Легенда про зміїне серце

Сонячне ранкове світло освітлює сонне, напів зажмурене обличчя хлопця, засліплюючи променями його очі, коли він намагався розплющити їх.

«Вже… ранок?» — подумав собі, дивлячись угору на блакитне небо, вкрите білими хмарами, що пливли по ньому немов той тополиний пух, який зараз активно розлітається всюди де тільки можна. А в голові у нього була лише глуха тиша. Співи птахів заспокоювали його розум, а тихий шелест вітру повертав назад в сон. Події того, що відбулося, крутилися в його голові, не давали спокою і хлопець поняття не мав, що це було… Піднявши одну руку до свого обличчя він погладив пальцями по щоці. Намацавши там рану, він болісно занив, а його очі стали немов той срібляник. Потім він поглянув на свою руку, яка теж мала поріз: той самий, коли він зачепився об гострий виступ. І усвідомлення того, що це насправді був зовсім не сон, змусило його підскочити на місці. Його немов облило холодною водою в цей момент, тож він просидів так декілька секунд, втикаючи в якесь дерево попереду.

Декілька разів кліпнув, не помічаючи, як його пальці опустилася і до губ, трохи придавлючи їх. Він торкнувся до них тремтячими пальцями, важко дихаючи, не вірячи, що це зробив він… Що це насправді сталося. Всередні немов щось перевертається… У пам'ять знову врізалась ця сцена, і його щоки набрали трохи рожевого відтінку. Він намагався думати про те, що це взагалі виходить за рамки будь якої моралі і що за це боги точно покарають його.

— Велесе… чому він це зробив? — зітхнув та опустив голову донизу, немов каючись в найбільшому гріху.

«Не забувай про це» — і він не забуде… він чекатиме дня їхньої наступної зустрічі. Він пам'ятатиме про обіцянку між ними, пам'ятатиме все, що відбулося. І він дізнається правду… Дізнається все, що від нього приховували, а доти — він чекатиме. Хлопець нарешті вгамовує внутрішній дзвін, проганяючи різкий приплив почуттів, які погойдувалися під натиском його пальців. Тільки зараз він помічає, що досі не прибрав руку. Поряд щось шурхотить, мисливець загіпнотизовано дивиться в ту сторону, тяжко ковтає слину і нарешті повністю прокидається. То Ведомир з Богуславом грузять ведмедя на коня й весело про щось говорять.

Максим повільно піднімається зі свого удаваного ліжка, а точніше: з трави, шарудить в сумці шукаючи флягу з водою. Нарешті знайшовши, знову довго дивиться на неї. Здалося, що його межі між реальністю та сном повністю стерлися, але, похитавши головою, хлопець лише відкорковує кришку, підносить до губ, жадібно ковтаючи воду.

Через декілька хвилин він вже промиває та обробляє рану на руці, та ту, що на боку, намастивши маззю, яку йому дав Богуслав ще вночі. Зціплює зуби та міцно перемотує. Потім вмиває все ще заспане обличчя, полегшено зітхаючи.

Нарешті потянувшись наостанок, він збирає речі і перевіряє зброю, задоволено кивнувши, прямує до двох чоловіків, що вже якраз закінчили з ведмедем й чекали тільки на нього. Ведомир одразу посміхнувся, побачивши хлопця, а Богуслав тільки кивнув йому, підводячи коня, простягаючи вішки. Максим дякує йому, а потім дивиться на них обох, переводячи погляд на чорне хутро попереду.

— Чому ви не розбудили мене? Я б міг допомогти, — Богуслав і Ведомир одразу переглянулись, німо розмовляючи між собою. Молодий хлопець дивився на старшого, ніби питаючи про щось, на що той через декілька секунд роздумів схвально кивнув, довго впиваючись поглядом на порізану щоку рудого хлопця. Ведомир зробив невпевнений крок вперед, його очі ходили туди сюди, а сам він трохи нервував.

— Розумієш… Ти довгий час не прокидався… у тебе піднявся жар і ми взагалі не знали, що робити… Коли ж намагалися збудити… ти не прокидався, — на мить він замовкає, стривожено дивлячись на Максима своїми оленячими очима. На що Богуслав зітхає, а потім киває на його щоку.

