Імператор Львова

Ранок. Стою серед моря людських тіл. Усі ми виглядаємо як зібрана трава в чиїхось руках. У повітрі позіхання, наче риби ковтають останнє повітря. Чую, що зараз буду від злості Нептунові вила встромляти в кожну спину, яка мене нагло випрасовує; чужі лікті обмацують, а твій пах щось лоскоче. Там напружився. Й поки їду маршруткою - міркую про маршрутки різних місць. Цікаво, які вони будуть за сто років?

Наприклад, у Львові ти майже не зустрінеш фіранок у пащі жовтопузих; чогось вже на моєму маршруті не зустрінеш водія, котрий сам збирає за проїзд. Колись був такий, що збирав гроші та чіпляється грайливо в турківському стилі підморгуючи до жінок: «Ну, і хто ще мені не давав?». Гуркання та підстрибування маршрутки по бруківці доводив шлунок потоншити. Таблетки, спокій. Гупцання ще кілька хвилин вовтузило змінювати відстань до вікна. Якась зараза напустила запах цибулі зі свого писка (надіюся, що з писка).

Подорож містом до роботи ніколи мені не триває понад .20 хв, якщо маршруткою. Тому думки довші за цей час не виникають плідно братися за аркуш паперу, де можна настрочити щось на подобі «Ода маршруткам?» Ні, таке щастя описати я не вмію. Та то не моє! Це настільки буденно, як ліфт, часто - обісцяний, якоюсь сукою.

За вікном бруківкоасвальт, люди, люди, дерева, люди, стовпи, світлофори. Похитує-заколисує. Кладу голову комусь на плечі. Байдуже. Він також на комусь спить. І на мені хтось спить пускаючи слюні. В повітрі повно порохів. І шум об’єднує нас в одне єство. Неначе, ми в залізній бляшанці, ми - кілька, але без томату. А я - червона худа рибка серед них, якій не дають впасти. Наші тіла тримають один одного: ми єдине розпечене тіло, яке втрачає свої старі кінцівки на кожній зупинці. Але нові кінцівки проростають також. Там, де виходять, одразу заходять. Хтось в мене заді впирається. В той день зрозумів, як це відчувати себе жінкою, коли чувак реально впирається бугром та руками притримує тебе. Рука повзе до твоєї кишені. Погладжує. Важкий подих у спину. Йоб твою... Обертаєшся, а заді вже якесь дівчисько тримає гітару. Хтось новий спереду. Тебе намацують. Вщипнули? Ех... добре, що є за що щипати. Нехай буде. Надіюся, це була красива дівчина. А якщо хлопець? Ех... Зразу згадую Дениса. Свого однокласника, який якось покликав мене за школу поговорити, де ми часто з ним курити на перерві, і він давай поцілував мене, я офігів, а він ще й признався, що я йому давно подобаюся та тицьнув мені в руку свій вірш "Наша осінь пахне весною" на клаптику паперу. В той же день я про це розповів своєму корішу Артему, а він усьому 11-А класу, що в нас "підар" завівся. Далі Денис через кілька днів повісився. Так, це... моя вина. Його вірш я досі ношу із собою. Це згадка про мій гріх. Мене це досі не відпускає. Чого я, бляха, розтриндів?

Ех... Блядь, чому коли їду маршруткою, в мене знову ерекція? А у вас, чуваки, так буває? Що за магія львівських маршруток. Мазохом мазані, чи що? Як же це задовбало. Імператоре, чого ти вчора так не вставав, га? Надька так і так нагиналася, що ангели з небес, курва, падали, а чорти шпорталися за хвости. До речі, зразу собі згадав, як Надька любить гладити мій волохатий зад. Я ж соромився цього, що надміру в деяких місцях волохатий, а її це, каже, до чортиків заводить. Коли вона гладить мене там - мені, не повірите, просто дах зриває. Волосся на сраці таки виконує свою функцію. Принаймні, у мене. Коли вона торкається мене, то воно, бігме, стає дибки. Ох... її руки. Що вони тільки не роблять.

Як же я хочу спати. На жаль, робота сама себе не зробить. А ще треба оплатити кредит, а завтра треба ще піти на Днюху до Наді. Вона обіцяла, що ми нарешті "тойво" - зробимо великий крок у наших стосунках. Але після того, як вона мене відшмагала - та ну її, ті кроки.

Ось, днями, в моїх батьків були, то як сиділи, то тут вона давай - бере мою руку під столом та направляє до себе між ноги й водночас вона годує мене олів'є, посміхається та шепоче "Котику, глибше!". А вишенька ще й та, що вчора прийшла повістка. Ех.... сука, це життя. Як же все задовбало.... Світло... Світло... Тррр... тхххр.р.. бббмммм..... Що за дивний звук? Чому так холодно? Не бачу.... Чому я не бачу? Не чую... Чому я нічого не чую?... Віу-віу-віу-віу!

