Той морок

Жозефін, любов моя

01.03.3715

Я втомився. Мене нудить від цього світу. Він потворний та смердючий. Навіть поговорити немає з ким. Мене оточують самі йолопи.

Чим старше стаю, тим сильніше усвідомлюю наскільки ж все паршиво. Мені п'ятдесят три і навряд я зможу дотерпіти до шістдесяти. Не бачу особливого сенсу у тому щоб бруднитися далі.

Та й старість це суща мука. Краса покидає тіло, шкіра змінюється, стає сухою, зморщеною. Запах - окрема тема. Уявляю скільки парфумів доведеться виливати на себе щоб перебивати сморід розпадувласного тіла. А крім того - хвороби. Старі загостряться, з'являться нові.

Я не боюся старості.

Я нею гидую.

Старістю природа вказує нам наше місце, показує хто ми насправді такі.

Тому в будь якому разі, ще 10-15 років і я покінчу з усим, а до тих пір намагатимусь бачити краще з того, що лишилося під небом.

Мої квіти ростуть, король задоволений, проте в нього завжди були низькі естетичні стандарти. В мене ж смак довершений. Мені мало. Буде краще. Обов'язково буде краще.

Маю певні ідеї щодо бутонів. Думаю скоро вдасться значно урізноманітнити їх, додати нових кольорів, нових відтінків, форм, запахів.

З новими дівчатами буде простіше досягти мети.

Вони гарні, навіть дуже, але звичайні.

Всі крім однієї.

Я ніколи не бачив настільки прекрасних очей, ніколи не бачив нічого прекраснішого за них. Шкода лице пошрамоване.

Її звати Жозефін.

Мені здається що вона особлива.

Не знаю чому.

Ми ще не спілкувалися.

Просто передчуття.

05.03.3715

Я допустив помилку в розрахунках.

Прикро.

Її розірвало навпіл.

Вона була здібною.

Красивою.

Хочеться плакати. Ми були разом від самого початку. А тепер вона гниє. І квіти гниють. Кров все ще на підлозі. Не знаю коли зможу змити її. Хочеться залишити цю червону пляму там назавжди. Частинка її залишиться зі мною. Не думав що здатен прикипіти до когось серцем настільки сильно за якісь три місяці.

Батьки мене любили, я був бажаною дитиною, єдиною. Тато робив ювелірні прикраси неймовірної краси, мама тримала ательє, перші особи Королівства вдягалися в неї. Не знаю яким я б став аби не вони. Навряд таким як інші. Все ж почуття прекрасного у мене вроджене, а не привити. Та все одно, будучи простолюдином я б скоріш за все просто працював би в полі. Рився б в землі, в гної, ніби тварина. Був би худобою що своїм життям забезпечує безбідність вельмож.

Жахлива доля.

Я ніколи не любив батьків, але завжди був вдячний їм. І не тільки за гроші, впершу чергу за виховання.

Жозефін звичайна селянка.

Витонченою натурою її складно назвати. Хоча не знаю. Вона не відкривається. Це зрозуміло. Її по суті викрали, привезли в королівський замок. Посадили в темницю. Нічого не говорять, обстежують, беруть кров, слину, інші виділення.

Звісно вона буде не надто балакучою.

Я запитав про шрами на обличчі. Вона відповіла що це не моя справа. Вона не боїться, дійсно не боїться, не вдає. Це викликає повагу.

Їй подобаються квіти, звичайні.

Інші вона не бачила і не побачить.

Поряд з нею, все розквітає.

І я теж.

Мені хочеться торкатися її, дивитися на неї, слухати її.

- Твої очі...

- Гарні?

- Так.

- Хочете їх забрати?

- Прошу?

Вона не відповіла. Я не тиснув.

Я запропонував забрати якийсь горщик з собою.

Не так тоскно було б.

- Навколо сірість, пліснява, грати на малесенькому вікончеку під самою стелею, і квітка посеред цього жаху.

Навіщо?

Нагадувати про те що я втратила все, а нотомість отримала її?

- Я просто хотів порадувати тебе.

- То відпустили б.

- Не стільки сильно хотів.

- Можна я вже піду?

- Квітку візьмеш?

- Зобов’язана взяти?

- Якщо бажаєш.

- Не бажаю.

- Краса підтримує.

- Ви нічого не знаєте про красу.

Дозвольте повернутися в мою нову домівку.

Я кивнув стражникам.

Вона пішла.

Думала що зможе образити мене.

Дурненька.

Краса - моя спеціальність.

Краса - моє життя.

07.03.3715

Знову почав малювати, вперше за більш ніж тридцять років. Виходить жахливо, все ж таки від бездіяльності навички втрачаються. Мені завжди не вистачало таланту, власне тому я й покинув мрію стати художником. Я хотів творити красу, фіксувати її, зображувати світ прекраснішим ніж він є. Та що толку, коли самому ж огидно від своєї роботи. Я радий що пішов в ботаніку. Ніхто крім мене не створив стільки нових прекрасних квітів. Я кращий у цьому. І мої квіти найкращі. Без мене не було б їх.