— Ведомир хоче сказати, що коли ти кричав уві сні, а твоє тіло палало, ніби в гарячці, цей поріз на твоєму обличчі та руці з'явилися у нас прямо на очах, — чоловік говорить повільно, його голос звучить дуже серйозно, але при цьому м'яко, як батько звертається до дитини, намагаючись її не налякати.

Гнітюча атмосфера одразу повисла в повітрі, Максим не міг нічого сказати, адже нічого так і не приходило в голову. Виправдовуватися було нічим. Тому він лише усміхнувся, намагаючись якось віджартуватися.

— Та ну хлопці, не вигадуйте, хто б це тоді по вашому міг зробити? — хитаючи головою він погладив коня та обережно заскочив на нього, дивлячись на чоловіків зверху вниз.

— Напевно ви просто наклюкалися вчора, от вам і здалося, — чоловіки було відкрили рота, а Максим продовжив: — І так я знаю, що ти, Ведомире, приніс сюди материної медовухи, ту-ту-ту, погано буде, якщо вона дізнається. Особливо тобі, Богуславе, бо ти за нього відповідаєш, — він тицьнув пальцем в чоловіка, а потім, засміявшись, повів коня в іншу сторону, стрімко тікаючи вперед.

— Я ПОЇДУ ПЕРШИЙ! ПОБАЧИМОСЬ! — це було останнє, що він кинув через плече, і швидко поїхав уперед за вітром. У думках було лише: «Тікати… тікати якомога швидше», — почуття самозбереження прям таки волало про це.

«Не дозволь комусь дізнатися… Інакше ми знову повернемося до початку »

Кінь гнав швидко, долаючи всі перешкоди на своєму шляху, він летів мов та стріла, відчуваючи вітер, що обіймає його, немов справжнє піднесення від землі. Він тікає, тікає, якнайдалі…

«Скоріше б… Ще трохи», — він дивиться на небо, на хмари, що пливуть за течією і сонце, що переганяє його, він летить навздогін сонячним промінням.

Копита торкаються ґрунту миттєво. Попереду зустрічається мальовничий пейзаж, який зникає в мить, коли тварина стрімко несе Максима.

Коли чоловіки повернулися зі здобиччю, Максим намагався уникати їх, та й взагалі всіх, кого тільки можна, включно з Олександрою та її батьком. Звісно ж він знав, що довго ховатися не вийде, тому зараз і йшов від боярина, швидким кроком повертаючись до кімнати. Коли той дізнався, що Максим поранений, то наказав знахарю оглянути його з ніг до голови та попіклуватися, все ж… чоловік завжди виховував хлопця, як власного сина, не зважаючи ні на що. Хоч Максим вперто робив все, що ставило його на ранг нижче, завжди говорив, що він лише охоронець…

Нарешті дійшовши до потрібних дверей, хлопець одразу закрився після того візиту, залишаючись в своїй кімнаті останні декілька днів.

Зараз він лежить на підлозі, втикаючи у стелю та зітхаючи, як та діва, що чекає свого нареченого з походу. Він думав про того чортового змія, запевняючи себе, що це, можливо, була його уява, але шрам на обличчі все одно повертав до тяжкої реальності, роблячи ці дні тяжкою мукою очікування.

— Ту-ту-ту… Тяжко… Дуже тяжко… А якщо… Якщо я справді все уявив собі… але… — він пальцем провів по губі згадуючи те невимушене торкання губами, рясно червоніючи підскочив й похитав головою.

— Хах… Це було занадто реально! — схопився за голову, трохи тягнучи за волосся, від чого боляче зажмурився. До його дня дня народження та великого свята залишався всього лише якийсь тиждень, тож часу на оці всі скиглення не було.

«Ще тиждень і тоді я…» — хід думок перервав гучний стукіт у двері.

Максим одразу поглянув на них, повільно піднімаючись з місця. Його м'язи напружилися, а сам він затих прислухаючись. Підійшов ближче на звук і нахилився вперед.

«Вже ніч… кого там вже лихий приніс?»

— Хто там? — спитав, пальцями доторкаючись ручки дверей. У відповідь була лише тиша. Тіло одразу напряглося ще дуже, а сам Максим знову подав голос, на цей раз менш лояльно.

