Зміст
  • Самотня
  • Самотня

    Вечірній шепіт листя, запах жасмину, молочний туман – і ми удвох під зоряним небом на березі Вічності. Я прагну простору, вона – спокою, а десь біля нас падають у зоряному небі у сутінках залишки крил Ікара та сльози Дедала скроплюють шовкову траву. І час не дає спочинку хронометрам. Як зупинити цей шалений ритм? Не знаю я, і вона не задумується, підставляючи під лагідний вітер своє обличчя. А в моєму серці він студить шрами і переконує, що те, чого прагну, від мене не втече. Принаймні, поки цвістиме жасмин, а світ для мене відбиватиметься в її очах – цього направду не станеться на березі Вічності.

    Це було кохання з першого погляду...

    Ні, я покохав її ще раніше, коли відчув: саме сьогодні у моєму житті щось зміниться. Буває ж таке провидіння. Надворі сіявся дощ. Коли вона увійшла до кімнати – з її волосся скапували малесенькі краплинки води. Вона плакала волоссям – очі плакати не могли. В її очах було стільки суму, немов щойно поховала цілий світ і залишилась сама-самісінька... Десь я бачив ці очі... От тільки де? Повертаюсь у пам’ять і пригадую: у своїх снах... Але ж так не буває...

    Наші погляди зустрілись, а душі не могли розійтись. На тонких вустах з’явилась посмішка, а волосся далі плакало, розмазуючи туш. За ким плакало, по кому тужило?

    ─ Де ти була все моє життя? – запитав так, немов зналися ми давно, подаючи їй руку.

    ─ Чому ти прийшов по мене так пізно? – відповіла вона, простягуючи свою.

    Що міг сказати? Справді, куди ж мене носило, за чим я ганявся, якщо вона була десь поруч? Не могла ж вона з’явитися нізвідки лише тому, що я про неї мріяв.

    Її рука була м’якою і холодною. Дуже холодною, немов у ній не було жодної краплини крові...

    За кілька хвилин я прокрутив, мов кінострічку, у пам’яті все своє життя і усвідомив, що коли одні кохають брюнеток, інші надають перевагу блондинкам, треті падають в обійми пристрасних шатенок, то я захоплювався брилою льоду. Це так безглуздо виглядало в серпневу спеку, коли все живе потом обливається... Хоч чоловіки з чималим досвідом подружнього життя навіть заздрили мені, мовляв, на кондиціонері економлю. Так, моя тодішня обраниця була холодною і неприступною. Не вистачило б світових запасів вугілля та лісів Амазонки, щоб її серденько розтопити. Я так і називав її: Снігова Королева, у колі найближчих друзів, звісно. Вони вважали мене несповна розуму. Постійне відчуття морозильної камери кого-будь з розуму зведе. Її тіло нагадувало засніжені вершини гір – таке ж чисте і недоторкане. Найзапеклішим альпіністам було зась до неї. Спробуй торкнутися такої – вмить обморозить пальці... А душа її схожа на айсберг, зовні така ж чарівна, прекрасна і вишукана... Але то лиш третя частина; спробуй здогадатися, що там під водою...

    Розділити долю «Титаніка» у мої наміри не входило, хоч не можу заперечити, що намагався кохати її, холодну і неприступну. Може за це фортуна подарує мені маленького «Оскара»?

    А хіба така зустріч не подарунок долі?

    Ми сиділи в затишному маленькому кафе, подалі від людських очей. Ми не хотіли нікого бачити. І це розуміла навіть криклива прибиральниця, яка просто з-під рук вихоплювала порожні чашки. До нас вона не підійшла... Я міг бачити її такою, якою була насправді...

    ─ Розкажи мені про себе, – попросив я, закінчивши оповідати складну і заплутану автобіографію. Звичайно, там було більше того, що хоче почути кожна дівчина, аніж того, що було насправді.

    Вона уважно поглянула мені у вічі і почала з того, чого я найменше очікував:

    ─ Я несерйозна і легковажна. Відірвана від життя і загублена в часі. Я ніколи не зможу привчити себе до порядку...

    Те, як вона зодягалася і слідкувала за собою, заперечувало все, що вона говорила. Я дивився на неї і не міг відвести погляду. Звідкіля береться така краса і невже вона справді прийшла сюди зі мною? Пропускаю повз вуха більшість її слів, бо кохаю очима... І тут до мене, мов крізь пелену сну, долітає:

    ─ Ти любиш порядок?

    ─ Так, звичайно, він понад усе... – і захлинаюсь на слові, згадуючи масну пляму на лівій штанині. Як добре, що ноги під столом і вона того не бачить...

    ─ Навіщо тобі порядок?

    ─ Важко відповісти. Я міг би сказати, що до нього мене привчили у війську. Але як можна привчити людину до того, чого вона не потребує? Я відповім лаконічно: порядок – це стабільність. Щоб не було хаосу...

    ─ Навпаки, хаос – це рух, а без руху нема життя... Коли муха літає і набридає всім – вона жива, а коли знаходить постійне місце на підвіконні – мертва.

