Дорога до головного

Він стоїть на околиці одного зі спальних районів від часу Останнього Дня. Але я ніколи не вважав за гідне навідувати місце, що суперечить самому глузду. Наблизившись до стулок золотої брами, котра слугує за вхід до Дому Богів, щосили штовхаю їх поперед себе. Бажаю чути якомога гучніший ляскіт, що помпезно заявить про мій ображений та зухвалий прихід.

Але гучний тріумф байдуже гасять звичайні газові амортизатори. З ледь чутним шипінням приймають вони на себе силу нереалізованої люті та м’яко й беззвучно зачиняють розчахнуті після мене двері.

З перших кроків величним холом зустрічаюсь очима з галантно вбраною жінкою, цілком одягнену в білосніжне з золотом. Золото завжди є незмінною та універсальною ознакою в бренді божественного. Вона щиро усміхається мені з-поза стійки не менш розкішної рецепції та заговорює дзвінким, але водночас ніжним голосом:

— Чим ми можемо вам прислужитись, достойний пане?

Відверто кажучи, це все абсолютно роззброює мої наміри до влаштування сцен та безладу. Підійшовши ближче, спираю списа на сусідню до мене колону та втомлено вкладаю руки на стійку поміж нами. Ґарудова кров, котрою рясно вриті мої передпліччя, уже встигла ґрунтовно перемішатись із брудом та вуличною пилюкою. Тож із кожним порухом полишаю по собі маслянисті плями та розводи, безсоромно паплюжачи кришталеве скло приймальної стійки. Але мила пані зовсім не зважає на зовнішній вигляд, сморід та грязюку, котрою я самовіддано вимащую все довкола. Її усмішка лишається незмінно щирою та м’якою.

— Бажаю аудієнції з Творцем! — хриплю, намагаючись видаватись якомога упевненішим.

Здається, що жіночка в золотому просяяла ще дужче.

— Якщо ясний пан підкаже, кого саме він бажає бачити, я буду рада влаштувати вашу зустріч якомога швидше.

Вагання. От він — Момент. Але кого чи що насправді бажаю тут уздріти? Не проходить і миті, як я вже тремчу від однієї тільки думки про особисту зустріч із самим Творцем Всього, Альфою і Омегою, Початком та Кінцем. А якщо в Писаннях правда та голос його знищить мене тої самої миті, як буде промовлене перше ж слово? Перед обличчям потрібного рішення це вже не видається настільки легкою чи вдалою ідеєю. Проте, на пару із сумнівами, до мене невпевнено лине інакша ідея.

— Ісус… Так. Хай буде син Божий, він… він же також уповноважений?

— Авжеж, треба його тільки відшукати, одну хвилинку. Подивимося. Отже, Єдиний Син Отця, Світло для Світу, — вона неспішно веде пальцем сторінкою об’ємного журналу, у котрому всі записи виконані, само собою, вишуканими золотими літерами. — Так, Агнець може прийняти вас прямо зараз. Скільки часу бажаєте придбати для цієї аудієнції?

Така фіскальна буденність, перед неоглядним обличчям Вічності, почала здаватися мені якоюсь марою, немов я просто сню. Але вже десятками років ніхто не бачив жодних сновидінь, тож поза всілякими сумнівами — це коїться наяву. Зануривши руку в кишеню, видобуваю звідти об’ємний гаман та закидаю його на стійку поміж нами.

— На все.

— Отож, сорок дві хвилини, — проголошує, навіть не поглянувши на дзвінкий мішечок та не відриваючи блакитних очей від акуратного писання по кремовому паперу. — Будьте ласкаві, розпишіться тут.

Мені подають бланк, де з бездоганною каліграфією вписане моє ім’я, предмет візиту, залучена знижка за постійні купівлі в молитвоматах МЄС та виділено пусте місце під особистий підпис. Не уявляю, звідки це все стало їй відомо, але відмічену площу заповнюю розмашистим автографом, ретельно та без сумніву. Жінка привітно киває та викладає на стільницю ключ. На нім дармовис у формі золотого розп’яття з гравіюванням. «3-В».

Коли забираю ключа, спис наполегливо просять залишити біля рецепції. Це має сенс. Тож прямую в сторону ліфту, двері котрого облаштовані неподалік. Але працівниця Дому Богів перепрошує та сповіщає, що це виключно службовий ліфт. Мій же шлях на третій поверх пролягає широкими бічними сходами. Що ж, це теж було не страшно. Останні зусилля перед лицем нескінченності.

