Тайна темної ери

Вступ

Група людей пробиралася через засніжені гори. Хоча схил був досить пологим, але глибокий сніг, та сильний вітер уповільнювали їх рухи. По переду загону йшов кремезний чолов’яга, а товста шуба з хутру робила його ще крупнішим, він був схожий більше на снігову людину Всередині йшли двоє чоловіків. Поміж собою вони несли

довгий ящик, на вигляд важкий та незручний. Замикаючою йшла дівчина, що періодично то дивилась в планшет, то озиралась на всі боки. Першому приходилось постійно на неї озиратися, щоб випадково не загубити. Ось чоловіки кинули ящик, і звернулися до лідера.

- Нам потрібно забиратися звідціль, Ще трохи і нас накриє буран, - промовив один.

- Точно, якщо не знайдемо якийсь прихисток, то нас замете, - підтримав його другий.

Лідер глянув на дівчину і промовив:

- Марто, нам ще довго? Хлопці праві. Або ми ховаємось, а бо залишимось тут навіки.

Він побачив, що дівчина не сильно реагує на його слова. То ж підійшов до неї і сильно струснув її за плече.

- Марто, швидше.

Дівчина глянула на чоловіка. В порівнянні з ним вона виглядала наче дитина. “Туди”, - вимовила вона і показала напрямок.

Вся група швидкими кроками пішла в напрямку, який вказала Марта. І через сотню кроків вони побачили печеру. Зрадівши, що тепер у них є прихисток і можливість трохи зігрітися, весь гурт забіг до печери. Кинувши ящика, та знявши рюкзаки, вони повсідалися біля стіни. Згодом трохи перевівши подих, почали облаштовувати місце. Лідер перебирав рюкзаки, дивився як краще розмістити спальні місця, а хлопці в цей час лагодили багаття, та прилаштовували казана. Дівчина ж в цей час, постійно ходила вздовж стін, та щось видивлялась в своєму планшеті. Потроху, за працею, чоловіки завели розмову.

- Ех, зараз би, опинитися в столиці. Тепло, сонечко, а навколо дівчата бродять. І всі в коротких спідничках, - посміхнувся один із них.

- Ні, Семе. Не люблю я її велелюдної площі, Людей багато, кисню мало. Краще спуститися до порту, до води поближче.

- Ех, нічого ти не розумієш, Томе, - і Сем вже набрав повні легені повітря, щоб це довести. Але його зупинив окрик дівчини.

- Річарде, гляньте. Здається, це те, що ми шукаємо.

Лідер, він же Річард направився до дівчини. Він мав надію що дівчина не помилилася і вони справді, знайшли те, що шукали.

- Ось тут має бути підбій в породі. Якщо його розширити, то ми вийдемо в потрібний нам коридор.

- Ти впевнена? - Річард все ще сумнівався.

- Так, саме тут схеми карт збігаються з геологічними даними. Але найголовніше, гляньте на показники тепловипромінювання. В тій стороні ще холодніше ніж навіть ззовні. І це збігається з записами.

- Ну добре, але знай, якщо ти помилилася, то ми відпочиваємо і повертаємо назад.

- Добре, я зрозуміла.

Річард лише кивнув, та покликав двох інших чоловіків. Сем та Том взялися за інструмент, що тягли з собою в ящику, та почали довбати стіну у вказаному місці. І ось через мить, стіна дійсно піддалася та провалилася всередину.. Взявши з собою ящик, група пішла по відкритому коридору. Вони йшли доти, доки не побачили величні двері. Більше схожі до брами в церкву. Люди зупинилися і з завмиранням дивились на величну будову.

Підсвітивши собі вони побачили, що двері, стіни, та навіть стели були розфарбованими. Різні кольори, різні візерунки, Все наче було наляпано, але водночас створювало цільну картину.

