав він й Остромира особисто. І в під’їзді частенько зустрічалися, юнак покурити любив цигарки старого зразка, і на Стіні доводилося перетинатися. Відчуло залізне серце недобре. Щоб Онися ще вдосвіта, та й тинялася сама містом? Хіба відпустив би Острик?

Як побачив тендітну згорблену дівочу постать під дощем, відразу згадався той день… Червона парасолька. Дещо пошарпана. Місцями багровіли вже засохлі плями крові. Під нею вони вперше поцілувалися, а тепер він, Петро, тупо витріщався на шмат поліестеру в руках і не знав, що йому робити без його Онисі.

Століттями беріг. Кілька разів навіть носив реставрувати. Та сьогодні без вагань віддав Онисину парасольку іншій Онисі, що так потребувала свого Остромира поряд. Живого й неушкодженого. Або хоча б просто живого.

Місто потроху прокидалося. Повз пролетів уже далеко не один аеромобіль у спробах втиснутися в ряд інших, щоб потім не петляти в пошуках, як оминути черговий затор.

На кількох комерційних багатоповерхівках усіма яскравими відтінками рожевого та бузкового блимала реклама сала. Пурпурове сало – новинка, багата на антиоксиданти, клітковину та вітаміни груп А, В та С; допомагає ефективно боротися з вільними радикалами та в цілому зміцнює імунітет. Також із новою секретною формулою можна не тільки не хвилюватися про підвищення холестерину, а й, навпаки, очікувати на його суттєве зниження.

Онися ковтнула слину. Реклама була напрочуд апетитною. Та що там казати: Острик уже давно зробив передзамовлення, тож сьогодні під час посиденьок з друзями вони мали б розсмакувати цей новенький делікатес. Але пурпурового сала в холодильнику вранці не було, як і самого Острика поряд у ліжку. До горла підступила нудота.

В очах стрибали пурпурові цятки, здавалося, увесь світ набув такого відтінку. Дихати ставало дедалі важче. Дівчина схопилася за груди, та пальці, занурившись у жир, безпомічно сповзали донизу. Уся долоня була вкрита рожевуватою масткою речовиною. Та поступово перетворювалася в багряну гарячу рідину, що невпинно стікала аж до ліктів. Хотілося закричати. В очах різко потемніло. Пролунав дзвінок. Онися немов пробудилася від кошмарного сну. Натисла біля вуха. М’який жіночий голос заспокоював:

- Квітонько моя, сподіваюся, не розбудила? Поклич, будь ласка, Острика, а то він обіцяв, що зателефонує мені зранечку, а сам вочевидь так захропів після нічного чергування, що й не чує, як йому сестра вже вкотре тарабанить.

- Привіт, Оленко… - голос Онисі був дещо хрипким.

- А ти де? Чую гамір міста. Чому так рано підірвалася з ліжка у вихідний? Це на тебе не схоже… Щось сталося? - у голосі зовиці чулося занепокоєння.

- А я в центрі… Прогулююся поки що, - дівчина підвела голову високо вгору, дощ поволі припинявся. На якусь мить запала мовчанка… - Острик не повернувся сьогодні додому. По той бік слухавки теж деякий час переварювали сказане.

- Що?! Ти зв’язувалася з Управлінням? А хоча, коли… - Онися скривилася від занадто гучного окрику Олени.

- Я саме прямую туди. Не впевнена, що зможу отримати таку інформацію через телефон, тож вирішила як у старі добрі – оббивати пороги, - гарне дівоче лице обрамила гірка усмішка.

- Давай, у мене є контакти кількох його побратимів. Спробую зв’язатися. Усе, відмикаюся. Матимеш новини, телефонуй відразу. Цілую, й не налаштовуйся відразу на щось погане. Усе буде гаразд, от побачиш! - втішала подругу, а в самої опісля розмови вирвалося пригнічене: - От і поїли пурпурового салка…

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Розбити купол… Скляний, але міцний. Голими руками не вдасться, та ще й коли так заслаб. Однак доля неочікувано посміхнулася. Тепер усе залежало від майстерності Острика бісити людей. З Онисею вони так і познайомилися: тоді вона відвісила йому смачного ляпаса, а зараз чоловік сподівався, що ці перевертні захочуть йому вмазати.

