В'язень. Таймлайн: ТИЖДЕНЬ ТОМУ

На транспортувальному роботі стояла велика, вища за людський зріст, металева капсула, схожа за формою на старомодну пігулку. У віконці з підсвіченою лимонним світлом рідиною виднілося обличчя із напіврозплющеними очима. Той, хто плавав зараз там, всередині, наче риба в акваріумі, підвішений у невагомості, насправді не міг ані чути, ані бачити того, що відбувалося зовні, але здавалося, що він прислухається та слідкує за ними поглядом.

— Ні, — сказав Стукіт твердо, дивлячись у вічі інспектору. Той не мигав та похитувався, наче змія перед кидком.

— Капітане…

— «Палома» — не пасажирське судно. Ми перевозимо вантаж. Це — не вантаж.

Фает стояв поруч зі скам’янілим обличчям. Ані він, ані Михасик не могли відірвати погляд від «вантажу», але стажер, на відміну від Фаета, дивилася широко розкритими очима та навіть не намагалася приховати суміші жаху та захоплення.

Стукоту чомусь запав у пам'ять цей вираз її обличчя, розпашілі від хвилювання, по-дитячому пухкі щоки — стажер ще була зовсім юною та не встигла відростити захисну звірячу шкіру, як решта екіпажа.

— Він нас бачить? — голосним шепотом спитала вона, не втримавшись.

Фает похитав головою.

Інспектор, нарешті, віднайшов дар мовлення.

— Об’єкт введено у стан кататонічного ступору. І в ньому він залишиться, доки ви його не відвантажите на Траппісті 1-е. Тож з погляду перевізника — вас, капітане — це вантаж.

Стукіт видихнув та вдихнув, щоб трохи врівноважити нерви, а насправді — щоб притамувати бажання схопити цього сучого сина за комір та трусити, доки в нього не випадуть всі зуби.

— Це жива істота, інспекторе, — рівно сказав він. — Трюм не призначений для перевезення живих істот. Це якщо ми відкинемо убік моральний аспект.

В інспектора, судячи з усього, увірвався терпець.

— Ви, капітане, не в тому положенні, щоб патякати про моральний аспект. Це стандартний спосіб перевезення ув’язнених. І конкретно цьому дуже пощастило.

Стукіт скептично підняв брову.

Інспектор з помітним зусиллям взяв себе в руки.

— Об’єкт було засуджено на довічне ув’язнення, але потім ним зацікавився інститут на Траппісті. Він останній у своєму племені чи щось таке.

Стукіт почув, як Михасик голосно видихнула в нього за спиною.

— Тож, капітане, — продовжував інспектор. — Можна, сказати, завдяки вам в об'єкта є шанс вийти нарешті з солодкого забуття. Наступне судно, яке могло б узяти його на борт, очікуємо аж за три місяці.

Стукіт мимоволі відчув, як хребтом пробігла хвиля холоду. Одна думка про подібне «солодке забуття» викликала напад клаустрофобії.

— На Траппісті знаходиться Інститут галактичної етнографії, — тихо вимовила Михасик.

Інспектор, в якого запас витримки остаточно добіг кінця, процідив:

— Підписуйте контракт, не виламуйтесь, капітане. Не робіть гірше собі та іншим.

Стукіт взяв простягнутий йому аркуш електронного паперу, пробіг очима та поставив підпис.

— У двох екземплярах, — сказав інспектор, розділяючи контракт на дві копії та віддаючи одну Стукоту. — Приємно було мати з вами справу, капітане.

Цинічний недолюдок, подумав Стукіт, дивлячись йому в спину. По обличчю Фаета було видно, що серед його думок немає жодної цензурної.

— Завантажуй, — сказав Стукіт, нарешті, та повернувся до Михасик. — Юнго, знайдіть всю інформацію про нашого пасажира, яку можливо. Думаю, все не настільки просто, як запевняє пан інспектор.

Його не залишало передчуття біди, але воно не завадило «Паломі» вирушити у визначений час та за наміченим курсом.

Інформація, яку роздобула Михасик, була мізерною — здавалося, в'язень, що зараз подорожував разом із мішками синьої картоплі у трюмі, взявся нізвідки. Все, що юнзі вдалося зв'язати із ним, вміщалося у пару речень статті про аборигенні народи туманності Андромеди.

— Анатомічні ознаки збігаються з описом вимерлої народності ґіана. І більше нічого немає, капітане, — сказала Михасик розгублено. — Та й статтю наче неук якийсь писав — жодної конкретики.

— Гаразд, — Стукіт відкинувся у кріслі та побарабанив пальцями по панелі управління. — Побачимо. Поки що перевірте, як там наш «вантаж», та змініть штурмана на вахті — йому вже час перепочити.

— Кому? — до них зазирнула Грелль та із запізненням спитала: — Можна?

Стукіт кивнув.

— Це вам, капітане, час перепочити, — сказала вона. Авжеж, від її гострого ока неможливо було приховати чорні круги під очима, почервонілі склери та легкий тік, що змушував ліву сторону обличчя ледь помітно, але неприємно сіпатися. Всі принади хронічного безсоння — як на долоні.

Вони обидва проводили юнгу поглядом, а коли за нею закрилися двері, Грелль спитала:

— Ти знов погано спиш? Тебе щось тривожить?

Стукіт криво посміхнувся та мотнув головою. Хто як не Грелль міг знати, що саме тривожило капітана.

— Все гаразд, — сказав він. — Стомився трохи. Завершимо цей рейс та візьмемо тиждень відпочинку. Всім нам вже час трохи розслабитися.

