Легенда про зміїне серце

Розплющивши свої очі, Максим відчув, як раптовий спалах осліпив його, і ось він вже в якомусь невідомому місці. Блукає в невідомості, розум його порожній й туманний, а перед очима сам лише довгий коридор, темний та страшний. Перший крок… другий… це було наче занурення в безодню. Все зупинилося, а петля часу давала тріщини. Було дивне відчуття… Все здавалося таким знайомим, він десь це бачив, десь це вже було… Кадр за кадром, спалах за спалахом. Очі боліли від раптової зміни подій, а тіло ледь не тряслось. Один, два… Нарешті тиша, тепер Максим йшов затамувавши подих, але серце видавало його, воно гучно стукотіло, ледь не виривалося з грудей, шаленіло від страху, але не звичного нам, наприклад, від смерті, або ж від якогось дитячого переляку. Цей страх був глибше, набагато глибше… Він був так глибоко в його душі, що заповнював весь простір всередині.

І цього позбутися хлопець не міг. Лише дозволяв собі йти вперед, впевнено крокуючи та стиснувши щелепу, в невідомість. Адреналін бурлив у його крові немов окріп у залізному казані, немов гірська річка, що біжить навздогін схилами гір.

Він йшов довго й нудно… Тому, спробувавши вбити час, глянув на стіни — товсті й холодні, вони тримали таємниці століть. Віддерті від часу, вони, як свідки минулого, шепотіли, розповідали про нього… У пам'ять знову врізалися знайомі образи, ті ж самі стіни, той самий коридор… Було ще щось, але він не міг згадати, що саме. Навіть стало цікаво.

Кам'яні стіни оброслі павутиною та ядовитим плющем, були пошарпаними та старими. На одну зі стін навіть потрапляло світло місяця, яке просочувалося у велику діру, що зіяла високо в стелі. Воно падало, освітлюючи різноманітні, ледь помітні візерунки, що, здавалося, навіть світилися. Ці візерунки були більше схожі на руни, що використовували Боги задля того, аби спілкуватися з людьми.

— Що ж за срань… Де я взагалі… — крутив хлопець головою в різні боки, при цьому приставивши руку до меча на поясі, якого, звісно ж, там не було. Намацував він одне повітря. Ще більше напруживши м'язи і стиснувши щелепу, Максим продовжив свій шлях. Очі його ходили туди сюди, у тривожному погляді він вловив, як між тріщинами та виступами просочувалася темрява, вона йшла за ним, переслідувала… Роблячи кожен крок невпевненим, а кожну плиту під ногою — шаткою.

Якщо бути відвертим: ця ситуація йому вельми не подобалася. А вам сподобається дивний темний коридор? І нікого поряд… і це все після того, як ось декілька хвилин тому він сидів біля вогнища, розповідав історії, а потім… А потім він що зробив?

«Я бачу тебе», — здогадки, що саме трапилося, йому ніяк не подобалися.

«Не дозволяй йому… не дозволяй… коли тобі виповниться 20 років пам'ятай про…»

Слова бабусі перед смертю ковзали в голову, осідаючи там, ніби той кліщ.

Максим чітко пам'ятав, що Ярина щось казала, але не пам'ятав, що саме.

«Просто чудово і я навіть не пам'ятаю, що там було. Ти геній, Максиме.»

— Ну і як це розуміти? Може це всього лише дивний сон? Зараз я дійду до кінця коридору і прокинусь. Звучить логічно… Але занадто…. — ще раз оглянувши простір, хлопець на секунду замовк, роздумуючи над всією ситуацією.

Дійшовши якогось висновку, пересилив себе, рішуче зробивши крок вперед. Треба було розібратися в усьому, з дитинства йому постійно не договорювали, вічно щось приховували і намагалися від чогось врятувати. А пояснення ніякого так і не було… Бабуся навіть віддала його на виховання знатному боярину, який з якогось дива погодився… Все це було занадто дивно, тож ховатися не хотілося. Можливо зараз він знайде відповіді, можливо цей сон приведе його до чогось?