Товаришч начальник щось занудьгував, тож постукав кулаком по куполу:

- Слишь, а вкусно. Што ето такоє? - Пєчьоріковь указав на пурпурові рештки на тарілці.

- Сало, - стиха промовив Остромир.

- Сала? - перепитав начальник.

- Ага, з твоєї мамки здєлано, товариш Пєчірковий, - зімітувати мову цих двох було доволі складно, та полонений намагався з усіх сил. Йому було вкрай необхідно, щоб його почули та зрозуміли: - Звиняйте, што фіолєтове: перестаралісь, отбиваючи, а потом в камеру морозільну, от і потемніло, - товаришча начальника пересмикнула від злості, а Острик на цьому не зупинився: - Но нічого, я в слєдущий раз вам зельоне принесу на гостінчик, з сєстри вашої або брата, а може дочки чи сина, єслі такі у вас є, товариш Печінковий.

- Сєчас ти у меня на сала підьош, свин’я блядохахляцькая, - під руками в товаришча начальника нічого, окрім стільця з металевим каркасом не опинилося, тож він, зайве не розмірковуючи, вгатив зі всієї п’яної дурі по склу купола.

В Острика аж очі засяяли. Кілька шматків скла порізали йому обличчя, але то було пусте. У нього з’явився шанс на втечу. У чоловіка немов друге дихання відкрилося: блискавично уник наступної атаки, піднирнувши під руку нападника. Підхопив шматок скла, а наступної миті зелену шкіру Пєчьорікова окропили бризки власної гарячої крові. Остромир перерізав йому горлянку не вагаючись. Він хотів протриматися якомога довше не вдихаючи повітря боліт. Що, як цей товаришч іслєдоватєль, що саме рачкував з переляку до якоїсь червоної кнопки на стіні, мав рацію, і це повітря здатне вбити нетутешніх жителів? Краще не ризикувати…

Остромир був не тільки спритним, а й метким. Майже спорожніла пляшка горілки влучила прямо в мохнату мармизу опецька. Рука того здригнулася і, зрештою, на кнопку не натисла. Ще дихав, хоч і був непритомним. Чоловік вирішив добити його пізніше: на цього товаришча іслєдоватєля в нього ще були плани… Зараз найголовніше вдихнути чистішого повітря.

Остромир шмигнув у бік кисневого балона, гарячково схопив маску та смикнув шланг із купола. Сяк-так прикрутив до маски, хоча й виходило кепсько – пропускало дещицю повітря, але то нічого, щось таки та й доходило до маски.

Ковток повітря із балона трохи вгамував нерви: кінцівки більше не тремтіли, думати стало легше. Знову підбіг до зеленошкірого, підтягуючи за собою балон (величенький, зараза). Та може то й добре: хтозна, скільки тут проскитається, цими болотами, наче анчутка* якийсь.

Стягнув з того штани та чоботи. Вдягся в них сам. Штани – тіснуваті, а лапті – великуваті, але ж не бігти, в чому мати рідна породила. Пасок та верхню одежину, у кров заляпану, пустив на підв’язки до балона: у руках не тягатиме, на спину прив’яже – воно й бігти буде легше та й підозр менше, коли раптом здибає кого.

Підійшов до волохатого. Той ще відкисав. Зняв з нього верхню одіж: светр та халат білий. Благо, опецьок ледь у двері пролазив, тож речі вдалося натягнути поверх балона.

Обабіч висіло надтріснуте дзеркало. Довго дивився на себе Острик. Хоч яким змарнілим не був, а до цих «красенів» йому ще ой як далеко… Погляд зачепився за рожево-бузкову масу на столі. Потер між пальцями:

- Чимось схоже на Ониськині креми, - усміхнувся сам до себе Остромир. - Воно ж ще й мінералізоване. Ото як помолодшаю намазавшись – одуріє. Сама мазатись почне, - чоловік розрізав комір светра та обережно попідпихав його під маску, щоб не було видно нижньої частини обличчя. Сподівався, що це не повпливає на здатність маски виконувати свою функцію, достатньо й того, що поганенький шланг відбирав у нього незайві ковтки повітря. Відкриту частину обличчя густо змазав рідкуватим жиром – тепер хоча б трохи буде схожий на тутешніх. А що? Якщо є зелений, то чому не може бути рожевих?