І знову тиша. Постоявши так ще трохи, він, не довго думаючи, потягнув за ручку. Двері з тугим скрипом відчинилися, а на порозі стояла дівчина. Її блакитні очі палали від люті, а руки були схрещені на грудях. Русе волосся було зібране у довгу косу, спадаючи на плече. Це була юна донька боярина — Олександра — і вся її поза виражала, що зараз декому буде непереливки.

«Ой-ой…»

— Олекса…. — почав було шукати якісь виправдання, але дівчина перебила його, пихаючи вперед і свавільно заходячи у кімнату. Що ж… Розмова мала бути не з приємних.

Максим невинно закусив губу і подивився на дівчину з підлоба, ховаючи свої очі.

— Чому ти уникав мене? Не хочеш пояснити свою поведінку? Я думала можливо щось сталося, але ти не хочеш зараз про це говорити… — вона підходить ближче стискаючи свої ніжні руки в кулак.

— Думала… Що дам тобі трохи часу прийти до тями і ти нарешті відкриєшся. Але ти просто уникав мене! — її крик майже перейшов в істерику. Максим відвів погляд і не мав що на це відповісти. Він просто боявся… Страх, який він, здавалося, колись поборов, знову повернувся до нього… Страх, що якщо хтось дізнається правду, вони відвернуться від нього.

— Я не… Мені просто треба було…. Ну… — він мямлив щось собі, поки Олександра дивилася на нього своїми блакитним очима, лютуючи ще більше. Хлопець відчув укол провини… Вона не заслуговувала на це, а він знову повівся з нею нечесно. І попри це Максим знову збирається їй збрехати.

«Я виродок, я виродок…» — гуділи слова в голові, але тяжко зітхнувши він нарешті наважився щось сказати.

— Мені просто треба було побути на самоті… Пробач, що так вийшло… Зараз я не зможу все пояснити, але… — він набрав в легені повітря, а потім зустрівся з нею поглядами. — Але з часом я все тобі розповім. Тож пробач мені, пані… — здається дівчина повірила йому, бо після довгих секунду мовчання наважилася спитати.

«Сподіваюся Боги пробачать мене за це» — нервував він, стоячи в очікуванні…

— Обіцяєш?

— Обіцяю, — він полегшено зітхнув та подарував їй м'яку посмішку і нарешті розтанувши, вона кинулася йому в обійми, притуляючись всім своїм тілом.

«Пронесло… »

— Якщо плануєш знову втекти, клянусь, що одразу застрелю тебе, — вона захихотіла, а потім відсторонилася, дивлячись йому в очі і все ще тримаючи його за плечі.

— Як пані забажає, — відповів він їй, весело сміючись. Нарешті він відчував полегшення. На мить здалося, що він знову повернувся в ті щасливі часи, тож не хотілося втрачати цього моменту. І ось вони знову просиділи всю ніч, як в дитинстві, ховаючись від дорослих у своєму маленькому вигаданому світі, зустрічаючи світанок. Останній його щасливий світанок.

Вулиці поселення були гарно прикрашені різнобарвними стрічками, пахучими квітками. По центру стояло уособлення Бога Сонця Ярила, ідол, якого величали селяни і готували різні підношення. Адже сьогодні був Сонцекрас, або як його ще називали “Ярилів день”, день вдячності сонячному Богу.

Хтось збирав цілющі трави, адже саме сьогодні, все було пропитане магією, а хтось готував велике вогнище, через яке з радістю пригатимуть діти і дорослі. Також… сьогодні був день, коли народився сам Максим, але він ніколи не святкував його, задовільняючись малим. Та сьогодні, сьогодні було інакше, сьогодні у нього був привід радіти і згорати в очікуванні зустрічі. Він йшов біля столів. На вулиці вже був вечір, насправді, він не збирався йти на свято, але Олександра все ж вмовила його, а відмовити їй було важко, тож хоче не хоче, а йти мусив.

У його очах грали язички полум'я, а відблиск вогню погойдувався на його обличчі, надаючи якоїсь загадковості. Хлопець стояв біля дерева і дивився на те, як люди щасливо сміються, десь там жінки співають пісень, а малі діти хапають зі столу смаколики. Все виглядало так гармонійно, що не хотілося порушувати спокій свята своєю присутністю.