    ─ Ніколи над цим не задумувався...

    ─ А варто... Порядок заземлює, прив’язує до одного місця. Людина обростає корінням, боїться втратити те, що має, закривається у собі, заздрить, що інші мають більше, і не знаходить іншого сенсу життя, як пліткувати та обмовляти когось... Тільки коли ти нічим не зв’язаний – жити легко. Я хотіла би жити всюди: півроку у Львові, місяць біля моря, три місяці в Карпатах... Хотіла б відчути атмосферу Парижа, Лондона, Нью-Йорка... І тоді, коли, здавалось би, відчула душу міста, переїхати в інше, щоб усе розпочати спочатку.

    Я мовчу. Що можу сказати. По-своєму вона має рацію, але мені так боляче відгукується Снігова Королева.

    Ще й зараз подумки веду розмову з нею і визнаю, що моя помилка полягала насамперед у тому, що прив’язався до неї, як собака. Тепер гірко розкаююсь, що був таким необачним. Власний досвід мав би чогось навчити, та тоді мною керували емоції, а не здоровий глузд... Від каяття на душі не легше, адже жодного гріха за собою не відчуваю. А мозок руйнує думка, що був інший вихід, оптимальніший на ті умови...

    Я забуваю про чарівну з’яву і намагаюсь матеріалізувати володарку Шпіцбергену, щоб сказати їй у вічі: невже на те, щоб викинути тебе з пам’яті, я змарную решту свого життя? За що мені така доля? Я ж кохав тебе щиро... І досі кохаю, незважаючи на вибрики, які ти називала творчими бзіхами... Я ніколи не виявляв свого ставлення до твоїх забаганок, але іноді терпець вривався, особливо тоді, коли не хотіла мене вислухати, безпідставно звинувативши в пориві ревнощів, а далі повелася взагалі жорстоко. Ти загнала мені в груди вістря списа і залишила на поталу, пересівши у срібний ковчег часу. Це був вияв подяки за все, що я зробив для тебе, чи помста за те, з чим ніколи не погоджуся? Для мене відтоді час зупинився, немов зумисне хтось зв’язав до купи стрілки годинника та намочив крупинки пісочної клепсидри...

    Так і залишився я у вчорашньому дні, намагаючись докопатися до кореня правди. Якщо у чомусь помилявся, то така помилка мала б вилізти мені боком, а не вразити в самісіньке серце смертельним жалом. Окрім того, власні помилки завжди можна виправити, а на чужих повчитися. Ти ж примусила мене жити днем минулим, одне й те ж переживаючи знову й знову, а це так гірко, особливо, коли шукаєш свої похибки... і не знаходиш. Одне лиш спокійно спати не дає – надто сильно прив’язався до тебе...

    Ти добре розрахувала силу удару, глибоко загнавши вістря та чи здогадувалась, скільки болю собі завдаєш? Занурившись у спогади, вихоплюю щасливі хвилини, проведені з тобою. А в процесі аналізу. коли порівнюю твою ласку з жорстокістю, падаєш у моїх очах щораз нижче. Невже тобі не болить котитися з п’єдесталу, встановленого тільки для тебе? А втім, про що це я, кого болить чуже горе... Для тебе я пройдений етап, а дистанція щойно розпочалася. Світло юпітерів таке заманливе, а присмак слави солодкий на початку...

    Я на тебе зовсім не гніваюсь і образ за пазухою не тримаю, ти зробила так, як вважала за потрібне, і я житиму так, як мені зручніше. От тільки не розумію, для чого було затівати ту гру, у яку ми з тобою забавлялися. За всіма правилами логіки, як науки, перемога мала бути за мною, адже, здавалося, усі козирі були в мене на руках, я складав їх один до одного згідно табелів про ранги, втішаючись своїм везінням, а ти з усмішкою, зсилаючись на аспекти жіночої психології, крила мого козирного туза звичайною шісткою. І мені ніяк не вдавалося переконати тебе, що таке поводження суперечить встановленим правилам. Та й не особливо переймався тим, адже тобі було начхати на суспільні закони, традиції, громадську думку, ти любила тільки себе, запропонувавши зіграти у гру без правил. Міг тоді зупинитися, але забагнувши новизни відчуттів та все ще вірячи у свій фарт, погодився.

    Три тижні диких пляжів, безсонних ночей і безхмарних світанків вартували цього. Я закрився у своєму світі, а ти й не намагалася у нього зазирнути, ти показала мені свій... І в цій незнайомій мені грі перемога була за тобою, хоча й я не залишився без нагороди... Ти перебирала пальцями золотий пісок і переконувала всіх моїх знайомих, що найкращі піски у Сахарі і що ти там неодмінно побуваєш. Мої друзі тебе сторонилися, а я відчував, що неодмінно втрачу тебе, бо так міцно прив’язався до рідних країн, що широкий світ мене не вабить, а ти у його стихії. Ти прагнула простору, а я обживав чернечі келії розміром два на три метри. Кожен по-своєму трактував слово щастя... Наслідок не забарився, як ніщо в світі не минає безслідно – лежу з простромленими грудьми, вдивляючись у синьо-білі кольори неба, схожі на прапор Аргентини. Саме туди ти подалася зі своїм новим шанувальником, залишивши на колоді карт повідомлення для мене, мовляв, шкодуєш, що все у нас так негарно склалося... А я думав перехопити тебе по дорозі до Єгипту, ти ж так любила золоті піски... Але уподобання жінки тільки дияволу зрозумілі – срібна земля спротиву у тобі не викликала. Африка перестала бути нав’язливою ідеєю для тебе, але стала для мене пасткою...