— Добре… — раптова хвиля дрижаку пройшла його тілом, як від удару по тонкому залізу. Аж тут з'явилося дивне відчуття… Немов хтось був поряд… Здавалося, що воно дихало Максиму в потилицю, опалюючи лютим холодом його шию. Від чого шкіра бралася сиротами… А повітря просочилося тривогою та чиєюсь присутністю. Дивний запах вологості у суміші з порохом вдарив йому по ніздрях, від чого Максим повів носом та все ж зміг не скривитися, на мить завмираючи на місці.

«Що в біса…» — повернувшись в напівоберта… він не побачив нічого. Перед очима поставала лише сама порожнеча та ледь видний шлях назад. А потім він дивно захихотів, ледь не істерично, чому здивувався навіть сам.

— Хах… Мало того, що я гадки не маю, де я… Також я не маю зброї і хоч чогось, чим би міг захиститись… Так мене ще й, можливо, переслідує якась нечисть…. Розповів би Ведомиру — той вмер би від заздрощів. Тц… Лайно… — Максим замовк, зажмуривши очі так, що ті почали боліти, а дивна білота ставала яснішою. Закинув голову назад. Його груди важко здіймалися, а руки були затиснуті кулаки до хрустіння кісток.

— Невже, як отак і зійду з розуму гниючи тут? Ні. Цього не буде… — копнув він камінь, коли хвиля стукоту прокотилася всім коридором. А потім тиша. Червона квітка рясно розквітла на його сорочці, кров просочувалася крізь тканину. Обличчя застигло в німому мовчанні, коли він зрозумів, що відчуває біль, поранений, але не прокидається. Здалося, що все навколо, що і так було мертве, застигло на місці.

Тиша, що лежала над ним, стала схожа на тяжіння… На якогось привида, що давить зсередини, сідає на плечі і підминає під себе, змушуючи божеволіти. Вона не тиха, але звук її наявності стає важко виносити. Зціпивши зуби, мисливець відчуває, як вона давить на його слова, які прагнуть вибратися з вуст, вона накриває всі його думки… Все втрачається в її глухому вирі. Він все зрозумів. І це викликало у нього змішані почуття… страху, невідомості, відчаю?

— Кха… — видає він незрозумілий звук. Спершись об вологу кам'яну стіну, порослу мохом, він сповзає ледь не на підлогу, втискаючись пальцями в холодний камінь, в'язкий та слизький, зовсім не приємний на дотик. Максим намагався заспокоїти свої почуття, не піддаватися впливу… Треба було діяти розумно і рішуче, не йти за емоціями.

«Дихай», — говорив голос в голові, щось говорило в голові…

Не помічаючи, як вперся рукою в якийсь гострий кут, юнак черконув нею і долоня одразу запекла, а щось вологе стікало теплим струменем по його руці. Запах металу врізався в ніздрі, від чого з'явилося легке запаморочення… Глянувши на руку, він, стиснувши губи, відірвав шмат тканини від сорочки з тріскаючим, рвучким звуком. Обережно обмотавши ушкоджену долоню, Максим зав'язав вузол і різко відскочив від стіни, коли відчув, як щось слизьке торкається шкіри.

— Бррр…гидота… Ха… чим я взагалі займаюся? — пробурмотів він собі, чухаючи потилицю. Рана на боці знову дала про себе знати, кров пульсувала у венах, а серце просто калатало. Перед очима пливло, а шум накривав його морською хвилею.

Чується голос… нерозбірливо… але все ж…Він розуміє деякі слова. Ці пронизливі слова, що змушують очі наливатися кров'ю.

Максим розуміє, що йти за голосом, боронь Велесе, не варто, не варто піддаватися… Розуміє, що це помилка, але що…. Що якщо бабуся була права? Що, якщо це його доля.. Що якщо він насправді проклятий?

Чується одне єдине в глухій тиші:

«Йди до мене...» — голос веде його кудись, наказує…

Тишу порушує човгання чобіт, що відлунюються в коридорі. Він все йде… Не розуміючи скільки пройшло часу… Ніби під гіпнозом, всі думки були замилені, і хлопець навіть не міг сфокусуватися ні на чому іншому крім дороги та цього глибокого голосу, що впивався в його шкіру гострими пазурями, чіплявся за нього…

Пройшовши трохи, хлопець летів вже вперед, не помітивши, як випадково перечепився через камінь. Максим летить з гучним грохотом до низу, але просто крекче і змушує себе встати спираючись пораненою рукою. Злісно сикає та дивиться на ушкоджену долоню. Біль пробуджує його.