***

- Імператоре, імператоре, прокидайтеся! Вам вже час!

- Що-о-о! Де! Де це я?

Протираючи очі переді мною стояла жінка у фартуху й тримала червону піжаму.

- Ваше величносте, ваші покої чекають на вас!

Мене одягли та випхали до напівтемної кімнати. Було усе як в тумані. Я не міг говорити, лише загальмовано реагував та кивав головою.

"Підійдіть!" - почувся жіночий голос із ліжка в кінці кімнати.

Ноги, наче зачаровані, понесли мене до ліжка, що пах лавандою. Світло згасло. Вона мене обійняла. Опустили руки вниз. Схопила за сідниці і сильно пазурями вчепилася в них. Водночас цілувала шию. Хтось інший підійшов із заду і штовхнув на ліжко. Штани сповзають з мене швидко. Цей хтось лягає зверху, сідає та промацує спину. Перевертаюся та пускаю руки в пітьму. Але нічого ці радари не знаходять. Не було жодного шепоту, руху та вигину. За хвильку чийсь язик пестить мої вуха. Рука по животі повзе вниз. Гладить волосся. Та боляче стискає твої м'ячики, що ти вичавлюєш із себе крик та сльозу. А далі зверху бере мою напругу та підсилює своїм струмом помахів руки. Хтось інший проповзає між ніг і руки розповзаються цілунками пальців по низу живота, язик топчеться в колодязі пупка. Напруга. Ковток. Теплий вологий подих огорнув мене знизу. Язик водив кола по голівці, яку заковтує волога темрява.

Інше тіло мене цілує. Язик вривається між вуста. Хтось прикушує мої губи. "О, Боже! О, мій Боже!" - виривається. На мені сидять верхи. Чиїсь руки впираються об мої груди. Вона бере мене знизу і мій корінь проростає в ній. Огорнутий в побивання. Нарешті міій львівський трамвай поїхав. Довга волога мандрівка, кілька зупинок без поворотів... Але вона не зупиняється, продовжує виймати з мене життя. Я в ній проростає все глибше. Моя вежа ратуші впирається в її небо. Вологий плескіт наповнив кімнату. Хтось водночас цілує та лоскоче мої п'яти. Руки блукають у темряву і натрапляють на тверді холодні вершини. Пальці промінням сонцем огортають їх. Занурюються. О, мій боже! Хі-хі-хі! О, мій боже! Так-так-так-так-так! А-а-а-а-а-а-ах! О-о-о-! А-а-ах! Розквітаю блаженним теплим вибухом. Плескіт. Плескіт. Плескіт. Ноги напружуються. Бликавка оргазму б'є у голову пострілом насолоди, яка підіймається знизу живота, і , водночас, стріляє із правого яєчка у стегно, в кінчики пальців; блаженство розливається спраглим спітнілим тілом. Я ще в ній. Й вона пульсує на мені. Волосся у волоссі. Між нами розлита біла ріка. Вона одразу сповзає з мене. Зникає у темряві.

"Хлясь!"

"Ай, блядь, це що таке?" - вирвалося з мене в голові.

Знову удар. З іншої сторони інший. Б'ють. І ти не знаєш звідки наступний. Лише дзвінкий сміх у темряві. Знову удар. Ай, зараза, блядь, по члену попало. Болить, шо капець. Чого сука по яйцям б'єш, вони не вміють стрибати. Прикриваю руками сокровенний пагорб, який досі мироточить. Як раптом щось невідоме вже між ніг цілує та лиже мошонку, заковтує. Тепер розумію, що ще називають у секс-іграх чайним пакетиком. Це воно. Я у філіжанці чийогось рота, а мої два хлопчики,м ов два кубики цукру, які колотить ложка-язик. Невідома постать підводиться. Подих в обличчя. Поцілунок. Вкусила за губу. Вщипнула боляче за сосок. Звідки вона знає, що я це люблю? Вона злизує мою кров. І далі огортає мене, слухає серце і торкається сідниць. Глядить їх. Щипає. Так. Продовжуй. Невже це сон? Знову в мене встає. Упираюся вологим вершечком в її живіт. І вона рукою знову занурує мене у себе. Сплетене волосся. Мій цвях в її труні. Трамвай продовжує повільний рух. Спраглий, ненаситний поцілунок. І важкий удар по голові.

***

Прокидаюся від задушливості, від голосів та сміху. Голова гуде. Не можу зрозуміти що та як. Відчуваю, що я підіймаюся. Нарешті розплющив очі. Напівтемна зала. Переді мною десятки істот: хтось покритий шерстю, хтось, як людина, але з рогами та хвостом.

