Близькі контакти четвертого роду

[1]

Те, що Ксеня – з іншої планети, Ілля знав з першого ж дня.

То була хімія. Ілля сидів на задній парті. У п'ятнадцять років найстрашніші речі – бути як усі і бути не як усі. Коли в класі тебе вважають диваком, краще відсиджуватися наодинці.

Про дівчат він і не мріяв. Ілля нерідко чував, як ті хихотять у нього за спиною, проте боявся й думати з якого дива.

Від нудьги рятувало малювання. Ілля старанно виводив у зошиті інопланетну принцесу, що вибиралася із зорельота. Не слухати ж бурмотіння хімічки.

Вигнувши стегно, зелена принцеса вже ступила на грішну землю, як...

– Знайомтеся, Бойко Ксенія, – Ілля ледь розчув, як Лілія Данилівна рекомендувала нову ученицю.

Клас збуджено зашушукався. Ілля насилу відірвався від малювання і завмер з розкритим ротом.

У кожного є те, що змушує серце битися скоріше: особливий розріз очей, обриси фігури, ямочки на щоках. У Ксені йому сподобалося все: величезні чорні очі, тендітне личко, гордо піднятий носик. Коротке волосся стирчало зеленавими вихорами, а за вухом звисали дві накладні кіски – нечувана зухвалість для їхнього провінційного містечка.

Ілля так залип у спогляданні цього довгоногого дива, що з трансу його вивів лише крик класної:

– Знов на уроці крякозябів малюєш?

Він насилу перевів погляд на вчительку, запізно прикриваючи свої витівки.

– От, горе! – класна погрозила йому і вказала Ксені на стілець поруч. – Сідай поки сюди.

По класу пронеслася смішки. Посадити новеньку поряд з цим опудалом? Ксеня, мов магнітом, притягувала до себе захоплені погляди хлопців та заздрісні – дівчат.

Хімічка бубоніла далі, проте Ілля її не чув. Він сидів, ніби проковтнувши швабру, і боявся повернути голову. Бічним зором він відчував на собі пильний погляд чорних очей. Чого вона витріщається на нього?!

Іллі раптом стало страшно шкода себе. Поруч сидить дівчина його мрій, а він лише потіє не в змозі заговорити.

Тяжкі роздуми перервав поштовх ліктем.

«Чому ігнориш???» – Ксеня підсунула клаптик паперу. – «У тебе ім'я є?»

«Ілля», – вивів він. – «А ти звідки?»

Вона зиркнула на його розмальований зошит і всміхнулася.

«Вмієш зберігати таємниці?»

Ілля кивнув.

Замість відповіді Ксеня домалювала літаючу тарілку з усміхненим гуманоїдом.

Ілля поглянув на листок, тоді знову на Ксеню. Та ну! Вона ж жартує, правда?

– Тільки нікому, – прошепотіла Ксеня. – Розбовкаєш, і я перетворю тебе на грудку протоплазми.

Ілля відкрив рота, але так і закляк. Просто гіпноз якийсь!

Його врятував дзвінок – Ксеня безтурботно випурхнула з класу.

[2]

У жовтні він став її піддослідним. Похмурого дня Іллю залишили чергувати після уроків. Додому не тягнуло: мати – на двох роботах і повернеться пізно. А після другого розлучення вона взагалі психувала з приводу і без.

Зобразивши миття підлог, Ілля потяг відро до жіночого туалету.

Щойно він вилив воду, як...

– Ти що, підглядаєш? – позаду мов з-під землі виросла Ксеня.

Ілля так і присів. Йому знов стало прикро до сліз. Ну чому саме вона? Кров вдарила в обличчя.

«Ще у класі розтеревенить! Мене заклюють остаточно!» – скакали думки.

Ксеня свердлила його потойбічним поглядом.

– Зізнайся, тебе Білі Клобуки підіслали?

– Хто?! – здивувався Ілля.

Такого він точно не чекав.

У коридорі почувся голос Лілії Данилівни.

«Якщо нас тут застукають, мені капець!» – жахнувся Ілля.

– Якщо нас тут застукають, тобі капець, – прочитала Ксеня його думки.

І притьмом заштовхала Іллю до кабінки.

– Не бійся! Я вмію зупиняти час і створювати захисне поле від ворогів, – прошепотіла вона.

У тісній кабінці Ілля відчув поряд тепло її тіла, і час для нього справді зупинився.

– Куди він зник? – пролунав голос класної, а потім грюкнули двері.

– Бачиш, спрацювало! – посміхнулася Ксеня.

Ілля хотів вискочити, але вона загородила йому шлях.

– То ти точно не з Клобуків?

