Vobiscum Narakis

Загодя сонце сховалося, знаючи щось.

Ніч радо подрузі давній обійми розкрила.

Дійво над хмарами Шляхом Чумацьким лилось,

В зорі туманом зітхала порожня могила.

Жевріє обрій. Жар мружиться в її очах.

Попіл сутінню. Шерхочуть кажанячі крила.

Кров запеклась. Облизнулася всмак. Свіча

Здиміла, всотана спраглим нутром Кармілли.

Перегоріла розхристана шалом грань.

Тьма оголя закривавлені в посмішці ікла.

Всепоглинаючим блудом пожадлива твань

Змащує щедро сп’янілі залишки світла.

Ніч огортає туманами, і в лице

Лагідно Їй всміхається – скільки ж буде?

Повняться сонні вулиці ще мерцем.

Дихають збуджено спраглі бездушні груди.

Пристрасть Її – оте зоряне тло, без меж.

Пестощів холод землею сирою відгоне.

Сонце сховалось, бо знало: ховайся теж –

Ранок будитимуть знов поминальні дзвони.