Жозефін, малюю тільки її. Більше нічого і не треба. Хочу пам'ятати її. Хочу бути з нею коли нас розлучать.

Кожен наступний портрет виходить кращим за попередній, поки малюю лише олівцем, потім обов'язково перейду до фарб.

Її шрами мають власну незбагненну красу, тільки зараз почав це помічати.

Краса Жозефін глибша ніж будь що.

Не тільки через очі.

Хотів би я побачити її обличчя яким воно було колись.

Тіло бачив, воно ідеальне, хоча й теж порізане.

Але лице...

Жозефін не подобається що я так роздивляюся її, коли знову беру в неї кров.

Вона дивиться на мене як на потвору.

Наче я одне з тих чудивськ що водяться у чорних лісах на півночі.

Вона не хоче зі мною говорити.

Від цього мені боляче.

Я відчуваю що її душа теж особлива.

Я хочу пізнати її.

Жадаю пізнати її.

10.03.3715

Король задоволений результатами, але в його очах я бачу відразу. До квітів, до мене. Розум йому каже що робота виконано чудово, а серце воротить.

Він хвалив мене. Сказав що я геній. Що майбутнє королівства залежить від мене, що отримаю захмарну винагороду якщо все пройде за планом.

Я не за нагороду працюю. Не для держави. Мені плювати на неї.

Хай все згорить.

Втома.

Занадто втомився.

Клятий недоумок диввися на мене як на потвору. Наче я не людина.

Гидко, йому було гидко перебувати поруч зі мною.

Йолоп не бачить світу яким він є насправді. Не бачить краси. Не бачить її відтінків. Навіть не здогадується про те наскільки різною вона може бути.

Всі вони такі.

Всі вони завжди бачили мене убогим дурним самотнім створінням.

Завжди сам.

Завжди один.

Без друзів.

Без коханої.

Я не такий як вони.

Вони не такі як я.

Ненавиджу.

Жозефін.

Не розумію її.

Очі.

Два океани.

Ні.

Ні.

Космос.

Я бачу у них щось.

Тінь чогось, що ховається в глибині.

Але вона просто не дає мені роздивитися.

Не дає зрозуміти.

Чому?

Все через образу?

Її викрали, ну той що.

Поруч з нею я.

Хіба вона колись зустрічала людей подібних до мене?

Вона могла б отримати задоволення від нашого спілкування. Могла б інакше усвідомити саму суть життя.

Але щоб я не робив, все дарма.

Я блять повинен їй єдинорога подарувати щоб вона почала нормально зі мною говорити?

Нікому не потрібна дівка з порізаним лицем.

Невже я настільки жахливий для неї?

Зі мною щось не так?

У мене немає нікого крім йобаного щоденника.

Нікому вислухати.

Проблема в мені?

Я справді потвора?

Піднятися б на північну башту і зробити крок у низ.

Прроте я заслабкий для такого.

Нажаль.

15.03.3715

- Я вам подобаюсь? - питання прозвучало як констатація факту. Я не став заперечувати.

- Так. - здивований відповів я.

- Ви хочете мене?

- Що ви маєте на увазі?

- Мені повторити запитання?

Стражники стояли біля дверей, вони не чули нашої розмови. Захотілося відіслати їх подалі.

- Хочу. - до цього моменту я сам собі не зізнався, а її сказав.

- Чому? - її погляд блукав кімнатою. Жозефін не дивилася на мене. Я ніжно взяв її руку. Наче птаху котру боюся налякати. Вона прилетіла з далеких країв. Показалася мені лише на мить, скоро вона покине мене, але до тих пір, я можу насолоджуватися її присутністю.

Її теплом.

Її запахо.

Її тілом.

Її обличчям.

Її очами.

Співом

- Тому що ви синонім до слова Краса.

- Навіть попри шрами?

- Навіть попри них?

- Так.

- Вся справа в очах?

- Вже не знаю. Мені так здавалося раніше.

- Раніше, але не зараз.

- Не зараз.

- І що ж вам так подобається у мені?

- Думаю що душа.

- Ви нічого не знаєте про мою душу.

- Знаю що вона прекрасна.

- Це ваші фантазії.

- Я ніколи не повірю що це лише мої фантазії. - вона нарешті поглянула на мене. Мені здалося що з любов'ю.

Вона наблизилися до мене.

Я застиг на місці, заціпенів, час зупинився. Зникло все крім нас двох.

А потім біль.

Лезо довгого тонкого ножа пробило шию наскрізь.

Жозефін встигла витягнута його і замахнутися для наступного удару, на щастя охорона виявилася швидшою.

Досить вже з мене.

Я втомився.

28.03.3715

В темниці про всяк випадок Жозефін змусили випити висококонцентроване заспокійливе. Вона нерухому лежала на столі, могла лишень головою крутити.

Мовчала. Не дивилася на мене. Я теж мовчав. Можливо тепер все життя доведеться мовчати, через неї.

Як виявилося, ножа їй приніс один з охоронців, в обмін на поцілунок. Його вже повісили.