Думав, ще трохи шерсті з товаришча іслєдоватєля зрізати, та бозна-що за фауна в тих немитих і нечесаних жмутках може водитися. Та й опецьок уже поступово до тями приходити почав. Потеревенити б з ним спершу:

- Товариш іслєдователь, жить хочеш? - чоловік поплескав того по вгодованих щоках. Опецьок замугикав, хотів був закричати, та Остромир не дав: - А от кричать нам тут не нада. Довгий язик і дзвонкий голос укорочують жизнь. Зрозумів? - Острик намагався пояснювати доступно. Вочевидь вдалося, бо товаришч згідливо кивнув. - Молодець, а тепер поясни, як звідси… Хвіть. Ну так, щоб за Стіну.

- Т-тут нєдалєко. В-видєшь з лабараторії, а т-там нікуда не зворачуй і через л-лєс… - опецьок боязко косився на шматок скла біля артерії.

- А далє? - вістряк натис трохи сильніше, зохочуючи до розгорнутішої відповіді.

- А-а ш-што далє… Лєс, а за нім стєпь. І Стєна. Н-нє зкажу, скоко бєжать дотуда, немнога навєрно… Токо мєстность одкрита, как на лодонє, прятаться нєдє.

- Перепустки?

Опецьок скривився в нерозумінні. Остромир почухав потилицю, переформулював:

- Пропуски. Бумажки. Докумєнти. Ну, щоб пройти.

- В карманє, - кивнув товаришч іслєдоватєль. Острик поплескав себе по грудях. Щось було. Перевірити однією рукою нині складно, розбереться потім, а зараз:

- Знаєш, - чоловік дещо послабив натиск. - Я теж хочуть жить, - а опісля увігнав уламок так глибоко, що той вийшов з іншого боку заплилої жиром шиї.

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

В Управління ніяких відомостей не надходило. Подали офіційний запит до керівництва зі Стіни, але чекати можна довго… Після довгих виснажливих умовлянь, Онися таки отримала разовий пропуск на територію Стіни. Відразу ж зірвалася на ноги. Вистрибнула прямо перед жовтим картатим аеромобілем, коли той саме здіймався в повітря.

- За межами кабіни не перевожу, хіба якщо крила маєте, щоб підстрахуватись, - хихикнув вусань. - Вам куди так терміново, панночко?

- До Стіни доправите? - у відповідь мовчанка. - Дорого заплачу.

- Висаджу десь у кілометрі-двох. Годиться? Ані, то я поїхав.

- Годиться-годиться, тільки довезіть, благаю.

Висадив, де й попереджав. Грошей чомусь не взяв. Зітхнув лиш тяжко й махнув на прощання:

- Щасти!

За хвилин п’ять подолала ту відстань, коли б за звичної ходи не менше двадцяти-тридцяти знадобилося б. Тицьнула біля вуха. Блакитні очі-лінії металевих вартових просканували голограму з Управління. Пропустили.

І кілька кроків ступити не встигла. Перед очима вигулькнуло знайоме обличчя. Теплі дружні обійми Петруся чомусь цього разу не заспокоювали, а навпаки лише здіймали в душі ще більшу тривогу.

- Оленка подзвонила. Я на чергування заступатиму тільки за кілька годин, тож зможу за потреби тебе тут поводити.

- Що з ним?! - вчепилася пальцями в передпліччя, як налякане мале кошеня.

- Онисю, щоб не збрехати, не знаю. Ми цього разу в різні дні на чергування заступили… - не міг дивитися в ці чорні очі-намистини сповнені невиплаканими слізьми. Відвернувся. - Там тобі в Управлінні якийсь папірець дали, от і йди з ним до керівництва. Я проведу.

