Просто він

Ранок Артемові геть не сподобався. Спершу хтось особливо впертий кілька разів поспіль дзвонив на телефон, який валявся десь під ліжком, потім бомбардував повідомленнями і, якщо вірити відчуттям, то надіслав їх не менше сотні. А під кінець йому довелося підскочити на ліжку від переляку, бо хтось увірвався в його кімнату, гучно ляснувши дверима й кинувши щось йому на обличчя.

– Та ти дістав спати до обіду. Ні дописатися, ні додзвонитися, – почув він голос друга. Як з’ясувалося, саме його куртка приземлилася на нього хвилину тому.

З Єгором він подружився ще коли вони були у шостому класі. Разом виросли, закінчили школу, а коли поїхали вчитися, батьки зняли їм квартиру на двох. Після закінчення університету хлопці одразу знайшли високооплачувані вакансії у місті, та ще й в одній фірмі, а тому додому вирішили не повертатися. Так, коли власники їхнього житла сказали, що планують його продавати, довго думати не стали – купили.

– Та щоб тебе! Можна мені хоча б у вихідний день відіспатися?

– В мене було важливе запитання до тебе, – кричав Єгор з кухні, де, судячи зі звуків, почав щось готувати.

– Яке? Я так розумію, що життя й смерті?

– Ще важливіше, – «одягнув» серйозний вираз обличчя, коли помітив, що Артем з’явився на вході на кухню. – Яке пивко брати на вечір?

– Зараз я тебе вб’ю, і тобі доведеться дочекатися наступного життя, щоб з’ясувати відповідь на це запитання, – взявся готувати собі «ранкову» каву. – То яке взяв?

– Як завжди.

Зимовий вечір підступив швидко. Особливо для Артема, який на вихідних принципово не вставав рано. Друзі додивлялися фільм, поволі потягуючи пиво і закусуючи його чіпсами.

– Єгор? – озвався Тьома, коли на екрані «побігли» фінальні титри.

– Га?

– Поясни, якого ми п’ємо пиво з фужерів?!

– Бо душа жадає свята.

– То шампанського тоді взяв би.

– Ні, пити шампанське в суто чоловічій компанії мені якось некомфортно.

– А пиво з фужерів – саме те?

– Ага.

– Нагадай мені, чого ми досі друзі?

– Не зуди. Краще зганяй на кухню за добавкою. А я поки новий фільм виберу.

– Окей. Перевір заодно мою електронку. Може бос наш щось написав стосовно проекту, який ми йому перед новим роком надіслали.

Єгор не став зволікати з виконанням прохання друга, бо й сам не міг дочекатися, коли керівництво озветься з приводу роботи, на яку вони витратили кілька тижнів. На жаль, від вище згаданого боса повідомлень не було. Та в скриньці світилося повідомлення від ВподобайМене.com. Він бігло проглянув його, але подібний спам хлопця не зацікавив. Однак для годиться розповів про нього Тьомі, коли той повернувся з кухні.

– О, Боги! – друг різко насупився. – Невже ця фігня і до мене причепилася?

– Ти чого? Звичайний спам.

Артем насупився ще більше, хоча це й здавалося не можливим, помовчав трохи, а потім почав розповідати.

ВподобайМене.com – сайт, вигаданий і створений Тьоминим батьком три роки тому. В пам’ять про свою дружину, яка будучи ще школяркою з першого погляду закохалася у свого майбутнього чоловіка. Вона була особою дуже романтичною, тому в день, коли вперше сказала йому, що любить, замріяно додала, що хотіла б, аби кожна людина на планеті знайшла свою другу половинку. Артемів батько тоді відповів, що подумає якось над тим, як це провернути. Та хто ж міг подумати, що через тридцять років, тяжко переживаючи втрату коханої дружини, він реально зробить це?..

Так народився унікальний сайт знайомств, який, зі слів творця, «мислить» так, як мислила Вона. Хоча Тьома щиро не міг зрозуміти, де там схожість.

– Там на кожному кроці якась мутка, – завершив свою розповідь хлопець. – Батько ніколи не робив подібних дурниць ані до ВподобайМене.com, ані після нього. Його навіть банально просто в інтернеті не знайдеш. Перейти реально лише за посиланням з повідомлення.

– Цікавенько.

– Знущаєшся? Дурня для малоліток.

– А можна мені якось отримати таке ж повідомлення з запрошенням? Попросиш у свого батька?

– Навіть аби попросив, він не надіслав би. Було пару чоловік, які теж хотіли, але тато стверджує, що не розуміє, чого сайт не можна надибати через пошук в мережі, а розсилкою на електронку він не займається. Взагалі каже, що нічого такого не задумував, і все відбувається саме собою, до того ж, виключно в період новорічних свят.

– Та певно просто тримає марку загадковості.

– Ага. От тільки коли він абсолютно серйозно починає розповідати про те, що то мама сайтом керує, мене дрижаки бити починають. І не від того, що вірю в це, – замовк на кілька хвилин, напружено обдумуючи щось, а потім продовжив, ніби висмикуючи з себе кожне слово: – Я боюся, що смерть мами… залишила певний слід на татові. Тобто він… Хочу сказати…

– Натякаєш на психічні проблеми? – Єгор допоміг другові завершити думку.

– Так.

– А ще в чомусь виявляється?

– Ні.