Ілля похитав головою.

– Про що ти?!

– Я прилетіла з іншої планети і тимчасово набула людської подоби. Але Білі дізнались і тепер нишпорять, щоб ставити наді мною свої моторошні досліди!

– Це типу Людей у Чорному? – наважився уточнити Ілля.

– Так! Тільки у білому.

Погляд Іллі знову потонув у чорноті її очей. Він не вірив у прибульців, але йому дуже не хотілося, щоб саме ця дівчина виявилася божевільною.

– Не віриш? Я вже потрапляла до них! Все тіло у рубцях, – вона потяглася до гудзика на блузці.

– А можна?.. – промимрив Ілля.

– Клешні прибрав! – Ксеня відштовхнула його руку. – Моя місія секретна і смертельно небезпечна! А ти хочеш одразу все дізнатися?

– Місія?

Вона зміряла його поглядом.

– Я вивчаю представників земної раси. І для досліджень мені потрібен ще не зіпсований екземпляр із великим... е-е... потенціалом.

Ілля почухав потилицю. Хіба це про нього?

– Але щоб доєднатися до програми досліджень, ти маєш укласти контракт, – продовжила Ксеня. – Ось мої умови: доки я на цій планеті, навіть не думай торкатися мене – жодних рук, цілунків і близьких контактів. Інші самиці земного виду для тебе відтепер не існують. Навіть на екрані чи журналах! – вона погрозила пальчиком. – А ще маєш виконувати всі завдання і нічого не приховувати. Порушиш хоч один пункт, і я перетворю тебе на грудочку слизу, ясно?

Примружившись, вона роздивлялася Іллю.

– Ну то що? Згоден?

Він почухав потилицю. Ксеня зовсім не вписувалася в його уявлення про дівчат. Хоча не сказати, що Ілля був тут великим експертом.

– Згоден. А кров'ю підписувати не треба?

Він ще не знав, що його життя і так зміниться безповоротно.

[3]

Відтепер їх невидимо зв'язувала таємниця. Вони ховали її від усіх, перезирались, мов змовники, на перервах і могли з незалежним виглядом сидіти за однією партою. Ця гра виглядала так природно, що в класі нічого не запідозрили, хоча зазвичай у таких випадках уже заводили «молодий і молода наварили гарбуза».

У школі Ксеню сприйняли прохолодно, хоча й зачіпати інопланетянку не наважувалися. «Чудна на всю голову», «зарозуміла», «наркоманка якась» – шепотіли у неї за спиною.

Ксеня ні з ким не загравала, не набивалася у друзі, в гордій самотності крокувала до їдальні, читала на перервах або малювала загадкові ієрогліфи у зошиті.

Навіть вчителі її побоювалися, бо Ксеня могла відказати щось несподіване. Вона то відповідала краще за всіх, то отримувала пари, і це її зовсім не хвилювало.

Проте вона хвилювала Іллю. Він радий був відмовитися від футболу, ігор на приставці, навіть порножурналів, аби наодинці з Ксенею продовжити їхні таємні експерименти.

Кожну справу вона перетворювала на загадковий ритуал. Вони вже шукали просторовий розлом на цвинтарі. Лазерною вказівкою подавали сигнали літаючим об'єктам у небі. Вступали у контакти з бездомними формами земного життя. Ілля їх страшенно боявся, проте на Ксеню вони не гавкали, а дозволяли себе годувати і навіть гладити.

Всі пригоди Ксеня ієрогліфами занотовувала в особливий зошит – «журнал експериментів».

Ілля й сам не помітив, як похмуре життя їхнього містечка наповнилося для нього захоплюючим потаємним змістом. Тепер і він дивився на світ мов очима прибульця, і кожна травинка видавалася неземним дивом.

Того вечора Ілля, затамувавши подих, розгортав шматочок паперу. Такі послання Ксеня підкидала йому в наплічник чи ховала у кишеню. Ніхто не зрозумів би її ієрогліфів, але Ілля вже навчився розбирати у них координати наступної таємної зустрічі. Що ж цього разу?

Іржаві сходи страхітливо поскрипували. Крок, ще крок на верхівку баштового крана. Ксеня так упевнено підіймалася попереду, що Ілля аж ніяк не міг відступити. Аби ще не це зрадницьке тремтіння в колінах...

Крізь брудне скло вони милувалися розсипами зірок.

– Ну, землянине, ти витримав іспит і тепер дізнаєшся справжню мету моєї місії, – у холодній кабіні Ксеня тулилася до Іллі спиною. – Бачиш ті зірки?

– Мов пісочний годинник?

– Так! Або кремезний чолов’яга. Це Оріон.

