Лиса гора

Ліс дихав важким туманом. Він обіймав дерева і землю, мов забутий спогад, від якого не втекти.

Неждана йшла попереду. Її постать розчинялася в сірому мареві. Позаду, трохи ніяковіючи у цій безмовності, ступав Ілля.

- Чому саме зараз? — пробурмотів він, обережно переступаючи через коріння. — Ми завжди трималися подалі від цього місця.

- Бо зараз час, — коротко відповіла Неждана.

- Це через сни? — запитав Ілля. Його голос лунав глухо, ніби сам ліс ковтав слова.

Вона зупинилась і кивнула.

- Місяць. Кожної ночі. Один і той самий сон. Ліс,камінь, коло... голос, що кликав мене.

- Може, це пастка? Може, це просто вигадки твого розуму?

- Для таких, як я, і сни - єдине, що лишилось, — тихо промовила Неждана.

Вона посміхнулась, але посмішка була гіркою.

- Я народилась серед Наділених, — продовжила вона. — І не мала нічого. А це гірше, ніж народитись Простяком. Бо від Простяків не чекають дива.

Ілля знітився, опустив погляд.

- Я Простяк, — буркнув він. — І що? У мене немає сили.

- У тебе є більше, ніж у багатьох з тих, що тримають у руках полум’я чи камінь, — відповіла Неждана.

Вітер зашелестів у гіллі, ніби підтверджуючи її слова.

Ілля трохи підбадьорився:

— Клан Каменю... ваші правила такі суворі, що навіть дихати треба за наказом. Якщо не маєш Дару — тебе просто стирають зі списків живих.

— Так, — підтвердила вона. — Там цінують лише закон. Людське серце там зайве.

Вона пройшла ще кілька кроків і додала:

- А Клан Вогню? Вони виховують дітей як воїнів. У них навіть любов — це битва. Ніхто не плаче. Ніхто не вагається. Лише сила і перемога.

Ілля пирхнув.

- Ага. А Клан Туману взагалі замкнувся у своїх храмах. Сидять у тиші й дивляться сни, ніби це щось змінить у світі.

- Вони бачать більше, ніж здається, — м’яко заперечила Неждана.

Вона опустила очі. Її руки стиснулись у кулаки.

Ілля наблизився до неї.

— Ти не одна, — хрипко сказав він. — Я з тобою. Скрізь. Навіть якщо доведеться йти крізь цей клятий ліс.

Далі, вони пішли мовчки.

Туман ставав густішим. Ліс перетворювався на живу стіну — гілля обплітало стежку, дерева шепотіли про щось древнє і тривожне

- Бачиш? — шепотіла Неждана. — Сон був правдою.

Вони спинилися на краю галявини, посеред якої, у самісінькому центрі, ніби зрослий із самої землі, стояв камінь.Високий, шорсткий, весь порослий мохом. Але найважливіше було не це. На його поверхні було вирізано ідеальне коло. У центрі — полум'я, що обвивало краплю світла. Ніжне, ледь помітне світіння пробивалося з глибини карбування. Та коло було пошкоджене: три грубі тріщини розривали його краєчок, мов рубці на старій рані.

Три шрами.

Три зради.

Неждана підійшла ближче.

Вітер стих.

У цій тиші вона ясно почула ледь чутний шепіт:

«За неї... За зраду...»

Ілля стискав сокиру так, що побіліли пальці.

— Що це означає?

Вона погладила тріщину кінчиками пальців.

— Це означає, що ми стоїмо на краю чогось, що старше за наші клани. Старше за наші правила.

Туман навколо них затремтів, мов жива істота. Листя затрусилося без вітру. З землі, з повітря, з самого серця Лісу піднялася тінь — висока, могутня, обгорнута смарагдовим сяйвом. Пан Лісовик. Поруч ступали два великих вовки — сірі, як попіл, їхні очі блищали в тумані.

Ілля, перелякано ковтаючи повітря підняв сокиру, але Неждана, не відводячи погляду від Лісовика, лишень ледь хитнула головою.

