Листівка на пам'ять

Його крижане серце не могли відігріти ні сім’я, ні друзі, ні хобі, ні успіхи. Його крижане серце – а чи було воно в нього? – не вміло відчувати. Чи Олег цього не дозволяв.

Іноді він і сам сумнівався в існуванні того серця...

Є люди, не створені для сім’ї. Є люди, не створені для кохання. Є люди, не створені для цього світу. Він же був три в одному. Як гидка кава з пакетику на холодному нічному вокзалі, залита окропом в кіоску, де продають листівки і газети, а ще батончики і якісь тригривневі паскудні магнітики з краєвидами міста.

- Вам маккофе чи нескафе? – газетяр посміхається сонною посмішкою, що видимо зводить вилиці. Він на ногах, мабуть, з вечора – Олег не бачить в тісному просторі маленького кіоску стільчика для газетяра. Лише один, але на ньому електричний чайник і коробка з пакетиками кави.

- Нескафе стронг. – обирає він.

Яка різниця, що пити, коли вибір між гидким і дуже гидким? Олег полюбляє гарно зварену міцну чорну каву без цукру. Свіжозмелену, густу і ароматну. Але звідки в газетяра в кіоску, єдиному відкритому о третій ночі, кавомолка і джезва? Лише чайник і коробка різнокольорових стіків.

До біса, він просто має пережити цю ніч на пустому вокзалі чужого міста, чиї краєвиди зображено на листівках на вітрині кіоску.

Окріп ллється в паперовий стаканчик. Пар затуманює скельця окулярів газетяра...

- Не хочете купити листівку? – посміхається він, коли простягає стаканчик Олегові.

- Їх ще й досі відправляють поштою? – гмикає той і вкладає в руку газетяра дві м’яті десятки – остання готівка, що він має.

- Іноді їх просто вкладають в альбом для фото на згадку про місця, де буває людина. – задумливо відповідає газетяр. – Ви виглядаєте, як людина, що не має альбому для фото.

- А фото ще й досі роздруковують і вкладають в альбоми? – фиркає Олег, несподівано навіть для самого себе посміхаючись старому.

- Дехто так. – газетяр включається в цей дивний діалог з якоюсь незвичною радістю. – Зазвичай, зараз всі фото лишаються в телефоні, і коли той відмовляється вмикатися, то чимало моментів зникає назавжди. Тих, які збережені на фото.

- Зараз, в основному, роблять селфі. – зітхає Олег.

- З губками як в качки? – газетяр тихо сміється і пародіює типовий вираз качкодзьоба.

- Ага, отак.

- Тому нам просто необхідні такі листівки. – резюмує газетяр і жестом фокусника розкриває перед Олегом цілий стос різноманітних листівок.

- Після такого важко відмовитися, та я банально не маю готівки, а банкомат чомусь не працює. Тому я б залюбки...

- А знаєте що? – газетяр загадково підморгує. – А я вам подарую листівку на згадку про наше місто!

- Та ну, не треба, це ж...

- Моя каса? Іноді бувають випадки, коли не каса важлива, а враження, які лишиш по собі. Тримайте! – газетяр простягає листівку з видом на центральний вокзал, і з посмішкою додає. – І кава до вашого потяга – за мій рахунок. Зима, все ж таки, холодно. Не соромтесь, підходьте, бо доведеться закривати кіоск і шукати вас по всьому вокзалу з стаканчиком окропу. – на спроби Олега відмовитись, газетяр додає. – Вважайте це різдвяним дивом!

Дивний газетяр стримав слово. Коли Олег сідав в потяг, старий навіть впхав йому в рука пакет з напоєм і кілька батончиків.

«Так не годиться. – думав Олег, виходячи на перон рідного міста. – Слід віддячити старому, в наступну поїздку підійду і закрию цей борг».

Лише вдома, роздивляючись листівку, що її вручив газетяр, Олег помітив дівчину, що стояла біля пухнастої ялинки поруч зі входом в вокзал. Дуже близько, так, що здавалося, ніби це фото дівчини, а не вокзалу. Дивна листівка. Дивна ситуація. І реакція на неї в Олега теж дивна.

Нетипова, незвична. І що з тим робити, що кожну вільну хвилину Олег думав про ніч на вокзалі, газетяра, листівку. Про дівчину він теж думав, якось віддалено, але щомиті. Хто вона, що невідомий фотограф обрав її для фото? Звичайна, не мальована красуня, просто собі дівчина. Чого саме вона? І як її ім’я?

І чому шар криги, що огортав його серце, дав тріщину? Чому Олег спочатку купив собі альбом для фото? Чому не лише запхав туди подаровану листівку, але й роздрукував фото батьків? А потім і взагалі подзвонив їм. Просто так, без приводу, аби поговорити.

Чому притягнув з вулиці брудне помиєчне кошеня? Відмив, відвіз до ветеринара, оплатив лікування, назвав Сосискою і дозволив спати на своїй подушці. Купив йому кігтеточку, будиночок, купу іграшок і, через місяць, притягнув ще одного кота. «Він мерзнув надворі, ти бачив, тату, скільки снігу намело, ти що, куди його лишати було?» – розповідав по телефону, миючи лоток.

А потім, домовившись з батьками, аби ті наглянули за котами, купив квиток до Полтави.

Час повертати борги настав.

Кіоска на місці не було. Рівна поверхня стіни між двома дверима до перону. Там не було кіоску, і ніколи не було. Але листівка – була. Олег відкрив привезений альбом, аби перевірити, чи не наснилася вона йому.

І не помітив дівчину на своєму шляху. Дівчину, що схилилася до переноски з котом, і теж не бачила Олега.

- Ох, ви не забилися? – Олег турботливо притримав лікоть незнайомки, яку збив з ніг. Наче й не було в нього ніякого крижаного серця.

- Та трошки, коліном. – відповіли йому стиха. – Мусю лише налякала. – з переноски чулося стривожене нявчання.

- Давайте, допоможу вам. – Олег підняв переноску з землі. – Ви на потяг чи в вокзал? Я проведу...

І в цей момент вона поглянула на нього, і Олег аж забув, що хотів сказати.

Це була вона, дівчина з листівки. Він не міг помилитися.

- Ну, звісно, ти не помилився! – пирхнув старий газетяр, непомітно поправляючи за спиною важкі білі крила. – І я не помилився. Не слухаєте серце, то доводиться ось так, по-новому…

І, не помічений ніким, здійнявся вгору.