Стіна

***

Він був неймовірний. Метр дев’яносто, широченні плечі, пшеничне вихрасте волосся, ніби спеціально укладене у художньому безладі, і волошково-сині очі. Розумні, кмітливі, доброзичливі. А ще посмішка. Тепла, трохи дитяча і напрочуд заразлива. Вона підіймала настрій у найпохмуріший день, миттєво розвіювала сум, змушувала посміхнутись у відповідь.

Довершувала образ стилізована під військовий однострій сіро-зелена куртка з шевроном «ЗС» – Захисник Стіни, сержантською нашивкою, та значком з цифрою «7» на грудях. Серед повнолітніх старшокласників багато хто носив такі куртки з такими ж точно шевронами, дехто навіть мав значок з одиницею, двійкою, чи навіть і трійкою, але сім відбитих навал… це виглядало справжнім досягненням. Так, Тарас був капітаном шкільної команди у віртуальній грі «Стіна». І так, я закохалась в нього з першого ж погляду.

– З мамою говорила? – він нахилився, цілуючи мене в щоку. – Як Лондон?

– Дощ, – я знизала плечима. – Дощ і туман.

– Я про інше. Вона дозвіл дала?

– А не мусила? – я трохи здивувалась. – Це ж просто вихід на стіну, ти там разів сто був. Роздивлюся, що й як, може постріляти пощастить.

– Пощастить? – брови його зійшлись на переніссі. – Взагалі-то це бойове чатування.

– Добре-добре, – я підняла руки. – Досить інструкцій, цілий місяць життя покладено на теорію і тренування! Сорок годин самих тільки тренажерів. Зате всі допуски на відмінно.

– Чудово, – він схвально кивнув. – Однак наполягаю – будь уважною, стеж за оточенням, слухайся наказів. Там дійсно небезпечно.

– Ой як офіційно! Друзям теж таке кажеш?

– Не друзям, а побратимам, – він чи не вперше був серйозним. – Звичайно, постійно нагадую. Від того залежить злагодженість та боєздатність команди.

– Я буду уважною, пане сержанте! – моя долоня злетіла до скроні. – Я вас не підведу, пане сержанте! Наказуйте, пане…

Довгий поцілунок обірвав мої глузливі ескапади.

***

Мене звати Христина. В Англії ми з мамою скільки себе пам’ятаю. Поїхали ще у війну, я геть мала була. Довго чекали на татка, та він не приїхав. Не тому, що не хотів, а тому що на фронті загинув. Журились, звісно, сумували, та потроху звикли й лишились назавжди. Так, не полюбили, а саме звикли. Мені ще так сяк, а мамі тяжко по справжньому. Кожна новина із України для неї ковток повітря. Здається, у будь-яку мить вона ладна зірватись і бігти пішки в чому є, аби тільки додому, аби тільки… та дому нема. Його було розбито вщент. Втім, як і безліч інших. Знищено, пограбовано, спалено.

А Україна тим часом почала змінюватись. Люди згуртувалися, стали відбудовувати міста, дороги, підняли економіку, запустили новітні проекти. Розумні електромобілі, аеротаксі, автоматичні виробничі лінії, та цілі роботизовані підприємства перетворилися на повсякденність. Досягнення в ІТ виявились дійсно значущими.

Найвідомішою, і водночас найлегендарнішою стала гра «Стіна». Весь світ її обговорював, при тому що достеменно невідомо було що то є насправді. А довідатись дуже кортіло, бо технології, по чуткам, здавалися вкрай фантастичними. Казали щось про квантові проекції гравців, які були спроможні на повну взаємодію з матеріальними об’єктами реального світу. Доступна загалу демо версія гри, хоч і напрочуд реалістична, повного розуміння не давала.

В Україні, доречи, «Стіна» стала обов’язковою для старших учнів, що подавали до військових навчальних закладів. У більшості це були хлопці, однак і дівчат зустрічалось чимало.

Тим часом, я виросла і стала журналісткою. Ну, насправді ще ні, але на журфак поступила. Одночасно влаштувалась на випробувальний термін в одну агенцію новин. Першим же завданням відрядили мене, як етнічну українку, на Батьківщину.

Мусила деякий час побути ледь не шпигункою, і це мене по-справжньому бентежило. Джеймсом Бондом себе зовсім не уявляла. На щастя, підступним планам здійснитись не судилося, бо зустрівши Тараса, я пропала. Шпигувати не стала, просто у всьому зізналась і будь, що буде. А він… він влаштував мене на підготовчі курси захисників стіни. Цілком офіційно, без усіляких умов і таємних домовленостей. І от, місяць тренувань майнув як день, іспити складено, допуски отримано.

***

– Готова? – він вкотре перевірив мою рішучість. – У перший раз буде важко. Для психіки так точно.