У вухах досі чується зміїне шипіння… Та вже знайомий голос… Отряхнувшись Максим помічає, що пройшов достатньо далеко.

І паніка накриває його, розуміння того, що він йшов не з власної волі, лякало його.

Підвівши погляд, щелепа хлопця ледь не відвисла і не зустрілася з землею, а очі розширилися в німому подиві. Парубок зробив один крок назад. Перед ним поставали величезні, чорні, обсидіанові двері… Які були немов ті князівські ворота…

На них було вирізблено багато рун, невідомих символів та величезний змій, що простягався через весь простір, заповнюючи його своїм закрученим, як вуж, тілом. Його темні очі дивилася просто на Максима, заглядаючи в душу, ніби роздягаючи до гола. Хлопцеві одразу стало не по собі. Від того погляду похолонуло в жилах.

Максим розумів: він вже близько… декілька кроків… і…

«Та чи варто? Це божевілля…»

«Знайссс..диии.. ссс… мене…» — ці слова нагадували більше наказ, аніж прохання, що Максиму, звісно ж, не сподобалося і він скривив обличчя, навіть попри страх… Здалося, що те, що говорило до нього усміхнулося… м'яко і… тепло? Від цього сміху, який він відчуває всім тілом, його скривило. А звір хихотів, прям заливався.

Максим знав, що щось подібне рано чи пізно станеться… Він знав…Тому і обходив Темний ліс стороною… Але зараз.. Воно тягнуло його. І він чомусь піддавався.

Крок… ще один і він стоїть перед чорними моторошними дверима, ледь не впритул. Шипіння в голові посилюється, а гучний сміх давить на мозок… Максим спирається чолом на двері… Важко дихає та тремтячою рукою тягнеться до ручки.

«Зна…ссс йди…мене!... сссс… Прийди до мене… врятуй мене… Ма. Кси. Меее… ссс» — продовжує в цей раз більш вибагливо, тисне на розум…і Максим відкриває… Двері клацають. Один-два, і час завмирає під їх страшне рипіння, немов душі людей, мерців, що кричать від болю, помираючи в агонії несправедливості. Пророцтво здійснюється.

«Велесе бережи нас всіх…» — останнє, що він каже перед тим, як зайти в чорноту.

Таємнича сила накриває його, темна енергія, яка наповнює оточуючий простір невагомою тривогою, душить зсередини. Вивчає порушника її спокою. Кожне його дихання утворює нервовий танець в повітрі, а хлопець відчуває, як темрява навколо нього стає густішою. Думки плутаються, а очі нарешті звикають і вже видніються якісь силуети.

Тіло враз напружується, дихання стає важким від повітря: воно важке та затхле… Ніби сюди ніхто ніколи не навідувався.

Він сповільнює своє дихання, заплющує очі і рахує до десяти, заспокоюючись… Так вчила його Олександа..

«Точно… Олекса… шкода буде, якщо я помру і так не зізнаюся їй», — думає собі, оглядаючись навколо, сумна посмішка прикрашає його обличчя. Це робить кожен його подих ледь помітним і заспокоює думки, які крутяться немов ті колеса у возі.

Тиша вбиває звуки і робить дихання ще важчим, зливаючись з нервовою енергією хлопця, намагаючись розтанути в його внутрішньому напруженні.

«Все буде добре… можливо я навіть виберуся звідси живим… О ні… я точно виберуся звідси живим… Якщо виберуся… Ох Велесе… Я не знаю, чому доля така сурова до мене… Але чи можна якось розірвати вже це порочне коло? Га?» — думає він, коли його очі ходять туди-сюди в пошуках того, від чого його тіло зараз трясеться, а поріз, який він навіть не обробив, пульсує під тканиною, нагадуючи про себе.

