Сон Реоли

Реола вийняла із невеликої шкатулки в якій тримала прикраси золоту сережку із янтарем у вигляді ока змії і одразу впустила її назад у коробку. Пальці обпекло вогнем.

— Курва! — вигукнула вона і одразу затулила рота рукою.

Гален попереджав що так буде. Ніякого більше золота. Воно тепер смерть. Однак це напевно найменша із її проблем. На фоні того що вона ходяча скринька з прокляттями це дрібниці.

Вона зняла із себе нічну сорочку. Поглянула в дзеркало. Тіло виглядало як зазвичай. Жодних ознак дивовижних змін. Ні тобі палаючого погляду, ні таємничих письмен що проступають на шкірі. Одержимість настільки банальна річ? Цікаво скільки ще є людей, які навіть не усвідомлюють що за банальністю власної зовнішності приховують демонів?

Сьогодні Реола знайшла під дверима пакунок із запискою виведеною каліграфічним проте позбавленим будь-якого життя почерком маман Флу.

“Вдягни це сьогодні! Обов'язково!”

В пакунку була сукня. Вона сиділа на Реолі чудово. Надавала їй вигляду таємничої спокусниці що приходить у снах до чоловіків щоб випити всю їхню життєву силу. Виходить вона тепер як Гален. Суккуба? Смішно що на фоні того що вже з нею трапилося, таке неочікуване доповнення образу. Вона підвела очі, щоб зробити їх виразними і таємничими. Зрештою це останній вечір Реоли тут, останній вихід на сцену театру.

В двері постукали.

— Гості напідході. Маман наказала спускатися.

Делегація принца Ліонеля увійшла в залу борделю з таким церемоніалом наче це був світський візит, а не похід в дім розпусти. Десяток вбранних у розцяцьковану золотими прикрасами броню охоронців принца — щоб засліплювати потенційного нападника глибиною несмаку. Три фрейліни із корсетами настільки тугими, що цицьки здається от-от злетять у небо мов повітряні кульки. Певно щоб привнести у атмосферу борделю нотку елегантного садизму над власним тілом. Особистий писар у темному комзолі, моноклі з золотою оправою і лакованих дорогих туфлях — ймовірно щоб нотувати враження принца від злягання з перших вуст?

Це все виглядало настільки недоречно, що Реолі хотілося сміятися, навіть незважаючи на огидні передчуття катастрофи, що мучили її кілька хвилин тому. Додав жару Гален, що навмисне нахилився, щоб прошепотіти їй на вухо:

— Ти зачекай. Наступною увійде особиста циркова трупа принца, з ведмедями, тиграми і ручним василіском. Вони трохи затримуються, бо принц не визначився на чому має в'їхати всередину і чи розкладати шатер біля борделю, чи просто посеред залу.

Реола задушила сміх в грудях, проте він вирвався всеодно, здушеним квакаючим звуком. Однак вона швидко надала обличчю серйозного виразу, коли побачила витрішкуватий сповнений ненависті погляд мадам Флу.

— Завжди мріяла побачити принца верхи на цирковому ведмеді.

— Як ти себе почуваєш?

— Не знаю. Мені страшно.

— Все буде добре. Завтра нас тут вже не буде.

Реола хотіла сказати ще щось. Проте як в будь-якій казці, з'явився принц і перетягнув всю увагу на себе. Чоловіки зігнули спини у поклонах, жінки зробили елегантні реверанси. Який же це все фарс — подумала вона проте все ж, поглянула на принца.

Він був гарним. Це було неможливо заперечити. Темне волосся, стягнуте у тугу косу. Чорні очі. Вольове підборіддя. Класична чоловіча краса. Цей чоловік просився пензля художника і вираз його обличчя — суміш іронічної нудьги і презирства, давав зрозуміти що він знає наскільки красивий і впливовий. Що він володар всього на що впаде його погляд і від цього усвідомлення йому божевільно нудно. Лише цього вистачило щоб Реола зрозуміла — вона не хоче поринати у фантазії цього чоловіка.

Реола ледь не зомліла від страху. Поруч з принцом зявився ще один чоловік. Їх схожість вражала. Незважаючи на те, що другий був молодший і вигляд мав скоріше пригнічений, ніж нудьгуючий, однак у решті вони були схожі мов дві краплі води.

— Він. Це він! — видихнула вона.

— Про кого ти? — нерозуміючи прошепотів Гален, а потім замовк з роззявленим ротом.

— Вітаю мій принце, ви робите нам велику честь своїм візитом. Мій скромний заклад ще ніколи не приймав настільки важливих гостей.

