Герої

Коліщатка старого візка пронизливо поскрипували, підстрибуючи на всипаній шматками цегли, битим склом, залишками викорчуваних зі землі дерев, асфальтованій дорозі. Її також добряче посікло. Кожних кільканадцять метрів на шляху зіяла вирва від снаряду. То тут, то там майже вертикально стирчали туби від нерозвірваних «Градів».

Бахмут став містом- руїною, містом-привидом, містом мертвих, містом де смерть зустрічалась на кожному кроці. Наткнутися на вулиці на тіло тутешнього жителя стало звичним ділом. Скільки Степан Іванович їх похоронив власноруч? А скільки їх залишилось під безліччю завалів? Колись красиве, вкрите зеленню містечко перетворилось на пустку. Немовби якийсь із фільмів-апокаліпсисів став реальністю. Тепер тут побачиш хіба військових, або кілька десятків «ждунів». Перші – герої, що стоять на захисті рідної землі, другі – моральні виродки, які готові з калюжі воду хлебтати, але дочекаються «руского міра». Ці паразити беруть гуманітарну допомогу від українських солдатів та волонтерів, а потім здають ворогу їхні позиції. Лицемірні виродки. Принаймні так думав Степан Іванович. Він мало з ким тут спілкувався. Усі дорогі йому люди або виїхали звідси, або загинули. Донька уже давно живе у Києві. Поїхала вчитись і там й залишилась. Одружилась і народила двійко діточок. Приїжджали вони на дні народження та свята. А онуків привозили кожного літа до бабусі та дідуся.

Степан Іванович зупинився. На розтрісканому асфальті лежала книга. Вона була розгорнута, а краї обпалені. Чоловік зігнувся і підняв книгу. Струм в з неї бруд і закрив. На палітурці букви вишикувались у власному порядку і вказували ім’я автора та назву книги:

Богдан Лепкий.

«Не вбивай. Батурин».

Чоловік ще раз протер книгу. Обережно, немов цінну реліквію. Власне такою вона для нього й була. Все життя Степан Іванович відпрацював учителем української літератури. Навіть у радянські часи не цурався просувати своє, рідне, таке близьке до серця. Влада СРСР возвеличувала лише російських письменників та поетів. А за таку книгу можна було і до буцигарні потрапити. А то й того гірше.

Степана Івановича привчив до читання його дідусь. Тоді вибору української літератури було зовсім небагато. Цензура пропускала лише дріб’язок і то лише ті книги у яких персонажі виявляли лояльність до Росії: Богдан Хмельницький, Іван Сірко, якщо з видуманих, то Тарас Бульба. Про Івана Мазепу чи Івана Виговського й згадувати заборонялось. Бандити та зрадники. Пропаганда усіх невгодних так називала. Дивно, що Тараса Шевченка не забороняла. А у його творах безліч антиросійських підтекстів.

Тоді було важко. Та й тепер не легше. Степан Іванович згадував кадри з окупованого Маріуполя. Те, як росіяни першим ділом почали палити українські книги і змінювати вивіски. Його рідний Бахмут майже стерли з лиця землі. «Рускій мір» іде.

Чоловік поклав книгу до інших, які розмістив на візочку.

Скрип-скрип, скрип-скрип. Степан Іванович пішов далі зруйнованими вулицями.

На одному з перехресть зібралось з десяток людей. Вони заглядали один з поза одного на бус кольору хакі з великою табличкою на лобовому склі: «Волонтери».

Чоловік не встиг підійти, як до нього наблизався військовий. Молодий хлопець не старший двадцяти п’яти років широко усміхався.

–Степане Івановичу, – простягнув він руку для привітання, – радий вас бачити.

–І я тебе, Романе, – потиснув руку військового чоловік. – Як справи?

–Воюємо.

–Інакше ніяк, – зітхнув Степан Іванович. – Моя б воля, я б також у руки зброю взяв. Та вік вже не той. Як-не-як, а вже без малого сімдесят.

–Ви наша моральна підтримка. О! Мало не забув, – Роман витягнув з-за бронежилета книгу. – Ось, вже прочитав.

На палітурці було написано:

Юрій Горліс-Горський

«Холодний яр».

–Це добре, – кивнув Степан Іванович.

–Ще щось нового знайшли? – військовий кинув погляд на візок.

–Є трохи. «Мотрю» читав?

–Так. Ви давали перед «Холодним яром». Маєте наступну частину? – очі Романа блиснули з надією.

–Так. Вона трішки підгоріла, але текст вцілів, – Степан Іванович простягнув книгу.

–Батурин. Батурин? – повторив військовий.

–Столиця Івана Мазепи. Три сотні років минуло, а ворог все той же.

–І все такий же, – зітхнув Роман. – Тримайте, – військовий простягнув пакет. – Трохи їжі. Волонтери привезли.

–Дякую, – ніяково усміхнувся Степан Іванович. – Бережи себе. Усі бережіть себе.