    Дивно, що разом із кров’ю з мого серця не витекло те почуття до тебе. Поети та мрійники називають його коханням, а я простою прив’язаністю... І найменше, чого я зараз потребую, – так це твого співчуття. Не висилай мені вітальних листівок з видом на Буенос-Айрес, не цікався моїм здоров’ям – якось виклигаю, адже з’явилось у мені щось собаче, а псів завжди рятував інстинкт самозбереження.

    До дійсності мене повертає її голос і дощ. Я відпроваджую її додому. Ми під однією парасолею. Волосся моєї нової знайомої пахне літом і більше не плаче... Нам услід озираються всі без винятку перехожі; від безвусих підлітків до стареньких бабусь. І я здогадуюсь, хто цьому причина. Когось слід забувати з кимось. Так легше. Дощова Фея нічим не гірша од Снігової Королеви... Серце наповнюється незрозумілою радістю, але щось меланхолійне хапає за душу...

    Моє улюблене місто внесли у перелік пам’яток ЮНЕСКО, а я все рідше й рідше прогулююсь вуличками старих кварталів, зачиняючись у своїй домівці на три замки... Злодіям у мене нічого вкрасти, і на найманих убивць ще зарано очікувати. Власне сумління ще дозволяє спати, а крик душі серед ночі сусідів не будить... Коли доймає безсоння – намагаюсь якнайменше думати про минуле, хоча й у ньому не слід шукати причин мого страху. Відлюдьком я став із своєї власної волі... Що ж мене так лякає, коли найгірші сторінки минулого давно перегорнув? Чому закинув мандрувати вуличками старого міста? Причина проста і банальна. Настільки проста, що комусь, не посвяченому у деталі, видаватиметься витвором уяви запаленого мозку, але лікарі жодних відхилень від норми не виявили, хоча щиросердно зізнався їм про свої страхи... Понад усе на світі я боюся тепер вихопити з натовпу контури твого обличчя... А що, коли й тебе охопить ностальгія і закортить пройтися тими вуличками, де ми ходили удвох? А що, коли й мене якась незвідана сила штовхне у цю ж пору тобі назустріч?

    Так давно тебе уникаю, що просто не знаю, як повестися у такому випадку: привітатися? Вдати, що не впізнаю? Утекти?

    Жодної провини за собою не відчуваю, як знаю й те, що з твого боку ніякої помсти не буде... А наше життя таке багате на всілякі несподіванки, злі жарти випадку... І хоч би як не ховався за вдосконаленими замками, колись ця зустріч відбудеться, бо десь, у глибині душі, всім єством ще прагну її. Чого ж тоді никаю пустирями, закинутими будівельними майданчиками, уникаючи тебе? Ні, я не втратив дар мови, живучи наодинці розігрував свої монологи перед дзеркалом, у моєму серці стільки слів зібралося... Та боюсь, що перед мандрівкою в Аргентину ти сказала мені все... Чого ж так довго болиш у мені, адже є інша людина, варта моєї уваги?

    Ми сидимо за тим самим столиком двома тижнями пізніше. Я бачив її кожного дня відтоді. Як зустрів уперше, і продовжую дивуватися тими відкриттями, які у ній знаходжу. Якою бідною видається тепер мені Снігова Королева, але все ще живе у моїх снах. А Дощова Фея живе у моїх думках. Так що жодної миті доби самому собі тепер не належу.

    Сьогодні знову дощ, та її волосся більш не плаче. І такою чарівною видається мені в цьому світі, що я щіпаю себе раз по раз, аби переконатися, чи не потрапив у казку...

    Мені здавалося, що я старший за неї, але її думки та погляди на життя переконують мене в іншому. І я не наважуюся поцікавитися, скільки їй років...

    ─ Що для тебе життя? – запитує вона зненацька, відсуваючи порожнє горнятко.

    ─ Життя?

    ─ Так... Тільки не кажи, що життя – це те, що саме в цю хвилину відбувається, або це те, що нас оточує. Це занадто спрощено. Я хочу знати, що для тебе є життям.

    ─ Треба подумати...

    ─ Тоді це не буде те, що відчуваєш. Спробуй сказати зараз.

    ─ Для мене життя – це як чотири пори року.

    ─ Весна, літо, осінь, зима? Так просто?

    ─ Ні, зима, весна, літо, осінь.

    ─ Чому в такому порядку?