Ніхто її не бив, свіжі синці чи перелами шкідливі. Коли я зробив їй ін'єкцію, вона почала повільно засинати. Її свідомість поступово огортав туман. То тут то там з нього виринали думки, слова, спогади. Я розробив цей препарат і чудово знаю як він діє. Я чекав доки він почне діяти.

- Думаєш ти щось знаєш про красу?

Ти просто недоумок.

Зверхній старий недоумок.

Шкода не сдох.

Я старалася.

Програвала все у голові.

Від початку і до самого кінця.

А ти не сдох.

Шкода.

Ненавиджу тебе.

Ненавиджу.

Всіх чоловіків ненавиджу.

Я порізала собі лице через вас, бо боялася, бо ви кидалися на мене, мов дикі звірі на м'ясо. Виродки.

Ви не зупинилися навіть після того що я зробила.

Кожен говорив про очі.

Які ж вони неймовірні, прекрасні, гарні, красиві, бездонні.

Думала їх виколоти.

Але осліпнути не хочеться, життя б стало ще гіршим.

А гвалтувати все одно б не припинили.

Менше, мабуть.

Але все одно.

Знаєш, відсутність гарного личка все ж полегшила моє життя.

Але ж тіло залишилося.

Я різала його, вдягала лахміття.

Та все одно воно притягувало до себе.

Не знаю вже як, але вони відчували.

Точно звірі.

Жінки.

Ненавиджу їх.

Вони заздрили.

Було б чому заздрити.

Тільки й думають як на хуях скакати.

Називали мене хвойдою.

Мама називала мене хвойдою. Таємно від батька водила мене до знахарка. Я ледь не померла. Стільки разів довелося позбавлятися дітей що в решті решт я втратила змогу їх мати. Яке щастя.

Не народжуватиму обрікаючи на страждання.

Шкода мені самій не вистачило сил покінчити зі своїми стражданнями.

Тепер з ними покінчиш ти, йобаний виродок.

Нагадуєш батька.

Убила його.

Отруїла.

Він сказав що більше не може терпіти.

Не може чекати.

Він жадає мене.

Він зробив що хотів.

Потім здох.

Грибами отруївся.

Мама так нічого і не дізналася.

Плакала за ним.

За мною вона точно не плаче.

За мною ніхто не плакатиме.

Для них я завжди була прекрасною потворою.

Ненавиджу себе.

Ненавиджу красу.

Після цих слів її язик почав заплітатися, мова стала нерозбірливою.

Вона заснула.

Я надягнув на її лице маску сну з мішечком свіжих сплячих трав і почав працювати.

Розрізав плоть і саджав туди особливі зерна, здобрював їх, трохи підшивав.

Почав з простого, з рук та ніг.

Подивлюся як приживуться.

Потім саджатиму далі.

Вона нічого не знала про красу.

Нічого.

Не мала жодного уявлення про неї.

Я б міг пояснити, показати, вона побачила б, зрозуміла , відчула, усвідомила.

Але не захотіла.

25.04.3715

З її тіла ростуть по справжньому живі квіти.

З плоті та крові.

З дивною шкірою.

З унікальними ароматами.

Коли торкаєшся їх, відчуваєш серцебиття.

Вони живі.

Вона без тями.

І вже ніколи не прокинеться

Навіть без маски не зможе прокинутися остаточно.

Очі відкриє, на тому й все.

Чим довше Жозефін вдихає ті трави, тим глибше занурюється у себе, навряд її подобається те що вона там бачить.

Всередені неї самі кошмары,хоча б зовні вона стала прекраснішою.

З неї росте вже двадцять квіток, найгарніші з тих що народжували людські тіла.

Ніяк не можу перестати думати про все те що вона сказала.

Про Красу думаю.

Про її значення.

Про її суть.

28.06.3715

Грандіозний прийом влаштував наш король!

Грандіозный!

Грандіозний!

Грандіозний!

Такого наше королівство ще не бачило!

Світ не бачив!

Зібрались вельможі!

Зібрався весь двір!

Всі пси!

Всі коти!

Птахи, щури і коні!

Знаки оклику усі!!!!!!!!!!!!!!!

Це було жахливо. Ніколи ще не бачив стільки убогих людинок в одному місці. Недолуга роскіш позбавлена елегантності. Порожні розмови. Не щирі посмішки. Не щирі очі.

Голос до мене звісно ж не повернувся.

Байдуже, все одно ні з ким поговорити. Навіть добре що я тепер німий. Менше контактую з цим бидлом.

Отруїти б їх усіх, а потім з башти вниз. Не знайому чому саме такий спосіб мене приваблює найбільше.

Чудовиська ще потворніші ніж я думав.

Так, вони загалом людино подібні, дві руки, дві ноги, одна голова, два ока, але в іншому...

Монстри вони.

В тому числі і у смаках.

Їхня королева була у захваті від квітів.

Особливо від Жозефін.

Вони забрали її.

Забрали.

Я більше ніколи її не побачу.

Треба було зробити щось.

Королева виродків торкалася її.

Тягнула до неї свої мерзенні кігтисті руки.

А я просто спостерігав.

Разом з усіма.

Спостерігав.

Вони забрала її.

Назавжди.

Жозефін, любов моя.