Останній танець Сатурнії Атлас

ЧАСТИНА І. ДЛЯ РОЗДУМІВ

(замість вступу)

Є люди-Бермуди -

Приходять "нізвідки"

І йдуть теж в "нікуди".

Є люди, як сонце,

І є, що як квіти -

Які б не були,

Їм будеш радіти.

Є люди, як щастя,

І люди, як горе -

З одними все вдасться,

У інших - сліз море.

Є люди, як захід,

І є, що як схід -

Надійні по духу,

Бери хоч в похід.

Є люди вІри і люди-надії,

Із ними реальність усі твої мрії.

Є люди-свободи і люди-народи,

Що вільні по суті від пут і оков.

- А хто він для тебе? Яка нагорода?

- Для мене він просто Л-Ю-Б-О-В!

Життя - дуже непередбачувана штука. І часом доля зводить нас з людьми, які покликані дати урок, пройшовши який, ми стаємо іншими. Хтось вчиться любити себе, хтось - інших. Для однієї людини відкривається цінність часу, для іншої - взагалі поняття "цінності". Один - цінує, а, інший - так і продовжує лише оцінювати. І суть тут зовсім не в характері, "кармічності" чи аб'юзерстві. Суть в тому, чи готові ми любити, незважаючи на вади і байдужість від партнера? Чи сприймаємо ми його тут і зараз? Що ми вкладаємо в поняття "любові"? Де зароджується це, оспіване самим Всесвітом, почуття? Якось я почула одну дуже глибоку притчу про юнака і рибу. До мудреця на гостини прийшов юнак, коли в того якраз смажилася риба.

-О, якби ж Ви тільки знали, як я люблю рибу! - вигукнув хлопець.

Старий посміхнувся і відповів:

- Не говори мені, що ти любиш рибу! Ти любиш себе і через те, що тобі подобається смак риби, ти готовий її виловити, підсмажити і з'їсти. Хлопець задумався, а мудрець продовжив:

-любити - це перш за все віддавати. Бо інакше, ви не любите когось, ви любите тільки себе.

ЧАСТИНА ІІ. НАРОДЖЕННЯ САТУРНІЇ

Останній тиждень квітня виявився дощовим. Це був благодатний, теплий дощ, що давав життя всьому сущому на моїй багатостраждальній українській землі. Такій вимореній війною, але не скореній, сильній і красивій. Трава зеленим килимом вкривала узбіччя доріг, біло-коричневі бруньки груш мали ось-ось вибухнути квітом, наповнюючи серце вірою у те, що життя точно переможе смерть... Життя переможе! Стовідсотково переможе! І диво, яке сталося в одному з кращих зоопарків моєї країни - тому свідчення.

У Миколаєві, в місті, яке я називала містом Любові, незважаючи на неволю, з'явився на світ незвичайний метелик. Це один з найбільших нічних метеликів Європи - Сатурнія Атлас. Особливість представників цього виду в тому, що вони мають скорочену ротову порожнину і живуть всього двадцять днів на енергії , якою запаслися ще в стадії гусениці. Тобто вони не їдять нічого! Не можуть! Уяви собі! Двадцять днів! Це навіть не три тижні. І за цей обмежений час їм потрібно насолодитися цим життям: облітати всі доступні квіти, закохатися і дати потомство... Декому з моїх знайомих це не вдалося і до 35 років, - з посмішкою і сумом одночасно зауважую я, - і вже, мабуть, і не вдасться... Життя - це любов, яка закладена нам ще в утробі матері. Або в інших життях, розумієш?

- Але ж то комахи, а ми - люди! Алана, не рівняй те, що не порівнюється.

- Ірен, ти не розумієш! Наш час на землі - обмежений насправді. І з війною ти хіба не зрозуміла цього? От уяви: в тебе є тільки 20 днів. Але ти про це не знаєш поки. І є можливість зробити все, що хочеш. Абсолютно все! Що б ти зробила, а?

- Ну не знаю. Мабуть нічого. Жила б як і жила. Я ж не знаю, що мені лишилося тільки 20 днів. Або плакала, якщо б знала, шкодуючи про те, що свого часу не зробила, хоча мала можливість. Говорила б усім, кого люблю, як я їх люблю...

- Ото ж бо, моя люба Ірен. Є три речі, які не повертаються - час, можливість і слово. Тож, не втрачаючи часу і можливостей, завтра я їду до Миколаєва - міста, про яке я пишу всі свої найпотаємніші слова ...