    ─ Людина народжується. І це зима. Вона квола і беззахисна. Її слід закутувати і оберігати. Не можна бігати босоніж. Існує ще багато інших «не можна». Одним словом – зима.

    ─ Зрозуміла.

    ─ Весна. Пора формування та розквіту. Людина набирається сил і ще не відповідає за свої вчинки. Шукає собі пару. Вперше грішить і вважає, що все ще попереду...

    ─ Продовжуй.

    ─ Літо. Пора зрілості. Час збирати плоди. Час усвідомлювати гріхи. Ще є коли покаятися, але саме тоді грішать найбільше.

    ─ Що ж тоді осінь?

    ─ Осінь – початок кінця. Остання зупинка перед вічністю. Осінь – це старість. Мокра чи золота – від людини самої залежить. Людина знає усе і нічого її не дивує. Якщо до цього часу не розкаятися – може бути запізно. Ти бачила очі старих людей? У них відповіді на всі запитання. Осінь – пора найвищої мудрості...

    ─ Гарно сказано, але далеко від життя.

    ─ Чому?

    ─ А ти не задумувався над тим, що життя може закінчитися навесні? Не буде часу покаятися. Не буде коли грішити. Не буде коли і не буде кому збирати плоди... Треба бути готовим до всього. Після весни можуть вдарити осінні заморозки – і все зів’яне... А ти великий мрійник. І я бажаю тобі залишитися таким надалі... Мені час іти.

    ─ Я тебе проведу.

    ─ Сьогодні ні. Завтра маю йти до лікаря. Мушу підготуватися і добре виспатися.

    ─ Кожна людина звертається до лікаря, але це не значить, що треба себе аж так налаштовувати...

    ─ У кожної жінки є свої таємниці. І вам, чоловікам, того не зрозуміти. Я ж не до дантиста йду..

    Снігова Королево, як пояснити те, що коїться у мене вдома? Це можна назвати проявом божевілля, роздвоєнням особистості, маячнею, чаклунством, але щовечора я, дивлячись на твоє фото, вмощуюсь перед дзеркалом і вдаю, що спілкуюсь з тобою. Я розумію, що це безглуздо, наївно і зовсім не личить людині, котра чверть віку вже подолала... Але ж мушу якось рятуватись від тієї напасті, що впала на мене після зустрічі з тобою. З’явившись у моєму житті раптово, ти так само непередбачено щезла. Я не встиг оговтатися – а ти була вже так далеко, витанцьовуючи в ритмі танго... Ось і здійснюю щовечора святотатський обряд, намагаючись хоч спогад про тебе увібрати...

    Іноді мені здається, що ти й досі десь поруч: чую подих вуст твоїх, хтось торкається мого плеча легким дотиком – оглядаюся: а то вітер прилетів посміятися з мене. Йому ніяк не збагнути, що зі мною коїться...

    У хвилини розпачу я хочу крикнути, що ти змарнувала моє життя, та хіба тим, що живу досі, тобі не завдячую? Ти була й залишаєшся для мене мрією, завжди недосяжною, а від того не менш жаданою.

    У години відчаю усвідомлюю, що ти була моїм натхненням, яке служило мені вірою й правдою. Але так хочу, щоб зникло назавжди з моєї пам’яті.

    У дні просвітлення з’являється думка, що з тобою я був би ніким, а без тебе залишаюся собою. Навіщо ж тоді цей шаманський обряд щовечора? Сам не знаю...

    На втіху вітрові спалю сьогодні твоє фото, а попіл розвію за дзеркалом. Місяць намалює на склі образ людського страждання. А я переборю себе, навіть коли для цього доведеться ще чверть віку затратити...

    Я не бачив Дощової Феї два тижні з того моменту, як розірвав і пустив попелом за вітром спогади минулих днів. Залишаючись наодинці зі собою, я прагнув товариства ще когось, але не вірив, що від цього стане краще. Чому ж я так помилявся? Що ж сталося у моєму житті і чому я знову собі не належу?

    Ми сидимо у дев’ятому ряді. На сцені Емма Боварі переживає найважчий біль свого падіння. Мої очі звернені не до неї, я дивлюся на сусіднє крісло, де моя пасія переживає трагедію героїні... Яка вона красива, особливо зараз. Коли прикусила вуста і ледь стримує сльози. Мені хочеться пригорнути її до себе і сказати, що ніколи не буду Рудольфом, але люди довкола і вистава ще не закінчилася... Тому краще подумки переконувати себе, що це я придумав тебе, рожева пелюсточко, загублена в часі. На заплаканих вікнах грудневим візерунком ти дивишся у моє літо. Під подихом вітру тремтиш у моїх долонях, лякаючись непроханих гостей, що тягнуть до тебе спітнілі руки. Я ніколи тебе не віддам на тортури та муки, сховаю від поганих очей. Як хмари від осені приховують небо, збережу тебе від заздрісних поглядів... Рідкісна знахідко нашого віку, я нікуди від тебе не втікну і серцем зігрію, коли стане холодно...

