Полум'яні небеса

Марс, 2090-ий рік.

Двигуни ремонтного човника гуділи монотонно та заспокійливо. Але Маркус нервував і був готовий заприсягтися, що прибори ведуть його не туди. На Марсі він уже налітав не одну сотню годин, то ж рельєф червоної планети був йому добре знайомий. Але цього разу помаранчеве небо непривітно зустріло його небаченою досі бурею, і гігантські коричневі хмари піску змінили все довкола до невпізнання. Та все ж навігатор впевнено вказував на схід, а бувалий інженер все- таки був більш схильний вірити техніці, ніж собі. Дві години тому на робочий пост прийшло повідомлення про серйозну поломку на одній із баз. Тож чоловік мчав, щоб встигнути прибути до місця тривоги, перш ніж знову станеться якась халепа.

Минулого разу через те, що працівники пиячили на станції, рвонув генератор кисню, через що загинули люди. Станцію ж довелося майже на місяць закрити. Тоді він два тижня пробув на аварійному, позбавленому повітря об’єкті в тісному скафандрі і без душу. А ще кілька місяців тому він три тижні простовбичив на віддаленому космодромі, безуспішно аналізуючи уламки вантажного носія, який вибухнув тільки-но відірвавшись від поверхні Марсу. Як виявилося згодом, місцевий начальник станції перевантажив ракету більш ніж вдвічі допустимої ваги, щоб зекономити на транспортуванні, а потім ще й намагався це від усіх приховати. Для Маркуса це тоді закінчилося нервовим зривом, а для винуватця аварії тюрмою.

Човник піднявся трохи вище над безкраїм бурхливим морем піску. Маркус увімкнув обідній випуск новин.

“А тим часом світ переходить в загострену фазу Нової холодної війни. Віденська зустріч представників Північноатлантичного та Східноазійського альянсів пройшла безуспішно. Деескалації конфлікту не вдалося досягнути” — голос диктора звучав напрочуд безтурботно.

— Та щоб ви здохли, скільки можна! — чоловік вилаявся і важко відкинувся на спинку крісла. — Землі вам мало, скоро Марс почнете ділити, виродки! Заради чого я тут тридцять років спину гну?!

Маркус, як і більшість інженерів, що роками жили на червоній планеті, поклав свою молодість і здоров’я на жертовник науки, заради прогресу людства. А в цю мить люди на землі продовжують нищити свій майже досконалий дім, свою маленьку блакитну планету.

Єдине, що радувало і сповнювало душу теплом — через шість місяців він нарешті полетить на Землю — і цього разу не на рік, а назавжди. Добре, що інженери - колонізатори швидко йдуть на пенсію.

Він поглядом пробігся по екрану приборів і застиг на фотографії. Звідти на нього дивилася вродлива чорнява жінка. Його Анна. Боже, як він за нею скучив! За її запахом, за її поглядом. Екрани монітора давали тільки ілюзію спілкування. Про нормальну розмову не було й мови — через величезні відстані відеоповідомлення летіли на Землю в середньому 12 хвилин. Хто ж знав, що випадкове знайомство із поетесою під час останньої поїздки додому змінить його, наповнить життя сенсом, а зчерствіле серце любов’ю?

Сповіщення, що вигулькнуло на моніторі, вирвало Маркуса з роздумів. На горизонті нарешті замайорів схожий на величезну бетонну черепаху пункт призначення. Інженер знизив швидкість, прокашлявся і відрапортував у мікрофон:

— База 5-3, це Шершень 1-8, прошу дозволу на посадку, прийом.

— Прийнято 1-8, посадку дозволяю.

Жовто - чорний ''Шершень'' завис на кілька секунд в повітрі, піднявши куряву червоного пилу, а тоді плавно приземлився на даху станції. Пілот, та водночас єдиний пасажир ремонтного човника заглушив дзижчання двигунів і вийшов назустріч працівнику станції, що уже чекав його біля входу.

— Сподіваюся, буря не завадила вам знайти нас. — промовив високий сивий чоловік. Міцна горда постава видавала в ньому колишнього військового, а пооране глибокими зморшками втомлене обличчя вказувало на поважний вік.

— Не вперше, не страшно. — Маркус роззирнувся. Станція була мало схожа на ті, де він бував раніше.

— Я радий, що ви так швидко прилетіли. Для мене це честь бачити поряд одного з найкращих наших інженерів. Давайте пройдемо всередину.

Маркус мовчки кивнув і вони двоє увійшли в ''чистилище''. Двері за ними зачинилися. Кілька насосів викачали непридатне для дихання повітря Марсу, і закачали кисень натомість.

— Мені звісно приємно, та я б хотів пошвидше перейти до справи. — знявши шолом, який за кілька годин польоту добряче натер йому шию, втомлено пробурмотів інженер. У повітрі стояв нехарактерний для станції запах пилюки. — Не щодня трапляються аварії, і я хотів би зрозуміти, в чому проблема, бо з того, що мені надіслали ваші асистенти, я так і не зрозумів, що сталося.

— У цьому немає потреби, зі станцією все гаразд. Ваша мета тут полягатиме у іншому. — обличчя старого не видавало жодних емоцій.

— Що за?.. Маркус нахмурив брови і скривився — Виклик інженера чи команди інженерів рідкісної спеціалізації можливий тільки за умови критичної ситуації на станції! Це пряме порушення правил! Хто ви взагалі такий?!

— Мене звати Віктор. Я колишній полковник розвідки. Вибачте за принесені незручності. Оголошення про поломку було єдиним можливим варіантом поговорити з вами віч-на-віч. Ми хочемо зробити вам пропозицію співпраці. — він говорив повільно та впевнено. — У будь-якому разі ми відшкодуємо вам витрачений час. Пройдіть, будь ласка, за мною! — чоловік жестом вказав на важкі металеві двері ліфту. Незважаючи на його ввічливість, по спині пробігли мурашки.

