Герої

Неприємний запах сірки та пороху в’їдався в ніздрі. Від клубів диму та пилу запирало подих. В голові дзвеніло так, немовби хтось всередині з усіх сил лупив у дзвін, не спиняючись ні на мить. Степан Іванович насилу відкрив очі. Все тіло гуділо, пронизане тисячами голок від вибухової хвилі. Він не одразу зрозумів де знаходиться та що відбулося. Знадобилось кілька миттєвостей, щоб прийти до тями і ще трохи часу, щоб зрозуміти чи не посікло його. Якимось чином смертоносні осколки оминули Степана Івановича, залишивши по собі лише незначні порізи. Старий перевернувся зі спини на бік, намагаючись підвестися. Та запаморочення знову притисло його до землі.

Погляд Степана Івановича вихопив крізь пелену диму Романа. Військовий лежав на спині і важко було сказати чи живим він. Старий зібрався з силами і, опираючь на лікті, поповз до хлопця.

—Романе! — кликав в надії, що військовий відреагує.

Неподалік, на боці, лежав «Т 4» охоплений полум’ям. Осколки добряче пошматували автомобіль. Приліт прийшовся майже в бус і саме сталевий каркас машини врятував життя Степана Івановича, оберігши від важких поранень.

Повзучи, старий наткнувся на кулемет, який викинуло з автівки. Зброя вціліла і тепер дивилася своїм чорним дулом просто на Степана Івановича. Кожен говорить про зброю, як засіб захисту. Так воно і є. З самого Дня Проголошення Незалежності Степан Іванович з болем у серці спостерігав, як Україна роззброюється, як стає небоєздатною та незахищеною. Папірці... Папірці з кількома розчерками пера глав держав не стали захистом. Нічого дивного. Зброя — засіб захисту. І коли у тебе її вдосталь, жодне дике плем’я не наважиться потикнути свого носа у твій дім. На сильних, здатних дати відсіч, не нападають. Таких, якщо не бояться, то остерігаються. А якщо й спробує хтось проявити агресію, то швидко отримає по зубах.

Стогін... Степан Іванович прислухався. Думав, що йому причулося. Але ні. Роман знову застогнав і ворохнувся. Старий оминув кулемет і поповз швидше до військового.

—Романе, — Степана Івановичу вдалось звестися на коліна, — живий?

—Ніби так...

—Поранення?

Але запитання виявилось зайвим. Штанина на правій нозі Романа наскрізь просякла кров’ю. З-під розірваної тканини проглядалась пошматована плоть і навіть біліла стегнова кістка, що гостряком стирчала назовні.

—Турнікет... – тремтячими руками Роман подав його Степана Івановичу.

Старий учитель не одразу розібрався, як користуватись хитро-мудрим ремінцем. Вояк тремтячими руками допоміг накинути турнікет. Степан Іванович за допомогою підказок затягнув вороток. Роман шипів, кричав, але не переставав повторювати:

—Сильніше! Сильніше затягуйте! Ще!

Лише, коли турнікет зупинив потік крові, солдат важко видихнув і закотивши очі закинув голову.

—Романе! Романе! — легкі ляпаси повернули хлопця до тями.

—Вони скоро будуть тут, — видавив із себе вояк, — п*дари. Потрібно забиратися звідси.

Поміж вибухами прорвався крик. Ще один вояк вижив. Степан Іванович бачив, як він підвівся і, похитуючись на ватяних ногах, рухався назустріч. Правою рукою солдат намацував повітря. Ліва була відсутньою, вище ліктя. Обпалений одяг прилип до покаліченого тіла. Волосся обгоріло, на чорному обличчі зіяли білі очі. Але чи бачив він, важко було сказати.

Степан Іванович поспішив до солдата. Рука вояка вчепилась в плече старого.

—Це я, синку, я.

Той засміявся крізь сльози.

—Ви? Степане Івановичу? Ви. Я бачу, — закивав головою.

—Стій, — старий зняв з плеча вояка турнікет, — я тобі допоможу.

—Четверо важко поранених, двоє загиблих, — сам до себе говорив Степан Іванович, крутячи в покритих кров’ю руках пошкоджену рацію. Він намагався вийти на зв’язок, затискаючи тангенту, але у відповідь чув лише шипіння. — Зв’язку немає... — зітхнув, закриваючи очі.

***

Канонада припинилась ближче до світанку. Здавалося б на краще. Як би не так. Це могло означати лише одне — скоро почнеться зачистка. Підуть російські війська.

З усіх поранених українських військових йти самотужки так-сяк міг лише один. Степан Іванович спершу допоміг обробити рани, а опісля перемістив вояків до підвалу одного з будинків. Вцілілий кулемет прибрав з дороги і приніс хлопцям автомати із залишками БК. Вояки сказали, що в полон не підуть, дадуть останній бій.

Степан Іванович не став вмовляти військових. Розумів, що з такими пораненнями навряд вони виживуть не те що в полоні, в навіть і тут. Їм потрібна кваліфікована допомога. Інакше ніяк. Інакше... Старий вчитель проганяв від себе такі думки, хоч вони вперто лізли у голову. «Вони ще занадто молоді, щоб вмирати. Їм би ще жити і жити».

Степан Іванович вже збився з ліку, скільки разів намагався зв’язатися по рації. Кожного разу він виходив з підвалу і хворобливо тиснув тангенту.

