Безликий натовп

Я стояв у черзі за продуктами. Натовп насідав, тиснув, бо багато хто боявся не встигнути отоваритися до закриття магазину. Вітрина запотіла, і здавалося що вона ось-ось трісне.

Осінній вечір, тьмяні ліхтарі ледь розсіювали морок, а сире повітря, що проникало з вулиці, пахло опалим листям і сирою землею. Я зіщулився, згадавши такі ж запахи на могилі бабусі, яку відвідував нещодавно.

З вулиці долинали віддалені крики. Я почув дитячий плач, і в магазин забігла маленька дівчинка. Її куртка була розстібнута, на червоному светрі блищали краплі дощу, чорна в'язана шапочка з'їхала набік, а пшеничні коси вкрилися краплинками.

Я впізнав її. Мая, моя шестирічна сусідка по під'їзду, яка цього року пішла до школи. В її очах застигли сльози. Зчеплені руки тремтіли.

Я підбіг до дівчинки, присів навпроти неї й заглянув їй у вічі. Дівчинка не відвела погляд, а дивилася на мене, ніби шукала підтримку, В очах дівчинки застиг жах, наче вона побачила… Що ж вона таке побачила? Що так могло її налякати?

— Що трапилося? — спитав я.

— Там… Люди. Натовп. Мама зникла! — Мая заридала.

— Як це зникла? Не може бути! Ходімо її пошукаємо!

Я взяв дівчинку за руку і здивувався, яка холодна її долоня. Одразу за входом до магазину стояв натовп. Люди у колі тихо перемовлялися.

— Що трапилося? — спитав я чоловіка в кашкеті.

— Бабці стало зле. Ішла і раптом впала.

— Швидку викликали?

— Да давно уже. Все ніяк не доїде. Бо затори.

— Ох, давлєніє, — ледь чутно проскрипіла бабця.

— Куди пішла твоя мати? — спитав я Маю.

— Туди, — вказала кудись поза головами.

Я підійшов до кількох старих жінок, які щось голосно обговорювали. Намагався пригадати, яка на вигляд мама Маї, і не зміг. Натомість відчув страх, який стрімко підіймався з глибин пам’яті. Чого злякався? Тут лише звичайні люди, випадкові перехожі…

Проте страх наростав. Із землі, наче дим від цигарок, клубочився туман. А з туману… Я відсахнувся. Бо те, що побачив… Вони були частиною цього натовпу. Наче айсберг, що занурений у воду, а на поверхні стирчить лише верхівка. А далі — марево, силуети людей в сірому одязі з металічним блиском, в якому відбивалися обриси предметів та людей. Сіра шкіра, лисі голови, чорні бездонні очі, по дві діри замість носів та вух. А коли вони відкривали роти, звідти проглядала лише темна порожнеча...

Я почув далекі голоси. Вони шепотіли, спочатку порізно, а потім майже в унісон, зливаючись в один єдиний хор.

"Іди до нас, будь з нами, стань одним з нас!" — казали вони співуче.

Мене понесло до них. Я протиснуся крізь натовп, штовхаючись і наступаючи на ноги.

— Дивися, куди преш, свиня! — гукнула якась жінка.

Тут мене схопила за руку якась маленька долонька.

— Дядьку Дмитре, не йди туди! — заверещала Мая. І потягнула мене за собою.

І це вивело мене зі стану заціпеніння. Я відсахнувся від натовпу й прийшов до тями.

— Ходімо додому! — сказав я.

— Ви бачили маму? — спитала Мая.

Я помотав головою:

— Ні. Але я бачив їх. Сірий натовп. Вони кликали до себе…

— Так само і моя матуся, — сказала Мая. — Я благала її не йти туди, бо бачила їх. Але вона пішла туди і зникла. Стала такою ж, як вони.

Спогади нахлинули раптово, немов цунамі. Я вже бачив цих істот. Тоді, у дитинстві, коли зникла моя мати. Понад тридцять років тому.

Стояв ясний літній день. Ми йшли до магазину. На землі лежав хлопець-підліток. З його шиї текла кров. Навколо зібрався натовп. Казали, що бандюк вимагав у нього гроші, а потім всадив у шию ніж і спокійно пішов геть.

Люди кричали, махали руками, але ніхто не надав допомогу. Ніхто не намагався зупинити кровотечу. Хлопець був ще живий, і ще дихав, але життя витікало з нього. Тут я вперше побачив їх. Сірі фігури, лисі голови, без носів та вух, з бездонними чорними очима.

