Будь собою

Вітер в потилицю лісові дмухав

Та шепіт дерев ненароком підслухав.

Красуні-берізки й осики стрункі

Казали слова лиш лайливі й гіркі.

Їм, бач, не до смáку ялиночки сукня.

Тактовність й повага в них зовсім відсутня.

Береза, сережки вдягнувши на вíти,

З насмішкою рáдила інше одіти.

І клен проскрипів, що їй треба мінятись,

Не гóлки, а листя хутчіш одягати.

Ялиночці прикро було від цих слів,

Неприйняття відчувать звідусіль.

Та любила себе вона й щиро сприймала.

І погляд свій власний на все вона мала.

По-своєму гарна і горда стояла,

На зиму чарівну спокійно чекала.

З зимою й мороз у ліс завітав,

Сукні з дерев ураз позривав.

Стоять тепер в чорному клени й осики.

Немає чого їм тепер вже носити.

Мовчать і ялиночці заздрять щосили.

Тепер і вони хоч голки б вже носили.

Ялинка тепер же за всіх наймодніша.

На віти ще й шишки-сережки все віша.

Щаслива й весела стоїть, посміхається

І вітами снігу легенько торкається.

Помітив красу таку вітер-вітрисько

Й наблизивсь несміло до неї близько.

Білесеньку шубку він їй дарував і несміливо її обіймав...

І руки-віти їй цілував та й цілував...