—Прийом. Як чутно. Прийом. Я — «Сокіл». «Вежа» на зв’язок.

Позивні назвав Роман. Поміж втратами свідомості хлопець намагався переконати старого, щоб той забирався з міста. Але намарно. Степан Іванович не покидав вояків, носив їм їсти і пити, слідкував за ранами, хоч мало чим міг зарадити. У нагоді став візок, яким старий вчитель перевозив знайдені продукти і питво.

На наступний день, після прольотів, по воду довелось йти далі, аніж зазвичай. Степан Іванович підіймався неширокою вулицею вгору, оминаючи то тут, то там згорілі до тла автомобілі та пошкодженні осколками будинки, що зяяли пустими віконницями, як раптом рація захрипіла. Крізь шум прорвались нечіткі обірвані слова, а подекуди лише букви. Але цього було достатньо, щоб Степан Іванович розібрав, що розмовляють українською. Він підніс рацію до обличчя:

—Прийом. Я «Сокіл». Як чутно?

У відповідь той же шум перемішаний з обривами слів.

Старий наступив брови, глянув вниз по вулиці, а тоді вгору і мало не вилаявся. Він невдоволено поплескав себе по лобі:

—От старий дурень! Дурень! Дурень! — кинувся, як тільки міг швидко, вгору.

Вже за кілька десятків кроків рація запрацювала краще, а коли Степан Іванович досяг найвищої точки вулиці — слова можна було розібрати.

—«Сокіл», я «Вежа». На зв’язок. Як чутно?

—«Вежа», я «Сокіл». Чую, розбираю добре.

Чи не вперше, за багато останніх днів, на обличчі старого вималювалась щира усмішка. Він хаотично, стискаючи тремтячою рукою рацію, розповів про поранених, про їхній стан і місцезнаходження. При цьому видав себе за Романа, як той наказував. І коли Степан Іванович уточнив, що росіян у місті поки не видно, почув такі обнадійливі слова: «Евак виїжджає. Тримайтеся хлопці. Скоро будемо».

Погляд старого вчителя вихопив перекошену вивіску: «Аптека». Туди він і попрямував в надії знайди залишки ліків та води. Він насилу починав пошкодженні, вивернуті з петель двері і протиснувся всередину. Не те, чого б хотілося, та все ж три пляшки вкритих пилом води він знайшов. З медикаментами не пощастило. Тож дякуючи богу за те що є, Степан Іванович вийшов назовні. Але вмить закляк. По вулиці, притискаючись до стін будинків, йшло з півтора десятка військових. Білі пов’язки на руках і ногах видавали у них росіян. Старий зметикував і, випустивши пляшки води з рук шмигнув у кишеню і вимкнув рацію та викрутка антену, що зрадницьки стирчала назовні. Його погляд майнув вниз по вулиці, на будинок в якому залишались українські військові. Якийсь кілометр, не більше...

—Оппа! — засміявся один росіянин, наблизившись. — Чьо ти здєсь дєлаєш, дєд?

—Живу, — голос затремтів. Не за себе боявся Степан Іванович.

—Ти чьо трясьошся, старий? — дуло АК вперлось в підборіддя. — Іспугалса?

—Іспугалса, — це слово Степан Іванович вимовив значно спокійніше.

—Да успакойса, Валєра, — підійшов інший росіянин, вхопив дуло автомата і відвів від підборіддя старого. — Нє бойса, нє обідєм. Много людєй в городє осталось?

—Нє знаю, — знизав плечима старий. — Большенство уєхалі.

—А ти чьо осталса? — сплюнув зневажливо Валєра.

—Вас ждал.

—Ето хорошо, — усміхнувся росіянин і озирнувся на тих, які стояли позаду. — Слишалі, парні?

—От і дождалса, — сказав один.

—Дождалса асвабаждєнія, — докинув інший.

Спочатку Степан Іванович прийняв сказане за сарказм, але по тону зрозумів, що слова були абсолютно щирими. Росіянин вірив у те, що говорив.

—Нічьо, дєд, тєпєрь будєт всьо харашо.

Старий вчитель роззирнувся, оглянув руїни колись квітучого міста і мало не зірвався. Всередині все перевернутись, а видавив він насилу інше:

—Должно бить, — натягнув на себе усмішку.

—Слишиш, дєд, — чорне дуло АК знову замайоріли перед обличчям Степана Івановича. — а укропи в городє осталісь?

—Нє могу знать, рєб’ята. Било много, но оні уєхалі. Ілі погіблі.

—Отцепись от старіка, Валєра. Пошлі. Оставь єго.

Степану Івановичу відлягло від серця. Він усвідомлював, що викликавши евак, практично підписав українським військовим смертний вирок. Та зараз росіяни підуть і можна буде попередити хлопців. Можна буде вберегти вояків, розповіли їм, що росіяни уже заполонили місто. Застережений — отже підготовлений.

—Слишеш, дєд? — дуло автомата вперлось в плече. — Ти чьо, аглох?

—Шо? — очі старого вчителя забігали зі сторони в сторону.

—Пойдеш с намі, — пика росіянина самовдоволено викривилась. — Нє вєрю я етому дєду, Валєра. Х*хлам нєльзя вєріть. Чєво застил? Пойдшлі...