СПОВІДЬ ІЗ ТРЯСОВИЩА

…Яструб ширяв у висотах, озираючи довкіл: довгошиїй черв’як водонапірного шланга обрив усю землю. Сотні вирв зяяли скалками вологи, в яких відбивалися сотні яструбів. Жодної полівки. І один копач…

***

Вимкнувши гідромотопомпу, хлопець усівся на повалений стовбур і закурив. Протер рукавом неголене обличчя, розмазавши бруд. Звикав до тиші, хоч у голові ще чувся гул двигуна. Сірість бурштинової копанки не надихала: автентичність пустиря могла дати під дих марсіянському ландшафту. Але він не потребував мотивації, адже чудово знав, де вона зарита.

За спиною курця танцював п’яний ліс: чимало не природно похилених дерев ніби практикували йогу. Підмите шукачами коріння стає не в змозі утримуватися в ґрунті та, через надлишок води, з часом влягається на землю. Тож якийсь невдаха, що забреде сюди прогулятися, у вітряну погоду має всі шанси не повернутися.

На копанці незвично порожньо: вчора один пияк обвалився до власної ж ями, укрившись тоннами піску: розчавило раніше, ніж задихнувся. Відспівуватимуть, до речі, у новозведеній за пожертви від знахідок церкві: на давньому місці, де колись згоріла дерев’яна. Хлопець, як і решта, ще підсобив валютою в придбанні православних ікон, інкрустованих блискучим медом надр.

Поліція та сьогоднішні похорони віднадили на день всіх копачів. Чим він і скористався, знаючи, що до ночі знов стане людно – бурштин не любить самоти.

Докуривши, жбурнув недопалок в багнюку, в якій стояв до колін у довгих рибальських чоботях, і завів двигун. Монотонний шум розлігся околицею. Пів дня побовтавшись у болоті, зібрав мізерний урожай. Навіть з’явилися думки, що це неспроста, що це кара за зневагу до поминок односельця. Чортихаючись, він все ж продовжував, вирішивши, що місцина вже вироблена до краю.

За роботою пригадалися тутешні розмови: копачі казали, щойно один гигне на болотах (а як пахаєш у таких умовах і з різним допінгом у крові – це регулярний трапунок) – то другий потім обов'язково нариє стільки самородків, що не мішки, а контейнери вантаж. Везучий збіг або звичайні байки? Можливо. Та чим чорт не жартує? А тут точно не ангели: заляпані що лахи, що нутро.

Бувши зайнятим, злим і голодним, він не одразу звернув увагу на уламок заліза неподалік. Мабуть, від чийогось мотору щось відвалилося чи ще якийсь металолом. Урвавши справу, брудний і спітнілий, він почалапав до уламка, щоб викинути той на землю. Рука, що мала б дістати залізяку з багна, несподівано осіклася.

— Знайшли, блін, де ящиками розкидатися! – вилаявся хлопець, коли з багнюки випірнули прямокутні обриси.

Довелося занурити руки аж під низ. Намацав і взявся підіймати, напружив біцепси та вирвав ящик із намулу.

— Якщо хто каменюк туди накидав – я його вб’ю, падлюку! – злився він, прихиливши знахідку до поясу та крекчучи під її вагою.

Рушив поволі до берега. За кілька метрів нога втрапила в підступну яму, «ящик» порушив рівновагу і – хлопець опинився в багнюці…

…Скінчивши хвилю лайки, він все-таки виніс знахідку на сухе місце та почав її розглядати. Тепер було видно, що це якесь ретро: невеличка скриня. Без коштовної оздоби чи гербів, але виглядала солідно. Металевий корпус оперізували дві шкіряні стрічки, між якими мався замок. Можливо, він і був чудовим в часи своєї молодості, проте взяті з багажника монтувалка й молоток швидко його знешкодили. Перерізавши ножем стрічки, хлопець відкрив скриню.