– Важко що? – я легко посміхнулась у відповідь. – Стріляти по ботах? Навіть не намагайся лякати, я вже доросла дівчинка. У всякому разі доросліша за тебе.

– Майже на цілий рік? – його настрій змінився на сонячний. – Ну що ж, тримайся мала, я зробив що міг. Поїхали!

– Поїхали, це в переносному сенсі? – я посміхнулась у відповідь.

– Так, звісно. Заходь, будь ласка, – він відчинив звичайні скляні двері, пускаючи мене першою. – Як бачиш, нічого таємничого. Навіть, охорони немає. Привіт, – він кивнув дівчині за стійкою. – Це зі мною, практичний іспит.

– В курсі, – та кивнула у відповідь.

– Схоже на медичний центр, – я покрутила головою. – Чи приватну клініку. А де ігрові капсули?

– Зараз все буде. О, розвідка! – він помахав знайомим і повернувся до мене: – Ідемо за хлопцями, це з нашого сектору.

За черговими дверима з написом «Сектор В» відкрився довжелезний коридор з багатьма кабінетами обіруч. На кожному висіли таблички на кшталт: «ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ», «АРТА», «ПТАХИ», «ЗВ’ЯЗОК», і таке інше.

– А чого людей так мало? Де всі?

– По місцях, – він подивився на годинник. – Через півтори години ротація, тоді тут не проштовхнешся.

Зупинившись біля напису «МАЛЕЧА», Тарас торкнувся долонею зеленої панельки:

– Нам сюди. Це найспокійніша ділянка, ми тут новобранців обкатуємо.

У просторій кімнаті вздовж обох стін було розташовано по п’ять екзоскелетів, підвішених у кубічних рамах. Дорослий, із сивими скронями, капрал, не відриваючись від гаджету махнув заохочувально:

– Беріть які заманеться, сьогодні крім вас нікого не буде. Поміч потрібна?

– Дякую, капрале, – Тарас хитнув заперечливо. – Упораємось.

І дійсно, нічого складного у механізмі не виявилося. Я встромила ноги у кріплення, схожі на лижні чоботи, навколо талії застібнула широкий тримач, вділа долоні у рукавички-джойстики, а на голову натягла шолом із непрозорим забралом.

Перед очима з’явився напис «АКТИВАЦІЯ», і я стверджувально кліпнула очима. Все йшло як на звичайному тренажері. Крім одного – «Зачекайте, створюється квантова проекція вашої особистості. Це може зайняти деякий час»

***

«Процес завершено. Стартова локація – ЗБРОЯРНЯ». Я опинилася посеред просторої кімнати з кількома стелажами, заповненими зброєю та військовою амуніцією. Відчуття були неймовірними – зір зі слухом загострилися, в тілі відчувалась незвична бадьорість та легкість. Здавалось, підстрибни і злетиш у космос.

З однієї із ніш ступнув Тарас вже у повній бойовій екіпіровці, та впіймав мою руку:

– Стрибати не намагалась?

– Думки читаєш? – я посміхнулась ніяковіючи. – Тільки-но хотіла спробувати.

– Не варто, заб’єшся об стелю. Ти майже нічого не важиш. Тобто, маєш мізерну масу.

– Як це?¬¬

– Квантова проекція, забула? Оце тіло, – він торкнувся мене, – суцільна енергія. Аватар практично невагомий, і його необхідно добре навантажити.

Хлопець зняв з полиці бронежилет, та став вдягати на мене.

– Ого! В ньому пластини чавунні?

– Гірше, із збідненого урану. Він удвічі важчий за свинець, водночас міцніший заліза. Так само обтяжена уся амуніція. Нам же не треба, щоб під час стрільби віддача збивала тебе з ніг?

– Добре. А чи вистачить сили…

– Із силою обережніше, її тепер забагато.

– Ух ти, я надлюдина?

– Майже. Але не ти, а твій аватар. Доречі, бережи його, якщо цілісність структури порушиться… бу! – він розвів пальці зображуючи вибух. – Яскравий спалах, і тебе верне у тіло.

– Гаразд, тоді допоможи із цім всім розібратись.

– Давай вже, новобранець, руки підійми. Ага. Отут ще. Не туго?

Я була майже готова, коли лампочка під стелею блимнула червоним. Ми сторожко перезирнулись. За мить тишу розірвав звук серени, а червоне світло тепер мерехтіло безупинно.

– Хутко! – Тарас застібнув на мені РПС з набоями та сунув гвинтівку. – Бігом нагору, це навала!

***

«Основна локація – СТІНА» – я кліпнула і напис зник. Стіна була справжнісінька. Із подзьобаного кулями, та місцями в чорних підпалинах бетону. Від середньовічної її відрізняла наявність засобів спостереження та вогневого враження. Це виявився цілий оборонний комплекс із трьох ліній, розташованих уступами. Вздовж неї, через кожну сотню метрів були обладнані зручні кулеметні позиції з надійним перекриттям та сталевими плитами ззовні. Трохи висунуті вперед, вони були схожі на захисні башти футуристичної фортеці.