— Він не ворог, — прошепотіла вона.

Пан Лісовик повільно наблизився. Він поглянув на Неждану.

— Ти чула поклик, — заговорив він голосом, що нагадував шум вітру серед старих дерев. — І прийшла.

Неждана кивнула. У грудях її билося серце, як спійманий птах.

- Я знав, що цей час настане, — продовжив він.— Мої сили слабнуть. Ліс більше не слухає мене, як раніше. Коли Род поставив мене на варту, світ ще слухав Закон. Але тепер... Його погляд потемнів. — Род дедалі більше відходить від справ смертних. Його голос лунає все рідше. А Мара... Мара повертається.

Ілля зробив крок назад.

- Мара? Вона ж... пішла! Сама!

Пан Лісовик повільно кивнув.

- Так. Вона пішла. Але її кроки не стерлися зі світу. Вона чекала, живилася страхом,і зрадою. Зараз її сила розростається. І головне її прагнення — Книга.

- Книга? — запитала Неждана, ледве чуючи власний голос.

- Книга, що була незавершена. Книга Істини. Всеніжа, Четверта сестра не встигла доплести останнє слово. І тепер Мара хоче дописати її своєю рукою. Викривити реальність, зламати саму тканину світу під свою волю. Лісовик на мить замовк, а потім додав:

- Я намагався попередити Трьох. Та кожна почула мене по-своєму. Він опустив погляд.

- Яра... вона сміялась мені в обличчя. "Всеніжа прокидається? Нарешті! Це буде війна, і я переможу!" — казала вона.

Ілля стиснув кулаки.

- А Ерілія? – стиха запитала Неждана

- Ерілія сховала істину за туманом передбачень. Її відповідь була загадкою: «Четверта несла тінь.

А тінь завжди всередині.

Вона знала правду, що не мала бути почута.

Три створили тріщину —

не щоб зберегти, а щоб забути.

І сказано:

Коли правда заговорить,

істина розкриється."

— Лісовик скрушно похитав головою. — Вона бачить, але боїться діяти.

— А Доломіра? — прошепотіла Неждана.

— Доломіра заперечила все. "Цього не може бути," — сказала вона. — Камінь не визнає тріщин. Але тріщини не питають дозволу.

Тиша запала над тріснутим обеліском. Лісовик подивився просто у очі Неждані. — Світ стоїть на порозі війни. Сестри... Четверта відчуває це у своєму сні. Вона кличе. І ти почула її. Я почув її

Неждана стояла нерухомо. Її серце калатало так сильно, що здавалося, його почують вовки.

Вона відчувала, як все всередині неї стискається: страх, сумнів.

- Чому я? — вирвалося у неї. — Чому не хтось інший? Хтось... достойний?

Вона схилила голову, стискаючи кулаки до болю.

Ілля ступив уперед і встав між нею і Лісовиком, з притиснутою до грудей сокирою.

- Зачекайте! — вигукнув він, хрипко і розгублено. — Ми прості люди! Ми не Сестри! Ми навіть не маємо Дару!

Лісовик глянув на нього довгим, важким поглядом.

- Світ не обирає тих, кого кличе, — відповів він нарешті. — Він обирає тих, хто здатний чути.

Ілля скреготнув зубами.

- Це несправедливо! — випалив він. — Вони там, у своїх храмах і палацах, бавляться у долі. А нам що? Нам — загинути за їхні старі війни?

Лісовик не заперечував. Він просто стояв, немов стародавнє дерево,

Неждана відчула, як її душу починає трясти невидима буря.

Всі роки самотності, всі рани, всі приниження — зараз вибухнули всередині.

- Я ніколи не була для них кимось, — прошепотіла вона. — Я була ніким. І зараз... зараз я маю? Що я маю?

Її голос зірвався, але Лісовик не зробив ані кроку до неї.

-Я не змушую тебе, — сказав він повільно. — Я лиш повідомляю. Вибір завжди лишається за тобою.