На диво, та від побаченого йому забракло дихання, тож чергова лайка не пролунала. «Оце так везуха!» – подумав він, розгрібаючи золоті злитки та монети брудними руками. Ті приємною вагою укладалися на долоню, тішачи його зір. Це виглядало мов у коміксах: довкруги сама сірість і чорнота, а в руках – сльоза сонця. Порившись у скрині, помітив темну склянку з корком.

— Карта скарбів??? – не вірив він своєму щастю, намагаючись її по швидше відкрити.

Кинувши корок до скрині, обтер об себе мокрі руки та дістав вміст склянки – старий аркуш паперу. Хлопець дещо зажурився: одначе, не карта. Втішився думкою, що ці письмена можуть бути цінними, а знач – спробує за них виручити добрі гроші. Вивчаючи текст, виявив, що це чи то лист, чи то записка. Трохи здивувався, помітивши, що розуміє написане: щось діалектне.

***

Мене звати о. Йов Честин, а ця сповідь – про мною бачене та пережите.

Все почалося з того, що однієї ночі у двері моєї господи несміливо постукали. Ставши віднедавна священником цього занедбаного краю, я ще не звик до пізніх візитів тутешніх, які зрідка траплялися. Відчинивши двері, я ледве розгледів кілька жіночих постатей. Запросив їх і ту ж мить світлицю заповнили троє юнок. Красиві, хоч і налякані. Одна з них, певно, найстарша, наважилася почати: вони шукали порятунку та прийшли просити допомоги. Озвучивши прохання, дівчата дістали зі своїх наплічних сумок небачені скарби: всілякі перстені й амулети, сережки й браслети, кулони та коштовні камені з сімейного спадку. Їхні батьки зібрали, що могли, аби порятувати доньок від відьми та ладні віддати мені чи пожертвувати на церкву, якщо їх обережу, супроводивши в мандрівці звідси. Я їх запевнив, що допоможу, заспокоїв як міг, та відправив назад, разом з їхніми статками, пообіцявши завтра навідатися. Проводячи їх із двору, стрівся поглядом із дідом-візником, який шанобливо схилив голову, взявшись пальцями за край капелюха. Три гості сховалися в пошарпаній кареті на двоє коней – ніяких лишків на них, тільки необхідна збруя – та рушили геть.

До сьогодні з їхньої родини тут ніхто не бував. Не заглядали й до церкви, тільки матінка їхня раз явилась, коли одна із доньок так занедужала, що лікарі розводили руками. Молилася й просила мене і Господа допомогти, лишила щедру милостиню – на десяток тонких свічок і безповоротно вийшла крізь церковні двері, що ледве висіли на клямках і скрипіли: протяги з вікон розходилися. Її дочка видужала. А я залишився в неосвітленому храмі, гадаючи, де ж це найняти майстрів коштом отриманих дарів: замінити трухляві віконні рами, нанести на прісні шиби вітражів, вставити дубові двері та замки не ржаві...

В цю мить мені згадалося, як видів їх уперше: проїздили повз церкву – розкішною каретою на шість коней, укритих вздовж спини пурпуровими й черленими накидками, зі стрічками побіля вух. Дугові голоблі над конями розфарбовані пістрявими візерунками, а налобники – благородними біло-синіми узорами, скрізь китиці звисають, відразу видко – везуть магнатів. Збруя виблискує на сонці, її залізні елементи позолочені, а коні, якими правив слуга-візник, гризуть срібні вудила.

Ще спам’ятався поговір про брата глави цієї родини: програвся в карти на одному із панських бенкетів, та так, що з власної садиби мав виїхати – але й те не покрило всього боргу. Тож віднедавна він гостював тут, у родичів.