- О Господи! Трелі на тарелі, хто куди, а ми в ті ж двері! Тільки не до Миколаєва! Хоч би та Сатурнія народилась в якому іншому місті. Ти ж їдеш туди не на метеликів своїх дивитись, а до нього, до Макса. Думаєш, я не розумію? Алана, ти сама як той метелик, що летить на полум'я, не усвідомлюючи наслідків. Ну хіба так можна?

- Ірен, послухай! Я люблю себе. І його. Ми не спілкувалися нормально з листопада. Він, мабуть, досі ображений на мене через Лізу. Я так ціную бодай щось, що пов'язує мене з ним.

- Я знаю, - говорить Іра, зупиняючи свій погляд на чорному кулоні з закарбованим в епоксидній смолі пелюстками колись подарованих ним білих троянд.

-Я скучила за його очима! Не знаю, чи погодиться він на зустріч, чи відпустять його, але якщо не поїду - шкодуватиму до кінця днів своїх, розумієш? Зрештою, тоді в листопаді я так і не встигла побачити Миколаївський зоопарк і саме місто. То чи ж не маю я ще одного шансу?!

- Шанс є завжди. Це теорія ймовірності. От якби ж то справа була тільки в місті... Квиток купила? А квартира?

- Ну а як? Плацкарт стандарт, нижня полиця. Завтра з Дніпра я вирушаю до Краснограду, ну а звідти... Квартиру зняла у пані Надії.

- Невже й квартира та ж сама?! А вона мені про метелики... Ох, Алана! Дорога довга! І як ти витримуєш? Ще й фарбуєшся ото в екстремальних умовах. Я тебе часом не розумію, а часом обожнюю. Зараз постелю свіженьку білизну. Тобі треба виспатись. Завтра я проведу тебе на вокзал.

- Я теж не розумію, як ти мене витримуєш. Але якщо витримуєш, то, напевно, не така я вже й погана. Або ти просто хороша психологиня. Психологиня - Богиня, - обіймаючись сміємось ми удвох. Потім я допиваю холодний зелений чай і думаю про те, що вже завтра для мене почнеться найбажаніша поїздка цього року, адже тепер я живу за принципом Сатурнії - все найважливіше потрібно встигнути зробити в термін двадцяти днів. Життя надто коротке, щоб відкладати його "на потім".

ЧАСТИНА ІІІ. ВІД РОГУ ДО РОГУ - ДОРОГА.

Вранці Ірен провела мене до вокзалу.

-Бережи себе, чуєш?! І подумай, чи треба то тобі? Добре подумай! В Краснограді набери мене відразу, як сядеш у потяг. Я чекатиму.

- Я все давно обдумала. Звичайно, наберу, не хвилюйся. Зрештою, це вже не перша поїздка, а вагон не останній. Тому страху, що треба ноги закидати вище голови, або що не встигну забігти у потяг зі швидкістю скаженої собаки точно немає.

- Люблю тебе!

- І я тебе, - сказала я своїй Ірен, стоячи перед дверима автобуса і обіймаючи її, як рідну сестру. - Бувай, моя хороша. І не хвилюйся, добре?

- Добре! - відповіла Ірен, тримаючи мене за долоню, коли я вже стояла на першій сходинці автобуса. За хвилину двері зачинилися і так почалася моя перша поїздка за сьогодні.

Я сиділа в надкомфортному кріслі автобуса і думала про те, що написати Максу. Думки роїлися в голові, як бджоли в період цвітіння акації. "Простота - сестра таланту", - подумала я і написала простенький текст:

"Привіт, Мась! Завтра я буду в Миколаєві. Давай зустрінемося як друзі! Мені є що тобі розповісти. Чекатиму в нашій квартирі пані Надії на другому поверсі. Пам'ятаєш? Обіймаю" і натиснула "відправити". Макс відреагував швидко. Він завжди мені відповідав. Коротко. Сухо. Але завжди. Цього разу він відреагував маленьким "сердечком" справа внизу мого повідомлення. Я знала, що він напише. Потрібен час.

Дві години від Дніпра до Краснограду пролетіли швидко. В Краснограді я відразу набрала Ірен, щоб відзвітуватися, що все добре До потяга залишалася година. За цей час я встигла купити пляшку води, пообідати в однім з привокзальних кафе і перейти на потрібну платформу. День був сонячним, погожим і час летів швидко. Я з нетерпінням чекала повідомлення від Макса.

