Анна: небезпека поруч

Душа летить в дитинство, як у вирій,

бо їй на світі тепло тільки там...

уривок з «Маруся Чурай» Ліни Костенко

Був кінець грудня 1039 року, тому на дворі вже стояла справжня зима. Київ засніжило - густий лапатий сніг йшов на вулиці декілька днів. А от в бібліотеці київського князя Ярослава було затишно і тепло. За стелажами з численними книгами чулись чиїсь голоси. Це маленька Анна грала в шахи з татком. Вона тільки вчилась цієї гри, але оскільки була впертою та завзятою, то грала вже досить добре. Вони сиділи за різьбленним дерев’яним столом, ніжки якого були зроблені у формі ведмежих лап, що підпирали округлий стіл.

Князь сидів, підперши рукою підборіддя, та роздумував над черговим ходом. Це був чоловік п’ятдесяти двох років з різко випнутим носом дещо хвилястої форми на видовженому обличчі з неширокими вилицями. В очі одразу ж кидались густі довгі вуса, розправленими в різні боки.

Першою дружиною Ярослава була Анна, яка народила йому сина Іллю. Та так склалось, що князь взяв собі другу дружину, Інгігерду, шведську принцесу, доньку короля Улофа III Шетконунга. Дівчина мала світле волосся та шкіру і великі сіро-блакитні очі. Принцеса закохалась у свого чоловіка з першого погляду. Пізніше, вивчивши рідну мову чоловіка, називала його «моє ладо», тому шлюб у них був міцний та щасливий. Побрались вони в далекому 1019 році, і відтоді на світ у Ярослава та Ірини, християнське ім'я Інгігерди, з'явилось діти- Володимир, Ізяслав, Святослав, Всеволод, Ігор, В'ячеслав, Єлизавета, Анастасія, Агата та Анна. Найстаршою донькою була Єлизавета Ярославівна, яка любила Анну та завжди з нею бавилась.

- Тату, твій хід,- тим часом нагадала Анна. Вдягнена вона була у довгу білу сорочку, поверх якої була занавіска червоного кольору, а на ногах-невеликі охайні черевички. Волосся Анни було заплетене в косу, з якої вибилось пару неслухняних пасм, що гарно обрамляли обличчя.

Жили князі в Великому княжому дворі із двоповерховим кам'яним палацом і храмом Богородиці, що розташовувався поблизу Софійського собору в так званому дитинці. Княжий двір мав такі розміри, що на ньому можна було проводити кінні змагання. І це не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів! У дитинці жили дружинники, бояри, численна князівська та боярська челядь, а також ремісники, які обслуговували княжий двір і боярські хороми. На його території було побудовано єпископський двір, міський собор, монастирі та палацові церкви. В ті часи мешканці Києва потерпали від навали печенігів. Під час облоги міста ворогом дитинець ставав останнім прихистком городян. Він був укріплений системою могутніх деревоземляних стін заввишки приблизно 14 м. Основою укріплень були дерев'яні зруби – городні, засипані землею. Поверх останніх йшли забороли.

За дитинцем розміщувався окольний град, або острог, посад. Це було місто у власному розумінні слова, оточене укріпленнями потужнішими за укріплення дитинця. Окольний град складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних монастирів та церков.

Поза міськими укріпленнями розташовувалися передмістя - сторона, які іноді ще мешканці Києва називали кінцями. Вони являли собою ремісничі, торговельні поселення, що займали велику територію й мали власні укріплення. В передмісті столиці Руської землі жили євреї. В ті часи Київ був заселений не дуже густо. В ньому нараховувалось близько 30000 мешканців.

У забудові древнього Києва поряд з величним князівським палацом Ярослава та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Деінде поміж них виднілись і більші та багатші будинки середніх прошарків - заможних торговців, ремісників тощо. Забудовуване місто Київ було досить щільно, що було властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискувало територію міста.

Головною магістраллю міста була дорога, що йшла від брами дитинця до брами окольного града. Вулиці та майдани в низьких місцях, що підтоплювалися, були замощені своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей.

- Вибач, доню, задумався, - промовив Ярослав до доньки.- А я ось так походжу. Що скажеш на це?

- Татуню, так нечесно! Ти все на світі знаєш, і знову виграєш.

- Ну, не все,- посміхнувся князь.- А ти можеш теж виграти, якщо походиш конем та слоном.

- Хмм…А чому?- серйозно запитала дічинка, звівши брови докупи, обдумуючи татові слова.

- А ось чому,- промовив могутній князь, і почав пояснювати доньці виграшну комбінацію.

- Тепер я знаю як можна обіграти Добромира, - тішилася дівчинка.

Добромир був хлопчиком дев’яти років з ясними блакитими очима та прямим русявим волоссям, що доходило майже до плечей. Він був сином одного з бояр Болеслава, якого батько Анни князь Ярослав дуже поважав і завжди прислухався до його думки. Добромир, незважаючи на своє ім'я був сміливим хлопцем, тому завжди мріяв стати великим воїном як Святослав Хоробрий, який був для хлопчика прикладом для наслідування.