    Прогулюємося нічним містом. Вона ще під враженнями від «Мадам Боварі», найбільше їй шкода Шарля... І мене втішає думка, що Еммою вона ніколи не буде...

    ─ Я хотіла б стати актрисою... Це так прекрасно. Усі в захопленні від тебе... Ти у всіх на виду...

    ─ Ти прагнеш популярності?

    ─ Ні. Просто актори найшвидше і найповніше вказують людям їхні недоліки та вади... А хіба погано бути популярним?

    ─ Мені здається, що так.

    ─ Чому?

    ─ Не хочу, щоб мене впізнавали в обличчя, переймали на вулиці. слідкували за кожним кроком... Не хочу, щоб мене переслідували галасливі репортери, винюхуючи щось пікантне...

    ─ А ти завжди роби добро і ніколи не здійснюй поганих вчинків, тоді ніхто про тебе поганого не скаже. Ти боїшся популярності чи того, що твої вчинки стануть відомими широкому загалу? Якщо береш на себе тягар людського зацікавлення, то мусиш подбати про те, як саме виглядатимеш у чужих очах... А мені б хотілося, щоб про тебе знало якомога більше людей. Ти вартий того... Довкола нас так багато сірих особистостей... У тебе ще все попереду...

    Мої друзі в захопленні. Яка ж вона хороша! Я сяю від щастя. Вони мені заздрять...

    Ось так, Снігова Королево, засвітився веселим сміхом, відчувши, що звільнився. Я звільнився від твоїх пут, розправив груди, вдихнув вільно і кинувся жити. Як дитя радію, що більше тобі не належу і ніхто шляхів мені не вказує. Сам тепер вибираю дороги. Близькі та далекі. Куди зайду? Не знаю. Вільна людина не думає про завтра, аби лиш сьогодні не засмоктало в’язким болотом зваб. Я звільнився від тебе!

    Не одразу це сталося. Спочатку довго блукав вулицями порожнього міста, намагаючись віднайти запалені електричні ліхтарі, а хмарами гасились зорі. У вікнах твого будинку панувала темрява – значить ти ще не повернулася з далекої мандрівки в Аргентину. У сусідніх вікнах, яскраво освітлених, веселий сміх, і порожні пляшки ледь не розбивають голову мрійника, котрого не привабили біжучі вогні неонових вітрин і який стеріг тишу твоєї оселі.

    З проваль освітлених віконних рам мені махали руками, закликаючи до товариства, а я тікав від людей, мов хворий на проказу. Переконуючи себе, що відтепер остаточно забуду дорогу до тебе. Ти зав’язала мені світ і стала ним водночас. Ні зректись тебе не міг, ні покинути... Знайти також.

    Мені услід дивились незнайомі люди, одні посміхались, інші дивувалися, треті вергали прокляття, що вештаюся тут так часто. Але ніхто мені не заздрив.

    Дивно, але Дощова Фея так легко зняла полуду з очей, що я нарешті усвідомив: відтепер я вільний і житиму так, як захочу...

    У неї поганий настрій. Вона сумна і невесела. Намагаюсь жартувати – що в стіну горохом. Її щось мучить. Вона хоче щось сказати та не знає як. Я також мовчу, але ж не може так тривати цілу вічність. Пропоную виговоритись, обіцяю вислухати та зрозуміти...

    ─ Життя дало тріщину. Мені здається, що жила я давно, а тепер лише доживаю. Усе найкраще в моєму житті давно позаду. Далі лише біль і вічні розчарування... Я боюся закохуватися, бо не хочу ще раз від когось залежати. Я боюся бути покинутою, оскільки не знаю, чи зможу дати комусь те, чого від мене очікують... Та й навіщо любити, коли зрада й кохання постійно намагаються переважити одне одного у людському житті? На світі не існує жодного кохання, окрім любові матері до дитини, та й ту не кожен може відчути.

    Тут я не можу нічого сказати. Спробуй заперечити, коли її слова ідуть з глибини душі. Треба навести якийсь контраргумент, а його нема...

    ─ Скільки тобі років?

    ─ Вісімнадцять...

    Дивно, а говорить так, наче їй усі сорок. Це ж скільки треба пережити, щоб у такі роки так розмірковувати?

    ─ Коли ж ти встигла зазнати таких розчарувань?

    ─ Батько залишив нас, коли ми з мамою були ще в пологовому відділенні. Він дуже хотів сина, спадкоємця прізвища, а народилась я... Мама дала мені все. Ріднішої людини для мене не існує, але я не можу сповна їй віддячити... Через десять років у нашій сім’ї з’явився вітчим. Він страшенно любить маму і ненавидить мене... Я не вірю у його любов до матері, адже я також її кров... Проте нічого з цього приводу їй сказати не можу, адже й вона ще молода... У мене є молодша сестра, його пестунка, для якої сонце з неба дістав би... І він розпалює між нами ненависть. Мати навчила нас любити одна одну; але перед ним ми вдаємо найзапекліших ворогів. Це запорука сімейного спокою... Погана він людина...