– А що у нього між ніг звисає?

– Це Петля, дурню! Зоряне скупчення, звідки я родом.

– А...

– Колись звідти на Землю спустився відважний зоряний мандрівник. Але потім забув, хто він є насправді. Мене прислали знайти його і нагадати, що він – Син Оріона.

– Саме до нашого містечка?

– Прилади показали, він десь тут.

[4]

Удар. Ще удар. Підсічка! Так! Ілля не стримав крику радості, відправивши Ксеню в нокаут.

– Так не чесно! – спалахнула вона. – Ти в цю гру постійно граєш, а я лише вдруге!

Весь азарт Іллі як вітром здуло. За місяць Ксеня примудрилася прикріпити ще кілька косиць, і тепер вона нагадувала Хижака з фільму.

– Я той... Захопився, пробач...

Ксеня надулася.

– Підступне людисько! – вона штовхнула Іллю худим гострим стегном. – Якби знала, тренувалася б тисячу років, доки летіла сюди!

Ілля сказав примирливо:

– Тобі б набридло стільки грати.

Ксеня підійшла до вікна.

– А ось і ні!.. Космос такий нудний. Летиш у анабіозі від зорі до зорі, і навіть сни не сняться. Знаєш, яка то смертна нудьга?

Ілля став поруч, переборюючи бажання торкнутися її плеча. Чому одним дозволено все, іншим все забороняють? Через маму він ще нікого не запрошував додому, тому й грати не було з ким окрім комп'ютера.

– Може, вже хімією займемося? – несміло нагадав Ілля. – Кінець чверті на носі.

– Розслабся! Давай ще зіграймо! А потім хімія. Обіцяю, чесне інопланетне!

Ілля зітхнув. Прибульців ніхто не змушує тягнути на високі бали. А йому мати голову відкрутить, якщо Данилівна вліпить ще одну трійку.

Ксеня тим часом гортала журнал експериментів.

– Слухай! У вас тут є море?

Ілля пошкріб потилицю.

– Ну... Хвилин сорок електричкою, і пішки ще. Хоча це й не море – так, водосховище. А ти морів не бачила?

Ксеня похитала головою.

– У нас їх давно викачали на паливо для зорельотів... – вона загадково подивилася на Іллю: – Відвезеш мене на море?

– Коли? – він зиркнув на танок сніжинок за вікном.

– Навесні. Адже я ненадовго на цій планеті. Одного дня прилетить зореліт і забере мене звідси, – вона штовхнула Іллю в бік і розсміялася. – Але, якщо ти покажеш мені своє море, землянине, можливо, я схочу лишитись!

Від того дня Ілля вже не міг дочекатися, коли настане весна.

[5]

На зимових канікулах косиць у Ксені стало ще більше. Тепер вона нагадувала Медузу Горгону.

– Зараз буде тобі хімія із ксенобіологією!

Ілля зачаровано дивився, як вона чаклувала над сумішшю невідомих інгредієнтів. Кімнатою пливла космічна музика та запах борної кислоти.

– Ану, допоможи розмішати!

Ілля з острахом занурив руки у буро-зелену жижу. Він знав, що від Ксені можна чекати будь-якої каверзи. Та водночас серце солодко завмирало, коли їхні руки, на зло всім контрактам, перепліталися у глибині густої, мов тісто, маси.

– Ну як тобі мій космічний слимачок? – Ксеня із задоволенням поглянула результати.

Ілля спробував витягти руки, але за ними потяглися довгі мацаки зеленого слизу.

– О, ти йому сподобався! – хмикнула Ксеня. – А зараз!..

Вона клацнула вимикачем. Світло згасло, і кімнату осяяло їдке проміння ультрафіолетової лампи. Слимак у руках Іллі засвітився отруйно-зеленим. А на стінах спалахнули величезні малюнки – небесно-блакитні та жовті протуберанці, мов із картин Ван Гога.

– Круто! Це ти малювала?

Ксеня гордо кивнула.

– До речі, землянине, ти ж і сам малюєш?

Ілля потупився.

– Ну, часом шкрябаю папір...

– Не прибідняйся! У тебе чудово виходить! – Ксеня висунула худеньке плече з-під майки. – Намалюєш мене?

– Може іншим разом? – зам'явся Ілля. – Раптом твій тато повернеться?

– У командира екіпажу чергування на космодромі.

Вона називала його тільки так – «командир екіпажу». Звісно, ніякого космодрому не було. Ілля чув про військове летовище за містом і бачив кітель у шафі Ксеніного батька. Гортав його книги на полицях – переважно космічну фантастику. Про матір Ксеня ніколи не згадувала.

