Ілюзія буття

I

Почнімо цю дивну історію з того, що я лежав на ліжку. Скажімо так: я тільки те й роблю, що лежу на ліжку. Цілими днями. Ні, я не хворий... Хоча інші так думають. І, ні, мене не утримують тут силою, хоча інші так думають. Я тут з власної волі. І ні, я не психічно хворий. Я просто небезпечний. І зовсім не можу себе контролювати. Через мій дар, мені тут просто комфортніше от і все...

II

І день цей нудно линув, як і всі попередні. Я просто лежав і слідкував за тим, як тіні на стелі змінюють одна одну. Спершу повільно проплила тінь від дерева, потім, з плином кількох годин, сонце перейшло на інший бік будівлі, і тінь від дерева повільно покинула мене.

Ні. Мені не самотньо. Але з тінню від дерева все ж веселіше...

Раптом до палати увійшли, постукавши. Це не персонал. Персонал не стукає. Це не лікар. Лікар голосно говорить, входячи. І це не санітар. Санітари – просто вриваються.

- Здрастуй, Марк. – брат. Чого б це? Він до мене не приходить. Це вдруге від часу, як я опинився тут. На жаль я не можу запитати...

III

- Я давно не приходив. Вибач. – брат поставив кошик з фруктами на тумбу. Не має значення – їх все одно забере санітарка. Або мед сестра. Я не їм уже... Довго. Ні, справа не в тому, що не можу. Я можу. Просто боюсь втратити контроль.

Брат присів на стільчик, попередньо поставивши його поруч з ліжком.

- Лікарі кажуть, що ти чуєш, що тобі говорять... – звісно чую. Що за питання? Хоча чому я дивуюсь? Всі вони думають, що я нічого не можу.

- Тож я вирішив, що краще попередити тебе про зміни... Аби це не стало сюрпризом... – брат зітхнув. – Сподіваюсь ти мене й справді чуєш, і я не говорю сам із собою... – брат стиснув перенісся і спробував привести думки до ладу. Я спробував не втручатись у роботу його мозку, зосереджуючись на тому, аби нічого не робити.

- Словом, у нас скрутні часи. Ми знайшли програму, для таких проблем... Як наша. – який брат делікатний. Я його таким не пам'ятаю. Відколи це? – Там території менші, немає парку, і їдальня без ремонту. Ліжко ми купимо. Харчування... Тебе теж не цікавить. Словом... Держава дає субсидії для утримування хворих в тій лікарні. Тому. Тому ми прийняли рішення тебе перевезти туди. – ніби на одному диханні випалив брат.

Зробив паузу. Подумав.

- Але якщо тобі стане краще... Ми обов'язково щось придумаємо. А ліжко купимо у нову лікарню таке ж зручне, як це. – виправдовувався брат.

Повідомивши цю новину, сказати він нічого більше не зміг. Він по життю був завжди скупим на слова. З його боку це вже була цілісінька промова... Мабуть, і справді тренувався. Віддаю належне.

Тож скупо попрощавшись, брат пішов.

Хех. Завтра переїзд. Буде дуже складно зберігати спокій і не робити нічого.

IV

Новий день, нове життя!

Жартую. Життя таке ж гівняне, як і було. За невеликими змінами: спостерігати за стелею стало цікавіше. Вона облуплена. Подекуди є патьоки від... Якогось потопу. І я, навіть, бачив жука. Думаю, це був тарган.

Є й мінус. Сусід просто не замовкає. Я спочатку навіть зрадів: таке собі живе радіо. Але його божевільні думки, що він їх не тримає при собі, залазять мені у підкірку. Просочуються. Проникають. Дратують настільки, що я майже втрачаю контроль... Аж раптом він замовкає. Я радію, хоч це з його боку майже протиприродно. І я заледве стримав себе, аби не обернутися і не поглянути в чому справа. Та за мить я вже зрозумів.

Зайшов санітар:

- Доброго ранку, вилупки. Ну, як ніхто не обісрався? Сподіваюсь, що ні. Я чайник поставив.

Якесь дуже швидке вошкання на сусідньому ліжку закінчилось майже так само швидко, як почалось.

- От, тварь! – гуп. – Не прикидайся, що не можеш до свого обісраного горшка дійти!

Я спробував відімкнути мозок. На жаль, це ніколи не виходило зробити належним чином...

Та вже за кілька хвилин (і як йому вдалося так швидко змінити постіль?), санітар підійшов до мене.

- Нове м'ясце. Так, Тимофійчику? – чомусь від такого звертання до сусіда я й сам ледь не блюнув, заледве не пославши всі свої зусилля коту під хвіст... Ні! Я стільки років тримався не для цього!

- А ти симпатичний. – я уже давно звик до рук інших людей. І ігнорувати їх мені уже здавна виходить з завидним пофігізмом. Але не цей слизький доторк... Та йому самому місце у психушці... Десь в одиночці...

- Тьома ти уже зацінив? – сусід, я майже шкірою це відчув, а точніше звук був надто явний, загорнувся у ковдру, десь в кутку. – Не драматизуй. Хм. Ну, може я й організую тобі розваги. А? Як тебе звуть, хоч? – я не хотів, аби він торкався до моєї картки так само сильно, як і до мене. Та я з останніх сил спробував абстрагуватися. – Марк. Марііік. Яке солодке ім'я.

Гіршої заміни підгузків в мене ще не було. Під його слащаві словечка й обмацування (клянусь! Божевільний...), і одночасно грубе перевертання туди-сюди (невже я став таким легким?), і надто тугого застібання памперса.

Я не знаю, як я втримався...

Щойно двері закрилися, Тимофій схлипнув і як прорвало:

- Ні. Ні. Тім не любить Ромку. Ромка злий. Тім не любить... Ромка злий... Поганий. Виродок. Так. Він виродок. Він поганий. Тім знає, що він поганий. Тім знає. Не обдуриш. Поганий... Тім теж поганий. Тім не любить...

На кілька бісових годин!