Десь у тилу поза полем зору, щось дзвінко бамкнуло і загуло у бік обрію. Потім ще раз. Потім два рази поспіль. Трохи вище і позаду автоматична турель вжарила довгою чергою в небо.

– З дронів почали, – Тарас примружився, намагаючись розгледіти загрозу. – Ще не видно, та пильнуй, вони швидкі. А слідом і ворог полізе, не забариться.

За пів кілометра від нас у повітрі розпустилася перша вогняна квітка, а через секунду докотився і гуркіт розриву. Наступні два дрони вибухнули майже одночасно і набагато ближче. Я навіть відчула подвійний поштовх вибухової хвилі. Знов палахнуло кілька разів, але трохи далі, і зовсім не страшно. Турель ще коротко рикнула і замовкла.

– З дронами все. Принаймні поки що, – Тарас торкнувся вуха. – База, дайте інфу по нашій ділянці. Ага. Бачите їх? Так, так, зрозуміло. Скільки? Прийняв, двадцять хвилин протримаємося.

У стіну під нами гупнуло так, що підлога вдарила по ногах.

– Не визирай! – Він притис мій шолом, змушуючи сховати голову. – Давай, Христинко, краще за кулемета. Зараз буде гаряче.

Я плюхнулась на сидіння одночасно активуючи систему прицілювання.

«Вогнева точка – СТАНКОВИЙ КУЛЕМЕТ. Набої – 2000» Монітор засвітився, відображаючи широку панораму поля бою. Місцевість до самого обрію була доволі пересіченою. Окрім кількох природніх пагорбів та неглибоких балок, достатньо було й воронок від вибухів. До того ж не викликали довіри залишки зруйнованих будівель та згарищ. Між цим всім енергійно пересувалось безліч озброєних фігур.

– Упс! – вразилась я. – Їх же там сотні!

– Так, – погодився Тарас. – До біса. Ще й бронетехніка. Оце і є навала. А нас лише двоє, - він зсунув бокову панель і вийняв один з гранатометів, закріплених у невеличкому заглибленні. – І поміч тільки за двадцять хвилин. Протримаємося?

– Чого б ні? – я знизала плечима. – Це ж просто гра.

– Угу, – нахилився хлопець до монітору, щось пильно роздивляючись. – Наведи на цю руїну і трохи збільш.

Пересунувши приціл вправо я натиснула зум. В полі зору ледь помітно щось ворухнулося. У тіні напівзаваленої стіни причаїлася здоровезна самохідка. Довге дуло поволі піднялося, спрямовуючись точно в мене, і з нього вирвалося полум’я. Влучило точнісінько у броню перед нами. Посипався пил, задзвеніло у вухах.

– От ти де ховаєшся. Дивись, мала, і не кажи що не бачила! – Тарас вибіг з укриття, встромив у бійницю трубу, прицілився і стрелив. – Ну? – спитав він повернувшись за мить. – Що там?

Я слідкувала за димним слідом до тої миті, як дурна залізяка яскраво спалахнула та зачаділа чорним смородом:

– Є! Круто, з першої ж спроби!

– Практика. І ти так зможеш, – посміхнувся він жартівливо, обіймаючи мої плечі. – Колись.

Я стукнула по його нахабній грабці.

***

Влучний постріл став відмашкою для ворожої атаки. У ту ж мить розпочався ледь не кінець світу. Загрохотіло, засвистіло, градом посипалися кулі, а час від часу й щось важкіше.

– Вогонь! Командирів, снайперів, гранатометників знімай в першу чергу! Помітиш броню – кажи мені.

Я навела приціл, затисла гашетку і перша фігурка впала розкинувши руки. Тренування далися взнаки, все було як на тренажерах. Хіба що цілей виявилося у кілька разів більше і пересувались вони значно швидше. А ще вели дуже щільний вогонь, і це неприємно вражало.

Тарас давав поради, звертаючи мою увагу на особливо небезпечні цілі, та зрідка вибігав назовні знищувати ворожу техніку. Час від часу просиналась розумна турель над нами, знешкоджуючи поодинокі дрони. Все йшло б непогано, аби не набої. Вони підходили краю.

Кілька хвилин інтенсивного бою здавались цілою вічністю. Відмічаючи як швидко зменшується показник патронів, я почала панікувати. Не дивлячись на втрати, ворог наблизився майже впритул стіни, а ми й досі лишалися без підкріплення.

– Я все, – кинув Тарас відстріляну трубу. – Це була остання. Ти як?

– Порожньо, – я глянула з надією. – Що робити?

– Битися.

– Може добіжимо до іншого кулемета?