Ще раз оглянувши приміщення, хлопець зрозумів, що знаходяться в кімнаті. Чиїйсь кімнаті… Велике ліжко, подібне якому він бачив тільки в кімнатах боярина Даниловича, або в Олександри… Чорний… балахон? І темне ведмеже хутро, що звисало з нього. Все виглядало так, ніби тут хтось живе… І дуже давно. Розкидані по підлозі речі, розірвані тканини, страшні сліди від кігтів на стінах.

Усвідомлення того, що він зробив найбільшу помилку, зайшовши в цю кімнату, змусило його заціпеніти на місці. Жах відбився на його обличчі застигаючи в зелених очах.

— Велесе… — прошепотів одними губами.

— Краще не згадуй цього старого в моїх володіннях, — почувся пронизливий голос, який вже був не в його думках, він лунав з найдальшої частини кімнати, що була оповита темрявою. Максим навіть не помітив чиєїсь присутності.

— От холєра… — позаду зашурхотів одяг, що, здавалося, все ближче підступав. А потім за спиною заскрипіли дверей, які з гучним гуркотом та раптовим поривом вітру зачинилися. Лютий мороз пройшовся по шкірі і Максим відразу побіг до них, та вже було занадто пізно…. Двері було зачинено, а от те, що їх зачинило, схоже було позаду нього. Хлопець потилицею відчував цей мороз і присутність чогось дикого та страшного…

«Ну от і все… Хто молодець? Я молодець…» — Серце калатало, як шалене, ледь не вириваючись з грудей, око сіпалося, а сам він на мить затримав дихання, повністю завмерши на місці. Вже знайомий запах знову в’ївся в нього, а невидима аура, якась дивна енергія прорізалась в його тіло, натягуючись тонкою струною. Крок і ще один віддав тихим гудінням в голові. Максим не знав, що робити. Треба було думати раціонально, заспокоїтися і придумати план. Зброї, як такої він не мав, і з голими руками лізти було не варіант, а часу залишалося все менше.

«Гадаю, що залишається лише один варіант… »

Тому прийнявши важке рішення, його тіло почало рухатися, а сам парубок зітхнув та повільно повернувся всім тілом в протилежну сторону. Відчуття того, що він робить усе правильно не сподобалося, але він це ігнорував. Хвилясте руде волосся падало на очі, тож це був плюс, адже він не бачив того, що попереду.

Звуки кроків зупинилися зовсім поряд, тіні зупинилися біля його ніг, вони були немов собаки, віддані своєму господарю. Почувся рвучкий звук тканини, яку, здавалося, розірвали, але це було зовсім не так. Темну кімнату наповнило тьмяне м'яке світло, роблячи все ще більш неспокійним, воно освітлювало весь цей бардак… Ті розкидані речі… І глибокі відбитки кігтів.

«Якщо вже помирати через дурість, то вже краще померти не боягузом, чи не так?» — подумав він собі, повільно піднімаючи свої зелені очі догори, що палали рішучістю і впевненістю, тряхнувши головою так, щоб волосся йому не заважало, Максим готувався до найгіршого сценарію.

«Якщо так думаєш, то точно помреш, хіба варте життя безглуздого героїзму?» — промовив голос в голові, м'яко та насмішкувато. Здивуванню рудого хлопця не було меж, коли він побачив перед собою чоловіка. Але це була не людина.. Щось в ньому було не те… Вони пересіклися поглядами і усмішка на блідому обличчі навпроти рясно розквітла. Його очі… Вони були чорніші за нічне небо, коли в них відбивався сам всесвіт.

— Що так дивишся? Чи ти очікував чогось іншого? — нахилив він голову набік, заправивши пасмо довгого волосся за вухо, яке було немов смола, яка тягнулася з міцних плечей бурхливим водоспадом. Його очі блищали, а губи зігнулись ще в ширшій посмішці, оголюючи гострі ікла, від чого серце Максима ледь не падало в п'ятки. Все було не так страшно, як він уявляв, але інстинкт самозбереження кричав йому тікати і ще раз тікати. Але він лише гостро впивався поглядом у бліду фігуру попереду.

«Що тобі… ні…не так»

Набравши повні легені повітря, зітхнув і зробив сміливий крок вперед.

