Дорога до головного

Іноді ти прокидаєшся не знаючи, чи насправді спав. А іноді це «іноді» трапляється так часто, що давно вже перетворилося на «завжди».

Сьогоднішній ранок винятком із того не стає. У вікно, немов перестояний трав’яний напій, повільно затікає липке тьмяно-жовтувате світло. Я сідаю край ліжка, застеленого жорсткими вим’ятими простирадлами, котрі ще не встигли віддати вологість після важкого сну. Приходячи до тями, розглядаю широке та одноманітне небо, що відмежовується від спальні прямокутним шматком брудного скла. І хоч гілки кімнатної рослини егоїстично затуляють собою частину похмурого пейзажу, я здатен точно уявляти його поточний вигляд навіть із заплющеними очима. Незмінне небо вкрите шрамами дня, що тепер називали Останнім, без старого Сонця, підступно поглинутого космічними міазмами. І бурштинове світло, яке невпинно сочиться з небесних ран та назавжди знищує поняття відокремлених дня і ночі.

Одягаючись, буденно пригадую белькотіння одних про те, що боги тепер ближче, і твердження інших, що відтепер усі вони мертві. Для себе ж я досі не вирішив, хто з них ближче до істини. Рослина на підвіконні, як і вчора, досі висохла та мертва. Бо нічого старого не росте більше під променями нового світу.

Сідаю за сніданок. На зубах скрегочуть вітаміни, мінерали та мікроелементи, що слухняно та щедро наповнюють мене собою. Паралельно займаюся ранковим хобі: по вінця наповнююся мальовничими мріями, вигадуючи до їжі хоч якихось смаків, котрих від Останнього Дня не мало майже нічого.

До робочого ділового костюму припасовую сіру корпоративну краватку, яку ненавиджу найбільше. В одну руку лягає ручка шкіряного портфеля, інша підбирає руків’я чорного списа, коронованого масивним срібним вістрям. Спираючись на фактурне дерев’яне ратище, під дзвін оберемку ключів, що вчиняє наругу над густою тишею притихлої будівлі, прочиняю двері до наступного дня.

Очі обпікає яскраве неонове світло, що лине від фірмового терміналу Мережі Єдиного Спасіння, котрі рясно розставлені бодай на кожному поверсі будь-якого житлового будинку. Не встигаю постати навпроти осяйного пристрою, як це відзначає вітальний хорал, одразу за котрим пропонується сповістити машині особистий ID. Сьогодні можу дозволити собі дві молитви за оберіг та загальну на процвітання, тому не вагаючись додаю їх до кошику. Термінал хутко приймає піднесені кошти і сповіщає про те, що мої молитви поставлені в стандартну чергу та будуть опрацьовані впродовж найближчих дванадцяти годин. Від запропонованої послуги пришвидшеної обробки одразу відмовляюсь, бо ж часу сьогодні маю набагато більше, ніж грошей. По завершенню йду до сходів, слухаючи мелодійний хорал автоматичного завершення поточної сесії.

Вибравшись із брудного облупленого під’їзду, одразу перевіряю зворотною стороною списа великі кам’яні плити, котрими викладена доріжка попід будинком, із силою простукуючи кожну із них. Ніколи не знаєш, під котрою сьогодні ховається провалля у вічність. Жіночка, яка цього ж моменту виставляла біля найближчої клумби брудні тарілки, наповнені домашніми недоїдками, незадоволено стрільнула на мене своїми хворобливими очиськами. Стук розлякував ту ватагу голубів, нижчих демонів та котів, які щільним кільцем обступали свою месіанську годувальницю, у хвилях котрих та немов купалась. Вони жадібно підхарчовувалися щедрими її дарами, здіймаючи довкола себе нестерпний галас, бруд та сморід. Довкола стояв уже звичний для такого дійства кислий дух котячої сечі та демонячих екскрементів, які ті люто розкидували прямо на місці власного харчування, перевершуючи в гиді навіть голубів. І хоча на мене дивилися з явним викликом, проте чи через несподівану поміркованість, чи ж через войовничий демоноборний спис у моїй руці, що залишався аргументовано небезпечним не тільки для демонів, цього разу жінка нічого мені не сказала. Отож, просто рушаю до алеї, через яку можна дістатися до місцевої станції метро.

Уздовж променаду, позаду дерев’яних яток, прикритих великими пляжними парасолями, стоять та сидять укутані в, здавалося, десятки шарів одягу непривітні торговки та торговці. Важкі, жадібні й осудливі погляди з-під темних каптурів змушують почуватися ніяково, немов без запрошення опиняєшся посеред чиєїсь приватної зустрічі. Там-сям із парасоль під власною вагою тихо зісковзують важкі шмаття попелу, що, немов сніг, опадає над цією алеєю. Підіймається ж він із темного бездонного розколу, що колись цілком поглинув сусідню вулицю. Наша маленька тепла районна принада, що дбайливо прикрашена обмежувачами зі старої іржавої арматури, між якими артистично натягнута подерта целофанова стрічка в червоно-білу смужку, слугувала головним джерелом місцевої «погоди».

Човгаючи мазким попелом, я вже майже вириваюся з цього подіуму суспільного осуду, як несподівано мене гукає старечий жіночий голос.

— Сину, домашня картопля! — з нотами виклику проголошує вона.

Не знаю, яку саме струну смикають ці прості слова. Й хоч усмішка її нещира, а погляд відштовхуючий, але вже традиційне ранкове бажання виявляється сильнішим, позаяк така їжа дійсно має шанс набувати якогось смаку. На дерев’яному помості, сколоченому десятиріччями тому, стояв самотній ящик, наполовину прикритий брезентовою накидкою, у якому згрудилися обіцяні коренеплоди. Обережно підношу одну з картоплин ближче до очей.

— Домашня?

— Авжеж, сину, своїми руками саджала, сама ж і викопувала… ох нелегко зараз самотній старій жінці, — вона гучно крекче, показово та дещо театрально потираючи поперек.

Ребра, котрі рясно проростали з бульби, зовсім не схожі на такі, що бувають на городині, рощеній якомога далі від вулканів чи міської отрути. Заразом посірілі вогкі кістки мають точнісінько такий самий розмір та стан розпаду, як і в плодів інших продавців цієї алеї, котрі просто перепродають товар із місцевої овочебази. Тож жодних сумнівів тут не залишається.

Старій я чемно відмовляю, і під її зміїне шипіння чалапаю до найближчого входу в міський метрополітен.