Знала дівчина, що не за доброю звісткою сюди припхалася, але й такої не очікувала…

- За Стіною… - бурмотіла до себе і повірити в це досі не могла. Перед очима все, як у тумані, а в голові, як молотом по ковадлу. Щораз гучніше відстукувало:

За Стіною… За Стіною… За Стіною… За Стіною… За Стіною… За Стіною… За Стіною…

Поривалася бігти туди, вслід за ним. Нехай поглине її та вража трясовина, але без нього, без Острика свого, життя їй тут не буде.

Та хто її, цивільну, туди відпустить? Втішали тим, що вже відправили пошуковий загін. Дівчині лишень почекати трохи треба. Можна й на Стіні, головне, аби під ногами не плуталась. Здається, була кімнатка щось на кшталт приймальні. Можна й там.

Та не сиділося Онисі…

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Неподалік від лабораторії зустрілися два багряноморді, тож бузкова пика Острика не викликала ні в кого жодних підозр, власне, як і горб на спині: які перекособочені тут тільки не водилися. А от до білого халатика вчепилися, чисто з цікавості:

- А откудава такой учьоний?

«Звідки-звідки, з Сатанівської Слобідки, бодай вас чорти вхопили! - вилаявся про себе Остромир, та все ж обернувся. У голові майнуло: - Хоча ви й самі, як чорти. Червоні».

- Так товариш старщий іслєдоватєль послав. Сьо, та то. Ланочки Стєпановни ж нема, - чомусь здалося, що саме Ланочка стане блискучим аргументом. На диво, не прогадав.

- Да што ти? Нєту Ланочкі? Стєпановни, то? От бєда! Така трудяга всігда: і на пєрєдок, і на задок хороша, - як зайшла мова про Ланочку, вмить забули про непевну мову Остромира. - От єто да… Ну, та вона ж не навсігда, а ти бєжи-бєжи, лаборантік, не будєм задержувать, - Острика взайве просити не треба, щойно з поля зору зникли червономорді, він щодуху чкурнув у ліс.

Густе гілля нещадно щматувало халат. Довелося сповільнитися, щоб не повиколювати собі очі. Ноги боліли та швидко втомлювалися від незручного взуття, те й діло, що шкопердав увесь час. Та ще й у яму якусь беркицьнувся. Злякався спочатку, що то трясовина якась, а виявилася звичайна вирва. Схоже тут щось колись вибухнуло, хоча не було жодних уламків. Довго вилазив звідти. Увесь змокрів, та все ж спромігся видертися наверх. Якийсь час лежав долічерева, відхекувався. Тепер наледве переставляв зчісані ноги. Та все ще впевнено йшов уперед. Додому.

Вздовж узлісся пролунало кілька пострілів.

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

- Що сказали? - Петрусь поклав руку на плече Онисі, ледь стискаючи.

Знав, що не втішить. Роки йдуть, уже давно не школярі й не студенти, а дівчина все так само закохано дивиться на Острика й чекає його з кожного чергування. Навіть переїхала до нього, щоб на власні очі пересвідчуватися, що повернувся живий-здоровий, хоча й могла лишитися в подарованій батьками квартирі. Тій, що в Піднебесній.

Простолюд кличе той житловий райончик досить тривіально, але разом із тим влучно – рай. Комплекс побудований на сотих з лишком поверхах, тоді як звичайна багатоповерхівка сягала близько сімдесяти-вісімдесяти. Зелені сквери, штучно вирощені невисокі гори (ну щоб милуватися хмарами на рівні очей не заважали, але принагідно можна було взутися в лижі), цілющі водойми. Звісно, було в раю часом і занадто гамірно: популярне місце для відпочинку, попри ціни щонайменше в чотири-п’ять нулів за ніч. Та одна справа відпочинком у Піднебесному районі похизуватися, а зовсім інша – мати там свій власний клаптик. В Онисі був квиток до раю, та зараз вона воліла б обміняти його на квиток за Стіну. Хто б почув, точно б сказав, що донечці товстосумого татуся просто не вистачає екстриму, Онисі ж насправді не вистачало лише Острика поряд.

- За Стіною він. Чекати… - підняла запалені червоні очі. - А я не можу чекати…

- А що ще робити? Якщо такий наказ… Тобі, може б, додому з’їздити. Перепочити трохи. Чи до батьків? А може до Оленки? Мабуть, краще до Оленки. Я її зараз наберу.

