Той морок

Серпень

1973 рік

Я сидів на чиємусь надгробку, згадував минуле. Їв себе за помилки, за зроблене і не зроблене. Часу вдосталь, весь час світу належить мені, чим ще займатися як не цим.

Ніч булла настільки непроглядною, ніби бог пролив чорнила на Землю. Худий місяць в небі нагадував полонених концтабору який я колись звільняв. Скелети обтягнуті шкірою, я дивився на них і плакав. Люди робили таке з людьми.

Люди навколо люди

Після війни страх не покидав мене.

Кому вірити?

Навіть собі не можна.

Німкеня працювала секретарем.

Молода, красива.

Жодних ознак голоду.

Доглянута, зачіска, макіяж.

Вона була блондинкою.

Носила окуляри зі звичайного скла.

Вони йшли їй.

В них вона була ще гарнішою.

Червона губна помада, біла сорочка, сіра спідниця. Я згвалтував її, потім її згвалтували мої побратими, всього вісімнадцять чоловік. Справа була не в хтивості, принаймні мені хочеться в це вірити.

Вона мала відповісти за скоєне.

Вона плакала тільки на початку, потім сліз не лишилося. Вона просто чекала коли все скінчиться.

Вона була монстром.

Мені не шкода її.

Мені гидко від себе.

І ця огида не минає.

Люди жахливі істоти.

Я сам людина.

Можливо варто було б прийняти світ таким який він є, а не тікати все життя.

Флоренція.

Я хотів почати тут нове життя, та не зміг жити з самим собою.

Важко бути людиною.

Вдалині.

Між дерев.

Засяяли вогні.

Я пішов на світло.

По колу з землі стирчали факели, по колу стояли голі дівчата у дивних масках, їхнє довге розпущене волосся сягало сідниць.

Знову згадав ту німкеню.

Завжди так, коли бачу оголене жіноче тіло.

Два чоловічих тіла лежали біля вогнища. Старий труп, в старому одязі, ледь не скелет, та молодий зв’язаний хлопець без тями.

Тільки двоє жінок були одягнені.

У чорному, без масок.

"... ця ніч увійде в історію, одна з вас завагітніє. Часу маємо до ранку."

Вона була найстаршою.

Рухалася впевнено, обличчя хоч і відкрите, скидалося на кам'яну маску.

Вона дістала з кишені якусь пляшечку.

Відкрила, дала йому понюхати, він роз плюшів очі.

В роті кляп, але він все одно намагався кричати, я б допоміг якби міг.

Вона дістала ножа та почала вирізати на ньому символи. Ніколи раніше таких не бачив. Коли закінчила, помічниця підійшла до неї з мішком.

Старша жінка дістала звідти метрову змію.

Помічниця зрізала мотузку з рота та почала давити пальцями йому на очі. Він закричав. Старша схопила його за щелепу і запустила в нього змію.

Плазун ніби сам чітко розумів що йому треба робити.

Змія зникла в ньому цілком і повністю. Помічниця відпустила, він перестав кричати, заціпенів, ніби судома охопила все його тіло.

Я часто згадую ту ніч.

Тієї ночі я зустрів людей неспівмірно гірших за мене.

Це приємно.

Він почав стрімко старішати, роки минали за секунди.

Волосся випало, тіло всохло.

Його душа світлою сферою вирвалася з тіла та полетіла в гору, зникла між зірками, я усміхнувся. Був радий за нього. Крім мене ніхто не помітив того що сталося.

Змія виповзла з його рота і обвилася навколо руки старшої.

Старша поцілувала її в голову.

А після, пустила у нутрощі мерця.

В мерехтливому світлі вогнів, мені навіть здалося що я спостерігаю за театральною виставою, адже не може подібне коїтися в нашому світі.

Він жахливий, проте його жах зрозумілий, земний.

Його жах людський.

Люди, я занадто часто повторю це слово .

Люди.

Старый труп теж почав змінюватися, однак в зворотній бік.

Він молодшав, наповнювався життям.

Я відчув заздрість.

Він ожив, вдихнув повітря, либонь вперше за сто років в його легенях опинилося повітря.

Зрештую, вперше за сотні років в нього знову були легені.

Я ніколи не бачив народження, але мабуть виглядає воно схоже.

Жінка схилилася над ним.

Вони почали щось обговорювати.

Я не чув що саме.

А підійти побоявся.

Смішно і дивно.

Я побоявся підійти до них.

Ніби мені є що втрачати.

Закінчивши з розмовою вона допомогла йому підвестися. Він так невпевнено стояв на ногах, наче дитина.

Інша жінка постелила на землі червону оксамитову ковдру, як же давно я не торкався оксамиту.

Дівчат називали не іменами, а назвами місяців року. Придивляючись я помітив що маски своїм виглядом символізували ті місяці що слугували їм замість імен.

Вересень лягла перед ним, розсунула ноги, я відвів очі.

Не можу контролювати спогади.

Моя пам'ять - мій кат.