Десь там стрибала через вогнище Олександра. Дозволяючи собі нарешті розслабитися, вона дзвінко хихотіла. Її очі сяяли від щастя, а якщо вона щаслива — щасливий і він. Ще трохи постоявши, Максим подивився на свій келих з медовухою, зробив невеликий ковток, та залишив його біля дерева, йдучи в протилежну сторону від села. Сьогодні йому виповнилося вже 20 років… І він чекав… Чекав на те, що йому було обіцяно близько двох тижнів тому. Весь цей час хлопець був сам не свій, багато тренувався, ходив до лісу, навіть заходив на заборонену частину… Але нічого.

Зараз він йшов темною стежиною, осяяною світлом місяця та зірок, насолоджувався тишею та спокоєм. Наспівував щось собі під носа. Не помічаючи нічого навколо, поринаючи в свої думки. Не помічаючи, як сяючі очі дивляться на нього з темряви лісу, як воно дивитись на нього.

Максим був зайнятий роздумами про свято. У їхньому селі було прийнято святкувати день літнього сонцестояння, возвеличувати Бога Сонця, танцювати та співати пісень. Тож Максиму ніколи не було сумно, адже саме в цей день він і народився, сонячний хлопчик… Народжений від духа вогню, прокляте дитя… Що ж, люди справді ненавиділи його, поки він не врятував юну Олександру. З тих пір, замість вічного скитання по лісу, збирання трав та всього іншого, що він робив з бабусею, він почав виходити до інших. Руде, вогняне волосся все ще відлякувало старше покоління та дітей, тож він частенько чув образи в свою сторону. Але зараз все стало набагато краще, люди повірили в те, що дитя насправді помилково визнали проклятим, особливо після смерті його бабусі, яка просила в Даниловичів забрати його до себе. Хто знав, що боярин послухає стару? Звичайно всі знали про те, що чоловік часто навідувався до Ярини, але не очікували, що той візьме до себе на виховання виродка, породженого від нечисті. Тому після цього плітки поступово почали стихати, а в життя юнака додалося нових різнокольорових фарб. Життя стало кращим... І він боявся зруйнувати все, якщо змій сказав правду…то все ж він справді був виродком.

Дійшовши до озера, де вже плавали різноманітні віночки, які пускали дівчата з іншого кінця берега, Максим сів на землю, споглядаючи в синє небо, вкрите білими, яскравими плямами.

«Як же сьогодні добре…» — потягнувся він до хрускоту в кістках і на мить заплющив очі. До його вух все ще доносилися веселі голоси, крики і весь той святковий шум. Десь поряд квакали жаби, цвіркуни ж виспівували свої симфонії. Максим знову подивився на озеро. На мить йому здалося, що щось пливе в його сторону, а потім, трохи придивившись, він побачив вінок. Вінок був, як той невеликий човник квітів. Він плив лагідною струмливою водою… І він плив саме до Максима, а світлячки осяювали його, як ті зірочки. Спочатку хлопець подумав, що йому здалося, а потім, піднявшись із землі, підійшов ближче до води. Його очі немов застигли в німому подиві, а сам він нахилився донизу, обережно беручи його в руки. Він довго і уважно дивився на нього, очікуючи якоїсь підстави.

Позаду почувся шурхіт, а потім з темряви долинув вже знайомий йому голос.

— Подобається? Що ж, я витратив купу часу, аби навчитися його роботи. Мені навіть здавалося, що ті відьми мене вб'ють в процесі, — трохи розчаровано говорив Даніслав в безтурботному тоні, як зазвичай трохи зі сміхом в голосі. Максим видав зітхання, а потім повільно повернувся до нього обличчям, все ще тримаючи вінок сплетений з квітів безсмертію, трохи ромашок, пахучих синеньких волошок та хмелю в своїх руках.

У блискучому світлі місяця та зірок, які танцюють свій безсонний танець, двоє чоловіків ніби стояли під чарами ночі, їх погляди перетинаються і в хлопця перехоплює подих. Світлячки навколо, наче вогняні обручі, свідчили про таємницю цього моменту. Засвідчуючи виконання обітниці...

Шепіт води з озера поступово стихав і був, як тиха мелодія, надаючи приємної атмосфери.

