Око змії

Амелі танцює під дощем. Танцює в світлі божевільного полум’я, що палахкотить в жаровнях святилища, сама – ніби вогнище. Крізь провалений давно дах падає дощ, а вона танцює, ніби не помічаючи, що її одяг промокнув до нитки, що довгі коси липнуть до спини, що мокра тканина жертовних одеж плутається в довгих ногах. Амелі танцює, ніби востаннє.

Під бій барабанів, що сховані в темряві брудних закутків напіврозваленого храму – вона танцює. Зміїться в такт рваному ритму – анаконда перед смертельним кидком. Її тіло юне, гнучке, тендітне. Вкрите таємничими візерунками, що сяють крізь тонку тканину. Та в тонких руках її, що граційно пливуть в танці навколо стрункого стану, таїться невидима вогняна сила. Та в серці її, що гуркотить в унісон барабанам, палає незрима могуть. Палає і рветься назовні.

Амелі танцює, заплющивши очі, та Віктор знає – вони червоні й бездонні, мов провалля до пекла. Вона і є – пекло. Його кохана дружина, що одної ночі назавжди змінилась.

Це почалося одразу після прибуття на острів Пасхи, куди вони вирушили в свій медовий місяць. Вона застигла поряд одної із маої, якими славився острів. Вдивлялася в невидющі очі і раптом видихнула:

– Вони просто хотіли вижити.

– Хто «вони»? – запитав Віктор.

– Ну, рапануї, – своїм звичним голосом відповіла Амелі, струснула головою і швидко перевела тему, вдавано захоплюючись пейзажами острова.

Він не надав значення тій дивній поведінці дружини. Та й його самого гнітили ці величезні кам’яні обличчя, що вдивлялися кудись за море. Гнітив холодний вітер з моря і тихе зміїне сичання, ледь чутне, та все ж реальне. Хоча які змії на цьому самотньому шматку каменю посеред океанських просторів? Лиш птахи, морські леопарди і безкрайнє небо. Тому він пропустив цей момент.

Та ввечері він побачив її біля вікна – і здригнувся. Адже вона так само бездумно, як і кам’яні ідоли, вдивлялась за лінію горизонту, і йому довелося кликати її на ім’я кілька разів, аж доки вона зреагувала на його присутність. Та й тоді вона лишалась ніби іншою, не тутешньою. Він списав це на урочистість моменту – на їхню першу, справді першу – не рахувати ж години перельоту – шлюбну ніч.

Вона притискалась не так, як раніше. Цілувала жадібніше, вдивлялась в глибину зіниць, мов бачила його уперше. Шукала щось, відоме лише їй, в його погляді, в усмішці, в голосі. Торкалась тремтячими пальцями його обличчя, малюючи риси, мов художниця – портрет. Таврувала губами кожен міліметр його гарячої шкіри, так, що Віктор губився в тих дотиках, балансуючи на грані свідомості та п’янкого безумства. Віддавала себе, натомість забираючи в солодкий полон все, що було Віктором.

Та він не пручався. Він сам тягнувся до неї, як метелик до вогню, бажаючи бути випаленим вщент її поцілунками. Так, як ніколи раніше до цього моменту. Так, як і не мріяв ті ночі до цієї, коли тоді ще наречена вигиналась в його обіймах, розпашіла від пристрасті,що палала між ними. Та лише зараз Віктор зрозумів – то був не вогонь. То було тепло іскри – не вогонь, що спопеляв його до кісток і далі в мить, коли Амелі торкалась його на підлозі туристичного бунгало на острові Пасхи, під світлом субтропічної повні, що безжально висвітлювала два сплетених тіла на темному килимі біля вікна.

Амелі обплітала його, мов змія. Амелі віддавалась йому, наче востаннє – чи вперше. Чи всоте. Наче не було нічого до – і після бути не могло також. Наче не існує часу, простору, Всесвіту. Наче їхнє єдине – сенс самого існування – кохатися в світлі місяця, плисти в відчуттях, як в морі, перетікати з місця на місце на пухнастому килимі, в пошуках точки опори. І продовжувати, продовжувати рухатися, бо в цьому і є сенс буття.

Віктор майже нічого не запам’ятав. Лише відчуття, що так не буває. Так – неможливо. Він ніколи не сумнівався в своїх талантах коханця, але й не перебільшував своїх здібностей. Він точно знав – так він не може. Так довго, так часто, так жадібно, так… Ось так.

Та все ж більшу частину медового місяця вони кохалися. Скрізь, де нагонив їх спалах не бажання навіть – необхідності. Скрізь, де знаходився затишний куточок. Незважаючи на прохолоду острова, на безжальний вітер з берегів Атлантиди, не стишений жодною перепоною. Незважаючи на тихе сичання десь на кордоні слуху. Щоразу, як погляд Амелі ставав потойбічним, відсутнім, палким.