Вже в потязі я познайомилася зі своєю супутницею - Мариною - жінкою, що їхала до самого Херсону на зустріч із чоловіком. Марина була привітною брюнеткою років 35-40. Милою і виваженою. Розповідала мені про волонтерство, своє життя і війну. Я заслуховувалася її розповідями і спокійним тембром голосу. В якийсь момент, я не помітила як заснула. Прокинулася, коли було близько 18.00 від звуку вхідного повідомлення.

"Максим":

"Завтра приблизно о 16.00 бачимось. Цілую". Знову моє серце переповнювало почуття несказанної радості і туманного осіннього болю, коли я вперше почула його холодне "я тебе не люблю" відносно мене. Він мав для мене таке величезне значення, яке тільки можна вкласти в це слово. Я ніколи не розуміла чому я так сильно в нього закохалася? Звідки ця прив'язаність? І чому мене тягне до нього всіма магнітами землі. Це було моєю загадкою без відповіді. Я не знала, що відповісти, тому відреагувала маленьким сором'язливим сердечком внизу повідомлення.

Я посміхнулась з полегшенням. Потім ще декілька годин я консультувала свого знайомого з приводу вступної статті до книжки, редагувала тексти анотацій, що мені надсилали молоді автори і вже о 21.00 моє остаточне рішення було прийнято на користь сну, адже завтра мене чекав особливий день у особливому південному місті. Миколаїв - місто моєї нездійсненно-здійсненої любові.

ЧАСТИНА ІV. МІЙ ПОКРОВ - ТВОЯ ЛЮБОВ.

Миколаїв зустрів мене терпким теплом свіжого чаю із трав у одній із кав'ярень залізничного вокзалу. Я ніколи не пила кави. Навіщо вбивати своє серце кофеїном, якщо для цього в мене є невзаємна любов? Я посміхаюсь про себе, бо сльози вже давно закінчилися. Я щаслива! Сьогодні нарешті я побачу його звабливо-лукаві очі і потону в цьому трепетному щасті. Я знаю, що в мене буде лише доба. Можливо, навіть менше, але цього незрозумілого мені самій резерву вистачить на декілька місяців, щоб почуватися живою! Мій Мася...

Сонце в Миколаєві особливо тепле і тому вже близько 9.00 години ранку, я скинула свій подовжений приталений чорний піджак, залишаючись в силуетній облягаючій сукні на тоненьких бретелях, що ніби друга шкіра підкреслювала всі вигини моєї фігури. На правій руці я завжди носила тоненький браслет з трьома перлами, який ніколи не знімала з того часу, як Макс турботливо застебнув його на моєму зап'ястку.

Так-так... Зараз за розкладом зоопарк, потім - зустріч з пані Надією. Вона мала передати мені ключі. Ну а потім ... Від згадки про Макса моє серце починало битися частіше... Потім я побачу його - того, хто став моїм полум'ям...

Розмах крил Сатурнії близько 10 сантиметрів. Та, що народилася в Миколаєві, має зелений окрас з чорними цятками. Це нічний метелик. Тому вдень вона неактивна. Але яка прекрасна! Я б могла дивитись на неї вічність. Вона навчила мене цінувати моменти і бути в моменті. Люди - не навчили, а вона - так. Природа - безмежне джерело натхнення і простих уроків, які люди за всі роки еволюції так і не змогли засвоїти. Але мій час обмежений. Тут, та й взагалі на землі. Я всього лиш людина... Зоопарк у Миколаєві має особливий вайб - він просторий, з асфальтованими доріжками, охайний, а головне - сміливий. Як і саме місто, як кожне українське місто! Уже на виході я придбала ще два квитки. Просто так. Це тварини, вони більш беззахисні, ніж люди. Їм потрібен догляд, корм і любов. Безкомпромісно! Тож хай буде так. Сьогодні я щаслива!

Час збігав швидко. О 14.00 я зустрілася з пані Надією поблизу "СітіЦентру". Вона передала ключі і провела до квартири, побажавши гарного відпочинку.

Наша квартира.... Це просторе ліжко, маленька кухня, де ти готував напівголий, салатові стільці у стилі "лофт"... Ця квартира досі дихала нами... Я відчинила балконні двері і свіже повітря наповнило кімнату. Щойно я прийняла душ - у двері хтось подзвонив.

"Макс"- промайнуло в моїй голові. Я застебнула блискавку на своїй маленькій сукні до упору і направилася до вхідних дверей, аби скоріше їх відчинити. Декілька клац-клац- поворотів... І.... Переді мною був він.... Мій коханий, єдиний, схудлий, втомлений війною ВІН...

