Зустрінемося біля каменю

Біг кінь – здіймався пил. Немов вітер або стріла, мчав Остап до хутору Високого, що стояв серед полів над річкою. Тріпалися на сідлі його одежі, колихалася шабля і звивався чуб, повторюючи за довгими чорними вусами, що прилипали до щік, наче їх було приклеєно медом. Солодким, липким, теплим, літнім. Таким гарним і цукровим як ті вуста, які він полишив роки з три назад. Налиті кров’ю, силою і жаром, що раз у раз зминали його верхню губу і шкрябали короткими вусами перетинку носа.

Справжня спрага за любов’ю, за обіймами, за тими теплими вечорами гнала козака так швидко, як тільки його кінь міг бігти. Закінчилася війна. Він вижив. І все тільки заради тих рук, тих очей, того голосу і тіла, яке він не хотів залишати на цій землі самотнім.

Вперше, вони зустрілися таким самим літом, коли Остап із дядьком приїздив на цей хутір до куми, що забралася так далеко від їхніх рідних країв, що їхати довелося декілька днів. Молодий, мужній, на коні, із чубом і вусами, він йшов за своїм родичем у гості, ніби напрошуючись на гулянку або просто добру компанію. І ось раптом, та сама компанія йому зустрілася, навіть ще не добравшись до поселення.

Дядько зупинився прямо посеред дороги, крикнувши селянам на полі, що косили високу траву, як далеко ще до хутору.

- Вже за рогом буде! – зупинився один з мужиків, відгукнувшись на це питання.

- А ви до кого будете?! – повернувся до подорожніх якийсь парубок стрижений під горщик та з короткими вусами.

- На гостини їдемо! – посміхнувся йому Остап. – А що? Такий сильний хлопець вже хвилюється, що його дівчину уведуть?! – весело кивнув на селянина.

Той же віднявся від землі, закинув косу на плече і підійшов до їздців:

- Який ти гострий на язик… - примружився до молодого, стоячи серед трави у парі метрів.

- Як і моя шабля, - вдоволено посміхнувся йому гість. – Що ти, такий сильний хлопець, а так через мій приїзд турбуєшся? – скинув головою, відкидаючи оселедець на потилицю.

Парубок спостерігав за ним, не відриваючи бурштинових очей:

- Диви хтось тобі цього язика колись відріже.

- На себе натякаєш? – злегка нахилився до нього. – Хто це мені каже? Ти тільки косою володіти можеш? Чи і на шаблю зі мною наважишся? – розплився у вдоволеній посмішці.

Співрозмовник лиш мовчав. Дивився в очі і мовчав. Тиша між ними нависла справді довга. Така тягуча та безперервна, що тільки шелестіння трави порушувало її напружений стан. Можливо хвилина, можливо дві чи навіть півгодини, але зорового контакту парубки не розривали так довго, що у це вимушений був втрутитися дядько Остапа, смикнувши його коня за собою:

- Годі вже! Побийтесь тут ще через дурні слова!

- Гей! Дядьку! – схопився за свої поводи козак. – Чого ви мене смикаєте, як дитину?

- А чого ти до людей чіпляєшся? Хай сіно до зими готують! Пішли вже! – направився далі.

- Ніби я комусь заважаю це робити! – обурено поспішив слідом.

Селяни провели їх поглядами.

Вечором гуляв увесь хутір. Всі сиділи за столами, що ломилися від їжі, їли, сміялися, пили та співали. Цих двох, що майже зчепилися удень, чи то на зло, чи щоб примирити, посадили поряд один з одним. Олесь пив та їв, періодично підтримуючи бесіду, а Остап навіть чарки перекинути не встиг, як його захопили питаннями усі місцеві, для яких приїзд до них одразу двох козаків був цілою подією.

- Та ви б бачили з якою пристрастю мене зустрів дядько, коли я тільки приїхав! – виразно розповідав гість тим парубкам і дівчатам, що із захопленням слухали кожне його слово. – Схопив, як пияка чарку! – повернувся до Олеся, зайнятого своїми думками. – Прямо отак! - рішуче взяв його за щоки, повернув до себе, та поцілував в ясна так сильно, що у хлопця аж очі повилазили.