— Хто ти такий, або що ти таке і що від мене хочеш. Я не дурний. Не просто ж так я тут… — почав він повільно, виділяючи кожне сказане речення. Рана на боку знову почала кровоточити — не треба було так бігти. Прикусивши губу з внутрішньої сторони, його обличчя зморщилося, а створіння попереду дивилося на нього довго і уважно… Воно перевело погляд на свій правий бік, а потім на скривавлену сорочку Максима… Хмикнуло розмірковуючи над чимось, а потім знизило плечима і тряхнувши волоссям розвернулося в інший бік. А чорна довга накидка, що була на ньому, довгим шлейфом потяглась за ним.

«Ну і що це було?» — подумав Максим, дивившись створінню в спину.

Підійшов до столу, чоловік взяв два золоті келихи наливаючи в них вино з посудини дивної, викрученої форми. Тож скориставшись моментом, рудий хлопець почав розглядати все більш детально, аби в разі чого знати чим можна буде відбитися, або ж куди можна втекти.

Потім… Він знову подивився на чоловіка, що крутився біля столу. Що йому було потрібно… Чому Максима так тягнуло сюди? Він дивився на бліде обличчя довго… думаючи про те, чому… він здається таким знайомим…

Раптово, в середині почало пекти… Немов вогнем його палило, Максим хапав ротом повітря, притискаючись рукою до грудей.

«Як..к..ого… невже знову?» — він робить крок назад, впирається спиною в двері і важко дихає, кидає погляд вперед на чоловіка, що уважно дивиться на нього, примружуючи свої очі. Він робить ковток і різко ставить келих на стіл, йдучи до хлопця, повільним та розміреним кроком. Здавалося, що його тіло трохи тряслось.

— Тц… невже я зарано почав? — бурмотів він, підходячи ближче, хапаючи Максима за підборіддя. Він тягне хлопця на себе, зустрічаючись з ним поглядом. У Максима від цього перехоплює подих… Біль потроху стихає, але не повністю, все ще лишаючи йому пекучу рану всередині. Тиша, що панує навколо них більше не заважає нікому, а страх кудись зникає, залишаючи лише роздратування, неначе нічого не сталося. Між ними проглядається невидима нитка, що поєднує їх від серця до серця, від душі до душі… Роблячи все таким невагомим та не правильним водночас.

— Скільки тобі років? — це раптове питання застає Максима зненацька, а почуття таємничості і правильності кудись одразу зникає. На обличчі застигає німий шок,а старіння попереду точно почуває себе пречудово, виглядаючи цілком серйозно. Зупинившись на мить, парубок здивовано кліпає очима.

— Що..? — обличчя юнака кривиться і тільки зараз він помічає, як близько вони стоять поряд.

«Що за…» — схопивши невідомого чоловіка за зап'ястя, звісно ж ушкодженою рукою, він боляче цикнув стаючи рівно.

— Прибери… — створіння лише усміхається на цю невинну дію, прибираючи руку і піднімаючи іншу мовляв: “Добре, добре, як скажеш”, — воно відходить назад роблячи вигляд, що все нормально. Максим навіть забув про страх.

— Що ж… По твоєму невдоволеному обличчю можу здогадатися, що ти потребуєш пояснень.

— Яка здогадливість, — саркастично плюнув він у відповідь, все ще стоячи на тому самому місці.

— Не злись, малюче. Все простіше, ніж ти думаєш, — посміхнувся він, підійшовши до столу й беручи келих з невідомою рідиною, а інший простягаючи Максиму, на що той негативно похитав головою. Чоловік же лише байдуже знизив плечима та відставив келих назад. Йшов в іншому напрямку, підходячи до вікна плавними кроками. Він дивився кудись в далечінь, підгібаючи свої губи, а потім повернув голову в сторону юнака.

— Що ж… Чому б для початку не познайомитися? Адже неввічливо так починати розмову, особливо коли я знаю про тебе все, а ти про мене нічого, — зробив він ще один ковток усміхнувшись хлопцю милою усмішкою.