    Перше кохання нічого, крім болю, не принесло. Він казав, що все у його житті для мене, що без мене його життя втрачає сенс... І я вірила.

    Так тривало півтора року. Я не уявляла, як можна без нього, він мене приручив... А далі зник... Я місця собі не знаходила. Я передумала все найгірше, ночами не спала, плакала... А він зателефонував через два тижні і сказав: «Вибач. Але в мене інша дівчина. Через місяць у нас весілля... Я тебе запрошую...» І це без найменшого натяку, без жодної попередньої розмови. Так просто обірвав усе... Мабуть, був готовий до цього. А я...

    Важко пережила. Дуже важко... Ще довго мене переслідували запахи, тіні, знайомий голос... Я вижила, але нікому відтоді не довіряю, окрім своєї матері. Вона ніколи не зробить мені поганого... А ти любиш дітей?

    ─ Так, звичайно. Мені страшенно подобаються ці маленькі мудрагелі-карапузи. У подальшому я не уявляю життя без своїх дітей.

    ─ Навіть коли поруч буде кохана людина?

    ─ А з ким іще. Як не з коханою людиною, можна мати дітей? Дитина тільки скріплює кохання... Я ніколи не покину жінку, яка народила мою дитину і навіть не уявляю, як можна відмовитися від маленького створіння, у якому тече моя кров...

    ─ І тобі байдуже: дочка це, чи син?

    ─ Абсолютно. Це ж моя дитина.

    ─ Я тобі не вірю. Я, взагалі, не вірю, що чоловіки несуть якусь відповідальність за те, що дитина з’являється на світ. Усі ви шукаєте хвилинних утіх...

    ─ Чого ж ти усіх чоловіків міряєш під одну мірку, якщо твій батько виявився покидьком?

    Вона замовкла. Занадто різко з мого боку, але звик називати речі своїми іменами. Розумію, що образив її, але не хочу згладжувати свою провину. Нехай правда гірка і жорстока, але вона солодша за будь-яку брехню...

    І ось, коли, здавалося, вона підведеться і піде геть, наша розмова набуває продовження.

    ─ Навіщо тобі діти?

    ─ Я ж сказав.

    ─ Ти мене не переконав.

    ─ Що ж. Спробую... Мені хочеться залишити когось після себе... Продовжити себе, так би мовити. у наступному поколінні.

    ─ Але ж можна залишити після себе труди, добрі вчинки... У них також можна продовжити себе...

    ─ Чужі люди цього не зрозуміють. З часом почнуть порпатися у брудній білизні, шукаючи сенсацій... Окрім того, усі твори – мертві. А хочеться залишити після себе когось живого, здатного перевершити тебе...

    ─ Але ж яблуко від яблуні може далеко відкотитися. У народі кажуть, син за батька не відповідає, а чинить на свій розсуд.

    ─ Рідні діти та внуки, при належному вихованні, ніколи тебе не знеславлять і не дадуть цього зробити іншим...

    Вона мовчить. І я просто відводжу її додому. Щось між нами надломилося і ніяк не збагну по гарячих слідах, що саме. До чого уся ця розмова і при чому тут діти? Та хіба збагнеш цих жінок...

    Вночі я знову думав про тебе, Снігова Королево. Вогонь закінчився, та місяць дав припалити. Ти була з іншим, і він біля тебе крутився дзигою. Зорі спустили драбину з неба, пробував дістатися нею минулого – а там пустка. Ти бавилась з ним. Замкнуте коло, ні втекти, ані вирватися. Холодним чаєм гасив гарячий біль, підсолоджуючи твоїми листами, змітав на долоню крихти слів, милих серцю. І ще раз смакував ними. Ти слухала іншу казочку. Я не все тобі розповів, але ти була з ним. Розмовляю з стіною.

    Далі я пригадав твоє тіло. Фотокартки згоріли, та місяць відтворив силует на шибці вікна. Ти була з ним ніжним плетивом ліній. Зорі малювали звабливі форми неземних красунь, спробував заглянути у м майбутнє – а там пустка... Ти віддалася йому. Мости згоріли, ні піти, ні вернутися. Гарячим вином зігрівав себе, занюхуючи попелом твоїх листів, їдкий запах горілого поселився в серці. Ти поспішала жити і брала від життя усе. Я не встиг зробити для тебе багато, але ти біля нього... Собі б нічого не заподіяти.

    Надранням я ще раз подумав про нас. Розсипав зернята надії, а місяць сказав, що вони не зійдуть. Ти була з ним, а він на мене не схожий. Зорі сміялися: поглянь, на кого ти перетворився. Знайшов старе дзеркало, заглянув – а там я. І більше нікого. Я звільнився від тебе – і ти канула в пустку. Таке життя – не передбачити, не змінити. Ковтнувши слину гіркоти, житиму далі. А серце звикне...

    А далі я згадав Дощову Фею... Ось так і звузилося моє життя до єдиної точки опори. І не стало шляхів, щоб повернутися назад, туди, де тиша тихіша за кожен твій подих, де сонце ясніше твоєї посмішки, а світ не позбавлений лукавства. Спаливши всі мости, я вільно пролітаю над тим, що заземлювало мене і вносило неспокій. Стиснулася ніша, припинилося дійство, і я усвідомив, що майбутнє може тільки розпочатися, якщо зроблю крок назустріч...