– Мовчиш? – з пензликом у руці Ксеня застрибнула Іллі на коліна. – Тоді я тебе намалюю!

– Що ти робиш? – намагався протестувати він, відчуваючи доторки пензля на обличчі.

– Зроблю з тебе справжнього прибульця! Все одно фарба лишилася, не засунеш же назад у тюбик. Та не сіпайся ти!

У неживому фіолетовому світлі на її руках раптом проступили темні розводи, схожі на синці. Вони ховалися під бинтами на зап'ясті.

– А це навіщо? – Ілля несміливо торкнувся пов'язки.

– Так, лапищі прибрав! А то зараз підеш до мами!

Ілля поспішно сховав руки, він не хотів до мами.

– Деякі речі краще не знати. Бо як із тюбиком: видавиш – потім назад не запхаєш.

Ілля раптом уявив себе тюбиком, з якого рука Ксені вичавлювала фарбу.

– Але тобі я можу довіритись, – вона вказала на бинти. – Це молекулярний щит, що стримує мою нестабільну протоплазму. Якщо його прибрати, вона як вирветься назовні! І горе тому, хто опиниться поруч.

Ксенине обличчя було так близько.

– Скажи-но, землянине, а чого ти хочеш? – її подих лоскотав Іллі ніс, губи.

Гострі кісточки з худеньких сідниць давили Іллі в коліна. Усередині нього все так і поривалася крикнути «Тебе!», але вголос вийшло лише:

– Ну не знаю...

– Ох, як усе запущено! Мрієш про що? У тебе ж усе життя попереду!

Ілля ніколи ні з ким не ділився мріями. Йому здавалося, це щось типу магії, яка розсіється від втручання. Але ж контракт – ніяких таємниць!

– Я хотів би поїхати вчитися. На дизайнера, – він і сам злякався, що сказав це вголос. – Та навряд чи мама не відпустить... Вона каже – дурня все це, краще б у бухгалтери йшов, як вона.

Ксеня скривилася.

– Ох, нещасні ви люди! І ступити поперек боїтеся, – вона зловісно посміхнулася. – Мабуть, доведеться дещо змінити у програмі експериментів.

Ксеня рвучко встала і вийшла.

«Образилася, чи що?» – встиг злякатися Ілля, доки її не було.

А коли повернулася, вона була замотана у простирадло.

– Ось, – Ксеня вручила Іллі планшет з аркушем та олівцем.

Потім вляглася на канапі мов герцогиня Альба з картини Гойї.

– Малюй! – наказала вона, розперезуючи простирадло.

Під простирадлом... нічого не було.

Вперше в житті Ілля забув, що у нього є мама. Він малював, доки його телефон не почав розриватися від її дзвінків опівночі.

[6]

Напередодні Дня Святого Валентина Ксеня поставила Іллю перед фактом.

– Ну, землянине, завтра ми йдемо у кіно! Чула, що у аборигенів 14 лютого загострюються шлюбні ігри. Це важлива ланка моїх досліджень. Заодно дізнаюся, що знає про прибульців земний кінематограф, – вона тицьнула Іллі під ніс флаєр фантастичного блокбастера.

Ілля розгубився. Вони ще ніколи не з’являлися на людях разом.

– І не думай відмазуватись! – Ксеня погрозила пальчиком. – Не можу ж я пропустити рідкісний ритуал землян! Як це у вас називають... Побачення?

У холі єдиного у місті кінозалу юрмилися парочки. Ілля топтався біля буфету, а Ксені все не було. Аж раптом...

– Ой, а це хто? – зойкнув хтось поруч.

По вестибюлю йшло неземне створіння. Ілля навіть не одразу впізнав Ксеню. Кіски збиралися у хитромудру конструкцію на голові. А найголовніше – Ксеня була у сукні! Рожевій, пишній, з візерунком із чорних черепочків.

Ксеня покрутилася перед Іллею, не звертаючи уваги на хлопців із розкритими ротами.

– Ну як? Вдало я маскуюся під тутешню?

Ілля закотив очі.

– Ти навмисне хотіла привернути всю увагу?!

– Моє мистецтво зачаровувати землян ще не відточене, проте вже небезпечне. Тож бережись! – вона підморгнула і переключилася на буфет із солодощами.

І Ілля усвідомив, що їхній «експеримент» вперше став схожим на справжнє побачення.

– Зізнайся, землянине! – примружилась Ксеня, жуючи тістечко. – Давно ти вже не заглядав у свої веселі журнали і сайти? – вона погрозила пальчиком. – Чесне інопланетне? А це що в тебе там?

– Нічого, – Ілля вивернув кишеню штанів навиворіт.