- Бачу! - крикнула Марта, чим трохи налякала інших. - Подивіться ці візерунки складають цільну картину, а вона є підказкою, як відчинити двері. Виходить, що тільки люди, які мали підказки могли їх відчинити. Це ще один доказ того що ми біля цілі.

- Це дуже добре, але ми до сих пір тут, а ціль там, - саркастично вимови Том.

- Так, так, саме так, - тихо пробубніла Марта, видно було що вона вже поринула в роздуми.

Інші члени групи вирішили їй не заважати, таки трохи перекусити, хоча й не встигли приготувати гаряче, але в

них було ще сушене м’ясо та сухарі. Саме за цим заняттям їх застала дівчина, коли закінчила свої роздуми, та пошуки розгадки.

- Все я вирішила, - Марта аж світилася від задоволення проробленої роботи.

- Ну що ж розказуй, - спокійно промовив Річард.

- Судячи з напрямку ліній, кольорів, та ось цих обертаннь спіралей, нам потрібно потягнути і повернути

чотири важелі. І вони знаходяться в різних точках, - Марта пройшлася по кімнаті та позначила важелі.

Вся група стала по позначеним містам і чекала подальших інструкцій.

- Після того як повернете свій важіль, то утримуйте його в такому положенні поки двері не відчиняться, -давала останні інструкції дівчина.

Механізм піддавався з великим трудом, видно було що ним не користувалися довгий час. У Марта навіть з’явилися сумніви, що у них вийде. Але через момент двері почали відчинятися. Увімкнувши потужні ліхтарі, група зайшла у приміщення. Це була велика кімната з оздобленими стінами, колонами. Вздовж стін стояли столи та стелажі з різним приладдям. А біля дальньої стіни від виходу, на постаменті стояв величезний ящик. Найбільш примітною частиною кімнати була велика кількість льоду, наче хтось спеціально заморозив тут все.

Та не встигли вони як слід роздивитися приміщення, як в спину їм вдарив потужний спалах світла. Велика група людей забігла через двері. Вони були укомплектовані наче штурмова група. З криками да лайкою незнайомці повалили групу Марти на землю. А Річарда, як найбільшого, контролювали одразу троє чоловіків. Відійшовши від шоку Марта побачила що слідом за групою зайшла жінка, і впевненим кроком направилась до неї.

- Марта Солар, це ви? - спитала вона, впевнено дивлячись дівчині в очі. - Відповідайте, коли вас питає інспектор ордену.

- Так, це я, - набравшись сміливості, Марта спробувала взяти ініціативу. - Що ви тут робите? І чому

схопили моїх людей?

- То, просто, вона захотіла тепла серед цих холодних скель, - відпустив невдалий жарт Сем. – Оу, - його

стогін показав, що жарт той оцінили.

Жінка навіть не звернула уваги на нього, і продовжувала дивитися на Марту. Під її колючим, прямим поглядом ставало ніяково. Дівчина згадала, хто ці люди. То був тринадцятий ордер, фанатичні послідовники домінуючої віри. Вони завзято і віддано насаджували папізм по всім країнам, не дивлячись на методи.

“Якщо вони тут, то значить вони знають, що тут сховано. І вони хочуть щоб він пристав на їх бік”, - думала дівчина.

- Марто, я не буду бавитись в іграшки, то ж пропоную вам віддати нам всі дані, а також розповісти все, що знаєте, - жінка потроху втрачала терпець, бо пауза затягувалася.

- Він ніколи не пристане до вас. Ви не отримаєте від мене ні словечка, - дала їй відкоша Марта ...

- Він? - обличчя фанатички скривила посмішка – Нас зовсім не цікавить ця дурна легенда. А навіть, якщо це і правда, то що нам зробить тисячолітній труп. Нас цікавить зброя і у вас є інформація яка дозволить її забрати.

- Зброя, про що ви? - здивувалася Марта - Я не чула що тут є ще й зброя.