Максим суворим поглядом свердлив це вже ненависне йому обличчя і молився скоріше б розібратися в усьому. Але йому також було цікаво дізнатися, хто був цей чоловік… Варіант, що це людина, він виключав одразу ж, тож цікавість подвоювалась і зростала.

— Гм… Ну і хто ти? Як тебе звати? — невиразно питає хлопець піднімаючи одну брову в незадоволеному тоні, на що обличчя навпроти починає сяяти від задоволення.

— Не скажу, — відповідає і повертає голову в інший бік.

«Він божевільний?»

— За правилами спочатку ти маєш представитися, а потім спитати моє ім'я, — бурчить чоловік, попиваючи не зрозуміло що, що теж не давало спокою. Нерви Максима говорять «бувай», але він міцно тримає їх тяжко зітхаючи.

«Що за дивна ситуація?»

— Добре… — починає було він, а потім продовжує: — Моє ім'я Максим я працюю охоронцем в будинку боярина Даниловича. Так нормально?

Чоловік мовчить, а потім киває ніби вже давно знав все, знову повертаючись в інший бік, але на цей раз всім тілом, так, що тьмяне світло м'яко падало на його волосся, роблячи дивовижну картинку. Максим мовчить і лише впирається в нього поглядом.

— Я Даніслав… В минулому.. Що ж це не так важливо, хто я був в минулому… — сумно повів він дивлячись на рудого мисливця. — Люди також називають мене змієм, — його очі блимають і темніють, коли він нахиляє голову на бік. Тіло хлопця враз напрягаться від його слів, а Даніслав продовжує, роблячи крок вперед та тримаючи золотий келих, який під його тиском почав потріскувати, — Або ж нічним демоном. Прихвостнем Мари… Venenum… Диявольська отрута... Це все я… — він понизив голос відкидаючи голову назад, чорний халат, що був на ньому, ледь вісів на його плечах, тримав його здавалося тільки товстий пояс, який окреслював талію. Погляд змія був майже лякаючим, сповнений образи та жалю водночас, посинілі губи були криво зігнуті в тонку лінію, а тіні, що були біля нього, тряслися від жаху. Келих, який він тримав, з тріскотом лопнув в його руці, виливаючи весь вміст, який був в ньому. Дивна липка рідина розлилася всією підлогою. Осколки ж розлетілися по всій кімнаті, один з яких зачепив обличчя Максима, теплий струмінь крові стікав по його щоці, а сам він боявся навіть поворухнутися аналізуючи сказане.

— «Змій… Він… Тож це все була не дурна легенда… Виходить бабуся казала правду про...» — хлопець підняв здивований погляд на бліде обличчя попереду, яке винувато дивилося то на нього, то на свою руку, яка кровила, а потім і на поріз на щоці. Даніслав відвернувся і швидкими кроками знову став біля вікна, спираючись руками на підвіконня, що було вже досить побите, залишаючи червоні плями крові. Чорний камінь де-не-де був обшарпаний, а павуки в кутку вже плели своє павутиння. Від цього хлопець трохи скривив обличчя. Проте нарешті пазл в його голові склався, і він розумів ситуацію, що складалася… Залишилося лише почекати, поки йому адекватно пояснять все від А до Я.

Адже з дитинства, з самого його малечку він жив з бабусею, тому що його матір померла одразу після пологів… Казали — це тому що вона злигалася з Перелесником, стала позором для родини, через що вони і жили подалі від усіх. І навіть попри це, бабуся продовжувала допомагати селянам, які так жорстоко повелися з ними… Навіть зараз він чує ці плітки за спиною, відчуває погляди на собі, тільки найближчі йому поводяться невимушено, як і Олександра, яка в дитинстві захищала його від гніту суспільства. Він усміхнувся сам собі, згадуючи її обличчя, не помічаючи, як на нього дивиться Даніслав, що відразу відвернувся і нарешті почав говорити.

— Ти народився в день літнього сонцестояння, саме в той день, коли Мокош і Лада замкнули мене тут… Змушуючи чекати століттями… — тихо починає він, переносячись у коловорот минулого, яке тяжким грузом нависало над ним. Даніслав сіпнувся, а плечі його опустилися, він дивився вниз довго і пильно, збираючись з силами, розкладаючи на місця всі думки, які крутилися в його голові. Максим поглянув на чоловіка ніби вперше побачив: зараз він не відчував того страху, що був на початку, він лише відчував смуток… Відчував, що нарешті дізнається правду свого народження, дізнається, що насправді сталося.