— Я сумніваюся, що це хороша ідея. — Маркус завагався.

— Все гаразд. — Віктор показав платинову картку з вигравіюваною совою та мечем. Це трохи заспокоїло і водночас заінтригувало Маркуса. Таке посвідчення могли мати тільки люди з міністерства оборони.

Після того як двері ліфту зачинилися полковник натиснув на кнопку ''мінус сім''.

— Ця база для генерації кисню будувалася. Звідки тут підземні поверхи? — здивувався інженер.

— А ви ще не здогадалися?

Маркуса осінило. Йому скинули неправильні координати. Це не киснева станція, яких на Марсі було хоч греблю гати. Це шахта. Принаймі початкове призначення будівлі було саме таким. Ось чому на першому поверсі так багато пилу.

Ліфт спустився на найнижчий поверх, і прибулі вийшли в кругле приміщення. Зліва виднілися важкі металеві двері, що, судячи з таблички, вели в копальні, а справа — ще двійко броньованих промаркованих дверей “№1” і “№2” .

— Бачу, у вас тут все серйозно. Нам у перші?

— Ні. — полковник підійшов до дверей під другим номером, провів карткою і змахнув рукою, запрошуючи вченого-інженера увійти. — Вам сюди.

Увімкнулося світло і неонові лампи яскраво освітили напівпусту білу кімнату. У її центрі зі стелі звисав великий, висотою у людський зріст, схожий на якогось металевого морського їжака, чорний предмет.

— Під час розкопок, шукаючи руду, працівники знайшли дещо цікавіше. — почав розповідь Віктор. — В товщі породи лежало щось схоже на велику капсулу. Як ми потім зрозуміли — це був неопізнаний літаючий об’єкт, який розбився тут тисячі років тому.

— Ви, бляха, жартуєте... — У Маркуса відвисла щелепа. — НЛО? Реальне довбане НЛО?

Полковник мовчки кивнув і склавши руки за спиною, почав повільно обходити предмет, намотуючи коло по кімнаті:

— Знахідку одразу ж засекретили. Навіть в уряді про неї майже ніхто не знає. Всередині капсули ми знайшли ось це. Об’єкт виявився доволі стійкий до впливу часу, і непогано зберігся, — він постукав по приладу і почувся характерний звук схожий на металічний.

— Тут всередині технології, які значно перевершують людські, — його голос посерйознішав, — Ми частково дослідили це і дійшли висновку, що об’єкт швидше за все здатен виділяти величезну кількість енергії.

Маркус прийшов до тями і почухав потилицю.

— Так, стоп-стоп, давайте зробимо паузу! То чого ви хочете від мене? — спитав він невпевнено.

— Я хочу, щоб ви запустили пристрій. З усіх наших інженерів це тільки вам під силу. Ви очолите команду спеціалістів і зможете вписати своє ім’я в історію. І це потенційний технологічний ривок для нашої держави.

Уперше за багато років очі Маркуса загорілися вогнем. Як колись в юності, коли він занурювався з головою в науку, мріючи змінити світ, спрагло ковтав книги та сидів ночами над своїми проектами. Можливо це все було немарно? Досліджувати позаземний артефакт! Боже, та він про таке навіть не мріяв!

Та все ж дещо не давало спокою.

— Офіційно я зараз відправився на ремонт кисневої станції. Я не можу просто так залишитися тут. Не розумію, чому не можна було домовитися про це офіційно. Навіщо було мене виманювати?

— Далеко не всім можна довіряти. Ви знаєте, що зараз триває Нова холодна війна. Наші джерела мають інформацію, що серед вашого керівництва є щурі, що працюють на Східноазійський альянс.

Маркус щиро ненавидів своє начальство. Він був майже певен, що бос розкрадає бюджет їхньої організації, бо техніка і запчастини до неї були плачевної якості. Безліч маєтків по всій країні, оформлені на родичів, тільки підтверджували сумніви. Слова полковника звучали правдоподібно.

— Ну я б не здивувався, якби виявилося, що ви праві — знизав він плечима. — Та все ж, думаю, я — пас. — Маркус сумнівався. Цей старий, навіть нехай із урядовим значком, не викликав у нього довіри. — Я на пенсію йду за кілька місяців. Навіщо мені це все? Я хочу на Землю.

— Я не вмію переконувати людей, я всього лиш старий солдат. — полковник зітхнув. — Але фінансова сторона питання зараз не проблема. Після завершення дослідження ви повернетеся на землю і вам більше ніколи в житті не доведеться думати про гроші.

Віктор підсунув до Маркуса договір.

— Це угода про нерозголошення. Тут — тицьнув він пальцем, — загальна вартість послуг, які ви нам надаєте, а ось тут вказана сума авансового платежа.

У Маркуса очі на лоба полізли. Таких сум він не бачив ніколи раніше в житті. Насправді пенсії інженера-колонізатора вистачило б на безбідну старість. Але з тим, що пропонував йому зараз Віктор, він міг би наступні 30 років подорожувати по світу з коханою, ні в чому собі не відмовляючи.

— Щодо офіційності теж не переймайтеся. Наші люди узгодять з вашим керівництвом це відрядження, звісно без розкриття деталей. Все законно. Просто секретно. — по його обличчю промайнула легка тінь усмішки.

Маркус думками уже був далеко звідти. Він подумки прогулювався берегом моря поруч з Анною та пив разом із нею запашну ранкову каву десь в Альпах. Він глибоко вдихнув і врешті-решт погодився.

— Домовились.