Вподобай мене.com

Ранок Артемові геть не сподобався. Спершу хтось особливо впертий кілька разів поспіль телефонував на мобільний, який валявся десь під ліжком, потім бомбардував повідомленнями й, якщо вірити відчуттям, надіслав їх не менше сотні. На додачу ще й довелося підскочити на ліжку від переляку, бо хтось увірвався до кімнати, гучно ляснувши дверима й кинувши щось йому на обличчя.

— Та ти дістав спати до обіду. Ні дописатися, ні додзвонитися, — почув він голос друга. Як з’ясувалося, хвилину тому на нього приземлилася куртка цього раннього на підйом бовдура.

З Ігорем він подружився ще у шостому класі. Вони разом виросли, закінчили школу, а коли поїхали вчитися, батьки зняли їм квартиру на двох. Після закінчення університету хлопці одразу знайшли непогані вакансії у місті, та ще й в одній фірмі, тому додому вже не повернулися. А коли власники житла вирішили його продати, довго думати не стали — купили. Звісно без кредитів та помочі рідних не обійшлося, але на роботі все йшло добре й друзі успішно повертали борг.

— Та щоб тебе! Можна мені хоча б у вихідний день відіспатися?

— В мене важливе запитання до тебе, — кричав Ігор з кухні, де, судячи зі звуків, почав щось готувати.

— Яке? Я так розумію, що життя й смерті?

— Ще важливіше, — «одягнув» серйозний вираз обличчя, коли почув кроки Артема. — Яке пивко брати на вечір?

— Зараз я тебе вб’ю, і тобі доведеться дочекатися наступного життя, щоб з’ясувати відповідь на це запитання, — взявся готувати собі «ранкову» каву. — То яке взяв?

— Як завжди.

* * *

Зимовий вечір підступив швидко. Особливо для Артема, який на вихідних принципово не вставав рано. Друзі додивлялися фільм, поволі потягуючи пиво і закусуючи його чипсами.

— Ігорю? — озвався Тьома, коли на екрані «побігли» фінальні титри.

— Га?

— Поясни, якого ми п’ємо пиво з фужерів?!

— Бо душа жадає свята.

— То шампанського тоді взяв би.

— Ні, пити шампанське в суто чоловічій компанії мені якось некомфортно.

— А пиво з фужерів — саме те?

— Ага.

— Нагадай мені, чого ми досі друзі?

— Не зуди. Краще зганяй на кухню за добавкою. А я поки новий фільм виберу.

— Окей. Перевір заодно мою електронку. Може бос щось написав стосовно проєкту. Бігали, як в дупу вжалені, аби встигнути до нового року, а він досі відмовчується.

Ігор одразу виконав прохання друга, бо й сам не міг дочекатися, коли керівництво озветься з приводу роботи, на яку вони витратили кілька місяців.

На жаль, від директора повідомлень не було. Ну, звісно! Це їм все треба робити на вчора, а йому поспішати нікуди. Однак в скриньці таки світилося одне непрочитане повідомлення. В ньому йшлося про ВподобайМене.com. Хлопець побіжно проглянув лист, але подібний спам його не зацікавив. Однак для годиться розповів про нього Тьомі, коли той повернувся з кухні.

— О, Боги! — друг різко насупився. — Невже ця фігня і до мене причепилася?

— Ти чого? Звичайний спам.

Артем насупився ще більше, хоча це й здавалося неможливим, помовчав трохи, а потім почав розповідати.

ВподобайМене.com — сайт, вигаданий і створений Тьоминим батьком три роки тому. В пам’ять про дружину, яка ще школяркою з першого погляду закохалася у майбутнього чоловіка. Вона, як особа дуже романтична, того дня, коли вперше зізналася у почуттях, замріяно додала, що хотіла б, аби кожна людина на планеті знайшла свою другу половинку. Артемів тато відповів, що подумає над тим, як це провернути. Та хто ж міг подумати, що через тридцять років, тяжко переживаючи втрату коханої дружини, він насправді здійснить її бажання?..

Так народився унікальний сайт знайомств, який, зі слів творця, «мислить» так, як мислила Вона. Хоча Тьома щиро не розумів, де шукати схожість.

— Там на кожному кроці якась мутка, — завершив свою розповідь хлопець. — Батько ніколи не робив подібних дурниць ані до ВподобайМене.com, ані після нього. Цей сайт неможливо нагуглити. Я колись годину гортав результати пошуку. Але потрапити на нього реально лише за посиланням з повідомлення.

— Цікавенько.

— Знущаєшся? Дурня для малоліток.

— А можна мені якось отримати таке ж повідомлення з запрошенням? — нещодавню байдужість немов вітром здуло. — Попросиш у батька?

— Навіть якщо попрошу, він не надішле. Тато й сам не розуміє, чого сайт не можна надибати через пошук в мережі, а розсилкою на електронку він не займається. Взагалі каже, що нічого такого не задумував, і все відбувається саме собою, до того ж виключно в період новорічних свят і ще, можливо, тиждень-два перед та після них. Щороку по-різному.

— Та певно просто тримає марку загадковості.

— Ага. От тільки коли він абсолютно серйозно починає розповідати, що то мама сайтом керує, мене аж дрижаки б’ють, — замовк на кілька хвилин, які друг не наважувався перервати, а потім продовжив, ніби висмикуючи з себе кожне слово: — Я боюся, що… смерть мами залишила певний… слід на татові. Тобто він… Хочу сказати…

— Натякаєш на проблеми з психікою? — Ігор допоміг завершити думку.

— Так.

— А ще в чомусь виявляється?

— Ні.