— Чекати на що? — почав хлопець, ступаючи вперед до світла, яке лилося з вікна.

— Чекати на тебе, — прошепотів Даніслав одними губами, повертаючись в напівоберті до Максима, винувато дивлячись на хлопця, якому забракло повітря, щоб щось сказати у відповідь. Думки плуталися, а долоні зрадницьки пітніли.

Хлопець не міг повірити в сказане, не міг повірити в те, що так все обернеться. Шестірня в його голові закрутилася і все почало нарешті мати сенс.

— Не дивись так на мене… Я сам не до кінця щось розумію… Після того, як Мара перетворила мене я мало що розумію взагалі… — знизив плечима, а потім пройшовся по кімнаті, продовжуючи: — Я пам'ятаю тільки, як прокинувся вже тут… Пам'ятаю присмак крові на своїх зубах… Пам'ятаю, що накоїв… Гадаю вони розумно придумали, що закрили мене тут від тієї божевільної. Вони змусили мене спокутувати провину і не дали тій жінці знову використовувати мене в своїх цілях… Хах. Яка іронія, — гримаса невдоволення відбилася на його обличчі.

«Ця розповідь точно буде довгою. Треба випити: я давно ні з ким не спілкувався», — підсумував він і, тряхнувши своїм довгим волоссям, швидким кроком, ледь не бігом, пролетів повз Максима, який тільки те й зробив, що встиг рота відкрити. Підійшов до столу схопив глечик з чимось червоним, подивився на нього секунди три і врешті просто залив його в себе залпом. Що ж, чоловік справді був змієм: навіть не вдавився. Рідина була немов водоспад крові, який стікав по його блідій, як сніг шкірі, що робило все ще більш напряжним. Максим чомусь навіть почервонів, відводячи погляд, й скинув все на перевтому, якої не було.

Важко дихаючи змій витер рота рукою й, заправивши волосся за вухо, кинув погляд на нього, немов це не він тільки що випив пів глечика чогось.

Даніслав дивився на Максима, який стояв трошки шокований, а вуха його були рожеві, якщо можна було так сказати… Чомусь від цього хотілося хихотіти.

Взагалі, хлопець хотів почути історію повністю, але це було більш схоже на виливання душі одержимого, що змушувало серце нервово пришвидшуватися, а також думати про те, чи не намагався його хтось насправді розіграти.

«Скільки він тут пробув…» — подумав рудюк, нарешті повертаючи голову прямо, а у відповідь отримав тихе хмикання.

— Близько… Ту-ту-ту… 90–100 з чимось років… Ну, якщо я правильно рахував. Тому що ті відьми мені чіткої відводі так і не скажуть, — засміявся чоловік роблячи ще один ковток.

— Відьми?.. — вигнув брову хлопець, підійшовши ближче: чомусь зараз він почував себе більш комфортно і навіть не помітив, як це сталося. Хоча його трохи і дратувала ця ситуація, але відчуття, що так треба, не полишало його.

— А. Точно, ви називаєте їх богинями, колись я теж їх так називав… Але це була найбільша помилка життя. Просто знай це, — підморгнув, а потім підійшов до Максима легкими та повільними кроками, поплескааши його по плечу, і став майже в притул.

— Тож… Про що я… Коли я прокинувся, вони розповіли, що після того, як ця пані смерть забрала моє серце… Я перетворився на ось це, — тикнув в сторону дверей, де був зображений чорний обсидіановий змій. — Я звісно розумію, що там була моя помилка але все ж… Хтось просто не вміє програвати, — холодно промовив він, жмурячи чорні очі.

— Що було потім? І як це пов'язано зі мною? — підхопив хлопець. Напруга між ними наростала, а цікавість брала верх, тож Максим, не помічаючи того, підійшов ще ближче, Даніслав був трохи вище, тож дивився вниз прямо в його зелені, як дорогоцінний камінь очі.