«Що…? – схвильовано уперся у його груди руками приятель. – Що ти робиш…?» - намагався відштовхнути його рішучість своїм закляклим тілом.

- Ти з глузду з’їхав?! – налякано і обурено віддер його від себе Олесь. – Може ще і на сіновал зі мною підеш?! – гнівно крикнув та розмашистим рухом витер губи.

- Хах! – легко усміхнувся Остап його словам. – Піду! Треба ж тебе до спального місця довести? Ти вже добряче напився, хлопче! - поглянув на його пусту чарку. – Глядиш ще трохи і бійку з кимось влаштуєш! – глянув на усю їх компанію: - Гей, де у вас тут сінник? Відведу цього пияку у спокійне місце, - кивнув на сусіда.

Спантеличені юнаки лише кивнули на все це і вказали тямущій людині напрямок, у якому знаходився їх сіновал. Остап довів туди Олеся майже несучі на плечі – парубок і правда немало за сьогодні випив, тож ноги його запліталися, як вербові лози на вітру.

Проте, сховавшись від чужих очей і поставивши цього селянина спиною до копиці сіна, спостерігаючи як він погойдується, не в силах стояти прямо, Остап взяв його за червоні від алкоголю щоки, подивився у глибокі очі та мовчки припав до губ, бажаючи насолодитися справжнім ніжнім поцілунком, а не тим, що він зараз витворив за столом. Олесь на все це лиш відклонився назад та завалив їх обох на м’яке але колюче сіно, зовсім заховуючи від поглядів, які могли помітити цей люблячий жест.

Козак мовчки притулився до нього усім своїм тілом, та просто ліг, розслаблено поцілувавши ці вуста так, ніби вони були вже давно знайомі, але за якоюсь причиною не наважувались стати ближче. Селянин на все це ніяк не реагував. Ані відштовхував, ані притягав до себе. Він просто лежав, спостерігаючи за Остапом, і тихо дихав через ніс.

Пролежали вони так один на одному не відомо скільки часу, проте відірвався чорнявий, через звуки кроків, що наближалися до сіновалу.

- Дідько, - пошепки покосився на вихід і підвівся грудьми, опустивши погляд на зовсім рум’яного та сп’янілого Олеся, що дивився на нього, як на нову чарку горілки, яку хотілося перекинути у себе.

Чиїсь кроки ставали все ближче і терміново потрібно було придумати хоч якесь пояснення їх цікавим позам на копиці сіна, у темну пору доби, наодинці один з одним. І Остап не придумав нічого кращого, ніж виставити це, як бійку.

Схопив руку Олеся і обхопив нею своє горло, притримуючи за зап’яток, ніби борючись із цим бажанням його придушити, відвів другу долоню у сторону і, з дуже хорошим замахом, дав йому ляпаса, від якого парубок аж протверезів.

- Ах ти покидьку! – у мить схопив оселедець і потягнув у сторону.

- Падло! – скрикнув Остап, не очікуючи такої сильної відповіді на його заклик до бійки. – Що ти робиш?! – відчув, як його горло стискають намозолені пальці. – Ти мене вбити хочеш?! – вмазав кулаком по морді.

- Та я тобі зараз усі зуби розтрощу! – загорівся ненавистю Олесь і перевернувся із ним на сіні.

На щастя, той чоловік, що йшов сюди аби перевірити куди дівся такий дорогий для них гість, почув ці скрики вельми добре, тож і увірвався він до сіновалу вже за декілька секунд, коли бажаючі крові парубки каталися по землі, почергово намагаючись вдарити один одного прямо у обличчя.

- Гей! Гей! Ви що тут робите?! – перелякано підскочив до них старший.

- А ви ніколи хлопчачу бійку не бачили?! – ухилявся від п’яних ударів Остап.

Розняти їх вдалося не так легко, як козак сподівався. Все ж, він не бажав влаштовувати справжню бійку, а от Олесь, здається, загорівся цією ідеєю і справді сильно. Тим паче у напівп’яному стані, коли тіло його не слухалося, а клепок у голові не вистачало, щоб скоріше зупинитися, замислившись а через що, в цілому, вони зчепилися.

