Снігове яєчко

«Колись у давнину жили собі…» — так зазвичай починаються казки.

Тільки не ця.

Наша історія трапилася зовсім не в давнину.

Сталося це взимку, коли мій знайомий хлопчик Дмитрик та його молодша сестра Ляля приїхали до бабусі з дідусем на канікули. Не те щоб їм дуже кортіло їхати — бабуся з дідусем жили у далекому селі, і там, звичайно ж, немає ані Петрика з дев’ятої квартири, ані комп’ютера, ані інших розваг. Але мама сказала — як відрізала, а коли мама щось вирішила, то вже нічого не вдієш.

В дорозі їх заскочив сніг. Він падав повільно, такий пухкий та лапатий, наче над ними летів гігантський птах та струшував з крил біле пір’я. Коли авто зупинилося біля воріт, прикрашених гірляндою, вже було зовсім темно та морозно.

А зранку всі вони прокинулися у кришталевій хатинці. Тобто, авжеж, я трішечки перебільшую. Просто вночі пройшов дощ, і весь той сніг, що старався їх наздогнати дорогою, перетворився на крижану скоринку. Все навколо стало скляним: горобина на гілці, дерева у саду, поручні на ґанку. Навіть сходи стали скляними.

— Ані руш! — скомандував дідусь, хапаючись за скляну ручку двері, щоб не впасти. — Всі до хати. Сьогодні сидимо вдома.

А щоб їм усім не нудьгувати, бабуся заходилася пекти пиріжки, і діти їй допомагали. Дмитрик зазирнув до морозилки у пошуках масла, та натомість побачив дещо дивне.

— Що це? — спитав він.

На долоні в хлопчика лежало велике снігове яйце. Бабуся усміхнулася.

— Невже не пам’ятаєш? Ти зліпив це яєчко минулого разу, коли приїздив на зимові канікули.

Дмитрик справді не пам’ятав. Невже він так давно не гостював у дідуся з бабусею?

— Я знаю, хто в ньому! — раптом сказала Ляля, яка аж навшпиньки піднялася, щоб краще розгледіти.

Всі засміялися.

— Що ти, Лялечко, нікого там немає, — сказав дідусь. — Це просто сніг.

Але Дмитрик, щоб розважити сестричку, зробив гніздечко з бабусиної пряжі та виніс яєчко за поріг.

— Не можна залишати в хаті, — пояснив він. — Розтане.

А зранку яєчко кудись щезло. Ляля вже зовсім збиралася заплакати, та й Дмитрик засмутивсь, аж тут щось біле метнулося, закружило прямо перед ними.

— Це ж заєць! — вигукнув дідусь.

— Та ні, це птах! — заперечила бабуся.

І тільки Дмитрик з Лялею бачили, хто це насправді. На ґанку разом із завірюхою танцював сніговий дракончик. Він помахав їм лапами та крилами, підморгнув та стрілою злетів у синє зимове небо.

— Знаєш, що він сказав? — спитала Ляля.

Дмитрик кивнув.

— Він сказав: ще побачимось.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.