Крик душі (придумати собі життя)

Жив звичайний чоловік. Він був хорошим… Батьком. Чоловіком. Сином. Він мав роботу. Мав життя. І все в ньому було звичним.

Чоловік жив зі своєю сім’єю у невеличкому котеджі. Інколи їздив з ними на природу.

Дні проводив в офісі, вечори в колі сім’ї. Часто сердився на дітей за погані оцінки.

Ночі не рідко проводив за переглядом класичних порнофільмів, та дружину кохав. Почуття взаємні.

Кожної п`ятниці заходив на пиво у бар. Просто так. До друзів.

А на вихідних часто прикипав до телевізора.

Кожен місяць їздив до батьків, що жили на окраїні міста.

Ненавидів бути сам. Його лякала тиша.

Дружина частенько їздила у пансіонат з дітьми. Він не міг, бо ж робота. Він тоді частіше дивився порнофільми. Тиша спершу непомітно огортала, наповнювала весь простір довкола, а згодом проникала в свідомість, залазила в душу. За три дні не витримував. Дзвонив і дзвонив дружині. Дружина думала — ревнощі. Тому і їздила часто. «Профілактика», мовляв. А він все чекав того дзвінка, як школярка.

Ненавидів тишу.

Вона залазила в душу.

Давила на вуха.

Огортала зі всіх боків страхом.

Він тоді не міг спати. І йшов у стрип-бар. Повертався додому. В знемозі засинав.

— Нестерпний будильник! Гад! Не дзвони! Хочу спати! — і в стіну… Та треба вставати. Йти працювати.

Приїхала дружина.

Ну нарешті! Діти галасують — лякають тишу.

Дружина брязкотить на кухні — тиша втекла.

Слава Богу!

«Люба я скучив», — цілуючи в шию, казав чоловік. Нестримний секс. Хоча… ні. Кохання.

Тиша пішла.

Не обступає, вона зникла, — яка радість! Добре. Він не пішов в бар цього тижня. Вдома добре. Будинок наповнений звуками.

Чоловік любив звуки.

Вони складалися у пісню, мелодію, що звучала, лунала, заспокоювала.

Батьки його були дивними. Приймаючи його, вони завжди пекли пироги з капустою і картоплею. Завжди разом.

Звик до цього.

Минуло літо. Діти пішли до школи.

Денна тиша в обід не лякала його. Дружина щось щебетала. Розповідала про колег: «В однієї шуба нова. В іншої черевики хороші». І їй хотілося. Мовчала про це.

Чоловік знав. Відкладав гроші на шубу з кролика, або якоїсь іншої тварини. Може шиншили… принаймні пам`ятав, що така тварина є.

Він уявляв дружину у цій сіренькій, чорній або білій шубі, із сяючою усмішкою. І зекономлені на це гроші, що лежали під витягнутою дощечкою у спальні, гріли душу.

Настали осінні канікули.

Дружина повезла дітей у пансіонат. Знову.

Жах знову постукав у вікно. Та на цей раз чоловік не відчинив.

Пішов вибирати дружині шубу. Ходив від магазину до магазину. Нічого не бачив. Все однакове. М`яке. Пухнасте… Тож вирішив дочекатися матері, аби вона допомогла з вибором.

Батьки поїхали до давніх знайомих. У Германію, куди їх вабили спогади. Мати (ну і батько) мали приїхати за три дні.

Він почекає.

Пішов додому.

Тиша не заважала йому. Він лежав у ліжку у формі «зірочки». Уявляв щасливу дружину.

Ці три дні видались на вдивовижу приємними.

Дзвінок.

Обірвалось все.

Прірва потягнула його у свою пожираючу темряву. Миттєво. Миттєво опинився сам. Без думок.

Тиша.

Але тишу він не помітив.

Насправді його огортав крик… Темрява… Голова ледь не лускала від внутрішнього надриву.

Тишу розітнув ще один дзвінок.

І він нарешті відчув її. Тишу.

Дзвонила дружина.

Чоловік зняв «трубку». Рефлекторно. У трансі. Він ще не знав — за кілька хвилин він захлинатиметься слізьми. Та зараз він у трансі.

Він мовчав. Дружина говорила.

« Любий! Ти там!? Коханий, ми виїдемо раніше! Коханий, любий, ти там!?! Я скоро буду. Не будь дома, йди до Піта. Не мовчи! (Хлип…) Коханий, вони… вони… Вони в іншому світі! Вони не померли! Просто вони... Їхня подорож ще не закінчилася. (Хлип…) (здушений голос…) Коханий… Пробач — я не поряд… Я скоро буду. Не йди на роботу! Йди до Піта. Будь ласка, не мовчи!..» — так вона говорила, плакала, а потім ридала. А потім сказала, що скоро буде, що любить.

Повісила слухавку.

Він сам. Чому дружина більше не говорить? Короткі гудки. Тиша кричить. Давить.

Знову дзвінок.

Натис кнопку. Дзвонить Піт.

« Друзяко… Чув, що сталось… Співчуваю… Я… (затнувся) Просила прийти. Забрати тебе… Я… скоро буду. Тримайся друзяко, не роби дурниць».