Проспавшись після цього свята, парубок все ж отримав прочуханки від батька, який був в край не задоволеним, через таку ласку до їх гостя, проте, Олеся більше цікавив інший момент, зв’язаний з тим козаком. Пообіцявши батькам у цей самий день піти і помиритися із ним, селянин взяв свою косу і попрямував із нею на те саме поле, яке вони викошували учора, бажаючи спочатку обдумати свої слова тому юнакові, вечірні спогади із котрим були дещо сплутаними, через горілку.

Але, ще навіть не дійшовши до того місця, де вони учора закінчили косити, він побачив знайомий силует, що вдивлявся вдалину, задумливо жуючи один з колосків, який тут ріс.

- Як чекав на мене… - підозріло пройшовся по ньому поглядом Олесь. – Нам треба поговорити, - однозначно глянув на бриту потилицю, прикриту оселедцем.

- Я з тобою згоден… - злегка кивнув Остап.

- Це добре, - відклав косу на траву і пішов із ним у невикошене поле.

Минули вони більше двадцяти метрів, перш ніж селянин розвернувся, схопив крокуючого за ним козака за плечі і просто завалив у зарості, сховавшись за ним від лишніх очей так, ніби їх тут ніколи і не було.

- Що це було увечері? – роздратовано прижимав він Остапа за плечі до землі. – Нащо ти поцілував мене?

- Я був просто п’яний, - іронічно посміхнувся йому козак. – Може переплутав з якоюсь дівчиною.

- П’яний? – якось розгубився Олесь, послабивши свою хватку.

Погляд його дивно забігав по одежі і траві, а руки у мить втратили будь-яку жорсткість, із якою вони утримували цього гостя поруч.

- Тоді… - сховав очі. – Не кажи нікому, що це було… - почав підійматися, бажаючи просто втекти.

- А ти? – схопив його за лікоть і зупинив. – Ти скажеш комусь?

Олесь невпевнено поглянув на нього:

- Ні, нікому не скажу.

Козак мовчки потягнув його до себе, знову ховаючи серед високої трави:

- Я, - почав він не голосно, - був тверезий… Я хотів цього. Ти мені сподобався.

- Це поганий жарт… - збентежився той.

- Я не жартую. Це правда, - підвівся на передпліччя і зустрівся із його вустами своїми, на коротку мить торкнувшись їх теплої поверхні.

- Зараз сюди прийдуть інші, - поклав йому долоню на серце і відсторонив Остапа до землі. – Може зустрінемося на заході сонця, біля каменю, котрий ви проїжджали?

- Той що біля дороги?

Селянин кивнув. А через мить продовжив:

- Я зараз піду траву косити. Полежи трохи тут.

- Я зроблю вигляд, що відпочиваю.

Той схвильовано кивнув.

- Олесю… - посміхнувся гість цьому неспокою. – Не хвилюйся ти так… Скажемо, що знову побилися…

- Краще не кажи так. Мені батько такої прочуханки дав, що спина досі болить.

- Може, я пригону її до себе та спробую заспокоїти її біль? – ласкаво провів долонею по його ребрам під рукою.

- Обговоримо це увечері, - підвівся і зовсім неспокійно повернувся до своєї роботи, майже одразу помітивши, як до нього йдуть односельці із цією ж метою.

У той вечір вони побачилися біля каменю, пішли як на вечірню рибалку, а насправді заховалися у високій траві і просто говорили. Остап погладжував змучену спину свого приятеля, а той просто його стомлено обіймав.

З тих самих пір вони регулярно зустрічалися. Увечері, вночі, обманюючи всіх навколо, вигадуючи все нові і нові відмовки куди вони зникають, і чим вони займаються. То вони на рибалку ходили, то по гриби, то подивитися як там худоба, чи навіть пролити пару чарок з захованого десь запасу. Брехали парубки вміло, ховалися ще краще – у траві, у лісі, на сіновалі і горищі. Єдине де вони не влаштовували свої побачення – на очах у когось із знайомих. Та навіть, якщо б ті і побачили їх надвечір, то що вони б почали думати найпершим? Остап з Олесем цілувалися тільки у пітьмі, обіймалися лиш після заходу сонця, а коли бачили один одного серед дня на вулиці, то виказували мимовільну привітність і йшли по своїх справах далі, навіть не думаючи обертатися. Страх бути викритим перекривав удень їм все повітря. Проте вночі… Вони могли займатися притулами, цілуватися, обійматися, тертися один об одного і всіма способами реалізовувати усі ті погляди і доторки, які у них накопичувалися з самого ранку. Хлопці танули у своїх стосунках, закохуючись із кожним днем все більше і більше.

Минув місяць, який дядько Остапа відвів на гостювання у своєї дорогоцінної куми, вже зібрався і намірився їхати, як його племінник заявив, що відмовляється із ним полишати такий вподобаний для нього хутір. Хоче залишитись і все тут. Робити було нічого – вперту дитину сестра народила. Проте і полишати хлопця на сам вітер було не гарно – треба було, щоб його хтось прихистив. Погляд впав на куму, що тіснилася у хаті із батьками чоловіка, декількома дітьми та невісткою. Жінка одним своїм поглядом відмахнулася від цієї ідеї, бажаючи якнайшвидше здихатися будь-яких гостей, що вже у печінках сиділи через своє дармоїдство. Сам же Остап покосився у сторону Олесевої хати, ніби натякаючи, що вона йому дуже до вподоби.

- Ох же і бійок буде… - тяжко видихнув на все це дядько, який привів його сюди.

Проте, дитина вперта, а у Олеся якраз була сестра, якій цей молодик був до душі. Батьки ж Олеся були вельми не проти такого поселення у них козака – гість поважний, а якщо ще і доньку за нього видати, то і пишатися своїм родом можна. Не все ж із сусідніми селами одружуватися?

Сам же Олесь, коли почув новину про те, що він буде жити із Остапом під одним дахом, закляк наче камінь. Його до такої сили переповнила радість за майбутні погляди і доторки, що він хотів скочити коханому на шию і впитися його у ясна так сильно, як в перший їх раз. Проте страх показати своє відверте щастя і відкрити їх таємні стосунки, таким жахом охопили його свідомість, що хлопець лиш похмуро опустив голову, ніби стримуючись від лайки, через таке рішення свого батька.

Перша ніч у новому будинку пройшла для Остапа тихо – його поклали на лаву біла пічки, де завжди ввечері було тепло. А от на другу ніч, йому виспатися не дали. Деяка постать потривожила його сон близько опівночі, підняла зі сплячого місця та повела за собою на вулицю.

- Олесю, - пошепки вражався він, крокуючи за ним по дорозі, - що ти робиш?

- Скажеш, що тобі твердо на лаві спати.

- Ти мене у хлів ведеш?

- Хоч там і пахне не дуже, але там м’якіше. І тепло. Пішли, - притягнув його до себе і подивився у блискучі очі, освітлені місяцем.

- Ти сходиш з розуму…

- Є через кого.

Цю ніч вони провели разом. На ранок, ніхто зайвих запитань не задавав, бо рідні бачили Олеся, що вже завзято піклувався про худобу, а Остап все ще спав, без жодного помітного синця, що говорив би про бійку.

- Може, колись і примиряться… - видихав на все це Олесів батько.

Проте, на людях, хлопці залишались осторонь один від одного. Поки Олесь ходив на жнива, не тямущий у худобі козак годував курей та збирав город, допомагаючи жінкам довезти усі ці овочі до хати. Поки молодий селянин чистив хлів та різав свиней, Остап прогулювався околицями та займався із шаблею. Все ж, він був військовим, а не господарем, тож і до важливих речей його не підпускали, чи то хвилюючись обтяжити такого гостя, чи то турбуючись про те, що він все зіпсує.

- «Ох, який у нас Олесь…» - просторікував козак, заходячи в хату, де його приятель жадібно пив квас. – «Який хазяйновитий…» «І худобу виходить, і свиней ріже, - підійшов до нього, заглядаючи в обличчя, - і хату білить, і на жнивах усе косить…»

- Не те що ти, ледащо, - із посмішкою покосився на нього селянин, помітно дихаючи, після пиття.

Остап лиш посміхнувся:

- Твої мати мені вже усі вуха залили тим, який ти гарний.

- А хіба вони не праві? – красномовно затримав свій погляд на його очах.

Знову повисла тиша. Довга, солодка. Коли ще вони могли так довго дивитися у душу один одному, коли не в день?

- Олесю, - ніяково відвернувся приятель та штовхнув його плечем, бажаючи привести до тями.

- Що? – здивовано підійняв брови, штовхнувши у відповідь.

- Та нічого, - знову штовхнув.

- Та я бачу! – стримуючи широку посмішку, штовхнув його сильніше.

- Гей-но! – крикнув їм батько Олеся з вулиці. – Хлопці! Припиніть! - ті швидко позбулися радості на обличчях, та відвернулися один від одного, роблячи вигляд ніби між ними сталася сварка.

Так промайнув ще місяць. Пройшли обжинки. Олесь вже не ходив на поле, а Остап все частіше бачив його чимось зайнятим на хуторі. Їх контакти на людях стали частішими, короткі розмови – яснішими, а погляди у бік один одного – не такими грізними. Важко хлопцям було вдавати нелюбов один до одного, коли кожен вечір вони міцно обіймалися та тихо цілувалися на тому стопі сіна, який разом наносили у рідний хлів.

Деколи, Олеся розривало на шматки, від бажання ненароком доторкнутися до коханого, якось ненав’язливо обійняти, поцілувати, припасти до вуха із лагідними словами. Та все це упиралося у страх. Батько його за таку близькість не просто поб’є, він його на той світ відправить, не давши навіть надії зустрітися після смерті із Богом. Проте кохання, цей страх не зупиняв.

- Остапе, - тихо говорив селянин якось надвечір, лежачи із ним на стопі сіна у хліву, та пестячи той оселедець рукою, - давай побратаємось…?

- Хочеш побрататися? – спокійно подивився до нього в очі.

- Так… - злегка кивнув. - Побратаємося, та будемо жити разом… - охопив його руками та прижався серцем до серця, заглядаючи у душу. - Я нам хату побудую… На околиці хутору є непогане місце…

- Те, що біля колодязя? – ласкаво провів долонею по його скроні.

- Правіше від дороги, - слабенько кивнув. – Збудую нам сінник без вікон… Повісимо із внутрішньої сторони замок, - потягнувся до його вуст, - та закриємося від усіх… - припав до нього із спокійним поцілунком, що шкрябав верхні губи вусами.

- А потім, заведемо худобу та город? – опустився рукою на щоку. – Я поганий господар… Все це буде тільки на тобі… - співчутливо пестив його шкіру великим пальцем.

- Поганий, але не безнадійний… Будеш за хатою слідкувати… Худобу годувати… Навчу тебе садити город та опікуватися птицею… Ходитимеш зі мною на жнива косити…

- То коли брататимемося? – перебив його простим питанням.

Сплели вони свої долі кров’ю вже через два тижні. Для односельців, ця подія була дещо дивною. Навіть почали ходити чутки, що це батько Олеся змусив їх це зробити, щоб сварилися під одним дахом менше. Хлопці ж на все це ніяк не реагували, воліючи просто жити, як раніше, не привертаючи до їх відносин зайвих поглядів.

Проте, щастя молодиків не було вічним. Вже цієї ж осені, до Остапа прийшов лист, у якому його призивали на січ. Почалася війна. Олесь на цю новину лиш опустив очі, не бажаючи показувати оточуючим своє горе.

Проводжали козака усім хутором, для якого він вже став як рідний. Було застілля, їжа, горілка, пісні. Проте думав хлопець не про те, що його чекає надалі, а про свого нового брата, чиє засмучене обличчя більше не підіймалося до сонця.

- Остапе! – болюче крикнув він коханому, що вже виходив з хати до коня. – Не йди!

Той обернувся на нього. Односельці також подивилися на Олеся. «Не йди? – ніяково принишк парубок, від усіх цих поглядів. – Куди «не йди»? На війну…?»

- Без запасів! – метушливо додав Олесь. – Тобі довго їхати! Візьми із собою ковбаски! Хліба! – повернувся до хати і дістав з запасів зв’язку ковбаси та чорну хлібину, разом із якими підскочив до козака. – Ну чого ти будеш на голод страждати у дорозі?

Остап подивився до його мокрих бурштинових очей та протягнув назустріч руку:

- Звісно, - м’яко узяв ці дарунки. – Слушна думка… Проводиш мене до дороги?

- Так, - гарячково кивнув і підійшов до коня, якого взяв за поводи.

Від проводжання іншими односельцями, хлопці відмовилися, лиш на прощання подякувавши усім за гостинність, із якою вони прийняли колись Остапа.

До того самого каменю, приятелі йшли мовчки. Олесь зажурено дивився собі під ноги, подекуди роняючи болючі сльози, а козак із співчуттям косився на такий стан його близького друга.

- Будь ласка… - тихо прохав селянин, коли вони зупинилися біля того місця, де зустрічалися на самому початку. – Повернися живим… - опустив голову до серця. – Благаю тебе… - замружився, роняючи на пісок солені краплі.

- Олесю… - співчутливо підійшов і взяв його за щоки, піднявши це обличчя до себе. – Дочекайся мене і я прибуду… Із перемогою, - заспокійливо поцілував його у чоло.

- Живим…! – невблаганно стиснув кулаки приятель.

- Із перемогою, - однозначно повторив. – Чекай мене і я прийду. Клянуся своїм оселедцем. Або, я не козак, - відірвався від нього, подивився у очі та витер мокрі щоки. – Не плач. Сльози перемогу не наблизять… - співчутливо видихнув, відпустив його та відійшов, направившись до коня.

- Стій! – схопив його за руку, кинув на себе та припав до губ у болісному поцілунку.

Олесь тремтів. Усім своїм нутром.

- Йди, - змучено відштовхнув він козака.

- Я повернуся, - упевнено кивнув Остап, без сумніву дивлячись у мокрі очі. – Я обіцяю.

- Я кохаю тебе… - жалібно протягнув на останок.

- Я тебе кохаю не менше, - стрибнув на коня, обернувся на парубка, ніби бажаючи запам’ятати його обличчя, та помчався вдалечінь.

Олесь проводив його лиш болісним поглядом.

Останній раз, вони бачилися біля того каменю. Біля того, який стояв на узбіччі, біля того, де вони таємно зустрічалися напочатку. Біля того, який Остап пролетів на скакуні, немов вітер, бажаючи якомога скоріше знову зустрітися із палким коханням.

Такий вподобаний хутір. Ці поля, де вони ховалися, ці посіви, які збирали у копиці, отой колодязь, біля якого вони хотіли побудувати хату. Люди. Ці знайомі обличчя, що хазяйновито ходили по дорозі із відрами та возами, піднімаючи свої очі до того змужнілого та гарного парубка, що з чубом і вусами підіймав справжню хуртовину із пилу, заганяючи свого скакуна так, ніби йому його зовсім не було шкода.

- Хах! – зістрибнув Остап на землю, перед такою знайомою хатою, у хліві якої він так палко цілувався. – Гей! Господарю! – дзвінко постукав у двері. – Діти вдома?!

На зустріч вийшла господиня, що навіть не одразу впізнала такого гарного молодика, чию компанію вона так полюбляла три роки назад:

- Ох! Остапе! Ти повернувся! – кинулася вона йому на шию, як рідній дитині.

- Із перемогою, мамо! – посміхнувся їй той, опускаючи жінку на землю, як погляд зачепив невідому молоду дівицю із перемотаною хусткою головою: - А це хто? – кивнув на неї. – Невістка ваша? Невже, Олесь одружився? – опустив погляд до хазяйки.

- Ой! – відмахнулася жінка рукою. – Навіть чути про цього бевзя не хочу! – відвернулася до дівчини, навіть не звернувши уваги на перекошеного у здивуванні гостя: - Знайомся! Наталю, це – Остап! Хлопець гарний… - задоволено огледіла того. – Не тільки ззовні. Не дуже хазяйновитий, але хороший, - переконливо їй кивнула. – Добрий, слухняний і головне – майже не п’є. Скарб, а не чоловік, - щасливо зітхнула, навіть жалкуючи, що не така молода, аби його під вінець повести.

- Які гарні слова… - ніяково відповів на все це молодик.

- Добрий день, - кивнула йому дівчина.

- Та все ж, - більш весело продовжив козак, - де мій брат по крові? Ми так давно не бачилися. Як…

Але мати Олеся навіть не дослухала, знову махнувши рукою на всі ці слова:

- Не хочу про нього навіть чути! І ти забуть! Такому гарному хлопцю нічого водитися із такими пияками, як він!

- Пияками? – спантеличено насупився. – Олесь зачастив за комір лити?

- За комір! – обурено повторила жінка. – Це справжнє свинство, у що він перетворився!

- Але де він? – збентежився Остап. – Може, як я йому прочуханки дам – то він і схаменеться?

- Скільки прочуханок йому батько давав! – змахнула на це господарка. – Він все одно горілку десь знаходив! А навіть коли не пив – з ним розмовляти було неможливо! Такий хазяйновитий був! Такий хороший! Та горілка його згубила! – роздратовано кивнула, склавши руки на грудях. – Та годі про цього дурня. Такий гарний привід для свята… - м’яко обійняла його за плечі. – Наш любий Остап вернувся…

- Ні, давайте будемо, - неспокійно зняв з себе її долоні. – Де Олесь? – подивився у очі.

- Зник він, - відгукнулася невістка.

- Як це «зник»? – стривожено глянув на неї гість.

- Пішов один раз і не повернувся, - закінчила жінка. – Та й грець із ним, - роздратовано махнула рукою. – Ніякої користі він не приносив. Тільки пиячив. Ще і дівку спортив, - кинула погляд на Наталю.

- У якому сенсі «спортив»? – насупився козак.

- Він мій чоловік, - сховала погляд дівчина. – Його шукали, та ніде не знайшли. Він як крізь землю провалився.

- Та й годі із ним, - махнула на це рідна мати.

- Ні, не годі, - суворо подивився на неї Остап. – У яку хоч сторону він «зник»? – глянув на невістку.

Але та лише знизала плечима. Гість на все це вискочив із хати, стрибнув на коня та поїхав, зовсім не розуміючи, що сталося за той час, що його тут не було. Жінки провели його спантеличеними очима.

Остап помчав точно до того каменю, надіючись знайти хоч якесь послання, яке могло б пояснити йому навіть частку того, що зараз він просто не розумів. Не міг Олесь просто так узяти і зникнути. Не міг залишити його без жодного пояснення чому. Хлопець просто не вірив в усе це.

Зістрибнувши на землю, парубок одразу оглянув той самий камінь і помітив зверху ледь помітне, нашкрябане якимось цвяхом чи товстою голкою «Остапу лист». Почалися пошуки. Послання точно повинно було бути десь неподалік, чи у очевидному місці, щоб він міг його так просто знайти через такий час, але не таке помітне, щоб його виявив хтось чужий. Під каменем, ззаду. Козак помітив якусь дощечку, чий кут визирав з-за старого листя. Відкинув його. Це була маленька дерев’яна скринька. Остап швидко її дістав, відкрив і побачив лист. Дістав його, у ту ж секунду почавши читати ці криві літери, які то тут то там були перекреслені через помилки:

«Остапе, я сумую. Нестерпно. Я не можу їсти, спати. Я думаю тільки про тебе. Мені погано. У мене болить за тобою серце. Восени, до нас прийшла Наталя та сіла своєю голою сракою на лаву. Що мені залишалося робити? Я не хотів цього. Я тільки із тобою жити хотів. Я навіть накопичив грошей на те, щоб побудувати нам хату. Але зараз я став як дядько Микита. Рука сама тягнеться до чарки. Я жахливо виглядаю. І почуваюся. Я кидаю свою дружину і мати. Не картай мене за цю ганебність. Я лиш хочу побачити тебе. Почути. Знати, що ти живий. Я поїду на січ. Хочу дізнатися як ти.»

Лишень закінчивши читати, козак стрибнув на коня, вдарив його п’ятами та побіг туди, звідки він їхав, не розуміючи де вони з коханим розминулися.

Вернувшись на січ, збентеживши цим свого сотника, Остап таки довідався, що до них все ж приходив якийсь Олесь із хутору Високого. І навіть вступив у лави козаків, проте надовго він в них не затримався. Порушивши один закон своєю п’янкою, він порушив і інший, влаштувавши бійку. Його покарали та вигнали. А Остап про це все навіть не знав, бо у цей час був у бою.

Не розуміючи куди його коханий міг податися далі, хлопець звернувся до жителів найближчого села. Там і справді бачили Олеся, навіть прихистили, давши якусь роботу, проте… Придбавши нову пляшку самогону, парубок її просто не пережив. Його знайшли місцеві прямо посеред вулиці і з напівпорожнім бутлем у руках. Поховали на місцевому кладовищі.

- Ні… - болісно ходив серед хрестів Остап, вдивляючись у імена на дерев’яних табличках. – Ти не міг померти… Я ж лише заради тебе виривався з-під лап смерті… - зупинився біля одного занедбаного пагорба, покритого травою. – Хіба я це робив для того, щоб доглядати твою могилу…? – відчайдушно впав на коліна, дивлячись на табличку «Олесь з хутору Високого». – Ні… Це не ти… Невже, у тебе там не було ще якогось Олеся…? – змучено заплющив очі, видавлюючи з них болючі сльози.

Не міг Остап змиритися із тим, що це його кохання зараз у землі лежить. Не міг повірити у те, що це його Олесь, який не хотів відпускати, який сумував, який втік, полишивши все своє життя. Не міг козак довіритися чужим словам про те, що людина то та сама, яку він так гарно пам’ятав по м’яким губам, вкритим мозолями рукам і по очам, які заглядали глибоко у душу. Що це його брат по крові, що це любов, кохання. Все його життя.

Стиснувши зуби, Остап пішов на гріх. Розкопав могилу, прорубив труну і побачив.

- ОЛЕСЮЮЮ! – впав він до нього в сиру землю.

То був він. Понівечений землею і смертю. Змучений алкоголем і сумом. То був той самий хлопець. Пострижений до короткого оселедця, з невеликими вусами. Сірою шкірою та мертвими очима.

Остап кричав весь день. Він бився, виривався з лап смерті, проклинав ворогів, і всіма силами тримався за життя тільки заради нього. Того, хто лежав, віддавши Богу душу.

- ЗАРАДИ ЧОГО?! ЗАРАДИ ЧОГО Я НІС ТОБІ ПЕРЕМОГУ?! – бився він об край труни. – ЩОБ БАЧИТИ ТВОЄ МЕРТВЕ ТІЛО?! ЩОБ ПОБИВАТИСЯ ЗА ТОБОЮ?! ЦЕ Я БУВ НА ВІЙНІ! ЦЕ Я, А НЕ ТИ МАВ ШАНС ПОМЕРТИ! ТО ЧОГО Ж САМЕ ТИ ЗАРАЗ МЕРТВИЙ ЛЕЖИШ У ТРУНІ! А НЕ Я?! – волав він на весь голос. – Горілка його згубила… Та чого ж…? Чого ти не дочекався мене? Ми би випили разом… Який біс тебе потягнув стільки пити…? Яка диявольська сила тебе затягла на дно чарки…? Хіба ти не любив мене…? – зігнувся над цим тілом. – Хіба не хотів зустрітися…? Не хотів знову побачитися…? Йолоп… Телепень… Правду твої мати казали, що ти бевзь… Самий більший, якого я тільки зустрічав! – відчайдушно кинув йому у обличчя жменю землі. – І навіть на поб’єшся з тобою через те, що ти дурень… - болісно опустив плечі.

Плакав Остап до нестями. Проте, переховати Олеся було потрібно. Покликавши священика, вони з мужиками дістали прорублену труну з могили, переклали напіврозкладене тіло у нову та опустили у іншу яму. Остап поставив йому кам’яний хрест, купив горілки з хлібом та налив своєму другу чарку.

- Ти любив деколи випити… - із клубком у горлі видавлював із себе козак. – Любив ходити травою… Бешкетувати зі мною у хліву… Ти був мені не братом. Не другом. Ти був усім моїм життям… - стиснув губи. - Тільки через тебе я тягнувся до життя тоді, коли це здавалося неможливим… А ти – мертвий, - відвернувся та піднявся.

Узяв лопату, відійшов праворуч і почав копати сусідню могилу.

- Якщо не на цьому світі, - викинув він з готової ями лопату, - то на іншому. Я зустрінуся із тобою… - ліг, подивившись у синє небо. – Я приніс перемогу, - дістав із поясу пістоль, - але тобі я про це не сказав, - приставив зброю до лоба. – Олесю мій… - болісно закрив очі, відчуваючи як вилицями скочуються сльози, та вистрілив.