Я стою перед дверима, брудний, засапаний, розбитий та голодний, і просто витріщаюся на табличку «3-В». Тут набагато гостріше відчувається сумнів стосовно вдалості цього задуму. Не знаю, чого очікувати з іншого боку дверей, але відступати вже запізно. Боязко та з пересторогою стукаю по шершавій панелі, немов в очікуванні, що вона обпече мою руку. Але у відповідь тільки тиша. За хвилину докладаю зусилля до ручки, але двері зачинені на замок. Отож, із відчуттям дискомфорту вставляю золотого ключа в замкову щілину, провертаю та хутко прочиняю вхід.

Піднімаючись сходами, що були замощені коштовним рипучим килимом, я по-різному собі уявляв місце майбутньої зустрічі: можливо там буде храм із неймовірними барельєфами та високими тисячобарвними вітражами, де Він очікуватиме мене на високому осяйному троні; чи білосніжна мармурова зала, з позолоченим письмовим столом у самісінькому його центрі, за котрим Спаситель веде своє неосяжне діловодство; чи ж… це буде прохід до самих Небес, що залишиться прочиненим на всю пору аудієнції!

Але це перевищило будь-які очікування.

Це виявляється середнього розміру кімната, де першим у вічі впадає широченне двоспальне ліжко, яке стоїть майже в самісінькому її центрі. За тим ліжком до голої стіни припасовано плаский екран, котрий у повному кольорі показує мексиканську мильну оперу. Під тим телевізором столик з високою кришталевою карафою та декількома склянками біля неї, зібраними одна в одну невеличкою вежею. І весь цей інтер’єр щедро наповнює пригнічене отрутно-неонове синє світло, що ллється зі стрічок вздовж кожної стіни (здається, точнісінько таких самих, які використовують на терміналах Мережі Єдиного Спасіння), без жодних інших джерел освітлення. Тими самими стрічками, на одній зі стін, було викладено зображення розп’яття на фоні контуру високої пустельної гори. І, авжеж… Він. Скромно сидить на краєчку довершено застеленого ліжка, повернутий головою до телеекрану та повністю занурений у тамтешні події. Спаситель не чує мого приходу, бо ж занадто гучно слухає той бісів серіал.

Повільно заходячи до кімнати, завмираю від різкого гуркоту, що видають двері, коли самостійно гепають за моєю спиною. Ісус також перелякано підстрибує від несподіваного шуму, немов дістає розряд струму. Пульт від телевізора, який до того мирно спочивав на його колінах, підлітає разом із ним. Досить неспішно пристрій, описавши красиву дугу, зустрічає підлогу, котру перепрошує своєрідним вітальним хрускотом. Із потрощеного пластикового тіла вилітають батарейки і жваво розлітаються різними сторонами кімнати. Літня жінка емоційно сипле з екрану іспанські прокльони, визвіряючись на більш молоду сеньйоріту та абсолютно не зважаючи на події по іншу сторону монітору. Юну пані звали Розаліна. Син Божий метушливо переводить погляд поміж мною, пультом та телевізійною сваркою. Ще мить, і, підскочивши до екрану, вимикає його кнопкою позаду панелі. На декілька секунд западає цілковита тиша.

— Вітаю тебе в моєму домі, сину мій! — досить спокійно та граційно, немов до того нічого надзвичайного не трапилось, заводить Ісус. Він повертається до мене трохи розводячи руки, виставляючи їх долонями назовні. — Чи давно ти сповіда́вся?

Я ж просто стою та витріщаюся. Він постає точно таким, як його зазвичай зображують: високий та стрункий, абсолютно усереднене втілення Спасителя. Хіба що халат, вдягнений поверх довгої сорочки, був явно більш м’ятим, а волосся не по-святому мацне. Та загалом, чим краще я звикав до освітлення, тим більше скидалося на те, що ця особа маскує сильну втому, котру майстерно прикриває довершено відточеними рухами. Але це все взагалі не було тим, на що я очікував. Я прийшов здобути сатисфакцію від Бога. Натомість стою в брудній кімнатці дешевого готелю, де оця сумнівна особа має нести повну відповідальність за все моє життя.

У цілковитій тиші та без жодних рухів ми незмигно споглядаємо один одного. І я усвідомлюю, що навряд одержу те, чого до цього так відчайдушно прагнув. Проте ось, що мені приходить до голови після фіксації цього, безумовно, невтішного факту: варто хоча б розбити йому пику. І з першим моїм кроком Христос, здається, миттєво метикує, як саме повернулися обставини. У спішному намаганні якось прикритися він силкується знайти прихисток за узголів’ям того титанічного ліжка та одразу за тим починає репетувати.

— Давай домовимося! Чого тобі треба? Хочеш, я пробачу всі твої гріхи?

Ніяк не реагую. Просто наближаюся, збайдужіло заглядаючи в його перелякані блакитні очі.

— А може, — нервово облизує губи. — Може, мені просто вибачитися за твоє життя? Випробування і все таке, це не легко, я ж розумію!