Короткі гудки.

Тиша.

Чому гуде у вухах?

Дзвінок. Натис кнопку. Дзвонить Хтось.

« Ем… Доброго дня… — голос в слухавці запнувся, адже на зв’язку син загиблих. Але професійний обов’язок підштовхував до продовження розмови: — Мабуть, не добрий… (тиша у відповідь) Ми не знайшли тіло Вашого батька.»

Удар. Різкий. Чорна прірва знову всюди.

«Тіло Вашої матері «опізнали» з допомогою бази даних аеропорту. Робимо аналіз ДНК м`яких тканин. У разі підтвердження, ми доставимо її тіло у «закритій труні». Не хвилюйтесь, ми шукатимемо тіло Вашого батька і далі.»

У відповідь тиша. Тиша.

На тому боці повісили слухавку. Короткі гудки… Куди подівся голос з поганим акцентом?

«Закрита труна».

Сльоза. Короткі гудки. Ще… сльози… Намокла слухавка. Всередині слухавки щось зашипіло. Щось тріснуло. Щось клацнуло. Тиша. Поклав слухавку. Пішов до кухні.

На столі шоколадні кульки.

Де дружина?

Темрява.

Впав.

Тиша.

Щось раптово висмикнуло його до реальності. Глибокий жадібний вдих. Весь мокрий. Дихає. Це Піт облив його холодною водою.

Двері зламані. Піт переляканий.

«Друже ти …» — обняв його за плечі. Підвів. Повів на диван. Знайшов віскі. Налив 200 грам (скільки влізло у склянку). Дав.

Хлюп… Нема віскі. Воно обпекло нутрощі.

Захлинувся. Кашляє. Транс… зник.

Тиша… Тиша… Він не чує Піта.

— Їх нема. Вони пішли? Ні! Їх забрали! Поверніть моїх батьків! Поверніть мені вчорашній день!

— Їх забрало бісове життя.

Ввечері дзвінок. На мобільний. Слухавку зняв Піт.

«Телефон не працює!.. Як він?» - у слухавці віддалено почувся голос дружини.

«Мовчить…»

«Дай йому слухавку.»

«Гаразд», — погодився Піт і передав слухавку.

Дружина говорила спокійно. Заспокоїлась. Повідомила, що вилітає зранку, післязавтра. Немає інших квитків.

«Я люблю тебе. Ми їдемо. Ми скоро будемо… Я скоро буду…»

Короткі гудки… Знову кудись провалюється.

Тиша. Попри шум довкола.

Минув день.

Минула ніч.

Минув день.

Дзвінок.

Темрява, тиша. Втратив свідомість. Стрес. Лікарня.

Похорон.

Хоронили усіх одразу.

Мати — «закрита труна». Батько (знайшли якусь пошматовану частину. Експертиза встановила, кому належить «тіло») — «закрита труна».

Дружина. «Закрита труна».

Дочка. «Маленька закрита труна».

Син. «Закрита труна».

Він не тямив себе від болю.

Він не прощався. Він не відпускав.

Страх. Перша грудка землі.

Стояв дві години у безтямі. Люди довкола плакали за померлими. Його ж ніхто не квапив, розділяючи горе . З похорону не пішов ніхто. Та відпустити рідних він не міг.

До нещасного підійшов Піт: «Друже…»

Тишу розітнуло. Він наче отямився.

Поглянув довкола.

Труна. Труна. Труна. Труна. Труна.

Земля. В руці…

Темрява… Впав.

Піт підхопив, друга, що ледь не звалився у яму.

Лікарня. Лікарня. Лікарня. Лікар Джон… Лікарня. Лікар Хупер. Лікарня. Лікарня.

Минуло 3 тижні.

Сидить перед телевізором.

Посеред суцільної темряви мерехтить екран.

Тиша… Третя ночі…

Віскі…

— Не витримую…

І … надриваючись кричить, втрачає голос. Ридає. На колінах. Розлите віскі…

Минуло два місяці.

Перший рок-концерт. Тяжкий метал. На цей час тиша відступила на мить.

Концерти частішають.

Фани. Фан-клуби. Сайти.

Минув рік з того часу. З того часу, відколи життя пішло шкереберть.

Цей концерт — особливий. Пролунала лише одна пісня.

«Крик душі».

Готель.

Невимовна тиша! Крик! Скрім! Тиша! Скрім! Тиша! Мертва тиша!..

— Усе більше не можу… — знесилився боротись з тишею.

Підійшов до вікна. Дивиться у ніч.

— Боже, якщо я піду за ними це буде гріх? Звичайно гріх… Ти мені простиш? Ні… Я мушу пройти це життя…

Навіщо? Я живу… для кого? Для себе? Я себе лише змучив. Виснажив. А ви біси? Дияволе? Приймете мене? Якщо я опинюся в пеклі… Це буде тиша.

Ранок. Минув день.

Минуло два дні.

На фан-сайтах з`явилося повідомлення: «У приміському готелі, відомий рок-зірка помер від передозування наркотиками. Більшість експертів схиляються до думки про самогубство».

Історія… Заснована на реальних подіях.

В пам`ять про людину, що втратила життя за пів року до смерті.