- Дівчинко, ви полізли сюди навіть не знаючи половини інформації. Тоді ви ще більш дурні та наївні ніж я про вас подумала. - Жінка вихопила планшет з руки дівчини. І перш ніж та змогла щось зробити її схопили ззаду та повалили на коліна.

Вдивляючись в планшет, служителька ордену ходила і вдивлялась в полиці та столи. Захопившись цим ділом, вона почала читати проповідь: “ Зброя, могутня зброя, яка послужить ордену, Папі, та всьому людству. Могутні артефакти, за допомогою. котрих ми приведемо цей світ до процвітання в лоні єдиної церкви. А єретиків та відступників ми знищимо, спалимо наче ящурну худобу, щоб захистити стадо.” На цьому моменті вона зупинилась та різко повернулась в бік дівчини.

- Приведіть дівча сюди. Тут знадобиться її допомога. Потрібна кров нащадку, щоб відчинити останній блок. Що ж, дівчинко, - мовила вона до Марти, коли її підвели, - якщо ти віриш в легенди, то можеш пишатися, ти є нащадком того, хто лежить в тому ящику. І твоя кров є останнім ключем до нашої домінації.

На цих словах вони різонула по долоні бранки, та міцно притиснула її руку з відкритою раною, до ледь помітного виступу в стіні. Деякий час нічого не відбувалось, але раптом стіна задвигтіла, по ній засвітилися руни, та перед обличчям людей прочинилися ще одні двері. Фанатичка, задоволена результатом відштовхнула Марту геть, що та аж впала на землю. І тільки вона разом з поплічниками хотіла ступити у відкриту кімнату, як пролунав потужний голос.

- І що ви робите? - здавалось що звук відбився від стін, і пролунав одночасно звідусіль - Хто дозволив вам

тут бути? Хто дозволив порушити печать крові? – Ці питання пролунали наче в голові у всіх. Це викликало ступор, та страх.

Першою зреагувала служителька. Вона швидко оглянула кімнату, та побачила силует біля труни в дальній

частині кімнати:

- Ми служителі тринадцятого ордену, особисті підручні Папи. Хто ти такий щоб заважати нашій великій місії?

Силует заворушився і вийшов на освітлену частину. Це був високий чоловік, худорлявої статури. Сиве волосся

сплуталося та лягало довгими косами на його плечі. В його зовнішності виділялися дві речі. На ньому були лише довгі

просторі штани, та його сірі очі, які наче світилися з середини.

- Велика місія. Я бачу, лише як відбувається ограбування. Маленькі але зухвалі ворюжки, хочуть взяти те, що їм не належить, - він зверхньо поглянув на всіх присутніх і промовив голосом, який пробирав до

самих кісток. - Я даю вам останній шанс піти звідси.

- Ми заберемо те за чим прийшли і нас не зупинять якісь фріки, - промовила жінка і махнула в бік незнайомця рукою. - Прикінчить його.

Те що сталось далі Марта так і не зрозуміла, ї здалось що це був якийсь сон. З першим пострілом незнайомець зник, і потім лише на мить з’являвся біля кожного з солдатів і одним лише рухом вбивав їх. Ось ще крок і він стоїть біля фанатички.

- А давав вам шанс, - промовив він, дивлячись їй в очі. - Згинь.

І після цих слів вона впала замертво. Вся група Марти лежала та не ворушилась. Вони навіть уявити не могли, що тепер чекати від цієї істоти. А він спокійно пішов собі до труни і всівся поверх неї.

- Вітаю вас, виживші, - промовив він з посмішкою. - А тепер встаньте і підійдіть. Розповідайте мені, що зараз коїться в світі, хто ці фанатики та хто ви? А потім вже я вирішу, що робити.

Його голос, манери та вся ситуація в цілому підказували Марті що треба тікати. Але її відчуття були певні, що цеьсаме те, що вона шукала. То ж потрібно діяти. І вона впевнено пішла до незнайомця, а далі нехай шо буде, те й буде.

©Олесь Марковський 04.03.2024