«Ні… ще зарано… Не можна йому казати… я обіцяв», — змій відвів погляд і лише сумно усміхнувся, час вичерпано.

— Що ж тоді… обов'язково розповім, але почекай до свого дня народження добре? А до ти… — він простягнув свою руку до його обличчя, ніжно торкаючись щоки, проводячи пальцем по порізу, розвозячи кров, яка вже зупинилася, але відчуття провини все ще гризло його. Він обіцяв… Тож, посміхнувшись, Даніслав нахилив свою голову набік, як часто робив це, кутики його очей теж посміхалися. Максим трохи напружився на цей дотик, але нічого не сказав, лише стояв на місці не відводячи очей. Лише трохи зморщив носа, коли відчув тиск на рану.

— До того часу, не забувай про це… — не встиг хлопець і кліпнути, як його обличчя застигло в німому здивуванні. Він стояв, відчуваючи тіло іншого, що наближалося.

Поцілунок був легкий, всього лише м'яке торкання губами, але воно відчувалося усім тілом, наче витікаючи з душі…. На мить час зупинився, а потім він відчув усмішку в іншого, яка немов обіцяла щось… Закріплювала між ними невидимий договір, обітницю про скору зустріч.

Очі Даніслава все були сповнені щирості, вони дивилися то на губи попереду, то на зелені очі, що все ще дивилися на нього не розуміючи, застигли в очікуванні і здивуванні.

— Ти… — почав Максим, але був перебитий.

— Побачимось сонячний хлопчику, — посміхнувся він, перед тим, як пихнути хлопця вперед, а далі була сама лише пітьма.

— Я чекатиму на тебе… А доти, зроблю все, аби захистити… — дивився кудись вперед, торкаючись своїх губ… А потім повернувся в іншу сторону, відчуваючи чиюсь присутність

— Справді віриш, що захистиш його? — жіночий голос немов холодна сталь покотився кімнатою. — Особливо від себе.

— Ох Маро, Маро~ Ти як завжди вчасно, — промуркотів він, повертаючи голову до вікна, біля якого стояла жінка, що була найпрекраснішим створінням в цьому і в інших світах.

Богиня Морена, саме втілення Смерті. Її вбрання віддзеркалювало мерехтливе світло зірок. Високий вінець з чорних троянд огортав темне волосся, що падало мов завіса, закриваючи від поглядів.

Очі жінки сповнені холоду, глибокі та виразні, вони люто дивилися на чоловіка попереду.

— Та невже… Чому б тобі просто не повернутися до мене? Тоді ти отримаєш все, що забажаєш і навіть більше. Тобі не доведеться чекати стільки аби повернути… — не встигла жінка договорити, як її було перебито. Даніслав легким кроком підійшов до неї, беручи пасмо її волосся, пропускаючи його крізь свої пальці, немов чорний пісок.

— Аби повернути те, що ти в мене забрала. Так, дорогенька, — ніжно говорить він усміхаючись, коли його очі темніють.

— Твоє серце… — прошепотіла вона йому майже в губи, спираючись руками в його плечі, він зробив крок до неї, нависаючи всім тілом. Притуляючи її спиною до підвіконня.

— Так… моє серце, — його слова лунали, виграваючи у холодному коридорі, як шелест вітру вночі, що своїм холодним потоком змушує шкіру братися сиротами. Він ніжно погладив її обличчя, повільно ведучи вниз, торкаючись ніжної шкіри, притягуючи її за тонку шию до себе, майже торкаючись носами. Вона лише впилася в його плечі, дивлячись Даніславу прямо в очі, який хижо посміхнувся, а нахилившись до її вуха, прошепотів.

— Яке я поверну і без твоєї допомоги, проклята відьмо, — виплюнув він грубо пхаючи її вперед. Це останнє, що вона почула перед тим, як полетіти донизу в саму безодню, тягнучись, хапаючи руками повітря, та все марно. Він довго дивився на її падіння, нехай повертається туди, звідки прийшла. Повернувшись, він лише клацнув пальцями, а вікна затулилися фіранками. Сам він йшов вперед, наспівуючи тиху мелодію