Мати відпустила мою руку і пішла. Істоти щось наспівували, тягнули кістляві руки, а вона йшла до них, наче слухняна лялька. Я намагався докричатися до мами, зупинити, але марно. Вона розпихала натовп, і сіра маса тіл поглинула її. Вона просто зникла…

Не пам'ятаю як я дістався додому. Розповів усе бабусі, але та не хотіла вірити. Оголосили в розшук. Жодних слідів мами не знайшли. Люди в натовпі навіть не змогли пригадати, що бачили її.

Я відвів Маю додому, подзвонив у двері квартири. Відчинила бабуся. Я коротко розповів, що сталося.

Бабуся сплеснула руками, вигукнула: "Це проклята юрба" і розридалася, але швидко опанувала себе. Потім пішла у віддалену кімнату й принесла бутиль з водою.

— Візьми, це хрещенська вода. Облий цю юрбу, як побачиш. Може ще повернемо Настю, — сказала бабуся.

Тож я пішов. На місце, де стояла юрба, вже під'їхала машина швидкої. Водій вистрибнув, замахав руками і почав кричати, намагаючись розігнати зівак.

Хтось з юрби гукнув:

— Пізно, вона вже померла!

"Зараз чи ніколи", — спалахнула думка.

Я метнувся всередину натовпу, розштовхуючи ліктями, поки не побачив ту саму сіру масу. Я застиг на місці, бо на мить здалося, що серед юрби безликих побачив знайоме обличчя молодої жінки...

Мої руки швидко зірвали кришку, і я щедро плеснув водою у ці лисі голові, сірі балахони і темні бездонні очі. Від крику, який здійнявся у повітрі, я ледь не оглух. Пуста бутиль впала додолу, і тут же мене схопило кілька рук. Мене повалили на землю і почали бити ногами. Останнє, що я встиг почути: "Викличте поліцію", перш ніж знепритомнів…

***

— В це важко повірити, — сказав лікар, хитаючи сивою головою. Він тяжко зітхнув, дістав хустку, протер свої окуляри в роговій оправі і витер піт з лоба. — Молодий чоловіче, чи Ви в курсі, що щойно Вас випишуть з реанімації, то Вас переведуть прямо до психоневрологічного відділення?

— За що? Що я такого вчинив? — Дмитро намагався підвестися, і заскрипів зубами від пекучого болю. Все ще боліли зламані ребра.

— Ну, як Вам сказати. От уявіть ситуацію. Приїхала швидка, фельдшер не може потрапити до тіла через натовп зівак. І тут якійсь божевільний поливає всіх водою. Яка буде Ваша реакція? Враховуючи що на дворі пізня осінь. М'яко кажучи, нетепло.

Дмитро зітхнув. І справді. Він не думав, як це виглядатиме і хто що подумає. В той момент він думав лише про Них. Про тих зловісних істот, що ховалися у тумані за масою людських тіл. Він ледь подолав свій страх, щоб просто прийти на те місце. Знаючи, що знову побачить Їх. Він думав лише про те, як врятувати маму Маї. Бо його маму не врятував ніхто...

— Погодьтеся, не може нормальна людина так поводитися! А Ваша розповідь, нехай і дуже правдоподібна… Це схоже на марення! Очевидно, шановний, що Ви з дитинства страждали на охлофобію. Чи не так? От і примарилися Вам сірі чоловічки у балахонах. Бо Ваша підсвідомість підставляла знайомі образи.

— Але ж… Я Їх справді там бачив! Обидва рази, коли був там… І ще тоді, в дитинстві.

— Юначе, наш мозок у зміненому стані свідомості може показувати і не таке! Інакше де бралися всі ці історії про привидів, чортів, русалок… Ось що я Вам пораджу. Вдайте, що з дитинства боялися скупчення людей. І просто зробили це у стані афекту. Таке іноді буває.

— Але ж я… Я ж бачив. Хіба я можу?

— Так. можете. Ваш перформанс, назвемо це так, тягне максимум на дрібне хуліганство і триста гривень штрафу. Якщо Ви мовчатимете про свої видіння. Вас перевірять і одразу випустять. Інакше, Ви потрапите в дурку дуже надовго, можливо на все життя. Ви ж нормальна людина! Принаймні, я на це сподіваюся.

Дмитро зітхнув. Лікар дав мудру пораду. Хіба він може дозволити запроторити себе в дурку? Бо хто тоді буде боротися із безликим натовпом?