Віктор відчував страх. Кожної миті, коли мозок не туманила пристрасть, він відчував концентрований ірраціональний страх. Він втрачав контроль. Він втрачав себе. Він боявся цієї нової незнайомої жінки, що виглядала, як його кохана Амелі. Що мала голос Амелі. Що пахла, як Амелі. Але вона не була Амелі, він знав це. Відчував серцем. Та не міг нічого зробити. Бо досить було тій, що так нагадувала Амелі, поглянути йому в очі своїми величезними очима, в глибині зіниць яких палахкотіло полум’я, як Віктор втрачав здоровий глузд. І тремтячими руками здирав з неї та з себе одяг, аби чимшвидше втопитись у вулкані пристрасті.

Додому вони поверталися, не дивлячись в очі одне одному. Амелі була сумна, так, наче не поверталася додому, а полишала його назавжди, а Віктор просто знав, що слід уникати її погляду, а інакше був ризик отримати штраф за секс в публічному місці. Він знав, що не зможе опиратися тому тяжінню, полюсом якого стала ця нова Амелі. Тому роздивлявся свої конверси, ремінь безпеки, спинку крісла попереду нього. Але не дружину.

Віктор сподівався, що вдома все припиниться. Робота, друзі, сімейне життя, переїзд. Та щойно двері паризької квартири зачинилися за ними, Амелі підвела погляд своїх темних очей з криваво-червоними зіницями, на нього, і в його венах знову буквально скипіла кров. Нестримне бажання збило з ніг, перехоплюючи подих. Віктор не пам’ятав, як вони опинилися в ліжку. Не міг згадати, в який момент ніжки з мореного дуба не витримали їхньої пристрасті і підломилися. Не усвідомлював, коли і як на його шиї та плечах з’явилися сліди її зубів та криваві патьоки. Не відчував болю. І страху, коли, здригаючись після оргазму, побачив кров на її губах та задоволену, ситу посмішку, що відблисками вогнів відбивалася в яскраво-червоних очах.

Віктор зникав. Він розчинявся в ній, в тій, що прийшла звідкись і потіснила Амелі. Він втрачав себе і навіть не пручався.

Спочатку зник страх. Той, що просякнув кожну клітинку його тіла на острові Пасхи. Страх пішов,лишивши пустоту і прийняття. Віктор не боявся більше нічого. Потім розчинилась в порожнечі її погляду людяність – вся, без залишків. Віктор забув всі норми моралі, співчуття, доброчесність. Його богиня прагнула – і він виконував її забаганки. Вона жадала – і він віддав їй все. І на знак своєї вдячності і благовоління богиня дозволяла йому кохати її. Сміялась до нього тихим сміхом, в якому загрозливо звучало зміїне шипіння.

Одної ночі в їхній квартирі з’явився інший.

Віктор, тоді ще Віктор, хай на соту частку, та все ж – людина, хотів заперечити. Хотів виштовхати цього п’яного безвільного молодика за двері, жбурнути Амелі в обличчя гнівну тираду. Та лиш один погляд криваво-червоних очей – і він змирився. Та лиш одне слово – його ім’я – промовлене шиплячим голосом, і він хилив голову і, захлинаючись передчуттям, заходився розстібати ґудзики сорочки. Тоді згоріла остання крапелька його єства. А попіл змила кров, пролита його власними руками на подружньому ложі – во славу його безіменній богині.

Віктор довго не міг забути це божевілля – вони вдвох, і цей хлопчина, що так мило соромився спочатку. Віктор не знав його імені, і так було легше. Хлопчина,що тої ночі жадібно цілував не лише Амелі – їх обох. Три тіла, сплетені в клубок, мов змії в гнізді в шлюбний період. Коли з’явився ніж? Віктор не знав. Та раптом в його долоні опинилося руків’я, а погляд Амелі беззаперечно наказав убити. І він вбив. Всадив ножа в беззахисно відкрите горло вигнутого нестримним оргазмом юнака. І зам здригнувся,захлинаючись криком, коли Амелі схилилась над гарячим фонтаном з пробитої шиї, жадібно ковтаючи кров, вмиваючись нею.

Так тривало недовго. Лише кілька разів. Місяць? Віктор втратив відчуття часу. Години, дні більше не мали сенсу – лише Амелі, лише його спрагла жорстока богиня. Вона змінилася, її очі втратили найменшу схожість з людськими. Вони стали яскраво-червоними, з тонкою видовженою зіницею. Риси її обличчя загострились, вилиці, і раніше високі і гострі, стали майже котячими – чи, радше,зміїними. А довгий язик відчутно роздвоювався, раз-по-раз нестримно вислизаючи з рота і нетерпляче ковзаючи по надто тонких безкровних губах. Кожна її поява на вулиці привертала небажану увагу. Тож нову жертву приводив саме Віктор.

Іноді траплялись миті просвітління. Тоді Віктор замислювався. Не над тим, що відбувається якась чортівня, і він мусить рятуватися, ні. Він розмірковував, що робити, якщо хтось дізнається. Він дивувався, що їх досі не вичислили. Що ніхто з сусідів не помітив нічого дивного, не викликав жандармів, коли з їхньої квартири лунали передсмертні крики.

Та їх ніби не існувало. Віктор усвідомив це в момент, коли вони вдвох з Амелі виносили загорнутий в килим труп, а в ліфт ввійшла парочка студентів, що орендували квартиру зліва від них. Юнаки відвернулись, ніби не помічаючи вогкий рулон на підлозі ліфту. Це було дивно, та Віктор вже не був Віктором. Йому було байдуже.

