Відкат

Наталка бігла по коридору. Спізнювалась… начальник буде незадоволений. Малий сьогодні скавулів: «не хочу в садок», ледве зібрались. І він не дзвонить. Зазвичай, в цей час, хоч коротко, але «маякне». Залетіла в кімнату. Начальник стояв посередині кімнати, давав вказівки, гостро глянув на неї: «Спізнюєшся!»

- Вибачте , малий…

- Добре, до роботи, готуй документи на ту пропозицію про закупівлю в одного учасника.

- А хіба не вони готують?

- Вони! Але вони не будуть, готуй ти. Ти ж знаєш як, вони тільки підпишуть.

- Все зроблю, правда, мені треба піти о четвертій, малого… - начальник знов глипнув так, що Наталка обірвала фразу.

- Доки, не зробиш - не підеш, завтра останній термін, а ще треба підписати в них, – з цими словами вийшов з кімнати.

Наталка в плащі, не роздягаючись, опустилась на стілець. Автоматично увімкнула комп’ютер. Чого ж він не дзвонить?

- Юля, начальник скажений такий, щось сталося? – Стягуючи плаща, запитала колегу.

- Не знаю, кажуть подзвонили з «воєнкомата», щоб явився для «уточнення даних».

- То й що? В нього «бронь»!

- У твого теж була «бронь». Вони тепер самого слова «воєнкомат» бояться, не те щоб туди піти.

- Господи, що за день? Ще не почався, а я вже стомилась! Ще й він не дзвонить.

- Так ти подзвони.

- Не бере, дзвонила…

Юля підійшла до столу і майже пошепки:

- А ще, шеф бєшаний, може через це: додай 25 відсотків у ту пропозицію. Ти знаєш для чого.

- Так вже… цього не має…

Юля закотила очі і сумно додала:

- Тепер, як бачиш, знов …

Задзвонив Наталчин телефон: «О, нарешті!» Схопила телефон, вибігла в коридор.

- Привіт, я ненадовго, відправляють на завдання, на кілька днів, не буде зв’язку. Не хвилюйся, молися.

- Я вже почала переживати, що ти не дзвониш. Все нормально?

- Та, тут якась колотнеча, відправляють на «роботу», а ми «пусті». Трохи треба було «побузить» і «підмазать»

- А тепер не «пусті»?

- Та, все ок, - перевів на інше, - як малий? Як ти?

- Кашляє. Я ? В мене, на роботі чортівня.

- Може відправ малого до баби.

- Так на це треба теж пару дні виділити. На вихідні хіба.

- Гаразд, люблю тебе, малого цілуй. Не сумуй, все буде добре.

Відключився. Порожньо і сумно стало. Зараз заховатись і ревти, щоб ніхто не бачив. Не можна. Робота. Встигнути до четвертої.

Підійшла Юля:

- Як ти? Чим можу допомогти?

- Подзвони ну ту фірму, нехай хоч реєстраційні документи вишлють, бо всі все «порішали», а мені нічого не дали. І нехай скажуть, коли можуть під’їхати, підписати документи.

Кава і рутинна робота відволікли від думок про його «завдання», і те, що їло зсередини - «пусті» і «підмазати».

Четверта. Все готово.

- Юльчик, відправ, щоб подивились. Якщо немає заперечень, нехай приїжджають підписувати. Дякую, я побігла!

- Почекай, я не хотіла тобі казати, треба до них їхати. Завтра буде їх директор зранку. Схоже, що їхати доведеться тобі.

«Нє, нормальні «бариги»: гроші заробляють, вже все за «відкати» «порішали» з нашим керівництвом. А ти, документи підготуй, ще і їдь до них», - скаженіла від думок Наталка, доки їхала до «бариг» наступного ранку. Невеликий офіс у великому офісному центрі. В кімнаті четверо чоловіків років по сорок, типових «айтішників». Ніяких костюмів і краваток - джинси, спортивки. Директор виявився бородатим і патлатим у камуфляжних штанях і жилетці, кольору хакі. Наталка, приховала зневагу: «По-вдягаються в камуфляж, типу вони мають стосунок до війська»

Директор, теж зневажливо подивився на неї, привітався, так ніби вона порожнє місце. Мовчки розмашисто попідписував документи, на накладних зупинився, вчитуючись. Наталка тут же запитала:

- Коли будуть комплектуючі? В матеріальному відділі запитували.

- Хто готував ці документи? - натомість запитав він.

- Я, - трохи невпевнено промимрила Наталка.

- То ви мали би бути в курсі, що товару не буде. Матеріальний відділ, ваш нехай одразу списує, куди знає. Накладні вже підписую.

- Як? Не буде, комплектуючих? - обурилась Наталка.

- Я бачу Ви, все ж, не в курсі, - директор підійшов до неї в притул, - Ми погодилися на цю «співпрацю», бо наші комплектуючі, які вам, насправді, не потрібні, підуть на «пташечок», які дуже потрібні нашим хлопцям. Дуже-дуже потрібні.

- Х- хто це може пе-перевірити? – затинаючись, все ж запитала Наталка.

- Я, - на мить він пильно подивився в очі їй, – завтра ж. А ваші «двадцять п’ять» отримаєте, як отримаємо від вас перерахування.

- В мене теж чоловік ТАМ, - вже в спину кинула вона йому.

- Що ж, сподіваюсь, Ваше керівництво з Вами «поділиться», – не обертаючись відповів директор.

За кілька днів подзвонили з тієї фірми, і знов вона мусила туди поїхати. Цього разу, в офісі було пусто. Худорлява дівчина, як підліток, з пофарбованим, у рожеве, волоссям, та сережкою в носі, просто передала конверт з грошима:

- Перерахуйте.

- Скільки тут має бути?

- Там написано.

- А комплектуючі? – про всяк випадок, запитала Наталка.

- Вже на місці. Полетіли.

Наталка махнула головою. Перерахувала гроші.

- Директор коли буде?

Дівчина стенула плечима, не відриваючись від монітора. Через мить, все ж розвернулась пильно глянула:

- Директор? Є проблеми? Я за нього.

- Ні проблем немає, я про комплектуючі, хотіла… - вже менш впевнено промовила Наталка.

- Директор - мій батько. Він - ТАМ, командир підрозділу аеророзвідки, дрони - їм. Кажу ж, вже полетіли. Що Ви ще хочете знати? Документи якісь потрібні? Готуйте, ми все підпишемо.

Після того, як Наталка передала начальнику конверт з грошима, настрій у нього суттєво покращився. Від керівництва теж повернувся в гуморі. Хвалив Наталку і Юлю. Ось і тепер приніс каву і шоколад:

- З чого б це? У вас якась подія? - запитала Юля.

- Так, мені продовжили «бронь», - весело промовив він, - працюємо дівчатка далі. Наталко, треба будуть ще комплектуючі до автомобілів, по тій самій схемі.

Наталка брела через парк, хотілося плакати і кричати, але не могла. Задзвонив телефон.

- Привіт люба! Я живий, все норм! Чого ти мовчиш? Ревеш? Я чую! Не реви! Я ж живий, чуєш, живий! Роботу зробили! Пацани з «очами» - «профі», дуже допомогли нам цього разу! Де у них взявся цілий парк «пташечок», Бог-його-знає? - сміявся він на тому боці, - малий як? Ще кашляє? Не реви, може на пару днів приїду!