- Ні, Петрусю. За Стіну мені треба… - так поглядом впивалася, що й не відвернутися.

- Онисю, не вигадуй. Де ти його там шукати будеш? Там же болота самі… А як утопишся ненароком? Хто відповідальність за це нестиме?

- Я й понесу! Далеко не лізтиму… Лише так, скраєчку визиратиму…

- Ні, - Петро був непохитним.

- З твоєю допомогою, чи без, я знайду спосіб, - Онися рвучко підхопилася з лави.

- Стій. Тим повітрям дихати неможливо, - пауза. Петро вагався. Зрештою, не витримав. - Є у нас тут неподалік відсік зі списаними балонами. Прямо по коридору і двічі наліво. Їх багатенько там. Не вирішили, що з ними робити, але хлопцям, знаю, дозволили забрати собі по кілька. Усе одно прострочені. Хтось, із нахилами параноїдальними, та й забирає, тому облік не ведеться. Там ще сходи поряд побачиш. Тобі туди, допоки не скінчаться ілюмінатори.

- Дякую. Я не забуду.

І Петрусь не забуде, як того дня пішов і заклав правопорушницю керівництву. Та тільки чужу долю власноруч не перепишеш…

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Остромир не знав, радіти йому, чи як… Нині йому доводилося втікати від ворожих куль, що свистіли прямо над вухами, та все ж шансів втекти від такого значно більше, якщо порівнювати з Квантовим Імпульсаром QPT-2.4, який ще й оснащений системою розпізнавання та може самозаблокуватися стосовно деяких цілей.

Кисню ставало все менше, а після кількох годин безперервного бігу балон на спині став непосильною ношею. Чоловік дивувався, як у нього досі не влучили, та все ж на долю не нарікав. Лишилося зовсім трохи…

Та Острик був геть не готовий до того, що тепер йому треба подумати про порятунок ще однієї душі. Відбитої, трясця, на всю голову. Але такої рідної…

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Онися пригадає товаришу цю «зраду». Вона розуміла, що він хотів для неї як краще, турбувався про її безпеку, та Онисю хвилював лише Острик. Вона не кине його гнити там, у, Богом забутих, болотах. Або ж гнитиме там разом з ним.

Дівчина підписала з десяток паперів про зняття відповідальності зі Стіни за її життя. Фактично підписувала документи про видворення з країни. Важко було передбачити наслідки такого імпульсивного рішення, адже тепер Онися, її життя та безпека були її власним клопотом.

Треба віддати належне – з голою дупою не викинули: дали невеличкий кисневий балон та вдягли в «Диньку» (Динанокарбон – полегшена версія Нанокарбонового бронежилета, хоча й не така міцна). Загалом достатньо, щоб кілька годин побігати неподалік від Стіни.

Та фартова дівка Онися: і кілька сотень метрів не пройшла, а вже втрапила під стрілянину. Дівчина вперше чула звуки куль. Мали б налякати, та чомусь у серці Онисі зажевріла надія.

У її бік сунула страшна обскубана постать. Очі можна обманути, та серце – нізащо.

- Острику… - проквилила Онися, усе швидше віддаляючись від стіни.

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

- Анисічка! Тьху… - усього лише за такий короткий проміжок часу паразит спромігся в’їстися в язика, вчепитися в горло. - Онисю! Назад! До Стіни! - на радощах і від надмірного хвилювання Остромир швидко втрачав пильність.

Черговий постріл. Чомусь прозвучав занадто близько.

- О-острику… - Онися знесилено впала на коліна поряд з нерухомим тілом коханого. - Ні-ні-ні… НІ!

В очах стрибали пурпурові цятки, здавалося, увесь світ набув такого відтінку. Дихати ставало дедалі важче. Пальці безпомічно ковзали по замурзаному жиром обличчю. Долоня, вкрита рожевуватою масткою речовиною поступово багровіла від гарячої рідини. Та невпинно стікала аж до ліктів. Хотілося закричати. В очах різко потемніло.

А наступної миті все тіло охопив нестерпний жар. Неначе розривало зсередини. Їдкий спалах випікав очі. У вухах безперестанку гуло. Друге тіло впало долі без духу.