    Я іду біля неї ось уже сорок хвилин... І за цей час не сказав жодного слова. Вона також мовчить. Ми подолали чималу відстань, перейшли Пасічну, Личаківську, ось уже Підвальна... Я на неї не гніваюся. Просто ніяк не зв’яжу тих слів, що йдуть від серця. Звик промовляти від розуму... Ось-ось наша дорога закінчиться. Відчуваю, що мушу вилити душу, та не знаю як. І чому сьогодні. коли я налаштований на рішучий крок, вона така холодна. Кам’яна і неприступна? Нарешті зважуюся:

    ─ Я маю сказати тобі щось важливе...

    Вона немов стрепенулася. Повернулася з країни мрій? Ні. Вона давно знає, що хочу сказати.

    ─ Я тобі також... Але я перша... Ти хороший хлопець, з тобою легко і цікаво, таких не часто зустрінеш... Але в мене є наречений. Навесні у нас весілля... Вибач, що так далеко зайшло у нас з тобою... Треба було раніше сказати... Вибач...

    Це шок. Катастрофа. Стихійне лихо. Жоден удар не звалив би мене з ніг так підступно, як почуті щойно слова... І як я ще стою?

    ─ ... Не переймайся так... Я розумію, що тобі боляче... Але серцю не накажеш. Є багато інших дівчат. кращих за мене... Ти ще знайдеш свою єдину... А мене забудь, як учорашній лист календаря.

    Легко сказати: «Забудь». Я не знаю, як житиму без неї. А забути... Ось так відразу... На радість Сніговій Королеві... Це щось нереальне. Понад мої сили.

    ─ Друзями ми залишимося? – лепечу перше, що спадає на думку, аби виграти кілька хвилин та оговтатися.

    ─ Я не проти. Але ж ти хочеш більшого... Сам бачиш. Яка я відверта і щира... Та навіщо ці недомовки? Ти просто шукаєш причину, аби бути біля мене. Ні, нам краще розійтися. Я не хочу завдавати тобі болю, а про тебе й так пам’ятатиму завжди. Тільки не ображайся на мене...

    Вона цілує мене у щоку, і я розумію: це востаннє

    ─ Можна, я тебе проведу?

    ─ Ні. Від цього тобі легше не стане. Тим більше. Мені ще до лікаря...

    Вона іде від мене. Дивлюся їй услід і усвідомлюю, що іншої такої не буде.

    Перехожі задивляються на неї і спалюють мене променистим поглядом. Їм здається, що це я її покидаю... Невже я схожий на божевільного?

    Я відчуваю, що вона плаче. Та не знаю чому...

    За мокрим вікном падають на асфальт каштани. За них б’ються дітлахи-школярі, штовхаючи одне одного в калюжі. Мабуть, почалася осінь... З моєї душі сірим шнурком журавлів відлітають почуття. Куди відлітають? У вирій. Журавлі ще повернуться. А кохання ні.

    За вікном накрапає дощик, плюється болотом вітер, тече холодна і брудна вода. На кого ж мені сердитися, як не на себе. Вона ж у мене одна...

    Вітер вкрав її так раптово. Як обриваються сни. Я не встиг отямитися. А вона вже зникла. Не боронив, бо при мені не плакала. Навіть більше – сама того хотіла. Дивився вслід і думав, чи варто жити далі. Не було з ким порадитися – окрім неї в моєму житті на цей час не було нікого.

    Вітер повернувся і передав привіт від неї. Я на нього не сердився. Адже наслідок причини не змінить.

    Далі удвох ми розхитували кронштейни на даху висотного будинку і сперечалися за право сягнути вниз. Я хотів відчути вільне падіння, звільнитися від усього. Але він стримував мене спогадом про Дощову Фею. Де вона зараз?

    Хоч вітер не Бог, але переконав, що місця біля мене для неї було замало...

    Мені погано без неї. Мені дуже зле. Тиждень заливаю серце горілкою. Нікого не хочу бачити і чути. Гашу те, що всередині. А воно вперто продовжує горіти... Світ жорстокий, а всі дівчата...

    Не допомагає. Болить печінка. Відмовляють нирки. Більше пити не можу. І не буду...

    Прокидаюся вранці і сам із себе сміюся. А якщо вона просто пожартувала?

    Підбігаю до дзеркала. Зі стіни на мене дивиться якась потвора з червоними очима та чорною бородою. Це ж скільки часу моє обличчя не відчувало леза? Тиждень? Два? Але все це ще можна поправити...

    Набираю знайомий номер – ніхто не бере слухавки. Ні за другим разом, ні за сотим...

    Вона мене уникає. З’являється злість. Справжня злість. Чорна. Мені хочеться її убити, щоб нікому не належала. А потім себе – що мені цей світ без неї... І злість минає.

