Конкурс фантастики

Я дивився на різнокольорові графіки на моніторі, але, здавалося, перед очима все ще було дуло пістолета і посмішка вбивці.

Що це? Я заснув на робочому місці? Крадькома озирнувся — чи ніхто не помітив? Наче все, як звичайно. Всі працюють і на мене не дивляться. Я облегшено видихнув і на автоматі відкрив у браузері закладку з конкурсу. Оновив сторінку — просто як уві сні — жодних змін у кількості допущених творів. Ну це не дивина — я таке вже котрий тиждень спостерігаю, от воно аж снитися почало. Так, треба терміново заспокоїти нерви, дожився, що на роботі сняться кошмари. Я знервовано хмикнув, прихопив свою пачку “Прилук” та пішов до курилки.

Тут, знову ж таки, збіглося: були звичні Мишко, Петро з Парадоксів часу, бухгалтер Ганна Миколаївна і ... той молодий стажист зі сну! Мене аж пересмикнуло від такого збігу. Але тут же здоровий глузд підказав, що, мабуть, мені наснилася інша людина, а це я собі вже так придумав, що це саме цей стажист. Гра розуму. Глянув на Мишка — ну як це мені уві сні він видався психом з пістолетом? Цей смішний товстун у своєму житті, мабуть, й мухи не скривдить.

Тим часом Мишко розпочав розповідати черговий анекдот:

— Два студенти перед сесією

Я поперхнувся димом та закашлявся, а Мишко продовжував:

— Що читаєш? — питає один одного.

— Квантову механіку.

— А чого книга догори ногами?

Мишко зробив свою фірмову паузу.

— А яка різниця? — закінчив я замість нього.

Всі засміялися. Мишко невдоволено глянув на мене, але промовчав.

Тим часом розмова перейшла на те, яке цього року буде літо, скільки крохмалю кладуть у котлети в нашій їдальні та як довго ще будуть ремонтувати туалет на третьому поверсі. Я весь час мовчав, бо в голові крутилися думки тільки з приводу дивних збігів у сні й наяву. Якраз, коли всі докурили, я дійшов думки, що зі мною стався дивний психологічний феномен, який називається дежавю. Ганна Миколаївна глибоко затягнулася. Цигарка, що стирчала в її довгому мундштуку, згоріла до самого фільтру й бухгалтерка скинула недопалок у смітник.

Ми вийшли. Я йшов коридором й рішуче націлився погуглити в інтернеті все що можна знайти про дежавю, як тільки сяду за робоче місце. Можливо, варто розпочати з Вікіпедії.

Я простягнув руку, щоб відкрити двері нашої лабораторії, коли мене оглушила сирена та коридор заблимав червоним від ламп, що були на стелі. Що це? Що за божевілля? Я застиг, як статуя.

Ні! Цього не може бути. В моїй голові був якийсь хаос. Я не міг повірити у те, що відбувалося.

— Що сталося? — з відкритих дверей на мене виглядало здивоване обличчя Сергієнко.

— Увага! Червоний протокол. Це не учбова тривога! Червоний протокол. — заверещали гучномовці, прямо як у моєму кошмарі.

Грубо відштовхнувши Сергієнко до лабораторії пішов Мишко. Я знав, що відбудеться далі, але мене наче паралізувало — нічого не міг ані сказати, ані зробити.

Поки всі розгублено обговорювали, що за червоний протокол та як реагувати на сирену, я не міг відвести погляду від Мишка. Все було точнісінько, як раніше уві сні — той присів біля свого столу і піднявся вже з пістолетом.

Нарешті мене відпустив параліч. Мабуть, я міг би відштовхнути Сергієнко чи якось іншим чином врятувати його життя, але на зміну ступору прийшов дикий тваринний жах. Тому я просто розвернувся та побіг.

Тут же пролунав постріл і тепер вже всі в паніці, штовхаючись та спотикаючись, кинулися коридором якомога далі від психа з пістолетом. Нам услід загриміли ще постріли. Хтось упав та застогнав. У Оленки, що швидко наздогнала мене та бігла поруч, підломився тонкий та довгий, чи не десятисантиметровий, підбір. Вона гучно гепнулася ледь не зачепивши мене рукою. В голові промайнула думка зупинитися та допомогти їй піднятися, але я вже не контролював себе і діяв на одних інстинктах. Тяжко хекаючи, не звертаючи увагу на біль в правому боці, я біг. Постріли наче звучали все частіше. Луна відбивала їх звук й здавалося, що стріляють з усіх боків.

Раптом щось вдарило мене у спину, десь між лопаток. Я похитнувся і ледь не впав. За ударом прийшов гострий нестерпний біль. По інерції я ще зробив декілька кроків. Намагався вдихнути, але тільки захрипів й жодного ковтка повітря не зайшло до моїх легень. Біль, неочікувано, начебто пройшов. Ноги стали ватними, немов не моїми. Всі звуки затихли. Коридор переді мною раптом звузився, розплився наче на екрані цифрового фотоапарата, що втратив різкість. А потім світло згасло. Настала суцільна темрява. І я розчинився у цій темряві.