Цілунок Долі

«Мертві не залишають нас. Вони крокують за нами... У кожному виборі, у кожному страху»

— Кас'ян Петерсен

Пів години тому з місця зірвався чорний Peugeot з білим написом «Memento Mori». Він вкрив хлопця хмаркою брудного диму й, маневруючи між могилами, зник за межею кладовища.

Тоді перед Ніком відкрилися справжні володіння смерті. Серед сотні кам'яних надгробків рідко зустрічалися хрести, а зовсім недалеко – кілька склепів. До носа вдарив специфічний запах мертвих тіл. Він був огидним і зовсім слабкодухих вивернуло би прямо до ніг небіжчика.

Ніка теж нудило, скоріш за все через те, що хлопець не їв уже другий день.

Похоронна процесія і поліційне розслідування, яке слідчий вів крізь пальці – усе це затягнулося на тиждень. «Передозування наркотичними речовинами», – надрукував старий ідіот у моргу. Так, він мав рацію. Та варто поліції було дослухатися до слів Ніка – і вони дізналися б походження наркотиків, а головне – спіймали б того самого Кухаря.

Його ім'я було таємницею. Він варив найчистіший метамфетамін і продавав за шалені гроші. Прозорі, мов кришталь, кристали та вдвічі дешевший пил – відходи якісного наркотику. Сміття на кшталт пилу купували старшокласники та студенти, чиї гроші можна було порахувати, помноживши на нуль. Але клуби закуповували цілі партії, витрачали десятки тисяч доларів.

Зараз це все виявилося геть не важливим. Та й невловного Кухаря з його доларовими запасами той коп не спіймає. Стажер не зможе розкрити справу, поки в колеса вставляє палиці його керівник – людина, котра ховала в кишені відмиті гроші, що досі специфічно пахли.

Небо затягнули похмурі сірі хмари. Час від часу з них зривалися холодні дощові краплі, що розбивалися, як тільки торкалися землі. Навіть горбик зі свіжого насипу вже намок, та Нік не рухався. Його погляд втупився у напис на кам'яній плиті.

Амалія Лілі Дуглас

15.12.1981 – 03.07.2021

Такий похорон здивував би кожного. Навколо, у прямому сенсі, не було жодної живої душі – ні родичів, ні священника, якого Нік навіть не думав наймати. Адже священники – такі ж самі люди, як і він, лише грошей у них куди більше. Та найболючішим виявилося зрозуміти, що твої рідні не поступляться своїми принципами заради тебе. Не змінять власної думки про нездару дочку навіть у день її поховання. Такий вже жорстокий світ, і хлопець до цього звик.

— Ну і хрін з вами… – прошепотів Нік.

Він випустив з рук білосніжну лілію і різко розвернувся.

У такі моменти в голові порожньо. Думки щезали: хай з якими проблеми ти не жив би, вони ставали абсолютно непомітними – або, можливо, просто дріб’язковими.

З кожним кроком до власного будинку Нік занурювався у непроглядну пітьму. Він не поспішав, дощ промочив його одяг, а холодні краплі безсоромно збігали по тілу. Вони не викликали ні відчуттів, ні найменшого бажання сховатися. Єдине, чого зараз хотілося – заплющити очі та прокинутися в теплому ліжку між батьками. Нездійсненна мрія, бо Доля – амбіційне стерво.

Крайній тиждень життя перетворився на один довгий та нескінченний день. Через це Нік не пам’ятав навіть того, що було кілька годин тому, як от: чи зачинив він вхідні двері? Хлопець не знав, але й перейматися причин не було. Усе, що вартувало хоч кілька доларів, Амалія продала, намагаючись сплатити кредит – той самий, що подібно до зашморгу тепер стискав горло Ніка.

З просторої гостьової долинав дивний шурхіт, який хлопець вирішив зігнорувати. Він звик до десятків одночасних голосів і звуків, що лунали неначе в унісон. Вітчим часто приводив друзів і перетворював їхній будинок у бордель. Сміх упереміш із благаннями, гучні стогони й клацання запальничок – усе це він чув майже щодня, тож мусів звикнути.