"Вітайте! - почув знову знайомий голос. - Це наш нинішній імператор львівської філії пекла".

Оплески навповнили дерев'яну залу.

Не можу сказати ані слова. Лише мугикаю і все. Оглянувся. Й чогось вишу. Це що, хрест? Я вишу на хресті? А це хто? Поруч по дві сторони стоять на колінах дві істоти: жінка з рогами та чоловік із довгим хвостом. Дивляться на мене, шкіряться, тягнуться руками та облизують роти довгими язиками. Невже я з ними...?

"Шановне панство, - перервав жіночий голос мої думки, - особливі гості: чорти з львівської ратуші та верховної ради. Оу, пані Мар'яна Безкутна, і ви тут? Та бачу, бачу, ваш довгий хвіст, як язик, не мають собі рівних. Отож, наш ритуал підходить до кінця. Як бачите, цей молодий соковитий чоловік нещодавно помер. Для вас ми його оживили. Тіло буде живе лише 24 години. До речі, наша пекельна кав'ярня вже відчинена і приймає замовлення. Прошу, панове, розпочинаємо торги. Гляньте, перший лот. Ось цей пружний член перед вами: 27 років, 13 сантиметрів, обхват 15. Ріс під львівськими дощами, виплеканий одеським сонцем, в експедиціях не раз був загартований карпатськими вершинами та глибинами. Ці двоє добровольців випробували його. Смакові якості відмінні. Бонусом додаємо яєчка. Чорна ікра відпочиває. Наша демонська кухня з цього може вам приготувати чудові десерти: до речі, львівський млинець з пенісом политий водою із ріки Полтви, хіт сезону. Ще можна його смакувати із п'яною вишнею, або із львівською кавою з цедрою "Останнє зітхання Адама", чи з кавою із перцем "Глибока Єва", або "Медовий пальчик". Ну, хто дасть за такий апетитний смаколик 666 пекельних левогривень?

"А можна його всього придбати?" - залунав жіночий голос із кінця зали.

"Оу, всього?" - перепитала оголена жінка-торгаш. - Можна, але це влетить вам у копієчку! В нього до того ж чиста душа праведника, а це окремий лот."

"Скільки?" - знову залунало.

"Пані, вийдіть до нас!"

З кінця залу вийшла чорна кішка: в неї були невеличкі чорні прямі ріжки, позаду крила кажана. Її червоні очі, коли йшла до п'єдесталу, дивилися лише на мене. Кілька разів висолопила свій довгий зміїний зелений язик. Ковток у горлі.

"Це мишенятко моє!" - пролунало голосно від кішки, яка стала перед присутніми. На фоні кремезних чортів та чортиць вона губилася.

Зал зареготав. Тоді кішка за секунду перетворилася на жінку. Хіхотіння та геготіння поволі стихли. Усім відняло мову. Жінка-торгаш впала на коліна й увесь зал схилив голову та боявся підвести очі.

"Королево, чого ви не сказали, що прийдете! Ми б..."

"А я що, маю казати, де ходжу? Знай своє місце, львівське дрантя! Думаєш я не знаю! Якщо ти Андрія за яйця тримаєш, то не думай, курво, що й увесь пекельний Львів вже твій! Працюй собі в лікарні паталогоанатомом і не пхайся туди, куди не треба. Затямила?"

Вона вдарила торгашку по обличчі. Зі щоки заятрила чорна кров.

"Шановне львівське чортійство, це ожиле тіло лише моє! Усі, хто до нього доторкнеться стануть... Одним словом, те, що належить королеві - святе! Затямте собі, сучари! До речі, Марто, голови цих двох спокусників, щоб до опівночі були перед моїми дверима! Зрозуміла? Цьому в писок вставиш його хрін, а цій шльондрі... гм... здивуй мене!"

Жінка-кішка підійшла до мене. Обличчя виринало все більше з вуалі темряви. Її погляд рубінових очей розрізав мене своїм гострим лезом.

"Коханий, ти думаєш, я тобі дозволю так померти?" - вона погладила свій живіт і продовжила:

"Я тебе так довго чекала. Ти ж знаєш, в мене був для тебе сюрприз. - говорила до мене, неначе маленька дівчинка, пальчик поклала на вуста й згодом натиснула на нижню губу, далі облизує та смокче кінчик свого вказівного пальця, її рука опустилася між стегна, а на обличчі вималювалася грайлива посмішка. - Ігорку, ти ж пам'ятаєш, в мене завтра День народження, і ця волога кішечка тебе також чекає!? І, знаєш, що я хочу ще? - Надія підлетіла та прошепотіла мені на вухо. - Я хочу загризти тебе до смерті."

3.02.24. 23:58