Пальці чоловічої та жіночої рук, перемазані бузковим жиром та кров’ю, так і лишилися міцно переплетеними між собою.

><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><<>><

Жахливо нудило. Усередині все скрутилося в дзиґу, яка от-от мала вирватися всіма відтінками веселки назовні. Ще й хилитало з боку в бік. Аеромобілі були ще недосконалі, але такого дискомфорту під час поїздки вони не викликали, хіба що…

Рипіння колес умить переспрямувало потік думок Онисі. Вони не летіли, а їхали. Автівка…

Очі швидко забігали по напівтемряві в пошуках підтвердження найгіршого. Натомість наштовхнулися на…

- Любий! - дівчина затулила собі рота, щоб своїм лементом бува, не накликати страшнішої біди.

Остромир лежав на білій лікарняній тахті, перемотаний добре знайомим нанохілізом, навіть зелений значок блимав у звичному режимі, сповіщаючи про активний процес регенерації. Чоловік поступово приходив до тями.

Онися ж поступово почала усвідомлювати, що нанохілізу за Стіною точно взятися ніде, тож вони вдома, хоча і їдуть наземним колісним транспортом не знати куди й навіщо.

Призвичаївшись до темряви, дівчина раптом усвідомила ще одну дивину. Вп’ялась поглядом у свої передпліччя. З добру хвилину кліпала очима, намагаючись зрозуміти, чи не осліпла, але мерехтливий значок на нанохілізі був беззаперечним підтвердженням того, що з зором у неї все гаразд.

- Тиць-пердиць! Що це ще за мана́?! - тепер уже Онися не стримувала свої гучні емоції. Коду більше не було. Точніше він більше не відсвічував неоновими кольорами. По всьому тілу тепер були лише затверділі прозорі пухирі, тієї ж самої форми, що й колишні візерунки. Часом вони ще й попікували.

Дівчина безпорадно осіла на підлогу. З тахти долинув гучний задушливий сміх:

- Зіронько, ну ти й бабахнула, ха-ха! - здається, Острику поплавило мізки.

- Я-як… Бабахнула? - дівчина враз пополотніла: усе життя працювала з кодом, бачила, як він «народжується», але той факт, що він може зникнути, повністю перевернув догори дриґом її уявлення про цей світ.

Остромир наче й не чув її. Розмірковував сам до себе:

- Ось це я розумію – код нації. А назва таки себе виправдовує. З такими біологічними сюрпризами шанс, що ми вимремо, значно знижується. А я все зрозуміти не міг, що зі мною в дзеркалі не так. Не пам’ятав. Тепер на власні очі побачив. Диво, так би мовити, узрів, ха-ха.

Поступово й Онися почала пригадувати, що в Остромира не світилися позначки на тілі, коли бігла йому назустріч…

- Ти ще щось пам’ятаєш? - дівчина схопилася за голову. Про себе знову нагадала нудота.

- Окрім того, що ти, детонувавши, випалила чималий шмат боліт і їх жителів, нічогісінько.

- А як я могла вибухнути й лишитися живою? І ти… Ти ж теж зовсім поряд був…

- Ну… Схоже ця штука не шкодить власникам коду. Але це так, лише теорія. На практиці вже перевірять за нас, - і знову цей скажений сміх.

- Що ти таке мелеш? - Онися щодуху трясла Острика, намагаючись, привести його до тями. - Тобі вже зовсім клепки розсохлися?

- З моєю то клепкою, на диво, усе добре. А от ти… Хіба, працюючи в ДМС, кожного дня спостерігаючи за цим маловивченим явищем, не розумієш наскільки ми вляпалися?

Схоже, Онися почала потроху розуміти, до чого хилив коханий. Прогресу не буває без досліджень. От тільки неприємно, коли матеріалом для цих експериментів доводиться стати саме тобі.

- Сподіваюся, нас не будуть мучити, як щурів у далекому минулому… - нервово ковтнула дівчина.

- Та буде тобі. Ми ж в гуманному світі живемо. Світі майбутнього, ха-ха, - і знову нестримно загиготів.

*Анчутка — у східнослов'янській міфології злий дух, бісеня, яке проживало у болоті.