Тиша поглинула їх. Лише вітер ніс тривожний шелест між мертвими гілками.

Неждана закрила обличчя руками. Вона хотіла закричати, утекти, стерти з пам’яті і сни, і голоси, і тріщини в камені.

Пан Лісовик повільно відступив, його тінь розчинилася в тумані разом із вовками.

Його останні слова, тихі й важкі, зависли у повітрі:

- Світ чекає, дитя. Світ не дає часу на втечу. Лише на вибір.

Ілля обійняв Неждану за плечі, притягнув до себе, мов намагаючись захистити.

Ліс більше не був безпечним — він змінювався разом із світом.

Десь далеко на півночі перший вогонь розірвав темряву.

Перша іскра великої війни..

Вони йшли мовчки, ступаючи по вогкій землі, що ще зберігала прохолоду нічного туману. Ліс навколо поступово рідшав, пропускаючи крізь гілля перші несміливі промені ранкового сонця. Але для Неждани світ навколо залишався тьмяним і безбарвним.

Ілля час від часу кидав на неї стурбований погляд. Її обличчя було блідим і напруженим, а очі дивилися кудись у себе, не помічаючи нічого навколо.

– Неждано, – тихо покликав він, обережно торкнувшись її руки.

Вона здригнулася, ніби від несподіваного дотику, і повільно повернула до нього порожній погляд.

– Ти як? – запитав Ілля, його голос звучав м’яко, сповненим турботи.

Вона мовчала кілька довгих секунд, її губи ледь помітно тремтіли.

– Я… не знаю, – нарешті прошепотіла вона, і її голос був хрипким, позбавленим будь-якої емоції. – Я нічого не знаю.

– Все буде добре, – невпевнено сказав Ілля, стискаючи її руку. – Ми щось придумаємо. Ми…

Неждана різко висмикнула руку.

– Придумаємо? – в її голосі вперше прорізалася гіркота. – Ти справді віриш у це, Ілля? Ми – двоє простих людей. Що ми можемо проти Мари? Проти Сестер, які навіть не захотіли слухати пана Лісовика?

Вона зупинилася, її плечі здригнулися.

– Я… я відчуваю цю порожнечу, Ілля. Вона всередині мене. Вона з’їдає мене зсередини. І цей тягар… цей вибір… він просто розчавить мене.

Ілля підійшов ближче, намагаючись зазирнути їй в очі, але вони були затьмарені внутрішнім болем.

– Ти не сама, Неждано. Я поруч. Я…

– Ти не розумієш, – перебила вона, її голос зривався. – Ти не знаєш, як це – жити, відчуваючи себе ніким. Постійно чути цей невидимий шепіт зневаги. А тепер… тепер я маю стати кимось? Маю врятувати світ? Це… це неможливо.

Вона відвернулася, її погляд знову блукав десь у далечині.

– Іноді мені здається, що було б легше просто… зникнути. Розчинитися в цьому тумані й нічого не відчувати.

Ілля підійшов до неї ззаду й обійняв за плечі, міцно притискаючи до себе.

– Не кажи так, Неждано, – його голос був хрипким від хвилювання. – Ти не ніхто. Ти – це ти. І я… я не знаю, що буде далі, але я знаю, що ми зробимо це разом. Ти не мусиш нести цей тягар сама.

Вона стояла нерухомо в його обіймах, її тіло було напруженим і холодним.

– А якщо я не зможу? – прошепотіла вона, і в її голосі прозвучала безмежна втома. – Якщо я знову виявлюся ніким? Знову розчарую всіх?

– Ти не розчаруєш, – твердо відповів Ілля, стискаючи її плечі. – Я вірю в тебе, Неждано. І ми знайдемо вихід. Разом.

Але в її очах все відбивалася така глибока, виснажлива порожнеча, яка, здавалося, поглинала будь-яку надію. Слова Іллі були теплими, але до її серця вони поки що не доходили