— Тоді ти дарма переживаєш. Це лише його спосіб пережити втрату. А вся ця загадковість… Думаю, він або допустив якусь помилку, коли писав сайт, або ж спеціально створив нетиповий алгоритм. Особисто я схиляюся до останнього. А тому мені кортить побачити все особисто. Знаючи таланти твого тата, відчуваю, що сайтик напевно крутий.

— Якщо так припекло, можеш перейти за посиланням з мого повідомлення.

— О, а давай я просто перешлю твій лист собі?

Хлопець вже потягнувся за ноутбуком, але Артем його осадив:

— Повідомлення, адресоване конкретному користувачу, не можливо переслати. Воно викине помилку.

— Пфф! Але ж ти цього не перевіряв, правильно?

— Ні, але навіщо б тато брехав?

— Резонно.

Ігор схопив ноутбук друга і пішов до іншої кімнати. Тьома провів його поглядом, розуміючи, що фільм вже ніхто не дивитиметься, заткнув вуха навушниками, а хвилин за двадцять задрімав. Артем навіть не зрозумів, дійсно друг будив його, просячи усміхнутися на камеру, чи то лише наснилося. Уві сні чи наяву, а допитуватися нащо йому те, настрою не було однаково. Хлопець мовчки виконав прохання і знову закрив очі, не звертаючи уваги на бурчання, що фото вийшло розмитим.

Ігор таки спробував переслати собі лист, але зазнав невдачі. А ще, як і Ніна, спробував обійти умову, висунуту розробником сайту. Однак витівку кинув значно швидше, бо добре знав, що батько Артема не часто лишав лазівки. Натомість вирішив пожартувати над другом, познайомившись з кількома десятками дівчат, аби ті влаштували облаву повідомленнями та відеодзвінками.

Про себе нічого не писав. Не те щоб не хотів. Радше не дуже вмів формувати думки письмово.

Після реєстрації кілька хвилин блукав списком користувачів сайту, намагаючись за фотографіями зрозуміти, які з дівчат найбільш надокучливі. До того ж не хотілося натрапити на надто юних і наївних — такі прийняли б подібний жарт близько до серця, а серйозно ображати когось було не в Ігоревих правилах.

Та всі плани на жарт накрилися мідним тазом, коли погляд хлопця зачепився за насичено зелені очі світло-русої дівчини з м’якими рисами обличчя. Вона скидалася на ранкові промені сонця. Ігор і сам здивувався, звідки в його думках з’явилася така романтична асоціація.

Перейшов на профіль Ніни. Кілька разів перечитав коротенький текст у графі інформації про себе.

«Яка незвична дівчина. Так цікаво думки висловлює… Може художниця чи поетеса? Ех… Йти б мені повз! Такі, як я, їй навряд подобаються. Але яка ж вона красива…».

Чимало часу минуло перш ніж Ігор таки наважився написати їй. Друкував. Видаляв. Знову друкував. Знову видаляв… Всі варіанти здавалися недолугими, геть недоречними у спілкуванні з такою дівчиною. Але стоп! Яка вона? Хлопець легенько затарабанив по скронях кулаками.

«Ото ще! Поплив від одної фотки й двох закручених речень. І хто мене адекватним назве? Що як вона теж подружку сфотографувала, а цитату з якогось жіночого роману поцупила? — Ігор, який чи то відчував, що насправді це не так, чи то дуже хотів вірити у щирість дівчини, однаково вперто кілька разів повторив собі все це подумки. — Зараз напишу. Поспілкуємося. Тоді видніше буде».

Швиденько пробігся пальцями по клавіатурі, надрукувавши звичайнісіньке «Привіт. Познайомимося?», і натиснув «Надіслати». Та до того, що сталося за мить він готовим не був.

На екрані висвітилося темно-зелене віконце з фотографією загадкової незнайомки й написом під нею: «Встановлюємо відеозв’язок з твоєю обраницею». Нижче кнопка «Зупинити з’єднання», а поруч примітка: «Якщо до завершення часу на роздуми ти не зупиниш процес з’єднання, зв’язок буде встановлено автоматично і твоя обраниця отримає відповідне повідомлення. Інакше дана користувачка назавжди опиниться у твоєму чорному списку, а ти — в неї». Таймер відраховував шістдесят секунд…

Поки Ігор намагався визначитися, як реагувати, сплила остання секунда, під фотографією дівчини з’явився новий напис: «Очікуємо на відповідь від користувачки», а таймер розпочав зворотний відлік чергової хвилини. Побачивши це, хлопець вийшов зі стану розгубленості й почав хаотично змінювати позу за позою, то підсовувався ближче до камери, то навпаки віддалявся, але кінець кінцем повернувся до того, як сидів весь час.

На останніх секундах з’явився ще один напис: «Приготуйся, твій виклик прийнято». Ігор нервово скуйовдив волосся, яке так і лишилося стирчати в різні боки, коли на екрані з’явилося злегка злякане обличчя дівчини з фотографії.

Спершу обом було незручно, хоча хлопець зумів уміло приховати хвилювання. Але тимчасовий дискомфорт минув на диво швидко. Вони говорили, говорили й говорили… Розповідали одне одному про себе, про смішне і сумне, про те, що люблять і що ненавидять, та без кінця дивувалися з того, що у двох людей, які вперше бачили одне одного, не завершувалися теми для обговорення. Вже було далеко за північ, а якщо говорити чесно, то майже ранок, коли вони почали показувати фотографії з сімейних альбомів, без кінця сміючись з відчайдушних спроб зробити це так, щоб бодай щось можна було розгледіти.

Одне від одного їх періодично відривав Артем, який бурчав, аби друг тихіше говорив і не заважав спати, та батьки Ніни, що давно повернулися додому й почали хвилюватися за доньку, яка вже кілька годин говорила з незнайомцем.