Розділ 4. Зустріч

Не так давно пройшов дрібний дощ. Він трохи змочив асфальт, тому в повітрі досі стоїть той приємний аромат. Не дивлячись на те, що зараз середина серпня, на дворі трохи прохолодно.

Наталія вже кваплячись заходить до кафе, в якому назначена зустріч. Вона сіла за столик неподалік панорамного вікна, щоб можна було поспостерігати за погодою та людьми, що проходять повз. Павло Романович як завжди запізнюється. Це часто дратує Наталію, хоча зараз вона вся в очікуванні. Напарник казав, що її чекає якийсь сюрприз.

Раптом в кафе зайшли двоє людей та попрямували до столику за яким сидить Наталія. Той, що йшов попереду, на вигляд трохи підстаркуватий, певно років п'ятдесяти, худорлявої статури, в класичному костюмчику. Його шию прикрашає чорна краватка. Позад нього йшов ненадто високий молодий чоловік, ніби років двадцяти в розстібнутому осінньому пальті та штанях кавового кольору, на ньому була біла офісна сорочка, а поверх неї чорний жилет. Через плече в нього висить сумка з натуральної тканини, з якої виглядає крафтовий блокнот з намальованим чорною ручкою в кутку миленьким котиком. Його темне русяве волосся зав'язане в невеличкий хвостик позаду.

Чоловік, що в краватці, витягнув з кишені руку та помахав Наталі, підкріпивши жест приязною усмішкою. Вона відповіла тим самим, але коли помітила незнайомця позаду Павла Романовича її вуста знову зійшлись в серйозному виразі.

Ще метрів за три від столику Павло емоційно (в нього аж зірочки в очах з'явилися) викрикнув:

– Привітик, Нато, як справи? – своє «привітик» він розтягнув так, що слово вже було важко розібрати. Співрозмовники вмостилися за стільці навпроти Наталі.

Ната не відповіла, натомість серйозним голосом запитала:

– Хто це?

– Це наш новий співробітник, Ян Васильович. Тепер він працює з нами. – сказав з усмішкою Павло і легко хіхікнув.

– Хто?

– Новий співробітник, Ян Васильович. Тепер він працює з нами, – все з тою ж усмішкою повторив Павло Романович.

– Коли ви казали, що мене чекає сюрприз, я сподівалась на нову книгу, до прикладу «Хроніки Нарнії», яких так не вистачає моїй колекції, чи щось типу того, а не на... Емм... Це! – на останньому слові вона трохи скривилась. Ян їй не сподобався ще з моменту як Ната його тільки побачила.

Ян з самого початку розмови тримав на обличчі щиру смішку, з обох сторін якої розміщувались миленькі ямочки, але після слів Наталії він трохи розгубився і з невеликим переляком поглянув на Павла.

– Чуєш, Сюрприз, ти зі мною працювати не будеш. – Ната вимовила ці слова спокійним голосом, але в ньому доволі чітко відчувалась пасивна агресія. Достатньо чітко, щоб людина з таким інтелектом як Ян (на думку Наталії) могла її розпізнати.

– Ян, тебе прийнято і це не обговорюється. – в розмову вліз Павло і тут він радше звертався до Нати, а не до Яна.

Тут Наталія промовчала, хоча це буває рідко, вона не хоче сперечатися з старим. Але вона не змогла лишити цю ситуацію без коментаря, тому сперши голову на руку і дивлячись в порожнечу дерев'яного столу кинула:

– Хоч привітайся, ну не знаю

– Добрий день – миттєво відповів почервонілий від всієї ситуації Ян.

Повисла пауза, але в якийсь момент Ната прикрила обличчя долонями та вголос засміялась.

– Добре, що говориш за наказом, може і знадобишся. – Наталя знов не втрималась від коментаря.

– Ха-ха, твоєму сарказму немає меж. – сказав Павло похитуючи головою в різні сторони.

– Куди я попав... – Ледь тихо, собі під ніс, шепнув Ян

– Ласкаво просимо до спілки чорних краваток! – розводячи долоні біля обличчя і хихочучи виголосила Ната.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.