–Ви також. Тамара Василівні передавайте привіт. Якщо щось потрібно, звертайтеся.

Чоловік почимчикував далі, лише характерним жестом руки попрощався з Романом.

***

Степан Іванович прочинив двері зайшов у вузький коридор двох кімнатної хрущовки. Він першим ділом зайшов у спальню. На ліжку лежала жінка. Її погляд був спрямований у стелю. Вона ніяк не відреагувала на прихід чоловіка.

Степан Іванович сів поруч на крісло і взяв у свої долоні руку дружини.

–Як ти тут, Тамарочко? Скучила поки мене не було? Знаю, що так.

Жінка не реагувала. Все дивилась у стелю.

–А я води привіз. Знайшов кілька хороших книг. Наші хлопці дали волонтерку. Зараз і повечеряємо. Сьогодні буде смакота.

Степан Іванович ще посидів трохи, погладив холодну руку дружини, а тоді пішов на балкон. Там він поставив мангал, який частково прикрив стальним листом, щоб зручно було готувати їжу. Ані газу, ані електроенергії а Бахмуті не було. Все поруйнували «асвабадітєлі».

Чоловік посадив дружину, підбив подушки і взявся її годувати. Тамара рефлекторно відкривала рота, навіть якусь частину їжі ковтала. Але залишки, що стікали з куточків уст доводилось витирати.

Гасову лампу Степан Іванович запалював, коли починало сутеніти. Він ставив її поруч з м’яким кріслом на столику і починав читати вголос. Не знав чи чує його дружина, але вірив у це. Ближче півночі чоловік цілував дружину і йшов спати. Обов’язково перед сном брав у руки фотографію з чорною стрічкою у правому нижньому кутку. Довго розглядав зображену на ній світлину сина, а тоді змахував сльозу і вмощувався у ліжко, накриваючись одразу кількома ковдрами, щоб не замерзнути.

***

Після сніданку Степан Іванович знову йшов з дому, прихопивши свого старого візка. Він прямував ближче до позицій українських військових. Туди, де можна було зловити мережу інтернету від «Starlink» та зателефонувати. Кожного ранку чоловік проходив цей шлях, щоб почути голос доньки та онучок. Він скучав за ними неймовірно, хотів знову побачити та обійняти і вірив, що так воно і станеться.

–Вітання, Степане Івановичу, – зустрів чоловіка один із військових.

–І тобі привіт, Василю.

–Як ніч пройшла? Не виспались напевне? Всю ніч сволочі поливали снарядами місто і градами крили.

–Вже звик. А Тамара й так не реагує. Деколи складається таке враження, що її розум та душа десь не в цьому світі. А може це й накраще, – знизав плечами Степан Іванович.

Він мимоволі думками вернувся у минулу ніч та й кілька останніх. Чоловік завжди намагався знаходитись поруч з дружиною під час обстрілів. Щоб, якщо прилетить у квартиру, загинути поруч з нею. Степан Іванович й Бахмута не покидав через Тамару. Лікарі після інсульту казали, що навряд чи вона прожеве більше місяця без госпіталізації. А вивезти жінку не було змоги. Їхати потрібно на високій швидкості,  поміж спалених автівок та воєнної техніки, оминаючи вирви на дорозі, яка прострілюється окупантами безперервно. Це шлях просто на інший світ для Тамари.

–А ви, як тут, хлопці? – запитав Степан Іванович.

–Цілі, дякувати Богу, – пхнув цигарку до рота Василь. – Навіть без трьохсотих обійшлось.

За спиною військового з’явились ще кілька його побратимів. Побачивши Степана Івановича усі щиро всміхнулась і наблизились привітатись. Поговорили трохи, дехто взяв книги привезені колишнім вчителем літератури і віддали ті, що вже прочитали. Роман дав ще пакет з харчами і хлопці, розпрощавшись пішли вулицею далі. Знали, що їхній добрий товариш хоче порозмовляти з донькою.

Розмова зазвичай займала хвилин десять. Степан Іванович розпитував, як там онучки, як зять, зі сльозами на очах слухав про них і тремтячими руками тримав телефон, коли донька пересилала їхні світлини. Кожного дня, після розмови, Степан Іванович дякував Богу, що з рідними все добре. Після втрати сина він знав, що не зможе пережити, якщо щось трапиться з донькою та онучками. Тамара не витримала, коли загинув їхній син, Федір. На третій день після похорону її вдарив інсульт.

Десь неподалік свистіли снаряди. Земля здригалась від прилетів, а на окраїнах йшли стрілецькі бої. Степан Іванович зайшов на міське кладовище. Попрямував просто до могили сина. Помолився, посидів на лавці, яку йому допомогли встановити військові, розповів Федору, як пройшов день і знову почимчикував вулицями рідного Бахмута, тягнучи за собою візок. Якраз прийде до обіду додому, нагодує і почитає її улюблену книгу «Граф Монте Крісто».