Від представленої честі голос маман навіть позбувся характерного дзижчання. Вона виписувала колінця довкола принца, мов побоюючись що залу підмели не достатньо добре вирішила зробити це полами власної сукні.

— Невже? — іронічна посмішка принца перетворилася в хижий оскал. — Чуєш братику, твій вчорашній візит, шановна матінка Флу, на вважає гідним уваги.

— О, ні. Я не те хотіла сказзати.

— Все гаразд. Я навідувався у бордель анонімно, — обличчя молодшого принца нагадувало ліпнину, якою часто прикрашали могили в цій частині Альбіону. Місцеві називали їх масками смерті.

— Хотів хоч десь встигнути першим братику? — засміявся Ліонель.

— Не хвилюйся брате, цього разу першим як завжди будеш ти. Насолоджуйся.

— Тікай, — прошепотів Гален. — Бери речі і біжи геть. Поряд Брудної Брами є таверна. Дикий Кабан. Це назва. Чекай мене там.

Перш ніж Реола усвідомила суть того що сказав Гален, молодший брат покинув бордель стискаючи кулаки.

Принц Ліонель тільки розсміявся. Недолугість сцени доповнив сміх челяді.

— Що ж. Якщо ми позбавилися зануди, час розпочинати свято.

Перш ніж Реола встигла щось зрозуміти маман Флу схопила її за руку і продзичала:

— Ходімо.

Гален заступив матінці шлях.

— Не варто!

Маман вишкірила гострі зуби.

— Відійди з дороги одоробло нікчемне. Я вирішую що треба, а що ні.

— Отже ти сновидиця? — промовив принц десь позаду, таким тоном, яким міг поцікавитися чи падав сьогодні дощ. — І можеш втілити будь-яку мою фантазію?

В цю мить Гален з усієї сили зацідив в зуби маман Флу, від чого стара підлетіла у повітря і гепнулася на підлогу.

— Я ж сказав не треба.

— О, то в нас тут ще й бої без правил, — захихотів принц. — Флу ти таки знайшла розвагу гідну королівської крові.

Він плескав у долоні.

— Чудово! Чудово! Я готовий тобі заплатити і за цього рогатого велетня Флу. Хотів купити тільки дівку, але не гоже розлучати закоханих, — він повернувся до своєї сторожі. — Скрутіть цього бевзя і сновидицю. Доставте їх до мене. Мені не подобається атмосфера цього місця. Повітря занадто розріджене.

До Реоли нарешті почала доходити суть слів принца.

— Купити?

— Так дівчинко. Маман тебе продала мені. Тепер ти особиста шльондра майбутнього короля.

Всередині Реоли щось вибухнуло наче її з усієї сили вдарили у живіт.

Це був бордель. Той самий. Принц сидів у кріслі. Вона сиділа навколішки перед ним і старанно вилизувала його ступні. Її звали Мера.

— Дивовижно, — промовив принц. — Тобі подобається?

— Так, — відповідала вона.

“Припини катувати його” — хотілося сказати їй.

— А тобі братику подобається? Я ж казав що вона просто шльондра.

Вона зустрілася поглядом із принцом Дунканом. Ліонель зв'язав йому руки і ноги, стягнув штани до колін і змусив спостерігати за її приниженням. Чоловік якого вона любила. Він плакав.

Ліонель стягнув і власні штані оголяючи пах. Його очі іскрилися дивною, майже дитячою радістю.

— Хочеш поцілувати його?

— Так, — збрехала вона.

— Чудово, — всміхнувся він. — Давай! Цілуй.

— П'ятсот. Я хочу за неї п'ятсот, — сказала вона.

Насправді якщо він опустить ціну до двох сотень вона залишиться задоволеною. Люди яким вона платила за мовчання задирають ціну кожного місяця все більше. Дівку не тільки невигідно тримати, за це можна поплатитися головою.

— Флу, ох здати б тебе констеблям за таке здирництво, — вишкребок лукаво посміхнувся.

— Проте тоді мій принц залишиться без поповнення зоопарку.

— Правда твоя, — зітхнув принц. — Вона справді вміє насилати сни?

— Хібя я колись продавала вам непотріб?

— Гаразд… гаразд. Я куплю її… за триста.

— Це здирництво, — вигукнула вона, хоча насправді тріумфувала.

Він вийняв з кишені комзола ножа.

— Дай руку.

— Не треба, — вона озирнулася на зойк із ліжка. Дункан поновив спроби вирватися з пут.

Принц провів ножем по її зап’ястку, залишаючи довгу криваву лінії. Вона закусила губи, стримуючи зойк болю.

— Ми будемо робити це дуже довго. Тобі подобається?