    Прагну забуття. Шукаю хвилинних утіх. Знайомств на одну ніч. Дарую комусь надію і розчарування – жодна не може замінити її. Шукаю схожих на неї... І не знаходжу.

    З’являється апатія. Збайдужів до всього: до людей, до світу, до себе... І це не надовго.

    Перемагає цікавість. Звичайна людська цікавість: хочу знати. на кого ж мене замінила?

    Два тижні ходжу за нею назирці. Став її тінню. А вона завжди сама. Ні подруг, ні знайомих, ні того таємничого нареченого, з яким весілля навесні.

    Двічі на тиждень відвідує лікаря... А що, коли він і є тим нареченим? Здорова людина не стане так часто відвідувати медичні заклади. А їй, судячи з вигляду, нічого не бракує.

    Зібравши усю силу волі в кулак та хильнувши чарку для хоробрості, іду в лікарню. Навіть монолог підготував, яким зіб’ю його з пантелику:

    Поверни мені її любов, яку ти украв осіннім ранком, підкравшись в образі змія. Звідки у тебе ця груша спокуси? Я б тебе поборов, та боюся, що зробиш з неї коханку. Через це не посмів я згорати потерті обруси, щоб обтерти твоє криваве лице.

    Поверни мені її любов. Яку ти забрав хрипливим ефіром довгих, коротких, поламаних хвиль. Як вдалося тобі накинути кальку? Я б тебе поборов, та поюся, що станеш жахливим упиром, який без надмірних зусиль розриває малесеньку ляльку, щоб спотворити гарне лице.

    Поверни мені її любов, ти пізнав її в темряві ночі. Проковтнувши пощерблений місяць у зловісне нутро. Я б тебе поборов, та не хочу потрапити в діжу, де темряву місять і в’яжуть шнуром, щоб сміялося мертве лице.

    Поверни мені її любов, яку заховав у кособокому замку, замотавши в червоні вітрила. Ти не зможеш украсти Асоль. Я віддам свою кров. Я до тягну цю лямку, щоб підрізати крила провіснику доль...

    Після такого монологу або в РАГС, або в божевільню – іншого не дано. І він би мав це зрозуміти.

    Натомість з-за столика підводиться старенький дідок. Хоч коханню всі віки підвладні, але відчуваю: тут щось не так...

    ─ Ви щось хотіли, молодий чоловіче?

    Мов підкошений падаю на стілець і кладу перед ним на стіл її фото.

    ─ Лікарю, це щось серйозне?

    У ньому борються лікарська етика і людське співчуття. Він не має права відкривати таємниць хвороб своїх пацієнтів. Але ще одного трупа в кабінеті йому не хочеться.

    ─ Випийте водички. – протягує склянку і вислуховує, як цокотять мої зуби... – Що вам сказати... Кожна хвороба серйозна, якщо її запустити...

    ─ Її хвороба запущена?

    ─ Її хвороба сидить всередині неї... Розумієте, юначе, є хвороби, які лікуванню не піддаються... Вона згасає.

    ─ Хвороба невиліковна?

    ─ З її хворобою можна дожити до глибокої старості...

    ─ Нічого не розумію. Звідки ж тоді песимізм?

    ─ А ви хотіли б бути старезним дідом і не мати онуків?

    ─ Не задумувався над цим... У моєму віці...

    ─ У вашому віці Олександр Македонський ледь не підкорив увесь світ. Хіба я незрозуміло висловився?

    ─ Навіть... не знаю... що сказати... Мабуть, ні...

    ─ Я сам дідусь. І мушу визнати, що внуки дають мені радість життя. Можливо, у мене було обмаль часу на виховання дітей, але всього себе віддаю онукам... А в неї не буде дітей... Ніколи... От і не хоче старості та життя. Вона дорогою ціною заплатила за помилку юності. Розумієте, про що кажу?

    Я зустрічаю її на вулиці. Вона кидає мені «привіт» і зникає. На її обличчі розмазана туш і плаче вона очима.

    Я знаю, що нікого в її житті немає. Я знаю, що вона згасає, але вдаю, що вірю у цього нареченого, тим більше, коли на її правиці обручка. А від цієї брехні важче не мені, а їй...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Лана Філлі
    16.01.2022 18:57
    До частини "Самотня"
    Сумно... І найсумніше, що так буває у житті. І Снігові Королеви, і Дощові Феї, які не можуть нікому довіритися. І хлопці, які радо любили б і Снігових Королев, і Дощових Фей, але їм забороняють... Але написано надзвичайно поетично й пронизливо.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Назар Скалюк (Марко Войт)
    16.01.2022 19:41
    До частини "Самотня"
    Дякую! Принагідно запрошую до читання "Навіяного вітром". Колись мені такі романтичні твори вдавалися краще, ніж детективи й історичні романи. А нині так уже сам не напишу - і дивуюсь собі кількадесятирічної давності)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Лана Філлі
    16.01.2022 20:45
    Найбільше з вашого я люблю все ж детективи. Але часом буває настрій і на романтику, тому дякую за запрошення!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше