Портфель

Оленка не хотіла йти додому. Дорога зі школи була недалекою, тому дівчинка якомога повільніше йшла. Вона зупинялася і заглядала в кіоски. Стояти ж довго там не наважувалася через пильні погляди продавчинь. Дівчинка брала свій портфель за ручку (вона ніколи не вішала його на плечі) і плелася далі.

Портфель був коричневий, великий, старий і облізлий. У школі всі сміялися з нього. Оленка не знала, де тьотя його взяла. Дівчинка мала свій, гарний, зелений, з песиком на білому фоні. Новий. Мама забула взяти його з собою, але обіцяла привезти. І Оленка чекала. І у школі всім казала, що скоро прийде з новим і гарним портфелем, а вони сміялися ще дужче.

Повільно йшла вона додому. Було так холодно того жовтневого дня. Тоненький плащик не грів. Тьотя сказала ходити в ньому, доки мама не привезе її одяг.

Мама з татом поїхали перевезти речі, та чомусь затрималися. Тьотя колись кричала бабусі, що її не попереджали, що у неї самої діти, і скільки можна вже ту машину продавати, певно ціни їй не складуть. Оленка не розуміла, чому вона злиться, а бабуся мовчить, але точно знала, що це через них з братом.

Коли вони ще тільки приїхали усі вчотирьох, було дуже весело. І тьотя з дядьком сміялися з батьками за столом, і кузини були привітні. Усе було нове і цікаве! Наприклад, шовковиця! Тато якось приніс Оленці в долоні кілька фіолетових ягід. На смак вони були наче тепле літо – нічого подібного вона ніколи не їла!

А потім вони поїхали, залишивши Оленку з братом на бабусю і тітку. До того семирічна дівчинка не знала, що таке сум, але тепер відчувала його всім серцем.

– Тьотю, коли мама приїде? – якось спитала вона.

– А я знаю?! – скрикнула тітка. – Казали місяць, а самі сидять уже два! А мені тут твої сукні прати ще й в школу вести!

Після цього Олена була обережнішою, не ставила зайвих питань, підбирала слова, не потрапляла на очі. А коли ніхто не бачив, вона нюхала татову сорочку, чи загорталася в мамин халат. Речі так солодко пахли батьками.

Дорогою зі школи дівчинка мріяла, як одного разу її біля хвіртки зустріне мама. Або ще краще – вона прийде за нею в школу і принесе з собою її портфель! Усі тоді побачать, що вона не вигадувала, побачать і перестануть сміятися! І далі йшла собі повільно, знаючи, що біля хвіртки так нікого й немає…

– Чого так довго?

Оленка здригнулася – на ґанку стояла бабуся і… посміхалася.

– Ти в хату заходь обережно, бо там звір страшний сидить! – підмигнула вона.

– Звір?

Оленка зайшла в коридор. Біля дверей лежало величезне пухнасте цуценя.

– Яке гарненьке! Ти тут звідки? Мама?! – раптом здогадалася Оленка, відчинила двері і забігла в хату.

– Мамо! – зойкнула і прилинула до маминої ноги. Сльози річкою покотилися з Оленчиних очей. Вона плакала голосно, не стримуючись.

– Моя хороша, – витирала ті сльози мама. – Я тут, я вже тут.

– Плаче, наче хтось її тут ображав, – сказала тітка, та ніхто її не чув.

– Мамо, – схлипнула Оленка. – Ти привезла мій портфель?

– Звісно, доню. Привезла.