Грелль кивнула. Вони трохи помовчали. Стукіт раптом подумав, що в них вже непогано виходить вдавати, наче вони просто хороші друзі — як це було колись, на початку. Він справді стомився, і тиждень байдикування десь на тихій планеті, без справ, без обов'язків стався б у пригоді.

— Пропишу тобі дещо легеньке для покращення сну, гаразд? — почала Грелль, але її перервав сигнал інтеркома.

— Капітане! Док!

Голос юнги дзвенів від напруги.

«Чорт, — встиг подумати Стукіт. — От і відпочили», коли Михасик сказала:

— Він розплющив очі!

Це було несподіване та моторошне видовище: очі ув’язненого — сріблясті, як крапельки ртуті, з вузькими вертикальними зіницями — дивилися прямо на них. Риси його обличчя були подібні до людських, але непомітні на перший погляд розбіжності в пропорціях давали відчуття чогось навіть більш чужорідного, ніж якби він був не схожий на людину зовсім.

— Навряд чи він нас бачить, — сказала Грелль, перевіряючи показники життєдіяльності на маленькому екранчику під віконцем капсули. — Це, скоріш, рефлекторні рухи.

Вона зупинилася та потерла перенісся — Стукіт знав, що цей її жест означає занепокоєння.

— Що? — спитав він.

І тут тіло в’язня різко вигнулося дугою, наче крізь нього пропустили струм. Звелися, сплеснули тонкі руки, хапаючись за голову, а потім він забився, наштовхуючись на стіни капсули. Рот відкрився у беззвучному крику, брови зійшлися, і все обличчя перетворилося на маску страждання.

— Що з ним? — закричала Михасик.

Стукіт підскочив до капсули.

— Схоже на епілептичний напад.

Утрьох вони спішно оглядали панель управління капсулою.

— Чортова душогубка! — процідила Грелль, порпаючись у налаштуваннях. — Хто тільки їх робить…

Вона повернулася до капітана, бліда, зі стиснутими кулаками.

— Сту, я не можу йому допомогти. Ці капсули не розраховані на коригування критичного стану.

Схоже, вони взагалі не розраховані на те, щоб ті, кого в них транспортують, залишалися в живих. Найменша погрішність — і прощавай, в’язню, бо ти непотріб, і ніхто за тобою не заплаче.

Стукіт стиснув губи. «Я ще про це пошкодую», — вкотре подумалося йому.

— Маркесе, трюм, код «Валентайн», — наказав він у гучномовець, а сам почав швидко та методично обмацувати поверхню капсули у пошуках аварійного важеля.

Нарешті, фрагмент сріблястого металу піддався та відійшов, відкриваючи систему контролю доступу.

Стукіт коротко вилаявся. Все було саме так, як він думав — авжеж, тюремну капсулу так просто не відкриєш, дивно було б чекати на щось інше.

Маркес, як завжди, зібраний та спокійний, матеріалізувався у дверях. Одного погляду йому було достатньо, щоб зрозуміти, що відбувається, та взятися до справи.

— Маркесе, я повинен попередити: те, що ми робимо, є протиправним, —сказав Стукіт.

Та механік лише посміхнувся, під’єднуючи проводи шифрувального пристрою до системи аварійного вимкнення. Пристрій розмірено замигав, потім проміжки між спалахами скоротилися, а потім зникли зовсім, і він загорівся рівним зеленим світлом.

— Є.

Клац!

Панель управління капсулою ожила та вимовила металевим голосом:

— Виведення з кататонічного стану.

Капсула здригнулася та повільно розійшлася на три частини. Стукіт та Михасик підхопили в’язня та витягли, розплескуючи блідо-жовту рідину по підлозі. Його обличчя вже почало синіти, з кутка рота повільно текла біла піна, а тіло здригалося у судомах.

— Сюди, — сказала Грелль. — Зараз…

Голка шприца увійшла у передпліччя в'язня, і в наступну ж секунду він обм’як. Ця зміна була такою раптовою, що Стукіт чомусь згадав релігійний звичай вигнання демонів, про який читав у дитинстві.

На обличчі Грелль, яка стояла на колінах у липкій калюжі, з'явилася слабка усмішка.

— «Валентайн»? — повторила вона, обертаючись до Стукота з Маркесом. — У вас, хлопці, є спецкод для таких ситуацій?

Ті синхронно знизали плечима, і Грелль засміялася із полегшенням та знов повернулася до в'язня.

Вона приклала йому до грудей голівку стетоскопа, прислухалася, і вираз її обличчя одразу знов став серйозним — серйозніше нема куди.

— Послухай-но, юнго, — сказала вона, витягла з вуха оливу стетоскопа та передала її стажеру.

Михасик встановила її у вухо та завмерла.

— Не може бути! — вона дивилася на Грелль широко розкритими очима.

Грелль кивнула та повернулася до Стукота.

— В нього два серця, капітане.

Стукіт підвівся, не зводячи погляду з в’язня, який потроху набував вигляду живої майже-людини замість синюшного трупа.

Ось вам і розгадка: чорта з два інститут на Траппісті цікавила таємнича історія народності ґіана. В'язень був їм потрібен як піддослідна миша.

— Фаете, підійди, будь ласка, — сказав він в інтерком. — Нашого пасажира треба перевести до медичного відсіку.

Так чи інакше, в’язень був потенційно небезпечним для команди, тому не можна було нехтувати базовою обережністю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.