У руках Ксені раптом матеріалізувалися ножиці, і не встиг Ілля й охнути, як вона під корінь відтяла йому кишеню.

– Що ти робиш?! – закричи він. – Я ж найкращі штани вдягнув!

– Згодом дізнаєшся.

Фільм виявився зовсім не страшним. Він скоріше нагадував романтичну комедію, де прибульці були лише для сміху.

Серед сеансу Ксеня штовхнула Іллю в бік.

– Дивись, це також частина ритуалу?

Поруч хлопець із дівчиною пристрасно цілувались у темряві зали.

– Ти вже з кимось займався таким? Ні? А чому?

Ілля мало не вдавився попкорном.

– Але ж ми не будемо цим займатися на першому ж побаченні, правда? – промуркотіла Ксеня на вушко. – Тим більше, я читала, що у землян органи розмноження знаходяться в іншому місці...

Ілля відчув, як її рука ковзнула в кишеню його штанів. Але ж там нічого немає!

– Та не смикайся ти, – хмикнула Ксеня. – А то журнал колою заллєш.

На щастя, всіх відволікала парочка, що цілувалася поряд.

– Я вивчала анатомію за книгами. Але багато чого не зрозумієш, доки не помацаєш, – прошепотіла Ксеня. – Ти на екран, на екран дивись!

І вона дзвінко засміялася, хоча нічого смішного на екрані не було. Час для Іллі знову зупинився. Коли вони вийшли із зали, він абсолютно не міг пригадати, про що було кіно.

[7]

У березні несподівано вдарили заморозки. Експерименти припинилися. На уроках Ксеня клювала носом і часто тікала додому. Але після походу в кіно жага бачити її щодня перетворилася для Іллі на нав'язливу ідею.

– Ні, сьогодні не вийде. І завтра теж, – холод на вулиці, холод у Ксеніному голосі.

Дивно говорити по телефону, дивлячись один на одного крізь вікно. Тепер їх розділяла відстань і два шари холодного скла.

– Але ж... Ми давно не бачилися. Ти знову школу пропускаєш...

– Більше не буде експериментів.

Ілля не хотів вірити.

– Чому?

– Ти порушив контракт. Мені ж звідси чудово видно, які відео ти крутиш у себе на екрані.

Трубка пекла вухо. Чорт! Як він міг так засвітитися?

– Але мені... було так самотньо.

– Хіба це виправдання? – її голос був холодніший, ніж березнева ніч. – Чистоту експерименту порушено, який сенс продовжувати? Ще подякуй, що я не перетворила тебе на калюжу слизу.

Але Ілля відчував: тут щось не те.

– Зажди!.. – образа і гнів дзвеніли в його голосі. – Я знаю, в чому річ! Я бачив, як хтось приходив до тебе!

Це гризло його вже тиждень. Ілля бачив чоловіка, який відвідував Ксенію, коли батька не було. Вони запнули штори, а потім чоловік пішов, і Ілля бачив, як Ксеня одягалася.

Повисла тяжка пауза.

– Ти про Миколу Борисовича? Ну це точно не твоя справа. Коли щось не влаштовує – ти вільний.

Іллю пробив холодний піт.

– Але... Так нечесно! – він відчував, як сльози рвуться назовні. – Ти навіть нічого не сказала!

Голос Ксені й не здригнувся.

– Я ж попереджала: деяких речей краще не знати, інакше шляху назад не буде.

Ілля шморгнув носом, йому було вже начхати, що вона почує.

– Хай і так! Я не проти. Тільки хай між нами все лишиться як раніше?

Мовчання у слухавці... А потім сміх.

– Не проти? Скажи, а чим ти займався, коли дивився свої відео? – у її голосі звучав сарказм. – Повториш це для мене?

Щоки Іллі запалали.

– Я зараз прийду...

– Ні, прямо тут. Мені чудово видно.

Ковтаючи сльози, Ілля потяг за шнурок на рейтузах. На нього дивилися залиті світлом вікна квартир.

– Але ж... Можна, хоч світло згашу?!

– Не можна! – відрізала Ксеня. – Або гра скінчена.

Усередині Іллі все клекотіло. Як він може бути таким слимаком?

– Я так не можу, – нарешті мовив він. – І не хочу.

– Тоді прощавай...

І вона поклала слухавку.

[8]

Те, що забрав холодний березнь, повернув теплий квітень.

Ілля ще раз перечитав повідомлення у телефоні: «Зайди» – і ні вітань, ні пояснень. Ніби й не було тижнів мовчання та ігнору. Останніми днями Ксеня навіть у школі не з'являлася. І ось він прибіг за першим покликом, як вишколене цуценя.