***

Минав день за днем. Під обстрілами, які ставали дедалі частішими і потужнішими. До артилерії приєдналась кавітація зі своїми КАБами, які приносили жахливі руйнування. З усім цим ширились неприємні новини. Військові уже перемовлялися, що місто потрібно покидати. Російська армія просувається і, не зважаючи на власні втрати, вигризає метр за метром, беручи місто в кільце.

–Степане Івановичу, – голос Романа тремтів. Ні, не від страху, скоріше від хвилювання, – потрібно евакуйовуватись. Ми будемо відступати. Сюди зайдуть росіяни.

–Я не можу, – категорично заперечив чоловік. – Я не покину Тамару.

–Вас уб’ють. «Ждуни» здадуть.

–І нехай.

–Де логіка? – підвищив голос Роман. – Якщо Вас уб’ють, що буде з вашою дружиною? Хто за неї подбає?

Степан Іванович мовчав. Він розумів, що військовий має рацію. Але, що тут вдієш?

–Потрібно спробувати її вивезти, – запропонував Роман. – Я домовлюся про транспорт.

–Швидка сюди не приїде, – безнадійно всміхнувся Степан Іванович.

–Ні, – погодився військовий, – доведеться їхати без комфорту.

–Вона не переживе...

–Ви не знаєте. Але точно відомо, що ваша дружина без вас помре, коли ви будете убиті. На мою думку, вибір очевидний.

–Напевне... твоя правда...

–Тоді готуйтесь. Я приїду за вами лише буде така можливість.

***

Цього дня Степан Іванович не встиг в обід дійти додому. Маршрут виявився складнішим ніж зазвичай. Здавалося, що настав кінець світу і небо обрушилось на землю. Залпи артилерії та авіації не припинялися ні на мить. Зруйновані будинки і стовпи чорного диму, що тягнулись в небо перетворювали Бахмут у пекло на землі.

Степан Іванович навіть покинув візок і поспішав до своєї дружини. Кілька разів гахнуло зовсім поруч. Трохи дезорієнтований, чоловік продовжував йти. Ноги підкошувались та заплутались. Вочевидь, Степан Іванович отримав легку контузію.

Посеред всього цього жаху завили шини автівки. Зовсім поруч зупинився «WolksWagen T 4» перефарбований на військовий манер. Двері прочинились.

–Сідайте! – гукнув Роман і допоміг Степана Івановичу.

–Ти вчасно, – задихався чоловік.

–Я б сказав, що занадто пізно. Обережно, зброя.

Між сидіннями стояв кулемет.

–Гарна цяцька, – звів брови Степан Іванович.

–Стріляли з такого?

–Не з такого, але схожий в руках тримав. Та було це давно, ще в армії. Шкода що вам довелось воювати по справжньому.

–Комусь би довелось рано чи пізно.

Автомобіль рвонув з місця. Хотілось їхати якомога швидше, але заважали вирви, частини будинків, які глибами повикидали на проїжджу частину і спалені до тла автомобілі. За кілька хвилин на горизонті з’явився будинок в якому жив Степан Іванович. До нього залишалось проїхати всього один двір.

–Цілий, – з полегшенням зітхнув чоловік.

Але тільки він це сказав, як в багатоповерхівку влетів КАБ. Загуркотіло несамовито. Степана Івановичу відняло мову від побаченого. Шматки будинку долетіли й до автомобіля. Дрібні частини бетону та цегли посипались градом з неба.

–Куди!? – крикнув Роман, коли Степан Іванович вистрибнув з автомобіля і побіг до напівзруйнованого будинку.

Військовий кинувся слідом.

Степан Іванович з жахом усвідомив, що КАБ прилетів просто у його під’їзд. З першого по останній поверх все обвалилось. Чоловік став навколішки і почав розгрібати завал.

–Тамаро... Тамаро... Потерпи, я зараз... Потерпи трішки, – на його очах бриніли сльози, а пальці вкрились кров’ю через порізи об гостру цеглу та бетон.

–Степане Івановичу, – вхопив чоловіка за плечі Роман, – Не вдасться. Потрібно їхати. Потрібно рятуватися.

Але він не зупинявся, все здирав руки об залишки під’їзду в якому жив. Роману довелось добряче тріпнути Степана Івановича, щоб той відреагував. Чоловік звів погляд блакитних очей на військового, а в них лише запитання: «Чого тобі»?

–Поїхали. Ми її не врятуємо зараз.

Трішки до тями Степана Івановича привели два вибухи спричинені снарядами, що прилетіли в сусідній будинок.

Роман допоміг старому другу підвестися. Степан Іванович не відводив погляду від зруйнованого будинку, але йшов до автомобіля. Та дійти їм не судилось. Снаряди з «Града» лягали один за одним спопеляючи все навколо. Світ потьмарився і перестав існувати.