– Не встигнемо, – Тарас похитав головою. – Та й марно, бачила жердини? Вони вже на стіну дряпаються, – його рука пересмикнула затвор. – Давай, боєць, ти зліва, я справа. Одночасно. Пішли!

Ми вибігли по боках башти і відкрили вогонь по зловісних силуетах.

От одна голова визирнула з-за краю стіни, ось друга. Я стріляла просто у перекошені люттю пики. Такого страхіття я в житті не бачила. Ті тварюки мало походили на людей. Потворні створіння з деформованими звіриною сутністю рисами, довгими рідкими зубами, хворобливою брудною шкірою, та жагою вбивства в очах, дерлися вгору підштовхуючи один одного.

Я ледь встигала міняти магазини. З восьми лишилося чотири… два… останній… пусто.

Наша арта запрацювала одночасно з трьох напрямків і за стіну посипався вогняний дощ. Затріщали касети, засвистіли міни, загупали великі калібри. Над головою промайнуло одразу кілька роїв.

Вздовж стіни вже бігли хлопці інколи стаючи на коліно для пострілу по залишкам атакуючих, що майже скінчились. Майже, та не всі. Впритул мене стояло три істоти з моторошного сну. Таке не мало існувати на світі. Це була якась генна похибка, або цілеспрямована наруга над людською зовнішністю.

– Ось, дивіться що маю, – я розкрила долоню, в якій тримала гранату. Відскочила звільнена чека і почувся звук удару капсуля. – Як вам це, виродки?

Спалах і темрява.

Боляче не було.

***

«Вітаємо, практичний іспит на стіні складено! Бій завершено, ворожу навалу відбито.

Вами отримано наплічний шеврон, та особливу відзнаку - значок з цифрою один.

Ласкаво просимо у братерство Захисників Стіни!»

Геть знесилена, однак щаслива я виплутувалася з кріплень екзоскелету.

Те саме робив Тарас поруч.

– Так не буває, – я ледь втрималась на ногах ступнувши на підлогу. – Що це було, Тарасе?

– Війна, Христинко, – хлопець спритно підтримав мене. – Звичайна війна.

– Але ж війна закінчилася п’ятнадцять років тому!

– Для кого? – хлопець сумно посміхнувся. – Для Європи? Для заходу? Для них це війною в повній мірі ніколи не було. До того ж, своє ми повернули, кордони відновили, а що за ними то справа друга.

– Тоді треба ті землі випалити напалмом. Знищити вщент! Щоб і духу…

– Тихо, тихо, мала, заспокойся. Нас гуманісти не зрозуміють. Вони вважають людське життя найбільшою цінністю. Навіть, життя маніяків і вбивць.

– Мені здалося, то були не люди.

– Не здалося. За ці роки тварюки остаточно деградували. Раніше їх тільки називали орками, а тепер вони ними стали насправді. Живуть як орки, діють як орки, а тепер і виглядають як орки.

– З цим же треба щось робити! – я була вражена. – Як же так?

– Ми й робимо., – Тарас знизав плечима. – Ми захищаємо Світ від навали. Втім, як і віки тому, як і завжди. Тільки тепер на стіні і з допомогою новітніх технологій. Це квантова Україна, дівчинко!

***

Там, за стіною, справжнє потойбічча. Неосяжні території лежать у вічному мороці, поглинуті люттю і жорстокістю. Тим часом над Україною сонце стає все вище. Велике, яскраве, тепле. Сонце людяності, свободи, щастя, розвитку. Чим далі технічний прогрес, тим фантастичнішим виглядає життя. Неймовірні наукові винаходи перетворюють повсякденність на казку. І ця казка потребує захисту.

– Я допоміг твоїй справі? – Тарас як завжди посміхався.

– Так, любий. Завдання виконано, таємницю «Стіни» розкрито, матеріалів зібрано не на одну статтю.

– Розповіси людям як воно тут?

– А варто?

– Не знаю, – потис він плечима. – Вирішувати тобі.

– Ні. Вони того не втямлять. Скоріше навпаки, сам казав.

– Навіть не спробуєш?

– Марна справа. До того ж… – я помовчала задумливо. – Я ж не перша, так? Були й інші журналісти? Скільки?

– Так, – посмішка його стала гіркою. – Багато. І всі повертались мовчки. Ніякого галасу в пресі, жодних виступів, статей, інтерв’ю. І ти поїдеш? – він спитав тихо, із сумом в очах. – Так само, поїдеш і зникнеш…

– Я лишаюся, Тарасе. З тобою. Здається, я зрозуміла для чого треба жити. Справжнє щастя – займатися найголовнішою справою в житті, стояти на Стіні пліч о пліч з друзями, з коханим, боронити свою країну і цілий світ, бути Захисником.

– А як же Лондон, як мама?

– Мама вже в дорозі. Додому вертає, в Україну.