Повагавшись ще хвилину, Ілля штовхнув вхідні двері. Відчинено...

Він відчув щось недобре. Мертва тиша, світла немає. У голові недоречно крутилися кадри страшних фільмів, де монстри накидалися на жертву з темряви.

Під ногою хруснула ампула... Розсипи пігулок біля ліжка.

Раптом щось заворушилося поряд. Ілля мимоволі сахнувся.

Поступово очі звикли до темряви. Те, що здалося безформною масою, набуло форму людини під ковдрою.

– Хто ти, землянине? – мовив знайомий голос. – Я не знаю тебе...

Хух! В Іллі відлягло від серця. Вона жартує? Значить, усе гаразд!

Ксеня лежала, скрутившись на ліжку.

– Командир у від'їзді, а в мене катетер випав, – описала вона ситуацію. – Ти часом не вмієш робити уколи?

Ілля здригнувся, згадавши, як у нього брали кров.

– Ні.

– Тоді йди, – пробурчала Ксеня. – Ніякої від тебе користі!

Ілля не зрушив із місця. Через деякий час вона визирнула з-під ковдри.

– Чого стоїш? Не хочу, щоб ти бачив, як я перетворююся на грудочку протоплазми... – вона відповзла до стіни і тихенько завила. – Боже! Як болить...

І враз до Іллі дійшло: Ксеня не може, не вміє просити по допомогу! А ці ігри й ритуали – просто щоб не почуватися слабкою. Не можна ж ось так її покинути!

– Нікуди я не піду! Краще скажи, що робити?

З-під ковдри з'явилось око.

– Можна спробувати внутрішньом'язово. Подіє не одразу, але тобі простіше.. Дістань шпіц і ампули з холодильника. Зараз поясню, куди колоти...

Вона повернулася до нього попою і стала, звиваючись під ковдрою, стягувати трусики.

Ніколи Іллі не забути хрускіт, з яким довжелезна голка встромляється у живе тіло.

Покінчивши зі шприцем, він перевів дух: здається, на сьогодні місія закінчена. Ілля уже розвернувся до дверей, коли його схопила холодна рука.

– Зачекай... – прошепотіла Ксеня. – Хай подіє.

Вона відсунулася до стіни, запрошуючи Іллю лягти поряд.

Від неї приємно пахло шампунем і ще чимось хімічним. Поступово її дихання ставало рівнішим.

Нарешті вона розвернулася і обійняла Іллю рукою і ногою, наче великого плюшевого ведмедика.

– Ну ось ти й попався, землянине, – усміхнулася вона у темряві. – Тепер до ранку я тебе не відпущу.

«Чорт! Мати мене вб'є!» – з жахом подумав Ілля, вимикаючи мобільний.

Він лежав у темряві, відчуваючи тепло, що розливалось по тілу від її дотиків.

Раптом Ксеня чмихнула.

– Що? – насторожився Ілля. – Тобі погано?

У відповідь вона лише голосніше пирснула і захихотіла.

– У тебе тюбик ворушиться!

– Що? Який тюбик?

– Ось цей! – вона поєлозила ногою, що лежала в нього на животі. – Ви, земляни, такі кумедні. Не можете не думати про це.

Лише темрява не дала Ксені побачити, як Ілля почервонів мов рак.

Засинаючи, вона прошепотіла йому на вухо:

– Обіцяй! Коли мені стане краще – поїдемо на море?

Наступного дня Ксеню забрали до військового шпиталю. У палату інтенсивної терапії пускали лише родичів, і тепер їх з Іллею знову розділяли два шари холодного скла.

Наближався Великдень. І у святкову ніч Ілля побіг по церквах. Він чув від мами, що якщо за ніч обійти три храми і поставити свічки за здоров'я, це допоможе навіть у найважчих ситуаціях.

У темряві він поспішав від храму до храму, де юрмилися бабці з пасочками та молодь напідпитку.

Ілля не знав жодної молитви і лише подумки повторював:

– Господи, хай вона видужає! Я перестану грати на приставці! Я більше ніколи не дивитимусь порножурнали! Нехай тільки їй стане краще!

Мама не стала б брехати, думав він. Коли хворіла бабуся, вона сама так само бігала ставити свічки. Незабаром бабуся все одно померла, але... Іллі дуже хотілося, щоб цього разу мама мала рацію.

[9]

Втечу призначили на ранок суботи. Весна видалася напрочуд теплою, і до травневих свят вишні вже майже відцвіли.

У палату Ілля пробрався без пригод. Ксеня лежала біля вікна. Без своїх яскравих косиць вона виглядала особливо змученою і блідою.

– Ти все ж прийшов за мною? – слабо посміхнулася вона.