Анна і Добромир знали одне одного вже декілька років. А познайомились вони ось як. Одного літнього ранку дівчинка вирішила трохи похлюпатись у водичці, тому що на дворі було досить спекотно. Князівна вирішила сходити до невеликого озерця неподалік від дому та погратись там зі своїм вірним собакою, якого дівчинка назвала Ведмедем, бо був великий та кудлатий. Незвичайним в цьому псові були не лише велетенський розмір, але й біла пляма навколо правого ока, що робило його дещо кумедним Дівчинка покликала Ведмедя та пішла з ним до невеликого озерця Сльоза неподалік від Великого княжого двору. Воно називалось так за дуже прозору воду. Вмочивши праву ногу в водичку, Анна замружилась від задоволення, бо вода, яка ще не встигла сильно прогрітись, освіжала. Мала князівна пішла вперед, та не зчулась як зайшла надто глибоко, адже ноги раптово перестали відчувати дно. Оскільки Анна не вміла плавати, то відчула, що тоне.

- Допоможіть! Рятуйте! – спромоглася крикнути маленька князівна, щосили бовтаючи руками та ногами, намагаючить таким чином втриматись на воді. Та через декілька хвилин почала відчувати, що сили почали її залишати.

Неподалік від того місця прогулювався хлопчик на декілька років старший за Анну. Звали його Добромиром. Його батько Болеслав був радником князя Руської землі Ярослава, і на цей раз вирішив взяти підрісшого хлопчика з собою. Кричала якась дівчинка. Хлопчик, не роздумуючи, щодуху кинувся до неї на допомогу. Підбігши до невеликого озерця він побачив великого коричневого пса, який з нервовим гавкотом носився біля води. Добромир стрибнув у воду і поплив. Добромир вмів добре плавати, адже батько з самого дитинства навчав його цьому. Опинившись поряд з нещасною, Добромир вхопив незнайомку за комір сорочки та поплив до берега разом з дівчинкою. Винісши її на берег, хлопець обережно поклав ношу на пісок. Дівчинка спочатку лежала без ознак життя, але через декілька хвилин почала відпльовувати воду, якої встигла наковтатись. Хлопчик з полегшенням промовив:

- Жива.

Величезний кошлатий собака, що весь цей час сидів поруч з дівчинкою, підпіг до неї з радісним гавкотом та почав облизувати.

- Гарний собака.- промовив хлопець.- А як його звати?

- Ведмідь. Я хочу, щоб він був таким же сильним.- сказала дівчинка у відповідь.-А як тебе звати?

- Добромир. Я син боярина Болеслава.

- Зрозуміло. А я Анна, донька князя Ярослава, – сказала Анна щось обдумуючи.- А давай дружити?

- Давай! - радісно промовив хлопчик, якому княжна дуже сподобалась.

- Дякую, ти врятував мене.

- Та, це дрібниці.- махнув хлопець рукою, ледь червоніючи.

З тих пір хлопчик і дівчинка стали нерозлийвода. Їм ніколи не було нудно разом. Анна і Добромир часто грали в шашки та шахи, але особливо вони полюбляли грати в тавлію - сімейство стародавніх стратегічних настільних ігор, в які грали на шкіряному ігровому столі з двома арміями з нерівною чисельністю. В цю гру могло грати двоє гравців. Анна з Добромиром грали на дошках з клітинками від 7х7 до 19х19 см. Центральна клітинка називалася троном і на неї не могли ступати інші фігури, окрім короля. Білі фігури розставлялися в центрі навколо короля. Перший хід робили чорні. Дівчинка і хлопчик робили хід по черзі у будь-якому напрямку. Фігури не могли стрибати через інші. На малих дошках можна було проходити крізь трон короля, тоді як на великих це було заборонено. Ціллю гри було проведення короля на куток дошки для білих і оточення короля для чорних. Оточити короля можна було, притиснувши його до краю, чи з іншими білими фігурами.

Зазвичай гра тривала недовго - десь хвилин двадцять. Добромир часто вигравав у Анни, тому дівчинка підходила до цієї гри дуже серйозно, кожного разу прагнучи будь що перемогти. Такий вже характер мала Анна, завжди хотіла бути першою. Дівчинка швидко вчилась грі, тому через деякий час вже Добромир намагався перемогти подругу, яка дедалі частіше вигравала у нього.

Ще Анна з Добромиром полюбляли грати в квача. Але бували дні, коли бігати зовсім не хотілось. Тоді хлопчик і дівчинка брали з собою вірного пса Ведмедя та йшли гуляти до свого улюбленого озерця Сльоза, що знаходилось недалеко від Княжого двору. Дорогою Анна розповідала Добромиру різні цікаві історії, які вичитала в батькових книжках. Ярослав робив все, щоб діти були освіченими, тому Анна для своїх років вже досить добре читала. Добромир вмів читати дуже погано, тому з радістю слухав дівчинку. А ще діти полюбляли ласувати медовим хлібом та смаколиками з горішків, патоки, кленового сиропу. Пальці були правда після цього липкими, але як же це було смачно.

На Великодні ж свята цим обом було особливо весело, адже це був час найцікавіших ігор і забав дорослих, молоді та дітей. Парубки грали в довгу лозу, кулачні бої, війну, коромисло, а дівчатка – в подоляночку, мак, жельман тощо.

Взимку головною розвагою Анни, її сестер та братів було катання на санях, запряжених кіньми. Не було нічого кращого, ніж їхати в них, відчуваючи захват у грудях від швидкої їзди та милуючись мальовничим зимовим краєвидом навкруги. Здавалось, що ти потрапив у казку.

Так і проходило дитинство Анни- у безтурботних розвагах, спілкуванні з друзями.