Їх погляди зустрічаються, і Даніслав ще ширше посміхається своєю кликатою посмішкою, цей усміх висвітлює його обличчя, додаючи цій миті трохи магії. Максим, не вірячи власним очам, тяжко ковтає слину, роблячи невпевнений крок вперед, у його голові крутиться стільки запитань, що він не в силах навіть відкрити рота. Просто дивиться у бездонні очі навпроти.

— Ти прийшов, — його голос видає невимовний шепіт якого він не планував. Максим навіть не впізнає власний голос.

— А ти не забув. Як і обіцяв. Тож і я виконаю свою частину угоди. Розповім тобі правду, — він облизує нижню губу, а його голос звучить ніжно. Змій був спокійним і точно задоволений. Максим, ігноруючи це, всіляко жене всі дивні думки з голови, в очікуванні відповідей на все, що його хвилювало.

— Тоді… Я уважно слухаю тебе, — в цей раз його голос звучить впевнено. Сьогодні він дізнається правду. Змій задоволено гмикає і виходить з тіні, місяць освітлює вже знайоме обличчя, але в цей раз чоловік виглядав більш пристойно…? Сьогодні він виглядає по-іншому… Звичайний чорний одяг, який носить більшість знаті. Обережно вкладене чорне волосся… Той же погляд і…

«Він звісно чоловік… Але мушу визнати, що він найгарніший чоловік з тих, яких я бачив… Гарніший навіть за Ол…»

— Мені звісно лестять твої думки про мене дорогенький, але краще перейдемо до справи, — промуркотів чоловік, змушуючи очі Максима гуляти туди-сюди, а обличчя — братися червоними плямами.

— Це не те що… кхм.. продовжуй. — Хлопець опустив очі, червоніючи, а Даніслав лише зробив крок уперед, занурюючись в спогади давно забутих днів.

— Що ж… тоді… Століття тому, я був звичайним 14-річним хлопцем, що через свою дурість заключив контракт зі смертю, — голос чоловіка звучав, як шелест вітру, у ньому не було ні злоби, ні ненависті, лише чиста мелодія.

Максим видихнув, зрозумівши про кого той говорить

— Мара…

— Так, Мара, — ствердно кивнув йому Даніслав, продовжуючи: — Я отримав все, що хотів: владу, багатство і більше ніякої бідності… Я отримав все, але й ціна в цього була завелика. Я мав вбивати для неї… Я мав задовольняти її… Але в один момент вона зникла, немов нічого і не сталося… Більше не було ніяких запитів і я продовжив жити далі. Що ж… Це стало моєю помилкою.

Максиму на мить здалося, що той трясеться… Його руки були стиснуті в кулаки до побіління кісточок, і хлопець вже сумнівався в своєму бажанні знати правду. З одного боку, йому було байдуже на те, що відбувалося в минулому змія, з іншого цікавість брала гору, тож він уважно слухав. Поки що це сильно відрізнялося від того, що зазвичай розповідали їм змалечку. Тож де насправді була правда?

— Я зрозумів це тоді, коли через 15 років та проклята жінка повернулася… — він підняв своє обличчя, а його губи були зігнуті в кривій, страшній усмішці, від якої волосся стало дибки; голос чоловіка звучав зламаним і втомленим. — Вона звинуватила мене у зраді… — сміх його був божевільний. — У зраді, уявляєш? За той час у мене вже з'явилася родина… Моя мила прекрасна донечка, моя мила Єремія… Вона наказала вбити їх для неї… Така мала бути моя плата за все. І більше вона не потурбує мене, — Даніслав прикусив зсередини губу і поглянув хлопцеві навпроти прямісінько в очі. Здавалося, що Максим вже знав відповідь… він знав.

— Так… Я це зробив, — його голос зламався, зовсім зламався, а одинока сльоза покотилася, як крапля дощу серед похмурого неба. Максим затамував подих, шестірня в його голові почала крутитись в правильний бік. — Та то була лише суцільна брехня і обман. Я ще більше заплутався в її тенетах. Вона ніколи не збиралася відпускати мене. Вона насолоджувалася цим… Їй сподобалося ламати мене. Дійшло до того, що вона перетворила мене на це. Забравши моє серце.

Чоловік замовк. Вони з Максимом стояли в німій тиші і лише шелест вітру подавав хоча б якийсь звук. Обоє думали про щось своє.