– Звісно!

Ксеня насилу сіла в ліжку.

– Від учора мене не стережуть. Думають, я не втечу в такому стані... – бурмотіла вона, висмикуючи крапельницю.

– Нічого! Я прихопив оце, – Ілля почав розкладати крісло на колесах.

Він допоміг Ксені накинути куртку.

– Командир екіпажу мене зрадив! Здав у руки Білим Клобукам! – скаржилася Ксеня, коли вони викотили до коридору. – Тепер знову проводитимуть наді мною свої моторошні досліди, якщо ти не забереш мене звідси!

Ілля тяжко сопів, налягаючи на ручки крісла.

– Заберу. Адже я – Син Оріона!

На подвір'ї персоналу майже не було. Лише нечисленні пацієнти тинялися між дерев.

– Ну все! – видихнула Ксеня. – Тепер на електричку, і мрія збулася!

Тихий стук коліс відміряв час. Людей у вагоні майже не було. Самотній пенсіонер читав біля вікна. Юна парочка обіймалася на сусідньому сидінні.

Ксеня дрімала, поклавши голову Іллі на плече, і він боявся поворушитися, щоб не збудити її.

У цей час до кабінету головлікаря вбіг захеканий чоловік у білому халаті.

– Миколо Борисовичу! Бойко знову втекла!

Проте головлікар лише задумливо дивився у вікно.

– Чому втекла? Я щойно бачив, як вони з другом виїздять за ворота шпиталю.

Санітар почервонів.

– І нічого не зробили? У неї ж третя стадія!..

– Четверта, – зітхнув Микола Борисович. – Я наглядав за нею амбулаторно. Вчора дивився нові знімки. Можливо, це її останній шанс насолодитися весною.

Ось і непомітний полустанок – мета їхньої недовгої подорожі. Ілля обережно викотив крісло на платформу.

Травневе сонце вже добряче припікало. Фруктові сади вздовж дороги скидали на вітру останній цвіт, і Ксеня гралася білими пелюстками.

– Земна природа така марнотратна! – вона зловила пелюстку на долоню. – Щороку вирощує ціле море квітів лише для того, щоби все облетіло за кілька днів! Безглуздо, правда?

– І зовсім ні! – запротестував Ілля, штовхаючи візок. – Адже ми потім цілий рік це згадуємо! І чекаємо нової весни.

Вдалині уже виднілося водосховище. Повітря доносило його вологе дихання і шелест хвиль.

Вони підкотилися до схилу. Майже до горизонту перед ними розлягалося штучне море. А нижче, на уступі чекав заздалегідь заготовлений намет. І нікого поряд.

На останніх метрах Ксеня рішуче підвелася з візка.

– Полиш! Далі я сама...

Вони сиділи біля води, милуючись першими ластівками у небі.

Ксеня вирвала аркуш із журналу експериментів.

– Вмієш складати кораблики?

Вони по щиколотки зайшли у прохолодну весняну воду.

– Мрії повинні збуватися! Чуєш? – Ксеня подивилася Іллі в очі. – Нехай усі вважатимуть тебе диваком – не здавайся! Ось я мріяла про іншу планету – і мрія здійснилася! Хотіла на море – і ось я тут!

Повернувшись до намету, Ілля, стукаючи зубами, пірнув у двомісний спальник. Ксеня вже чекала на нього там. У затишній темряві вона припала до Іллі всім тілом, і він зрозумів, що на ній немає піжами. Дуже хотілося обійняти її, але й без контракту він боявся, що вона розсиплеться у нього в руках.

– Ммм, який ти теплий... – промуркотіла Ксеня на вухо. – Дарма я затіяла цю дурню з контрактом. Але пізно шкодувати: корабель уже вилетів... Ти ж пробудеш зі мною до кінця?

В очах Іллі завмерло німе питання.

– Я думала, якщо триматися на відстані, ти не прив'язуватимешся надто сильно. І не так боляче буде розлучатися...

– Дурепа! Саме це мене й приваблювало!...

Ілля лежав, віддаючи Ксені своє тепло, і відчував, як невблаганне сонце котиться до заходу.

– Ой, твій тюбик знов заворушився, – усміхнулася вона, погладжуючи його коліном по животі. – Який ти все-таки землянин – навіть зараз не можеш не думати про це...

І тут усередині Іллі щось вибухнуло.

– Як же я можу не думати, коли ти так близько?!

Він вчепився в Ксеню, як потопельник у соломинку. Хотів поцілувати та лише ткнувся їй у шию і зайшовся риданнями.

