Без назви

***

- Кінь геніальний! – вигукнув Остап Бе.

Ні, не Бендер. А тезка Великого махінатора – Остап Бенедиктович Березін – управдом 7-го Осбб. Він біг через дитячий майданчик і його робочий халат розвивався позаду, немов лицарський плащ із чорним підбоєм.

Він на усіх швидкостях влетів у парадне, в якому за великими оббитими зеленим гранітолем дверями («шкірою хорватського дракона», як казав Остап Бе) була невеличка контора їхнього Осбб.

Усі (навіть діти) зверталися до нього: «Остап Бе», бо Бенедиктович був швидкий і нетерплячий настільки, що міг не дослухати до кінця ваше прохання і прямо посеред свого по батькові міг завіятися звідціль деінде.

Він, не схильний до вивчення мов, полюбляв рясніти слов’ями, яких він нахапався бозна-де, і до того ж вставляв їх де попало і як попало без змісту і сенсу, навіть перекручуючи їх на свій лад.

Майже кожного дня збагачував він свій словниковий запас якимось хитромудро-химерним слівцем. Він міг, наприклад, ввалитися (наскільки це взагалі можливо) у шкапу до МАРТИ і, дивлячись на охайні рядки сегрегаторів і папок на стелажі за її спиною, сказати :

- Оце ти тут розвела папізм.

Коли він влетів, як лицар у сяючих обладунках («облаштунках» мовою самого Остапа) до невелелюдної контори, Марта сиділа в своїй шкапі і степлерувала документи. Та, та, вам і першого разу не почулося. Її умовний «кабінет» знаходився у комірчині в півтора квадратних метри, яку усі використовували, як шкапу для усілякого непотребу. Усі давно звикли звалювати на стіл Марти усе підряд, знаючи , що вона і розбере, і розкладе, і розсортує. Вона давно дала б всім відкоша, але ж так чи інакше їй подобалося наводити лад і розкладати усе по місцях. До її приходу в контору документи лежали стосиками по півметра завбільшки у всіх кутках і на усіх поверхнях. І розліталися по кабінету від кожного протягу.

- Де мій ексельсіор ? Чи той, як його …експромт… епіграф, грець його забирай, - рявкнув Бенедиктович.

«Ескалібур», - подумки закотила очі Марта, проте вголос чемно і тихо відповіла:

- Ваше прес-пап’є на Круглому столі. Вам негайно треба підписати усі папери. Там, серед них, накази про зарплатню.

На майже овальному столі лежав стосик паперів придавлений зверху великою каменюкою із погнутою скріпкою, встромленою у шпарину на верхівці каменюки.

- Нє, ну ти бачила цього з шостого поверху з ящурним поглядом?

«З прищуром», - подумки машинально виправила Марта.

- Він виставив на своєму поверсі розфарбований вазон. А та бабця з квартири навпроти, - продовжував Остап Бе, - вже вставила в нього якийсь віник.

- Це гібіскус.

- Гі-біс-кус, - посмакував слово Бенедиктович, - гРи-біс-кус. Нашо їм там цей гРибіскус?

- Для краси.

- Він не буде там рости. Йому не вистачить світла. Якби цей вазон робив обертання, щоб тепловипромінювання від Сонця його з усіх сторін освещувало.

- Освітлювало, - виправила помилку Остапа Марта і разом з нею олівцем друкарську помилку у документі і знову клацнула степлером.

«Мізки б тобі виправити, Кінь наш геніальний!» У неї не було ступеня магістра, як і не було звички користуватися словами, сенс яких вона не знала. На її думку з боку Остапа Бе так зверхньо поводитися із словами – це було ограбування мови і неповага до призначення слів.

- Мені треба спочатку ще шпаківню Семеновича перевірити...

- Голуб’ятню, - поправила окуляри і Остапа Бенедиктовича Марта. – Семенович нікуди не подінеться. А хлопці без зарплатні якраз можуть десь дітися.

Бенедиктович тяжко зітхнув і сів підписувати накази. Він достобіса не любив цю частину своєї роботи.

©Batist 6.03.2024