Узагалі, Нік звик до багатьох речей, адже був змушений рано подорослішати та піклуватися про себе самотужки. Прання з прибиранням перетворилися на обов'язки, між якими доводилося виділяти час на догляд за п'яною матір’ю та навчання. А часом, коли видавалася вільна година, вітчим силою видирав лічені хвилини та змушував виконувати його забаганки. Ось так дорослішають діти.

Хлопець стягнув чорне худі через голову, скривившись від різкого болю. Синців майже не залишилося, однак ребра досі пекли від найменшого неправильного поруху. Кепку він відправив у раковину, звільняючи каштанові кучері, що одразу ж обрамили витончене лице. Якби не бідність, на його обличчя із захопленням могли б зараз дивитися десятки людей – обличчя з обкладинки глянцевого, але не надто модного журналу. Нік усміхнувся своїм думкам і скинув із себе решту мокрого одягу, що слідом за худі полетів на підлогу.

Поки хлопець відшукав більш-менш чисті речі, ванна перетворилася на звалище. Оцінивши коротким поглядом масштаби власної недбалості, хлопець байдуже вийшов до коридору.

З вітальні доносився хрипкий голос і гучна лайка. Чоловік діставав щось з-за подушок дивану й заштовхував до наплічника, зовсім не помічаючи Ніка.

— Еліоте, – окликнув той. – Кудись зібрався?

На мить він відірвався від свого заняття, але не забув заховати купюри від зацікавлених очей пасерба.

— Тобі яке діло? – Еліот продовжив вигрібати гроші. – Ту сучку вже закопали?

— Ти не маєш права так про неї говорити.

— Не вказуй, що мені робити. Мав би хоч якусь повагу.

— Поважати виблядка – марна трата часу, – Нік переступив з ноги на ногу.

— Якби не я ви здохли б з голоду, недоноску, – він різко застібнув блискавку та стиснув наплічник у лівій руці.

— Поки не зізнаєшся, нікуди не підеш. Ти її вбив?

Вітчим зробив кілька кроків уперед, нависнувши над хлопцем. Його болотяні очі потемнішали, а на обличчі заграли жовна. У тиші хруснув суглоб, коли Еліот зім’яв горловину футболки Ніка й притис його до одвірка.

— Почитай медичне заключення, – крізь стиснуті зуби просичав він. – Ти винен мені гроші, тому чекаю повну суму з відсотками через тиждень.

— Ти прекрасно знаєш – у мене немає таких грошей… – прошепотів хлопець, і його голос зрадницьки здригнувся.

— Мені начхати! Хоч тілом своїм торгуй, до фені, за тиждень мої хлопці прийдуть за грошима й вони повинні їх отримати! Второпав?

— Забери будинок.

— Ее, ні… – протягнув чоловік і весело вишкірився. – Це занадто просто! Тягни свій зад у бордель – Ланьє завжди рада тебе бачити.

— Відвали від мене, – прохрипів Нік, і тоді вітчим натиснув сильніше, унеможливлюючи дихання. – Хрін тобі, а не гроші!

Еліот розчепив хватку та відступив, демонстративно розгладивши складки на футболці хлопця. Темний погляд ковзнув обличчям навпроти, а кімнатою знову почувся тихий хруст.

Тільки тоді Нік усвідомив, проте було запізно. Він встиг тільки прижмуритися, перш ніж щелепа спалахнула гострим болем. Якби не одвірок позаду, хлопець звалився б – так само, як іскри перед його очима.

— Даю тобі тиждень, недоноску.

Чоловік повернувся й зник у глибині коридору.

Величезний силует поглинула пітьма, та в його серці вона розлилася вже давно. Можливо, при народженні, коли злі сили обирали собі поплічників. Не інакше – такими, як Еліот, можна було тільки народитися.

Наступний візит вітчима не закінчиться нічим добрим. Саме тому Нік усвідомлював свою нікчемність, як ніколи, адже це – його особиста безвихідь, а погляд у болотяні очі – індивідуальна сміливість.