Що я міг сказати точно, так це те, що Сину Божому не доводилося щодня боротися з навіженими янголами-берсерками задля того, щоби прожити ще одну нікчемну добу. Бо ж рефлекси його були зовсім негодящі для зустрічі з людиною, котрій доводилося. Він навіть не встигає зойкнути, як уже лежить на дешевому ковроліні, що просмердівся цигарковим чадом та вином. Після перших стусанів він покидає будь-які спроби втечі. Я громаджуся над ним, заносячи руку для чергового удару.

— Схаменися, молю! — викрикує, зіщулившись, Ісус у намаганні відгородитися від мене єдиною вільною рукою.

Це не було обличчя бога. Це було лице змученої людини, котра далеко не в перший раз приймає саме «таку» сповідь та гарно знає її металевий присмак на язиці. Я відчув втому, відчай та відразу до себе самого. Чого я можу добитися від нього? Опускаючи підготовлену до удару руку, просто сповзаю зі святого тіла. Не підводячись, спираюся спиною на залиту неоном стіну, старанно підбираючи коліна, на котрі закидую втомлені кінцівки. Коли затихаю я, починає ворушитися Ісус. Він важко здіймається на сідниці та, з зусиллям відштовхуючись обома ногами, ковзає та впирається спиною до узголів’я, за котрим до того хотів заховатись. Тепер ми сидимо один навпроти одного.

Важко сказати, скільки так пройшло часу, але з роздумів мене вихоплює шурхотіння тканини Його вбрання. Нахиляючись трохи набік, щоб звільнити якусь частину одягу з-під себе, він меланхолійно порпається в об’ємній кишені. Потім повертається до первинного положення, але тепер тримає в руках м’яту пачку цигарок. Рухом бувалого курця стукає по одній зі сторін упаковки, і з неї слухняно, немов зачаровані, вислизають декілька білосніжних папірос. Вкладаючи одну з них собі до вуст, він перехиляється і тягне руку з пачкою до мене, запрошуючи пригоститись і собі. Я вдячно приймаю таку пропозицію і також затискаю цигарку поміж пересохлих губ. Відклавши пачку, Він знову простягає до мене худу руку, але цього разу просто наставляє на мене довгого вказівного пальця. За кілька секунд бездії, з сумнівом і не випускаючи папіроси, підношу обличчя до тої руки. Перст доторкається кінчика цигарки і тої ж миті та зачиняється до жевріння. Роблю глибоку затяжку, утримуючи в собі терпке повітря якомога довше. Ісус, поміж тим, аналогічним ладом дає вогника й собі. Якийсь час ми почергово та неспішно засмоктуємо гіркий дим та слухаємо як шипить тютюн, коли роздмухані жаринки перетворюють його на попіл.

— Я нічого тут не вирішую, — повільно промовляє Спаситель поміж однією з затяжок. — Ми тут усі так… атракціон.

Не хочу відповідати, тож просто слухаю далі.

— Ми тут, — затягується та випускає наступну синю хмарку, — ми тут тільки щоб збуджувати всіх вас, лякати, відвертати на себе. Для більшості цього доста.

— Але ж хтось має, — задумуюсь. — Точно має нести відповідальність за все… Це?

Чесно кажучи, навіть не усвідомлюю, що саме вкладаю в те «Це».

— Так, — ствердно киває, потираючи ребром долоні припухлий кутик ока. — Авжеж. Головний.

Просто витріщаюсь на нього. Потім роблю запитальний жест очима, на мить позираючи угору й повертаючи погляд на Христа.

— А… ні. Тобто так, але ні. Коротше, ні, то не Батько, якщо ти про це.

— Як тоді знайти того Головного? Це взагалі можливо?

Спаситель оцінюючи озирає мене з голови до п’ят. І ще раз ствердно киває.

— Ліфт у холі. Прямісінько до нього.

— А я… можу? Знизу сказали, що ліфт виключно службовий.

— Ну ось він тобі й послужить, — мовить ледь усміхнено. — Не хвилюйся за це.

Ісус дістає з пачки наступну цигарку та розпалює її від попереднього недопалку, котрий ще зоставався в його зубах. Знову міцно затягується та, примружуючи очі, насолоджується тишею. Мені ж другої вже не перепадає.

Звівшись на ноги, наливаю в склянку води, байдуже вкидаю туди власний недопалок та відставляю її на край столу. З середини застромлюю ключа в дверний замок і, не озираючись, прямую до ліфту крізь яскравий коридор. Тисну кнопку виклику біля золотого входу. Авжеж, вона теж відповідає м’яким золотавим сяйвом.

Заходячи до ошатно вбраної кабінки, міркую над ледь помітним написом, котрий зауважую над самісіньким входом.

«Дорога до Головного»