Тремтячим голосом змій продовжив говорити:

— Далі ти знаєш, адже інша частина не відрізняється від вашої легенди. Вона повністю така ж, як і моя історія, — видавши тихий смішок, змій підійшов ближче до озера, повертаючись до Максима спиною. Хлопець стояв шокований, він не очікував, що це було настільки жахливо… Він співчував, хоч вони і були знайомі всього день… Усього лише день, але, щось тягнуло його до цього чоловіка… Ніби невидима нитка…. А його серце постійно шалено билося, дихання перехоплювало. І сам Максим дозволяв цьому відбуватися. Іноді здавалося, що всередні нього кілька сердець… Адже в грудях постійно відчувався сильний тиск. Піднявши очі, хлопець поглянув йому у спину й все ж наважився на крок вперед, торкнувся його плеча, злегка стиснувши його. Максим не вмів підтримувати людей, але він намагався, не хотів, щоб хтось теж сумував. Та й той не був людиною, що було досить іронічно в цій ситуації.

— Де… Де воно знаходиться?… — цю нотку інтересу в його голосі почув би навіть глухий, адже цю частину історії ніхто не знає…. Люди навіть казали, що той, хто знайде серце змія, може загадати будь яке бажання. Тож в дитинстві хлопець мріяв віднайти його, а бажанням його була… Його мама, яку він мріяв побачити. Згадавши про це, Максим сумно усміхнувся, а Даніслав повернув обличчя в його сторону, трохи нахиливши голову назад, а потім посміхнувся виставляючи гострі зуби і поглянув донизу. Піднявши руку, він пальцем ткнув Максиму в груди. І хлопця немов облило крижаною водою усвідомлення.

— Тут, — все перевернулося враз. Кров шуміла в його вухах. Здалося, що навіть кінцівки оніміли. Декілька разів кліпнувши, Максим розтулив було рота, аби щось відповісти, але з горла вирвався лише німий крик. Він дивився в очі попереду, що світилися білим… І він бачив в них місяць.

«Що… відбувається…» — перед очима темніло, а в роті відчувався металевий смак. Щось з його рота, огидне і в'язке стікало підборіддям. Максим не міг поворухнутися. Опустивши очі, хвиля жаху накрила його. Рука Даніслава пробила його легені… Максим хапав ротом повітря… Він хапався за плечі, за одяг чоловіка, але той стояв непорушно, мов скеля. Вінок запашних квітів, який він тримав, тихо впав на підлогу, а червоні краплі крові, що стікали донизу, фарбували білі квіти в насичений червоний. Максим не міг зрозуміти… Чому він не міг навіть сказати щось, як би не намагався.

Його очі ставали червоні, а сльози стікали по світлому обличчю.

— Ч… чом..у…— єдине, що він зміг вичавити з себе хриплим голосом.

Змій дивився на нього співчутливо, зі скорботою навіть. Він торкнувся його обличчя іншою рукою, гладячи його обличчя, стираючи солоні сльози.

— Шшш…це нічого такого, це нічого, просто розслабся… — спокій в його голосі лякав найбільше… чоловік притулився чолом до чола, шепочучи заспокійливі слова, очі Максима повільно заплющувались, не в силах більше терпіти.. Його тіло обмякло в руках змія… Притуливши тіло хлопця до себе, іншу руку він повільно витягнув, тримаючи в руках живе серце… воно ще билося, воно було ще тепле. Даніслав дивився на нього заворожено, нарешті знайшовши те, що шукав так довго…

— Нарешті… — він повільно опустився на землю з важким тілом бідного хлопчика, він гладив вогняне волосся, що було замащено червоною рідиною і здавалося , втратило своє світло. Воно потемніло, втратило своє життя. Змій наспівував сумну мелодію. Кров все ще витікала м'яким струменем із глибокої рани, що зіяла в грудях Максим. Вона заплямовувала темний одяг Даніслава червоними краплями, коли біла сорочка Максима стало зовсім багряною.

— Дякую тобі… Сину перелесника, що стримав своє слово. Я обов'язково відплачу тобі, — тихий шелест нічного вітру підняв цю обіцянку, розносячи по всьому світу, затверджуючи її. Місяць виблискував в чорному небі, освітлюючи двох, чиї душі були пов'язані, а серця єдині. Люди святкували до самого ранку, забуваючи хлопця, на ім'я Максим.

— Я бачу тебе.