Опісля я пів ночі не спав. Звісно, я чув, що в якомусь із довколишніх селищ, розкиданих по долинах та горах, сталося нещастя: зникли три дівчини, три сестри. Правда чи плітки – хтозна. Переповідали, що одна вернулась, але повністю втратила глузд і невдовзі померла. Згодом якийсь мисливець знайшов рештки іншої сестри: не дивлячись на об’їдене вовками тіло, він помітив, що в неї були перерізані зап’ястя. Третя ж зникла безслідно. Все це списували на відьомські діяння, ніби тій необхідні були три споріднені душі, але коли одна з них раптово вчинила самогубство – решта бранок стали непотрібні. Звісно, ніхто нічого не бачив, а відьмою селяни могли прозвати як за нелюдимість, так і через жіночу заздрість, непогамовану хіть до чоловіків чи п’яну голову. Та все ж сходити й розпитати главу родини буде не зайвим. Може, освятимо їм дім і минеться.

Сім’я дівчат сердечно мене зустріла та благала тих порятувати. Їх матінка й служниця були в сльозах, а батько, дядько й дід, яким мене представили, виглядали стривоженими. Я запитав, чому вони не спромоглися найняти за коштовності людей – гурт охоронців, невже мають час на жадібність? Батько пояснив, що спершу так і було: зібрали кілька десятків добровольців, які за чималу суму, погодилися вистежити відьму, узявши скромний аванс – промочити горло та наповнити шлунок. Шестеро сміливих подалися в ліс – і не повернулися. По тому зостався десяток найманців, інші злякалися відьомських чар і ризику загибелі. Нова шістка вторгувала собі у п’ять разів більшу винагороду – вимагаючи ту наперед або пішли б геть. У відчаї родина погодилася. Найманці взяли гроші й опісля їх не бачили: втекли.

А ті відчайдухи, що залишилися, навіть спробували пограбувати маєток: підпаливши конюшню, проникли в будинок і там нишпорили в пошуках золота та перевертали меблі догори дриґом, доки вся родина з челяддю гасили пожежу. Врятувало те, що забігши до хати за відром, грабіжників помітила служниця та заверещала. Ті кинулися тікати: двоє видерлися на кам’яну огорожу та чкурнули, а третього, коли той саме її перелазив, поцілив рушницею дідо. Але дещо зі взятого повернули: одного втікача наздогнали спущені мисливські псюги. Другий теж не втік: очманіло женучи від хортів, згинув на болотах зі своїм набутком, як то взнали по слідах. Тож найманців не зосталося, а простий селянин лякається відьомства сильніше, ніж бажає золота – не вмовити. Після того випадку ні вони нікого не шукали, ні до них ніхто не потикався.

— Щось так їм щастилося: швидко відшукали сховок і задні двері виявилися прочиненими… – видав, розглядаючи землю, батько, – добре, хоч кулями одного нагнали – таке не підлаштуєш.

— Це ти на мене тінь кидаєш? Я останнє віддав на племінниць, дочок твоїх, а ти мені зраду вішаєш, брате? Оце віддяка, оце рідна кров, нічогенька шана, – огризнувся зачеплений почутим дядько.

— Я імен не називав, на тебе й не дивився – сам озвався.

— Бо знаю обмовляння поза спинні ці, стрічав доволі. Раз оступився – завше у підозрі ти, хоч і без вини.

— Я лише вголос думав, не дорікав, – сказав батько.

— До вечора ще встигнеш і проклясти, брате, – відповів дядько.

— Клянуть слабкі. Я – зневажаю… чи ж прощаю, – мовив батько і відвернувся від дядька, засвідчивши, що суперечці кінець.

— Великодушний то який, кревний мій, отче! Святих побільшає у сонмі вашім, як брат мій ізжиє сто літ і вознесеться, – пожартував, поглянувши на мене дядько.

Але йому вже ніхто не відповів, і він подався походжати двором. Батько ж додав, що коли вони зрозуміли, що можуть покладатися лише на самих себе – трьох чоловіків – то занепали духом. Коли це матінка згадала, що є в селі божа людина – священник нетутешній. Кому ж довіритися, як не тому, хто спроможний протистояти темним силам і прокляттям? На тому й порішили по мене звернутися.

