Ілюзія буття

X

Плинність буття... Течія часу... Щось, що закінчується на "ття"... Може, "каяття"? Ні, каяття – не про мене... Що ще?.. "Закриття", "прожиття"... Ні... Такий собі з мене поет, звичайно...

- Тім хороший! – та хороший-хороший... Навіть, якби у мене і був хист до поезії, а його у мене – нуль, ніхто б мені подумати не дав...

Щось не спокійний останніми днями Тимофій. Ще й просвітлень давно не було... Хоч би поглянув хтось на нього... Та, хто погляне?... Клянусь, за весь час, що я тут провів я не бачив жодного лікаря. Навіть дивно яким чином вони викручуються. Ні, це зрозуміло, що я та Тимофій тут надовго, а можливо, безповоротно... Та мав би бути хоча б щотижневий обхід... Не зрозуміло...

Аж раптом Тимофій замовк.

- Ну, привітики, хлоп`ята. А ось і Тимофій. – трясця! От хто мене за язик тягнув?

Я намагався не слухати, та й в уже знайомому діалозі нових деталей не було. Я не зовсім розумів, як Роман вибирає час для цих "відвідин" та чим керується. Зараз ніч, це однозначно. Тобто ця наволоч вибирає, доки він один на зміні? Чи доки він на зміні з тим, хто має відсоток?

І тут вже знайомий скрегіт обірвав щось всередині... Стислося і заніміло... Я намагався... Я з усіх сил намагався не слухати, стримуватись... Я чесно намагався... І навіть зрадливе серце вже не підводило – навіть втратити свідомість, як минулого разу не виходило... І...

- Ні... Тім не знає... Тім не знає... – проскиглив Тимофій... Я... стільки років! Я... Не можу, я поклявся.

Гуп.

Для чого це все? Для чого, якщо мій дар не приносить нічого окрім страждань...

Скрегіт, гупання.

І один схлип.

Ні... Ні... Все! Треба думати! Треба думати! Не можна слухати!!! Не можна...

Але якийсь хрип став останньою краплею... Я більше не міг стримуватись. Я встав з чітким і безповоротним наміром захистити Тимофія. Я зможу. Я втримаю все під контролем. Я знищу цього виродка. Я зможу. Я... Знищу Романа! Знищу... Захищу....

Та правда в тому, що я продовжував лежати... І все що міг – слухати... І схлип... Вже мій... Застряг в заледве рухомих грудях, що могли лише дихати. Очі дивилися в стелю. І скільки б я не намагався – все що вони могли... Це плакати. Стеля стала мутною. Сльози не падали. Вони збиралися в кутиках очей. І я безпорадно в них тонув. Вже навіть стелі не видно за цією пеленою... Чути лишень, як на сусідньому ліжку...

Я протримався стільки років... І стільки років зміг втримати у своєму мозку цю ілюзію... Що приховувала лише від мене: мою безпорадність, мою нікчемність, повну і тотальну незначущість... Моє інвалідство, мою недієздатність... Стільки років... Стільки років... Сльози вже стікали, не поміщаючись у впадинах моїх, колись симпатичних очей... І я вже не знав за чим я плачу. За втраченою можливістю, коли мені пропонували відключити апарати життєзабезпечення, коли я був ще від них залежний... Чи за своїм життям, чи за Тимофієвим... становищем... Чи чому я плачу? Тому що не можу допомогти? Чи тому, що цей милий хлопчина повністю знищив мій самообман, що я плекав роками?

Почуття змішалися, змішалися і сльози. І навіть на повноцінний, нормальний, людський плач я був не здатен...

Який же я егоїст... Плекати жалість до себе, коли поруч... Ах...

- Марк плаче. – хлюпнув жалісливо Тимофій...

А? Уже все?

- Сльози. – констатував свої спостереження мій сусід...

Тимофій заліз на мене уже звично і став витирати сльози. І щойно волога пелена перестала мені так нещадно затуляти огляд, я побачив Тимофія... Хоч на язик вперто лягало – Тимофійчик. Хоча... На який язик? Всього лиш у думках вертілося...

- Маркові сумно... – сльози Тимофія капали на моє обличчя. – Тім... не знає... Не знає...

Ох, ну не плач так гірко... Хоча, поплач. Поплач за нас двох, раз можеш...

- Тім не знає... Марк не спить – Марк солоний. – і його слова, звично божевільні, мали сенс, відомий лиш йому, та свідкам, що могли зрозуміти про що мова... Не сумнівайся Тимофій, ти ні в чому не винен. Це не твоя вина. Таке життя...

Тимофій, від душі зросивши моє обличчя, ліг на мої груди, зіщулившись особливо щільно, та в компактній позі намагався заснути, здригаючись від затяжного плачу, що майже минув...

Що ж... Хоч за щось варто себе похвалити. Втримати ілюзію власної значущості протягом кількох років у моєму нікчемному стані – не аби яке досягнення...

Як же жити далі?

Тимофій спав, з усіх сил притискаючись до мене, шукаючи розради в єдиній живій істоті поруч, нехай і нікчемній.

Я усміхнувся. В душі, ясна річ. А ця ілюзія не така вже й погана – ілюзія, що я потрібен комусь... Комусь сонячному, лагідному і такому беззахисному... І нікому не потрібні сльози знову стали заливати мої очі – одне з того, чим я так дорожу у своєму житті...

Навряд ця ілюзія протримається довго... Та не засуджуйте. Ви, мої уявні слухачі. Дозвольте мені цю слабкість. Я теж людина... Я теж хочу любити...

І єдине, чого мені так хотілося – приголубити цього нещасного хлопця у мене на грудях, погладити волосся – стішити... І... моя рука сіпнулась від цього імпульсу...

Та ви жартуєте... Це моя чергова фантазія не більше... Чергова ілюзія.

Я знову спробував. Так. Все так і є. Мені здалося. Все, як завжди. Я. Стеля, котру майже не видно за пеленою сліз. Тимофій, що втомлено сопе та здригається, й давить на мене своєю вагою... Думки...

Думки. Про що це я? Я, власне, думав, що повинен бути тут. Адже... Я потрібен йому. Моєму сусіду. Так уже сталося, розумієте, він... не пощастило йому. Зі здоров`ям та обставинами. Й так уже сталося, що єдиний, хто в нього є – це я. Так, все вірно. Я з тугою, болем, якоюсь ніжністю, що здавалося уже й розучився відчувати – думав про дитину у тілі дорослого, що спав прямісінько на мені. Й цей порив – погладити його знову з`явився... Й рука смикнулась.

Ні, серйозно. Мені не ввижається. Я спробував погладити Тимофія знову. На цей раз свідомо. І рука... Чорт! Не вірю! Сльози все ще заважали, хоч я й не ридаю вже... Та я спробував проаналізувати... Підняти руку вгору і центрально. Так! О, Боже! Чи то Ви, мої слухачі, чи то хто мене почув! Дякую! Я зможу... Якщо я зможу бодай пальцем ворушити, я витягну нас звідси! Я зможу!