Він зовсім не здивувався, коли наступної ночі в їхньому ліжку вже було двоє жертв. Ті самі студенти, Поль і Анже. Він їх знав. Він вітався з ними в коридорі. Обговорював футбольні матчі. Рекомендував кафе для святкування дня народження Поля і діставав квитки на концерт улюбленої групи Анже. Він захоплювався їхніми стосунками.

Він впивався в губи Поля, спостерігаючи, як Анже вигинається в обіймах Амелі, коли та сповзала його тілом вниз, лишаючи сліди своїх зубів від його шиї до живота. Він ніжно перебирав довгі кучері коханця, коли той опустився перед ним на коліна. Він ніжно цілував його заплющені очі, коли Поль схлипував від занадто сильних відчуттів.

Він з насолодою вгородив ножа між ребрами Полю і дивився, як зникає вираз безмежного задоволення з його очей, змінюючись шоком, а потім – болем. Він милувався агонією їх обох. А потім зціловував з солодких губ Амелі солону густу кров Анже., доки під шкірою його богині палахкотіли язики полум’я, прориваючись назовні з-під довгих, загнутих нігтів. Ну, його це не злякало – страх згорів в вогні її пристрасті.

А потім вони втекли. Якось вранці Амелі, чиє тіло вже почало вкриватися вогнистими візерунками, стиснула його долоню і він усвідомив,що настав час йти далі. Вони вже давно не говорили, як люди. Її губи не видавали людських звуків, тільки хрипкувате сичання, ледь вловиме на слух. Та слова не були їм більше потрібні. Віктор просто знав, що хоче сказати Амелі, і вірив, що вона розуміє його без слів. Вона ж-бо була богинею, а богині читають душі напряму.

Він знав, що їм вже час. Речі були непотрібні, документи, гроші – ці людські штуки лише заважали. В автобусі, що їхав з міста, на них не звернули уваги, хоча не помітити Амелі міг лише той, чиї очі не бачили світла сонця. Віктора це не здивувало, його взагалі мало що дивувало. Він навіть не був певен, що знає, куди їде цей автобус. Йому було байдуже – з ним була Амелі.

Їхня подорож переривалася двічі. Спочатку – на березі якогось сонного ставка, де він приніс жертву своїх богині. Якась дівчина з фотоапаратом, що знімала захід сонця. Вона теж молилася Амелі, цілуючи її тендітне тіло з благоговінням і ніжністю. Вікторові було її майже шкода. Майже, бо задоволення, отримане в момент, коли він брав її ззаду, над тілом Амелі, і за мить до оргазму перерізав їй горло, було незрівнянним. Він і мріяти не міг, відчувши все, що було до, про подібне. І це теж подарувала йому Амелі.

Вдруге обійшлося без жертвоприношення. Амелі мала відпочити перед завершенням подорожі – і Віктор оберігав її сон, милуючись потойбічною красою своєї богині. Уві сні вогняні візерунки на її шкірі не палали загрозливо – ледь миготіли, ніби світло далеких зірок. Лише на кінчиках пальців танцювало слабеньке полум’я, ніби на гноті свічок.

І ось вони тут. Посеред руїн храму, над яким вирує гроза. І Амелі танцює, ніби востаннє,під перехресним вогнем сотень прихованих тінями поглядів. Під бій барабанів.

І Віктор без слів відчуває – сьогодні жертвою має стати саме вона. Його Амелі. Його богиня, що завершила свій земний шлях. Час випустити вогонь з її тіла, аби він осяяв інших. Осяяв чи спалив дотла. Амелі, ще Амелі,була права – вони просто хотіли вижити. І вони виживуть. Не рапануї – інші, ті, кому присвячені маої, що дивляться, проти звичної думки, не на води океану, а в центр острова.

В його руці тремтить ніж. Той самий, яким він приносив жертви. Той самий, яким принесе в жертву її. Час повертати своє. Час повертатися з темряви небуття, осяявши світ жертовним вогнем.

Він торкається її так ніжно, як краплі дощу. Прибирає мокрі пасма з обличчя, малює кінчиками пальців високі вилиці,заплющені очі, чуттєві губи, що розкриваються назустріч йому. Йому хочеться сказати, як сильно він кохає її, та слова полишили його давно. Тому він мовчки цілує її вуста, такі п’янкі і солодкі.

Вони опускаються на підлогу єдиним плавним рухом. Дощ пестить їхні тіла, огортає в свої обійми. Дощ робить їхнє злиття чуттєвішим, ніжнішим і гострішим.

Як лезо ножа.

Його знайдуть за дві доби над холодним тілом вбитої дружини. Його відвезуть до психлікарні. Віктор виявиться неосудним. Божевільний чоловік, що вбив десяток людей в центрі Парижу. Маніяк. Він мовчатиме, не маючи сил промовити й слова. Він помре в психіатричній клініці за місяць від того, що забуде, як дихати.

Та це буде потім, а поки.

Дощ змиває піт і кров.

І сльози.