Мась.... Декілька хвилин ми просто дивились один одному у вічі, а потім він запитав:

- Можна?

- Так, звичайно, проходь. Я чекала на тебе.

Він увійшов у кімнату і взяв мене за руку, підвівши до себе так близько, що десь під моєю шкірою пробігло електричним струмом збудження, хвилювання і бажання водночас. Мені хотілося бути в його полоні вічно. Він взяв моє обличчя обома руками, а потім почав так пристрасно цілувати, що на якийсь момент я втратила зв'язок з дійсністю. Солоний присмак крові від тріснутої чи то вкушеної губи привів мене до тями.

- Я хочу тебе, моя квітко!

- Як тих, кого хотів і до мене, і після мене?

- Ні, Алано, ти не така, як вони. І ніколи не будеш такою. Ну прости мені, чуєш? Прости... І ніколи не...

Я перебиваю його слова пристрасним цілунком. Обіймаю за шию, запускаю руку в короткострижене волосся і штовхаю на ліжко так же безвідмовно, як він мене колись штовхнув у прірву своєї нелюбові. Макс різко проводить змійку моєї сукні до низу, і вона покидає моє тіло так же легко, як сніг покидає землю у своєму безсиллі перед весняним сонцем... Я зриваю його футболку... Досить прикривати тіло, коли душа вже не в змозі сидіти в клітці заборон і табу. Одним різким рухом він перевертає мене на спину, цілує доріжкою від губ до самого пупка, облизує, ніби голодний вовк, мої збуджені соски і спускається все нижче. Він заводить два пальці за мереживний край моїх трусиків і вводить два пальці в піхву, смакуючи кожним моїм стоном.... Я вигинаю спину, а потім зібравшись з силами прошу його помилувати мене хоча б сьогодні... Він різким рухом зриває мою білизну, кусає за стегно, а потім проводить язичком від пупка до самого ануса, смакуючи мною, як цукеркою.... Я втрачаю зв'язок з реальністю. Секс з ним - це ніби еквілібрувати між двома світами. Світом явним і світом нереальних тілесних утіх...

Я млосно спускаю з нього білизну разом з шортами. Облизую мочку вушка, шию, груди, беру з стакану з колою кубик льоду і кладу його в рот аби зараз доставити нереальне задоволення. Я проводжу язиком по голівці його члена і починається феєрія - мінет, який він не забуде ніколи. Його стогони перебивають мої, сплітаючись воєдино в одну пісню - пісню земних утіх... За мить він не витримує, підводить моє обличчя рукою до своїх губ, пристрасно цілуючи. Різко перевертає і входить своїм розігрітим членом так точно, як гарячий ніж в холодне масло ... Хвиля милості і млості прокочується моїм тілом... І за мить я відчуваю те, як наші душі сплітаються воєдино. Люди називають це оргазмом. Але для мене це значно більше, ніж просто оргазм. Для мене це життя, це суть, це те, заради чого варто проїхати пів України... Це моя остання чуттєва румба Сатурнії над квіткою Суданської троянди! Більше ніколи і нікого з чоловіків я не кохатиму так, як його. І не кохатимусь. НІ-КО-ЛИ. Я зрікаюся всіх чоловіків. Він мій Бог, мій Диявол, моя істина і моя основа. Я навічно в його полоні - чуттєвому, пристрасному і безмежному...

Я знаю, що вранці він проведе мене до залізничного вокзалу і між нами знову проляжуть тисячі кілометрів, його коханки, кохані, війна, командири, втома, сигарети і обставини ... Але кожна наша зустріч варта того, щоб бути з ним. Варта тих 20 днів, що в період війни можуть бути останніми в будь-яку секунду. І якщо ви колись матимете сумнів між "варто" і "ні" - завжди обирайте "варто". Бо кожен танець Сатурнії створений для того, аби возродитися для любові. І якщо не в цьому житті, то хоча б десятках наступних...

V. ПІСЛЯМОВА

Ось так і розходяться часом найближчі...

Найближчі, найвищі, найкращі вони.

Він - птахом на південь,

Метеликом центр зустріне її...

Такий от останній танець Сатурнії

У пристрасті сповненім полум'ї.

Життя- суперечність. Бог - Диявол, ніч - день.

А в чому ж, - питаю, - основа з основ?

На кінчиках пальців чи в обіймах гарячих,

На відстані змовчаних слів -

Є двоє закоханих,

Від обставин - незрячих,

Що, від себе втікаючи,

Згубили в перонах Л-Ю-Б-О-В...