– Ну, годі, годі. Мене не можна хапати руками, – вона вивільнила зап'ястя, на якому проступили сліди від його пальців. – Адже я інопланетний монстр: у мене кров не згортається. Тепер знову будуть синці по всьому тілу. Хоча яка вже різниця...

Ксеня посміхнулася, обіймаючи голову Іллі.

– Знаєш, а я так чекала, коли ж ти нарешті зірвешся, відмовишся виконувати ці безглузді правила. А ти терпів усі мої витівки... Мені так пощастило, що з усіх землян я зустріла саме тебе.

Вона провела по його щоках, витираючи сльози.

– Ну, заспокойся. Такий гарний хлопець обов'язково когось зустріне. Земні дівчата такі доступні.

Її руки і ноги були могильно холодними, проте слова були такими теплими.

– Але ж ти можеш зупиняти час! – не здавався Ілля. – Нехай ця ніч триває вічно!..

– Не треба. Так буде ще болючіше. Повір, я знаю... – Ксеня схлипнула, і Ілля раптом зрозумів, що вперше бачить її сльози. – Я теж не залізна...

Виплакавшись, вона обхопила долонями щоки Іллі.

– Якщо зупинити час, ти ніколи не подорослішаєш...

– Ну і нехай!

– Ніколи не матимеш сім'ю, дітей...

– І нехай!

– Ніколи не здійсниш свою мрію...

Ілля мовчав. Ксенія ніжно постукала його по лобі.

– Мрії повинні збуватися! Пам'ятаєш? – вона вручила йому журнал. – А нашу програму хтось продовжить? Глянь, скільки тут всього залишилося: побачити океан, стати відомим на всю планету, завоювати Всесвіт!

Ілля шморгнув носом.

– Гадаєш, у мене вийде?

– Звісно! Адже ти Син Оріона, – вона поцілувала його.

До намету вже заглядали перші зорі.

– А ще я лишаю тобі це небо! Нехай щовечора нагадує, що десь там я лечу серед зірок, і мені снишся ти...

Ксеня ткнулася носом йому в груди.

– Я так стомилася, треба поспати. Обійми мене міцніше, не чекай дозволу...

Вже засинаючи, вона прошепотіла Іллі на вухо:

– Є ще причина... – її долоня гладила його по животу, поступово спускаючись все нижче. – За ніч я наберуся сил. І якщо за мною не прилетять раніше, завтра ми с тобою кохатимемося... Обіцяю... Чесне інопланетне...

Вона дихала так тихо, що Ілля чув, як по намету шурхотять пелюстки. Він лежав, боячись потривожити її сон, і напружено дослухався кожного звуку. Але в мирних гудках далеких електричок йому все ясніше вдавався рев зорельота.

[10 років потому]

Ілля вигнувся дугою, а потім, важко дихаючи, відкотився убік. Надя витерла піт і видихнула. Знову! Їй знову не вистачило...

– Вибач... – схоже, він і сам був розчарований.

– Нічого. Я розумію, ти зараз дуже втомлюєшся на роботі...

Відколи компанія Іллі взялася за проекти світового рівня, він майже не вилазив з офісу. Зараз вони запускали гру про завоювання Всесвіту. Ілля казав, дуже круту. Вcю квартиру наповнювали постери зорельотів, загадкових монстрів і витончених гуманоїдів.

– Я можу чимось допомогти? – Надя провела чоловікові за вушком. – Може, масаж? Ароматичні свічки?

Ілля зазирнув їй у вічі поглядом вірного цуцика.

– Може, просто крапельку фантазії?

Вона підняла брову.

– Хочеш побачити мене медсестрою? Повією? Черницею?

– Ні. Можеш уявити, що ти з сузір'я Оріона і вмієш зупиняти час?

Надя промовчала. У дочки простого військового замало від актриси, щоб розуміти такі ігри.

Не дочекавшись відповіді, Ілля відвернувся і засопів. Заснув чи образився?

Надя поглядом ковзала по стінах їхньої нової квартири. Взагалі їй гріх скаржитися: не п'є, добре заробляє. Минулого літа літали на Індійський океан – подруги мало не луснули від заздрощів.

З постера на неї зверхньо дивилася Принцеса Ксенозоїдів, зелене волосся звивалося мов змії Медузи Горгони.

Він такий дивак! Вічно літає десь у своїх світах, мов і сам – з іншої планети. Надя посміхнулася, згадавши Іллю на першому побаченні. Але за це вона його й покохала.

З вікна їй підморгували травневі зірки. Ну коли це так важливо...

Надя ніжно обійняла чоловіка – руками та ногами, наче великого плюшевого ведмедика.

– Ну добре, землянине! – прошепотіла вона. – Наступного разу я спробую зупинити час...