Дерево тріскотіло згораючи. Світло танцювали, переливалося. Темрява залишалася темрявою. А я ніби перенісся назад в минуле, в той день, такий здавалося б далекий, і в той ж час неймовірно близький.

Іноді мені здається що він не закінчився.

Краще б я просто застрелив її, краще б я не підіймався на той поверх.

Я зазирнув в кімнату, нікого не було, щось зашурхотіло в шафі, якби не цей звук...

- Не та!

Не та!

Не та!

Він кричав, злився, її шкіру вкривало безліч ран. З очей, носа та вух текла кров.

Він стояв навколішки перед нею, штани спущені, сорочка та піджак - суцільне лахміття. Одяг контрастував з молодим красивим обличчям, волосся до плечей, густе, чорне. Чорний дим зпічних тркб так само контрастував з блакитним чистим небом.

З тіла вирвалася душа.

Я думав вона буде темною і одразу опуститься, однак вона теж піднялась. Не знаю чому. Дивина.

Її тіло відтягли в сторону.

Перед ним опинилася вже нова дівчина.

Я вирішив дивитися до кінця, хотів зрозуміти що ж відбулося.

В один момент її шкіру ніби хтось невидимий почав різати. Продовгуваті рани з'являлися самі собою, вона наче їх не відчувала. Вона не кричала. Вона лише тихо стікала кров'ю, а він не спинився до поки вона не втратила свідомість.

Тоді він знову почав кричати, а її душа вилетіла і опустилася під землю.

Так було з кожною дівчиною крім однієї.

Залишилося двоє, передостання, червень, лягла на оксамит. Я відчував що їй не надто хотілося це робити. Її рухи видавали сумніви, страх, не знаю, не впевнений.

Спочатку все було як з іншими, от тільки якось довго, рани вже мали б початися з'являтися, та їх не було.

Але був біль.

Спочатку стогін.

Потім крик.

Червень спробувала вирватися.

Остання дівчина та інша жінка одразу ж з двох сторін притисли її руки до землі.

Найстарша схилилася над її головою.

Почала щось говорити, начебто вмовляла, через крики було погано чути.

Я все ж наважився трохи підійти.

Чи то вмовляння закінчилася, чи їх й не було.

Вона погрожувала.

Червень все одно продовжувала пручатися.

Я б допоміг, якби міг.

Старша зняла маску, я побачив обличчя сповнене болю.

Вона дістала ножа і приставила кінчик леза до ока.

"Припини ".

Вона не принила.

Згадалася німкеня.

Вона на мить поставила перед моїми очима.

На щастя, лише на мить.

"Припини" - прокричала вона їй в обличчя.

Дівчина ніби й не чула.

Може справді не чула.

Вона виколола їй око.

Приставила ніж до іншого.

"Хочеш зовсім осліпнути?"

Вона затихла до поки все не закінчилося і той небіжчик запихано не повалився на землю поруч з її ногами.

Дівчину не відпускали.

Трохи відвівши дихання він підтягнув штани і наказав підняти її.

Він підійшов впритул.

Ліва сторона її обличчя була залита кров'ю, а права сльозами.

" Ти народиш від мене і я повернусь в цей світ, нікуди ти не дінешся".

Він засміявся і почав відходити назад, у цей момент вона вдарила його ногою в живіт. Ледь не впавши він позадкував, спиною наштовхнувся на один з тих факелів що по колу були розставлені.

Його піджак, сорочка та штани миттєво спалахнув.

Ніби був просочений чимось горючим.

Він сам став схожим на смолоскип.

Він почав волати і це була найпрекрасніша музика для моїх вух.

Старша кинулася до нього з криком "Катайтеся по землі", мабуть вона хотіла штовхнути його і допомогти "кататися".

Але він в паніці сам схопив її.

"Допоможи!" нарешті він сказав щось розбірливе.

Вогонь швидко перекинувся на неї, мрець не відпускав.

І ось людських смолоскипів вже двоє стало.

Зпах паленого м’яса вдарив в ніс.

Знову кляті спогади.

Червень різко вирвала руки з їхніх ослаблих пазурів. Підхопила з землі ножа.

Штрикнула в живіт ту що була одягнена, потрапила чітко у печінку.

А інша закричала.

Злякалася.

Встигла зробити кілька кроків назад.

Дві руки вчипилися в її шию, вони обидві впали.

"Марія…" ледве прохриріла вона незакінчене благання.

Її лице швидко посиніло.

Марія не відпустила.

Темна сфера вийшла з тіла та пішла під землю.

Теж саме сталося з душами тих що згоріли.

Вони вже померли коли Марія піднялася на ноги.

Остання лежала на землі, ніж стирчав з неї.

Вона ще дихала.

Марія висмикнула з грунту факел і підпалила тварюку.

Вона кричала, палала.

Марія спостерігала зе нею доки вона не замовкли.

А потім кинулася геть звідти.

Поринувши в темряву, розчинилася в ній.

Ми більше не зустрічалися.

Мені подобається думати що ніч назавжди прихистила її.

Що Марія залишилася у тім затишнім краї позбавленому сонячних променів .

І більше ніхто ніколи не знайде її.