– Тоді я думаю, ти дарма переживаєш. Це лише його спосіб пережити утрату. А вся ця загадковість пояснюється або тим, що він допустив якусь помилку, коли писав сайт, або ж твій батько спеціально створив її. Особисто я схиляюся до останнього. А тому мені кортить побачити все особисто. Знаючи його таланти, сайтик має бути крутим.

– Якщо так припекло, можеш перейти за посиланням з повідомлення для мене.

Єгору двічі пропонувати не довелося. Він схопив ноутбук друга і пішов в іншу кімнату. Тьома кинув йому вслід однозначний погляд а-ля «божевільний», опісля дістав навушники, а хвилин за двадцять вже дрімав.

Через певний час друг розбудив його і попросив усміхнутися. Допитуватися нащо йому то, настрою не було, тому мовчки виконав прохання і знову закрив очі, не звертаючи уваги на бурчання про те, що фото вийшло розмитим.

Єгор, як і Ніна, спершу спробував обійти умову, висунуту розробником сайту, але затію кинув значно швидше, бо добре знав, що батько Артема нечасто лишає лазівки. Натомість вирішив пожартувати над другом, познайомившись з кількома десятками дівчат, аби ті йому влаштували облаву з повідомлень і відеодзвінків.

Про себе нічого не писав, не стільки тому, що не хотів, скільки через те, що не особливо вмів формувати думки зрозуміло.

Після завершення реєстрації кілька хвилин блукав списком користувачів сайту, намагаючись за фотографіями зрозуміти, які з дівчат мають виявитися найбільш надокучливими. До того ж, не хотілося натрапити на дуже юних і наївних – такі занадто близько до серця приймуть подібний жарт, а серйозно ображати когось було не в Єгорових правилах.

Та всі хлопцеві плани на жарт накрилися мідним тазом, коли його погляд зачепився за насичено зелені очі світло-русої дівчини з м’якими рисами обличчя. Вона здавалася схожою на ранкові промені сонця. Єгор і сам здивувався, звідки в його думках з’явилася така романтична асоціація.

Перейшов на профіль Ніни. Кілька разів перечитав коротенький текст у графі інформації про себе.

«Яка незвична дівчина. Так цікаво думки висловлює… Може художниця чи поетеса? Ех… Треба б мені йти мимо неї. Такі як я їй навряд подобаються. Але яка ж вона красива…».

Чимало часу минуло перш, ніж Єгор таки наважився написати їй. Друкував. Видаляв. Знову друкував. Знову видаляв… Всі варіанти здавалися якимись недолугими, геть недоречними у спілкуванні з такою дівчиною. Але стоп! Яка вона? Хлопець люто затарабанив по скронях кулаками.

«Ото ще! Поплив тут від одної фотки й двох закручених речень. І хто мене адекватним назве? Що як вона теж подружку сфотографувала, а цитату з якогось жіночого роману поцупила? – Єгор чи то відчував, що нічому такого місця не має, чи то хотів вірити, що дівчина не прикидається, але все одно вперто кілька разів повторив собі все це подумки. – Зараз напишу. Поспілкуємося. Тоді видніше буде».

Швиденько пробігся пальцями по клавіатурі, надрукувавши звичайнісіньке «Привіт. Поспілкуємося?», і натиснув «Надіслати». Та до того, що сталося за мить він готовим не був.

На екрані висвітилося темно-зелене віконце з фотографією загадкової незнайомки й написом під нею «Встановлюємо відеозв’язок з твоєю обраницею». Нижче кнопка «Зупинити з’єднання», а під нею примітка «Якщо до завершення часу на роздуми не буде зупинено процес з’єднання, зв’язок буде встановлено автоматично і твоя обраниця отримає відповідне повідомлення, але в іншому випадку даний користувач назавжди опиниться у твоєму чорному списку, а ти – в його: » з таймером, який вів зворотній відлік від шістдесяти секунд.

Поки Єгор намагався зорієнтуватися, як на це реагувати, сплила остання секунда і все, що було під фотографією замінив напис «Очікуємо на відповідь від користувача» і новий таймер на чергову хвилину. Побачивши це, хлопець вийшов зі стану розгубленості і почав хаотично змінювати позу за позою, то підсовувався ближче до камери, то навпаки відсовувався, але в кінці кінців повернувся в ту ж позицію, в якій перебував весь час до того. На останніх секундах з’явився ще один напис: «Приготуйся, твій виклик прийнято». Єгор нервово скуйовдив волосся, яке так і лишилося тирчати в різні боки, коли на екрані з’явилося злегка злякане обличчя дівчини з фотографії.

Спершу їм обом було незручно, хоча Єгор зумів уміло приховати хвилювання. Але тимчасовий дискомфорт на диво швидко минув. Вони говорили, говорили й говорили… Розповідали одне одному про себе, про смішне і сумне, про те, що люблять і що ненавидять та без кінця дивувалися з того, що в двох людей, які вперше бачать одне одного, не завершуються теми для обговорення. Вже було далеко за північ, а якщо говорити чесно, то майже ранок, коли вони почали показувати фотографії з сімейних альбомів, без кінця сміючись зі своїх відчайдушних спроб показати фото так, щоб бодай щось можна було розгледіти.

Одне від одного їх ненадовго відволікав Артем, який час від часу бурчав, аби друг тихіше говорив і не заважав спати, та батьки Ніни, які почали хвилюватися за доньку, яка вже кілька годин говорить з якимось незнайомцем.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.