— Так, — крізь сльози прошепотіла вона.

— Чудово. Просто знаєш, якщо ти хочеш, ми могли б це все зупинити. Раз і все. Більше не боляче.

Він зробив ще надріз. Захоплено дивився як кров стікає по блідій шкірі, а потім почав злизувати язиком криваві потьоки з її шкіри.

— Ти така смачна. Ммм… Братику, тепер я тебе розумію.

Він вдарив її ножем у живіт. Біль. Жахливий біль. З грудей вирвався крик.

— Благаю. Не треба, — вона молила його, хоч розуміла що йому байдуже.

Поряд щось гупнулося на землю. Дункан.

— Це так, — принц Ліонель засміявся. — Ти майже вибрався братику. Майже її врятував. Наступного разу тобі пощастить більше.

“Дункане. Мені шкода що ти бачив мене такою. Пробач.”

Гуп. Гуп. Гуп. Її голову наповнювала пітьма. Кровожерлива. Невпинна. Вічна. Щось прокинулося всередині. Вона більше не Мера, вона не Реола. Вона щось більше. Вона сама досконалість. Вона плід дерева смерті народженого в самому серці Ніщо.

— Припини. Припини! Досить я сказав! — верещав принц.

Проте вона не слухала. Їй було весело. Дуже весело і хотілося ще. Більше радощів. Принц сховався за спинами вартових. Однак вона швидко розправилась з ними. Відривала кінцівки розривала пальцями плоть, кістку і метал однаково легко, наче масло. Кров і кишки залили ідеально чисту підлогу борделю маман.

Один із охоронців маман, той що з фізіономією носорога націлився на неї з арбалета. Проте вона зупинила його руку, відчикриживши її по плече. Фонтан крові вирвався з його тіла щедро окроплюючи їй обличчя. Він волав. Скільки насолоди вона отримала від цього крику.

— Сстій суко. Ти всіх нас вб'єш, — маман Флу бігла до неї. — Що ти робисш?

Хотіла її зупинити. Врятувати принца. Прямо як в казці. Вона відірвала її нікчемну голову і кинула через кімнату в величезний просторий камін. Потім із задоволенням зіпсутої дитини відірвала кожну із лапок, насолоджуючись хрустом.

Декілька чоловіків в обладунках підбігли до неї. Такі смішні. Вона роздушила їх мов жуків-гнойовиків. З них так весело вивалювалися нутрощі через задній прохід. Потіха.

Нарешті вона знайшла його. Бідолаха ховався під столом. Таке прекрасне обличчя. Така бездушна істота.

— Тобі подобається? — її голос не був її голосом. Він був струмком із тисяч річищ що стікалися у єдиний повноводний потік.

— Благаю. Я маю гроші. Ні.

Вона зламала йому руку, намагаючись не впускати навіть крихти виразу болю що виник на його обличчі.

— Тобі подобається?

— Ні. Ні. Це жахливо. Не треба.

Вона кинула його на долівку. Наступила на груди ногами. Відчула як ламаються ребра.

— Тобі подобається!

Вона засміялася. Нахилилася над принцом розвкила йому рота і вправним швидким рухом вирвала язика.

Десь неподалік верещали люди. Хтось біг у невідомому напрямку. Якийсь чоловік кричав до неї, благаючи зупинитись.

Проте їй не хотілося зупинятись. Вона бажала продовжувати вечірку. Це так весело. Леді у корсеті. Чоловік на якому з одягу лише дивні шкіряні паски і маска з вирізом для очей і рота. Налякані очі. Відкритий рот. Вона просто мусить додати його виразу глибини. Дві виноградини очей в її руках тепер виглядають так апетитно. Маленька жінка у розкутому вбранні. Цікаво якщо відірвати їй ноги, наскільки швидко вона буде бігти.

Круговерть. Вона відчувала себе дзигою. Стільки треба зробити. Стільки нових вражень. Стільки щастя на неї чекає. Вона ніколи не відчувала такого щастя до цього. Вона забов’язана отримати його більше. Вона хоче ще.

Цей чоловік з дивними звіриними ногами. Чому він так дивиться. Чому він не боїться. Вона майже знає його. Знає його секрет. Він наблизився до неї. Він швидкий як і вона.

Дотик його рук скував її. Безмежжя її вихору стихало. Вона не бажала цього. Адже вона стихія. Хто посміє ув'язнити стихію?

— Ні! Припини це! Я сказала припини!

— Реоло благаю. Якщо ти там ще є. Благаю.

Він уважно дивився їй у вічі.

— Реоло, благаю. Час прокидатися.