В них мався старезний мушкет і рушниця. Пропонували, навіть наполягали на тому, щоб я взяв хоча б щось із цього в поїздку на випадок нападу. Та я відмовився, посилаючись на те, що не гоже священнику відстрілювати людей, хай навіть і лихих. Мої меч і броня – то віра і хрест. Та й я б нікого не поцілив, адже в житті не тримав зброї та стріляти не вмів.

Під час нашої розмови напрочуд різко каркнув ворон, що звідкись узявся на гілці найближчого горіха. Ми замовкли й дивилися на нього якусь хвилю. А потім дід прудко нагнувся долі й зацідив каменюкою по гілляці. Птах крикливо сполохався й полетів геть. Дід вилаявся, пояснивши, що подумав на ворону – чи та не від нечистої прилетіла прознати нашу бесіду. Його забобонність я вирішив не зачіпати.

Вислухавши, обговоривши деталі, я пообіцяв зробити все, що зможу й навідріз відмовився від оплати за порятунок. Власне, супроводжувати бентежні душі на шляху до притулку в стінах міста – хіба не варта того місія? Виглядає, що всі вони дійсно стурбовані, аж я засумнівався чи й справді відьомство не накинуло на юнок око.

Опівночі мене щось розбудило. В кімнаті було темно, тільки місячні промені заглядали до хати крізь вікна. Та уздрівши чиюсь тінь я зрозумів: вона тут. Мене взяли дрижаки і я зірвався з ліжка, в самій нічній одежі, опершись на стіну. Я мав гидке відчуття, ніби холодна рука мацає моє серце: зволікання призведе до смерті. Мені сяйнула думка і я кинувся до столу коло ліжка, де лежало розп’яття, міцно вхопивши його двома тремтячими руками, тримаючи перед собою.

— Не бійся, святеннику, я не по твою душу… цього разу, – процідилися гадючим шипінням слова з її рота. – Приведи їх до мене й одержиш, що хочеш..

— Ззз-забирайся геть, покруч Люцифера! Ззз-заклинаю іменем Творця – щезни, звідки взялася! – нарешті зумів я себе опанувати.

— І в тисячне – все те ж саме: погрози, прокляття… Ха! А кажуть прокльони то діло відьомське, а ти бач, як розходився, ніби відьмак, хех, хе-хе… – зловісний сміх за мить обернувся люттю, – НЕ ЗЛИ МЕНЕ!

Ту фразу мовив нелюдський голос, що вміщав у собі вищання та скрегіт: від гучності мені позакладало вуха, а тіло пронизав порив крижаного вітру. У темряві здалося, що руки примерзли до залізного розп’яття.

Заспокоївшись, вона підійшла ближче, зазирнула в мої вічі:

— Чого ти хочеш, чорноряснику? Може, награтися зі слухняною донькою гончаря? Ліпше грудок не знайдеш, а вона ще й невідкоркована, – та, уважно вивчаючи мої очі, додала: – ні, ти не того штибу. Може, кортить єпископом стати? Митрополитом? Знов не те. Ага, бачу: бажаєш церкву свою ошатну, прагнеш поліпшити її вид, оздобити, хе-хе! – шепеляво зраділа своєму влучанню. – Приведеш їх мені – заблищить твій храм, – і вона відійшла від мене, ставши під потоки місячного сяйва.

Навіть за вкрай тьмяного світла побачене жахало: скам’янілі очі, сиве, з вивернутими пасмами волосся – брудне й заплутане, гнила плоть обличчя, що збіглася брижами, спорожнілий рот. Я оговтався, коли за мить стукнули двері – жах її присутності щез без сліду, лишивши мертвотний сморід. Тепер я зрозумів, ДЛЯ ЧОГО їй потрібні сестри.