На Солонянщині
Вечоріє. Сонце, свіжоспечена хлібина, пишна і м’яка, повагом котиться мережаним хмарками небом, наче вишитим рушником. Воно вже трохи вихолодило свій серпневий запал і лагідно ділиться теплом з усім світом, гріючи, але не печучи. Від болота, що пролягло через увесь Звонецький Хутір, мов пояс окіл стану огрядної баби Титаренчихи, тягне вогкістю і прохолодою, як зі старого льоху. Раніше тут була одна довга, спокійна та неглибока запруда, що єднала між собою води двох ставків обабіч села. Влітку місцеві цибаті дітваки плавали тут у ночовках та ловили рибу мало не решетом, пасли гусенят у рясці, ганяли своє крикливе, ще неопірене військо, як достеменні генерали. Взимку вода завмирала, стаючи великим і достоту прозорим куснем льоду. Іноді, придивившись до візерунчастого мерзлого моноліту, можна було розгледіти застиглі водорості чи прихоплених водомірок, наче у прикрасах із медового бурштину. Вода із часом спала, плесо зникло, та замулилось. Угору звівся молодий рогіз, осока, вербняки та комиші…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!